- Мертві восьмеро дроу та одна жриця, - розповідала Бріза Матері Меліс на балконі Дому До’Урден. Бріза примчала до будинку, щойно надійшли перші новини про битву. Сестер вона залишила в натовпі на центральній площі Мензоберранзану чекати нових подробиць. – Але майже сорок гномів убито. Чиста перемога?
- А як щодо твоїх братів? – запитала Меліс. – Як Дім До’Урден показав себе в цій битві?
- Як і в битві з наземними ельфами, Дайнін убив п’ятьох, - відповіла Бріза. – Кажуть, він безстрашно очолив основний наступ і вбив найбільше гномів.
Матір Меліс просяяла від цих новин, хоча вона підозрювала, що Бріза ще приховувала щось драматичне за своєю самовдоволеною посмішкою.
- А як щодо Дзирта? – запитала верховна матір, у неї не було терпіння для доньчиних ігор. – Скільки свірфнеблі загинуло від його руки?
- Жодного, - відповіла Бріза, але посміхатись не припинила. – І все ще слава цього дня належить Дзирту, - швидко додала вона, бо мінлива матір вже сердито насупилась. Меліс не здавалась задоволеною.
- Дзирт переміг елементаль землі! – вигукнула Бріза, - майже сам-один, з маленькою допомогою від чаклуна! Патрульна верховна жриця визнає, що це вбивство належить йому!
Матір Меліс охнула і відвернулась. Дзирт завжди був загадкою для неї – майстерний зі зброєю, як ніхто інший, але з явним браком належної поваги і поведінки. І тепер ось це – елементаль землі! Меліс на власні очі бачила, як ця істота знищила цілу патрульну групу дроу, убила десяток досвідчених воїнів, перш ніж вони встигли забратися з її шляху. І тепер її син, її дивний син, переміг таку істоту власноруч!
- Ми матимемо ласку Ллос після цього дня, - зауважила Бріза, не зовсім розуміючи реакцію матері.
Слова Брізи наштовхнули Меліс на думку.
- Поклич сестер, - наказала вона. – Ми зберемось в молитовні. Якщо перемога цього дня в тунелях і справді належить Дому До’Урден, Павуча Королева, безумовно, ласкаво нагородить нас деякою інформацією.
- Віерна та Майя чекають новин на міській площі, - пояснила Віерна, помилково вважаючи, що матері йдеться про інформацію щодо битви. – Думаю, ми знатимемо історію від початку до кінця вже за годину.
- Мене не хвилюють битви з гномами! – насупилась Меліс. – Ти вже розповіла мені все, що стосується нашої родини, решта не має значення. Ми маємо використати героїзм твоїх братів задля спільної вигоди!
- Щоб дізнатись, хто наші вороги! – вигукнула Бріза, нарешті зрозумівши, що в матері на думці.
- Саме так, - відповіла Меліс. – Щоб дізнатись, хто готує напад на Дім До’Урден. Якщо ми й справді вмилостивили Павучу Королеву сьогодні, вона може ласкаво подарувати нам знання, з якими ми переможемо наших ворогів!
Невдовзі четверо верховних жриць Дому До’Урден зібрались навколо павучого ідола в передпокої молитовні. Перед ними в чаші з глибокого оніксу горів освячений ладан – солодкуватий, мертвотний, такий найбільше любили йоклол, служниці Ллос.
Полум’я щоразу змінювало свій колір – від помаранчевого до зеленого і до ясно-червоного. А тоді воно почало набувати форми, почувши поклик чотирьох жриць і нетерплячість в голосі Матері Меліс. Верхівка полум’я припинила витанцьовувати, згладилась і заокруглилась, набула форми безволосої голови, а тоді почала видовжуватись і рости вгору. Полум'я зникло, поглинене образом йоклол, схожої на майже розплавлену свічку, з гротескно видовженими очима і розтягненим ротом з опущеними кутиками.
«Хто кликав мене?» - вимогливо запитала маленька фігурка, використовуючи телепатію. Думки йоклол, надто могутні для її крихітного тільця, вибухнули в головах жінок-дроу.
