Борис Тимофійович Локшичко поправив сивиною вже битого чуба, відкрив хвірточку і ступив до саду. Стояла та тепла вереснева пора, коли осінні яблука зірви хоч за день, а зимовим ще не завадить якийсь місяць і на гілках покрасуватись.
- Що, птєнчики, мрієте? - поплескав Борис Тимофійович стару яблуню по стовбуру. - Мрійте, мрійте, гляди, й зими не буде, а зразу весна.
"Птєнчики" - це дерева, кущі, все оте дерев'янисте, що понаростало в саду і тішило очі коли добірним урожаєм, а коли то й просто зеленим листям та сонячним променем, що золотистою бджолою пурхає по листі, немов хоче його позолотити, просвітлити, зробити таким прекрасним, таким ніжним та тендітним, мов і не від світу цього.
Сад - гордість Бориса Тимофійовича. Пошукайте у всьому районі такого - не знайдете. Тут яблуні від розлогих та величезних, з гай кожна, до мініатюрних дубчиків колоноподібних сортів, обвішаних плодами, мов цариця діамантами. Тут груші медові, що й жувати не треба - маслом у роті тануть; тут груші зимові - нові вже зривати треба, а ще торішні в льоху лежать, як щойно зірвані; тут груші дрібні й величезні, жовті й зелені, чисті й у крапинку, сортів небачених заморських і рідні "лимонки" та "гнилички".
А вишні... Літньої днини побачиш - ліг би, здається, під деревом, розкрив рота, хай падають.
Про сливи промовчу - боюся слиною вдавитися.
На черешнях діди бовваніють. То Борис Тимофійович опудал поначіплював, бо як зріє черешня, шпаки не те що з району, з області злітаються поласувати.
Абрикоси. Ви приїдьте влітку до Бориса Тимофійовича, зайдіть у сад, гляньте на ті абрикоси - якщо ви бачили ще десь такі, то ви, напевно, об'їздили півсвіту.
Я вже не хочу говорити про персики - сущі кавуни на гілці, ото й тільки, що жовті.
Смородина, порічки, агрус, малина - царство, царство, ні сходити, ні з'їздити.
Полуниці рядочками - мамо рідна, де взяти ту рахівницю, щоб сорти на нй порахувати.
А обліпиха, а кизил, а барбарис, а фундук, а ірга, алича, айва, а... - ні, несила, несила все це описати. Бо ще ж і виноградник - мов у звичайне українське село зійшлися гінці з Кавказу й Молдови, Іспанії та Італії, гінці з усього світу.
Колись, як сад Бориса Тимофійовича перестав уміщатися на тридцяти сотках його городу, пішов Борис Тимофійович у колгосп, щоб землі прирізали, бо ніде й кущ картоплі посадити, а одними грушами та барбарисом не прохарчуєшся.
Голова колгоспу, а керував тоді такий собі Авсєєнков, відмовив:
- На грушах картошку саді, - реготів, - коль нєт ума зємлє толк дать.
Два роки мучився Борис Тимофійович з картоплею поміж деревами, горох збирав, а не картоплю, але жодної деревини в жертву не приніс.
І тільки коли Авсєєнков "дал толк зємлє", що замерзли в полі сто п'ятдесят гектарів буряків, за що й поїхав туди, звідки з'явився, а його крісло посів Петро Никодимович, який і досі головує, аж тоді вирішилося питання з землею.
- Ого, - гули заздрісники, - Локшичко яблука гребе тоннами, а йому ще й землі. От порядочки.
- Локшичків сад - гордість усього села, - затикав Петро Никодимович пельки заздрісникам.
Петро Никодимович правду говорив. Двічі Бориса Тимофійовича з його садом по телевізору показували, раз навіть на виставці побував - любив Борис Тимофійович своїх "птєнчиків", а дерево, воно ж теж живе, воно ласку серцем чує, ти до нього прошепочеш, погладиш його, приголубиш, дивишся, а воно до тебе вже листочки тягне, мов кошеня пичку, мов голуб дзьобика, мов кохана руки.
А зростав Борис Тимофійович сиротою. В одинадцять літ втратив батька й матір, а з рідні мав лише дядька, що вважав за найбільше щастя на світі чарку, та його дружину, вічно чимось незадоволену тітку Варку, котра якщо й згадувала про племінника, то завжди трьома словами:
- Не здохне, виживе.
