Життя у селі проходить в зовсім іншому темпі, аніж у місті: повільніше та спокійніше. Відлік не на хвилини-секунди, а на пори року. Та й куди квапитися? Поспішай не поспішай, а рано чи пізно все одно все зробиться. А як ні, то що вдієш? Значить, доля така. Не дарма кажуть люди: поспішати треба тільки у двох випадках: коли бліх ловиш та коли з чужою жінкою кохаєшся. От і мій нерозлийвода товариш Прохір ніколи нікуди не поспішав. Навпаки, часто дратував своєю вайлуватістю. Особливо, коли повні чарки в руках, а він починає тоста казати. Говорить і говорить. «Закипить скоро! - обривають його, - вип'ємо і потім закінчиш». Тож уявіть собі моє здивування, коли він вдосвіта, як метеор, ввірвався до хати. Оте «як метеор» - його візитівка. Бува пасемо худобу, а комусь збігати тре за допінгом. В селі ж не так, як у всьому світі: там вживають допінг, щоб бігти, а у нас біжать, щоб вжити. Дарма, що бігунові п’ятдесятка скоро. То ж Прохір одразу: «Хлопці, я – як метеор!». Щоправда, зовсім не факт, що то насправді буде швидко, то вже як вдасться. Але, оскільки всім ліньки, Прохору частенько доводиться виконувати цю місію. Ви не подумайте що ми якісь пияки. П'ємо тільки по святах. Біда, що свят багато.
Так от, вривається до мене Прохір. Захеканий. Пика червона. Оперся руками на стіл. Переводить подих, бо, здається, душа зараз вискочить.
- Що сталося? – питаю.
- Дай щось випити, бо язик як довбня.
- Чарку чи пива?
- Дай хоч води холодної.
Поки йду за водою, він сідає за стіл. Втамувавши спрагу, врешті наважується:
- Ти не повіриш – вона справді відьма!
- Хто з них, - перепитую, бо, в кожному порядному селі, і в нашому теж, щодруга баба - або відьма стовідсотково, або під підозрою.
- Параска.
- Параска?
- Вона.
- Це ж дурня! Відьом не існує! З чого ти взяв?
- В неї хвіст.
- Взагалі, інколи люди з хвостами народжуються. Такі випадки відомі.
- З метровими?
- Тобто?
- А може й півтораметровим!
- Так що ж ти, йолопе, не взяв штангенциркуля?!
- Не знущайся, і так зле. Не знаю як додому прийт. Я ж не ночував.
- А де ж ночував?
- Для інтелектуалів поясню: в Параски.
- Та чого ж тебе до неї занесло? Ти ж до іншої вчащаєш.
- То довга історія.
- Розказуй.
- В Ганьки-сусідки здохла коза.
- Не надто здалеку починаєш?
- Не надто. Тож, баби на вулиці позбиралися. Та ще й мене туди наднесло. Радилися-гадали чиїх то рук справа. Спочатку, на Параску бочку котили. Кажуть, в неї весь комплект ознак відьомських. Чоловік помер – значить вона в могилу звела. До церкви не ходить. Хреста на грудях не носить. Цілу ніч в хаті світло горить. Може ще щось, уже й не згадаю. Хтось бовкнув, що вірна ознака відьми - це хвіст. Терли-терли, поки врешті не перемогла думка, що ніяких відьом не буває. А, відповідно, Параска ніяка не відьма. Не дійшли згоди, чому ж коза здохла? Про Параску постановили, що вона тільки трохи дивна, але то з горя від втрати чоловіка, і що чоловіка їй якраз для налагодження життя і бракує. А мене цікавість розібрала. Думаю, сходжу – подивлюся, чому світло горить. Вийшов, дочекавшись півночі, коли мої позасинали. Хильнув чарчину для сміливості. До Парасчиного обійстя дійшов без пригод. Справді – світло світиться. Перестрибнув парканець. Підкрався тихенько до вікна. А воно високо. Звівся навшпиньки, і все одно нічого не бачу. Аж тут хтось мене ззаду за оті самі як вхопить. Та міцно так, що аж дух перехопило.
- Може підсадити? – питає та тягне вверх. Я ледь в штани не наклав. Озирнутися – боюся.