- Я кликала, прислужнице Ллос, - відповіла Меліс уголос, бажаючи, щоб доньки це чули. Верховна матір схилила голову. – Я – Меліс, вірна служниця Павучої Королеви.
Йоклол зникла в хмарці диму, в оніксовій чаші тліли лише вуглинки від ладану. За мить служниця з'явилася знову, і цього разу в своєму справжньому розмірі постала за Матір'ю Меліс. Бріза, Віерна та Майя затримали дихання, коли створіння поклало пару гидотних щупалець на плечі їхньої матері.
Матір Меліс ніяк не відреагувала на щупальці, впевнена у важливості причини, з якої вона прикликала йоклол.
«Поясни мені, з якої причини ти посміла турбувати мене», - пролунали вкрадливі думки йоклол.
«Задати тобі одне просте питання, - мовчки відповіла Меліс, бо слова не були потрібні в розмові з йоклол. – Відповідь на яке ти знаєш».
«Невже це питання настільки тебе цікавить? – запитала йоклол. – Ти ризикуєш, адже наслідки можуть бути жахливими».
«Я повинна дізнатись відповідь», - відповіла Меліс. Троє її доньок зацікавлено за нею спостерігали, адже вони чули лише думки йоклол і могли тільки здогадуватись, що подумки відповідає їхня матір.
«Якщо відповідь настільки важлива і відома йоклол, а значить, і Павучій Королеві, чи не думала ти, що Ллос сама дала б тобі відповідь, якби вважала за потрібне?»
«Напевно, до цього дня Ллос не вважала, що я заслужила це знати, - відповіла Меліс. – Але все змінилось».
Прислужниця завмерла і закотила свої продовгуваті очі кудись всередину голови, немов спілкувалась з якимось далеким рівнем.
- Мої вітання, Матір Меліс До’Урден, - вголос мовила йоклол після кількох напружених секунд.
Голос йоклол був спокійним і надто рівним для такої гротескної зовнішності.
- І мої вітання тобі, а також твоїй повелительці, Королеві Павуків, - відповіла Меліс. Вона криво посміхнулася донькам, але все ще не поверталась до створіння, що стояло позаду неї. Схоже, Меліс не помилилася в своєму припущенні про милість Ллос.
- Дармон Н`а`шезбернон вмилостивив Ллос, - мовила прислужниця. – Перемога цього дня належить чоловікам твого дому, з ними не зрівнялись навіть жінки, що подорожували з ними. Я мушу відповісти на поклик Матері Меліс До’Урден.
Щупальця зісковзнули з плечей Меліс і йоклол виструнчилася за нею, очікуючи наказу.
- Я рада, що Павуча Королева задоволена мною, - почала Меліс. Вона замислилась, як найкраще сформулювати своє запитання. – Щодо поклику, як я вже говорила, я прошу тільки відповідь на просте запитання.
- Запитуй, - дозволила йоклол, але глузливий тон підказав Меліс та її донькам, що потвора вже знала, яким буде це питання.
- Ходять чутки, що мій дім під загрозою, - сказала Меліс.
- Чутки? – розсміялась йоклол злим, скрипучим сміхом.
- Я довіряю своїм джерелам, - захищалась Матір Меліс, - я б не покликала тебе, якби не вважала загрозу реальною.
- Продовжуй, - сказала йоклол. Здавалось, уся ця ситуація її веселила. – Це не лише чутки, Матір Меліс До’Урден. Інший дім планує піти на тебе війною.
Майя ахнула, відразу спіймавши на собі зневажливі погляди матері та сестер.
- Назви мені цей дім, - попросила Меліс. – Якщо Дармон Н`а`шезбернон і справді сьогодні вмилостивив Павучу Королеву, я прошу Ллос відкрити нам ім`я нашого ворога, щоб я могла знищити його!
- А якщо цей інший дім теж вмилостивив Павучу Королеву? – припустила йоклол. – Чи відкриє тобі Ллос його ім'я?