Тож жив Бориско самотою в батьківській старенькій хатині. Трохи піклувався про сироту колгосп, трохи сусіди співчували, а то все з дитинства сам - і їсти наварити, і попрати, і курям зерна сипнути. А ще дісталися Борискові від батька у спадок невеличкий садочок, якого й сталінські податки не викорчували всього, та батьком прищеплена любов до садівництва.
З того й виріс Бориско. Разом з ним розростався й сад. А коли Борис знайшов якогось дня в саду, що займав уже майже весь город, свої двадцять п'ять літ, запримітив він, що не один сад красить землю.
Галя Чепур мимо пройде - і чи літо, чи осінь, чи зима надворі, цвітуть яблуні, і край.
Нарвав якогось разу Борис кошик яблук та груш, Галю на вулиці вислідив, назустріч вибіг.
- Візьми ось, - простягнув кошика.
- Спасибі, - відповіла, - спечу дома пиріг.
- І так їж, - рекомендував, - це ж не яблука, не груші - мед.
Потім ще і ще пригощав Галю яблуками та грушами, аж старий Чепур, похмурий, зарозумілий чолов'яга, дивувався був:
- А чого це ти мою дочку годуєш, як на зараз? В зяті, може, хочеш?
Знічувався Борис, ховав погляд.
- І не думай, - вів своєї Чепур. - Знай своє місце і не рипайся деінде вище, сиротинонько.
Чепур вважався за найзаможнішого газду на селі - мав найбільшу цегляну хату, мотоцикла, подейкували, що мітив і на автомобіль.
Перестала Галя брати з Борисових рук кошики з фруктами.
- Батько не велять, - зітхала.
І тоді Борис спік яблучний пиріг.
Постав з ним перед Галею.
- Ось, скуштуй, - пропонував, - ти ще такого не пробувала.
Їла, дякувала, хвалила, допитувалась:
- А чого це ти до мене такий уважний?
- Подобаєшся ти мені, - відповів просто.
І запросив до себе в сад, у той осінній сад, який тільки-но починає скидати листя.
І дівчина зайшла. Вона ходила між яблунь та черешень, вона сміялася-веселилася з кожного Борисового слова, а він радів тому сміховіі і розказував про свій сад так дотепно, так весело, що аж сам у нього повторно закохався.
- А це що за груша? - обвивала Галя руками молоденьке деревце, яке цього року вперше вродило.
- Бере Жіффар, - називав сорт.
- Ой, а на цьому Жирафові погойдатися можна?
- Жіффарові, - поправляв.
Та не зогледівся, як тонка дівоча постать вчепилася за гілку, підстрибнула, хотіла на гілку сісти, а гілка - о, леле! - відчахнулася біля самого стовбура, пустивши по груші глибоку, страшну рану.
- Я ж не хотіла, - винувато кліпала Галя очима.
- Нічого, нічого, - бубонів Борис.
А сам ледь не плакав, все намагався причепити гілку на місце, хоч і розумів, що це неможливо.
- Давай я допоможу, - кинулася до гілки Галя.
- Та це марно, - та й не втримався біля поламаної улюбленої груші, пустив вологість ув очі.
- А може, ще зростеться, - заспокоювала, піднімала гілку Галя, доки й не відламала її зовсім.
- Ой, - злякано застигла і глянула хлопцеві в очі.
І вжахнулася:
- Ти плачеш? За деревом?
- Ні, - відвернувся.
- Бориску, я ж не хотіла, - розгубилась дівчина.
А він переборов вологість в очах, плюнув на сплюндровану грушу, на свою сором'язливість, він узяв дівочі руки у свої грубі від роботи долоні і прошепотів не вустами, очима:
- Переламай мені всі дерева, то не біда, ще насаджу, але виходь за мене заміж.
І - диво, - вона не вжахнулася, не відсахнулась, вона взагалі нічого не сказала, а пригорнулася до широких його грудей, торкнулася, мов гілка яблуні листячком, його тіла шовковими косами та й завмерла так.
Неподалік зірвалося з верхівки яблуко, прошелестіло в листі: "Люблю!" і покотилося по землі до людських ніг.
Галя підняла те яблуко.
- Зимове? - перепитала.
- Осіннє, - відповів.
- Немає різниці, - усміхнулася, - спечи мені з нього пиріг. З одного цього яблука. Яблучний пиріг з осіннього сорту.