- І хто ж це був?
- Як хто? Параска то була. Хто ж іще?
- А-а-а-а! Параска може! Жінка дебела, на одного пана і трьох наймитів. І що далі?
- Та почав щось блеяти, баран: та я ото проходив… випадково… не хотячи, мені б додому…
- А вона, не випускаючи моїх горіхів, каже: раз ти, Прохоре, зайшов на подвір’я – доведеться і до хати зайти. Чаю поп’ємо.
- І як чай?
- Ніяк. Не було чаю.
- А що було?
- Не встиг я отямитися як уже кайданками вона мене до ліжка прив’язала.
- Нічого собі. Садо! І що далі?
- Ні, не ззаду, на спині лежав. Запалила свічки, згасила світло. Зняла халата, а під ним нічого. Лише чи то труси чи то шорти з хвостом.
- А ти кажеш нічого. Труси, шорти, хвіст. І що далі.
- Нічого хорошого: гарцювала на мені аж до світанку.
- Що ж ти панікуєш, весело час провів.
- Та ж з відьмою.
- З чого ти взяв?
- Не чуєш, що я кажу? Хвіст у неї. Хвіст!
- Ти сказав «труси з хвостом». А це зовсім інше. Такі в райцентрі, в сексшопі продають.
- Ти що, заходив у той сексшоп?
- А чому б не зайти?
- І що там ще цікавого?
- Багато чого… Тільки ти не відволікайся. Далі розказуй.
- Розказав майже все. Дай подумати… Ні, то таки справжній хвіст був, а не з трусами.
- Чому ти так думаєш? Зараз такі шкірозамінники, що від шкіри і не відрізниш. А може й шкіряний той хвіст.
- Вона мене тим хвостом шмагала. При чому не тримала його в руках, а хвіст сам шмагав мене. Здається, шмагав навіть коли на ній і трусів не було.
- Впевнений?
- Не дуже. І без хвоста було на що дивитися.
- Уявляю!
- Угу.
- Слухай, а може то такий хвіст на батарейках. Який сам і шмагати може. Приладнаний чимось прозорим. В наш час таке китайцям за виграшки зробити. Он бачив у мене на телефоні кота, який слова повторює і розуміє, коли ти його гладиш, а коли жбехаєш? Що складніше: зробити телефон з мудрим котом, чи хвіст що сам шмагає?
- Однаково по-моєму.
- То отож. Йди спи. Ніяка вона не відьма. А розкажеш жінці – вона тебе точно або з хати вижене, або відвезе в область білу гарячку лікувати. І хто зна, що страшніше.
- І що далі?
- Якщо сподобалося то приходь до неї ще раз.
- Тіпун тобі на язик. Мені ж совісно навіть згадати, що перетерпів. Обходитиму її хату десятими дорогами.
- Ну от бачиш – не відьма вона значить. Якби була відьма, то приворожила б тебе. І ходив би ти до неї, як зомбі.
- Це як?
- Так як ти щодня остограмлюватися до генделика ходиш.
- Не щодня, не прибріхуй.
- Ні – то ні. Як би не було – не треба в чужі вікна вночі заглядати. А якщо закортіло то будь готовим до халепи. Тобто до сюрпризів.
- Добре, піду я. Жінка питатиме - ночував у тебе.
- Ходили на нічну рибалку - не клювало.
- Годиться. Це краще за «напилися, заснув за столом, не пішов додому». І про Параску нікому не розказуй.
- Домовилися.
Гола Параска знесилено лежала на ліжку. Якби не хвіст, який час від часу, вигинаючись складними просторовими лініями, на мить перед ударом завмираючи, ляскав її по місцях, де присмокталися комарі, можна було б подумати, що вона спить. Параска не вдягала нічних сорочок. За неписаними відьомськими законами, відьми повинні спати виключно голими.
- От кляті тварюки, і звідки їх стільки береться? Чому ж нема на них чар відьомських? – думала вона. За кілька секунд комариний писк та ляскання припинилися.
- Ніби всі… - зітхнула, вслухаючись в тишу.
За мить, згадавши щось приємне, Параска посміхнулася.