- Але наші вороги володіють усіма перевагами, - заперечила Меліс. – Вони знають Дім До’Урден. Без сумніву, вони стежать за нами щодня і планують наступ. Ми просимо Ллос лише дати нам знання, рівні зі знаннями наших ворогів. Відкрий нам ім'я і дозволь нам довести, який з домів гідний перемоги!
- А якщо твої вороги сильніші, ніж ти? – запитала прислужниця. – Тоді Матір Меліс До’Урден проситиме Ллос втрутитись і врятувати її жалюгідний дім?
- Ні! – скрикнула Меліс. – Ми прикличемо лише ті сили, які Ллос дала нам для перемоги над ворогами. Навіть якщо наші супротивники набагато сильніші, нехай Ллос буде певна, що вони зазнають величезних втрат після нападу на Дім До’Урден!
І знову прислужниця заглибилася в себе, шукаючи стежки до свого рідного виміру, темнішого, ніж Мензоберранзан. Меліс міцно стисла руку Брізи правою рукою, і Віерни – лівою. В свою чергу, вони перевірили свої зв’язки з Майєю, що замикала коло.
- Павуча Королева задоволена, Матір Меліс До’Урден, - мовила прислужниця невдовзі. – Повір, коли почнеться битва, вона виявить Дому До’Урден більше ласки, ніж твоїм ворогам… можливо…
Меліс здригнулась від неоднозначності останнього слова, але неохоче прийняла те, що Ллос ніколи не дає жодних обіцянок.
- А як щодо мого питання? – наважилась нагадати Меліс, - причини виклику?
Відповіддю був яскравий спалах, що засліпив чотирьох верховних жриць. Коли зір повернувся до них, дроу побачили, що йоклол знову зменшилась і дивилась на них з полум’я в оніксовій чаші.
- Павуча Королева не дає відповідей, що вже відомі! – заявила прислужниця, вражаюча сила її потойбічного голосу врізалась в вуха дроу. Полум'я вибухнуло ще раз, і йоклол зникла зі сліпучим спалахом, розбивши дорогоцінну чашу на друзки.
Матір Меліс вхопила найбільший уламок оніксу і швиргонула його в стіну.
- Уже відомо? – закричала вона гнівно. – Відомо кому? Хто в моїй родині приховує цю таємницю від мене?
- Може, та, що це знає просто сама не знає, що вона знає, - вставила Бріза, намагаючись втихомирити свою матір. – А може, ця інформація стала їй відома лише нещодавно, і вона ще не мала нагоди доповісти тобі.
- Вона? – заревіла Матір Меліс. – Про яку «неї» ти говориш, Брізо? Ми всі тут. Невже одна з моїх доньок настільки тупоголова, щоб пропустити таку явну загрозу для нашого дому?
- Ні, Матір! – хором скрикнули Віерна та Майя, перелякані материним гнівом, що неконтрольовано наростав.
- Я ніколи не бачила жодного знаку! – сказала Віерна.
- Я теж! – додала Майя. – Я не відходжу від тебе вже багато тижнів, тож бачила не більше, ніж ти!
- Ти хочеш сказати, що я щось пропустила? – кричала Меліс, стискаючи кулаки, аж кісточки пальців побіліли.
- Ні, Матір! – закричала Бріза понад усім цим безладом, достатньо гучно, щоб втихомирити матір на одну мить і привернути увагу Меліс до найстаршої доньки.
- Тоді, це не вона, - сказала Бріза. – Він. Можливо, хтось з твоїх синів знає відповідь, або ж це Закнафейн чи Різзен.
- Так, - погодилась Віерна. – Вони ж лише чоловіки, навряд чи їм вистачило клепки зрозуміти важливість якихось дрібних подробиць.
- Дзирта і Дайніна не було вдома, - додала Бріза, - вони були за містом. А в патрульній групі разом з ними є діти кожного з могутніх домів, будь-яка з цих родин може загрожувати нам!
Вогні в очах Меліс все ще палали, але вона трохи заспокоїлась після доведень Брізи.