І вони пішли в хату. І він спік з того яблука пиріг - не пиріг навіть, невеличке тістечко, і їли вони його з уст одне одного. А коли скінчилося тістечко, вони цілувалися, а потім не знали навіть, що творили, бо що б то були за закохані, якби все знали.
Опісля Галя розплакалася.
- Чого ти? - допитувався.
- Боже, що ми наробили? - хлипала.
- Піддалися спокусі, - усміхався. - Не хвилюйся, з раю не виженуть, - жартував. - Ми ж не яблука їли, пиріг.
Помилився. Не знав, що сусідка бачила, як Галя пішла до нього в хату, тож понесла, мов сорока, цю звістку Чепуру.
Від важкого удару злетіли з петель двері і на порозі з'явився старий Чепур.
- Це що за гульба? - бив дочку по щоках, а вона куталась у простиральце, ховала від батьківського ока наготу.
А він, Борис Локшичко, півнем кидався на ведмедя Чепура, відривав від свого кохання важкі долоні, відволікав їх у вигляді кулаків на себе, аж доки не впав знеможено біля ліжка, щоб почути грізне Чепурове:
- І не дай Бог глянеш ще колись на мою дочку, злидню, або доповіси кому про сьогоднішнє - уб'ю.
Не послухався. Тінню ходив за Галею, собаками цькований та ще раз битий Чепуром був, але ходив, не відступав, благав, просив кохану:
- Виходь за мене.
- Батько не велять, - відповідала.
Набрався нахабства, пішов до Чепурів у хату.
- Прошу руки вашої дочки, - сказав з порога, що Чепур від несподіваної появи злиденної сироти ледь вареником не вдавився.
- Геть! - волав, аж непережований вареник вилетів з рота і, перелетівши стола, ляпнувся на підлогу.
- Я без Галі не піду, - заявив Борис і сів на стілець.
- Уб'ю! - ревів Чепур і потягнувся до сейфа за рушницею.
Борис не зрушив з місця.
Чепур, важко сопучи, витяг з сейфа рушницю, склав її докупи, зарядив.
Галя стояла у дверях ні жива, ні мертва.
- Тату, - тільки промовляла ледь чутно, - що ви робите?
Чепур приставив дуло до скроні хлопця.
- Геть! - ревів.
Гостре дуло різало скроню, ноги трусилися від страху, нестерпно хотілося жити, але мати за дружину оту тендітну Галинку, що безпомічним метеликом билася в батьковій руці, намагаючись врятувати коханого, хотілося навіть сильніше за життя. Тож сидів, не здригнувся.
Чепур не витримав першим. Він пожбурив убік рушницю, сів до столу і видавив із себе, немов ще одного непережованого вареника:
- Сиди тут хоч і до ранку, чорт з тобою, але дочки у твої злидні я не пущу.
- А я вас більше й просити не буду, бо ви не батько, а вурдалак, - набрався сміливості Борис. - Галю, пішли зі мною, проживемо якось і без благословення.
- Я не можу, - шелестіла біла, як крейда, Галя, - мати також проти, хоч їх зараз і немає в хаті.
- У тебе своя голова є на плечах, і життя своє, - кипів Борис. - Пішли.
Галя кусала губи, Галя ледь не повідривала від хвилювання на кофтині всі гудзики, вона рвалася до коханого, летіла, мчала, але грізний батьків погляд стояв скляною стіною на дорозі, він ламав доччині крила - і дочка падала на землю.
- Підеш з цим вилупком, - гарчав батько, - не подивлюся, що ти одна в мене дитина, прокляну, а все надбане проп'ю або пущу за вітром, але тобі не дам і крихти.
- Галю, не зважай, - стояв на своєму Борис, - проживемо і без килимів та інших витребеньок. Пішли.
Галя не пішла. Вона боялася батькових проклять, вона дорожила килимами і мотоциклами, вона не була сміливою і відчайдушною.
- Наживи якогось багатства, скотини там, іншого чого, - благала, - тоді батько пом'якшиться, як побачить у тобі господаря. А то в тебе дійсно навіть поганої штори в хаті немає, а в хліві одні кури.
- У мене сад, - казав у відповідь.
- Батько говорить, що з саду не проживеш, то витребеньки для дурників.
Сердився, плювався, погрожував із саду придбати машину.
- Невже таке можливо? - радісно загоралися дівочі очі.
Не знав, чи можливо, але просив, благав почекати ще з рік чи два, не виходити заміж ні за кого, хто б не набивався.
Погодилася.