- Приведіть їх до мене, як тільки вони повернуться до Мензоберранзану, - наказала вона Віерні та Майї. – Ти, - сказала вона Брізі, - приведи Різзена та Закнафейна. Вся сім`я мусить бути присутня, і тоді ми дізнаємось те, що маємо знати!
- Двоюрідних сестер та воїнів вести теж? – запитала Бріза. – Можливо, відповідь не обов’язково знає хтось з найближчих членів сім`ї.
- Ми повинні зібрати всіх разом? – запропонувала Віерна, її голос аж бринів від захоплення. - Зібрання усього роду, усієї армії Дому До’Урден?
- Ні, - відповіла Меліс, - жодних воїнів і двоюрідних сестер. Я не думаю, що це їх стосується; служниця дала б нам відповідь, якби ніхто з моєї безпосередньої родини її не знав. Це моя помилка – задавати питання, відповідь на яке повинна бути відома мені, бо цю відповідь знає хтось з кола моєї сім`ї, - вона скрипнула зубами, випльовуючи закінчення своєї думки. – А я не люблю почуватись осоромленою!
Невдовзі додому повернулись Дзирт з Дайніном, виснажені, але раді, що все нарешті скінчилось. Щойно вони переступили поріг дому і повернули в широкий коридор, що вів до їхніх кімнат, брати лицем-в-лице зіткнулись із Закнафейном, що йшов в інший бік.
- Отже, герой повернувся, - зауважив Закнафейн, незмигно дивлячись на Дзирта. Молодий дроу не міг не помітити сарказму в його голосі.
- Ми виконали свою роботу. Успішно, - кинув Дайнін, не на жарт обурений тим, що Зак не згадав про нього в своєму привітанні. – Я очолив…
- Я знаю про битву, - запевнив його Зак. – Про неї без кінця говорять куди не ступи. А тепер залиш нас, Старший Сину. У мене є незавершена справа з твоїм братом.
- Я піду тоді, коли захочу! – гаркнув Дайнін.
Зак кинув на нього різкий погляд.
- Я хочу поговорити з Дзиртом. Тільки з Дзиртом, тож залиш нас.
Рука Дайніна потягнулась до руків’я меча – не надто розумний крок. Перш ніж він витягнув меч з піхов хоч на дюйм, Зак встиг двічі поспіль дати йому ляпас однією рукою.
В другій руці невідомо яким чином опинився кинджал, і Зак приставив його вістря до Дайнінового горла.
Дзирт дивився на це зачудовано, впевнений, що Зак уб’є Дайніна, якщо це не зупинити.
- Залиш нас, - повторив Зак, - якщо цінуєш своє життя.
Дайнін підняв руки вгору і повільно позадкував.
- Матір Меліс дізнається про це! – попередив він.
- Я сам розкажу їй! – посміявся з нього Зак. –Ти думаєш, що Меліс обтяжить себе покаранням від твого імені, дурню? Меліс стежить лише, щоб чоловіки дому дотримувалися власної ієрархії. Іди звідси, Старший Сину. І повертайся, коли стане відваги кинути мені виклик.
- Ходи зі мною, брате, - сказав Дайнін Дзирту.
- У нас є справа, - нагадав Дзирту Зак.
Дзирт переводив погляд з одного на іншого, шокований їхньою відкритою готовністю повбивати одне одного.
- Я залишусь, - вирішив він. – У мене й справді є незавершена справа з майстром зброї.
- Як бажаєш, герою, - виплюнув Дайнін, а тоді повернувся на підборах і бурею понісся в свою кімнату.
- Тепер маєш ворога, - сказав Дзирт Заку.
- У мене вже є багато, - засміявся Зак, - і буде ще більше, перш ніж закінчаться мої дні! Але це не має значення. Твої вчинки зародили у твого брата заздрість… у твого старшого брата. Це тобі треба бути обережним.
- Тебе він ненавидить відкрито, - зауважив Дзирт.
- Але з моєї смерті він нічого не отримає, - відповів Зак. – Я Дайніну не загроза, а от ти…
Останнє слово важко повисло в повітрі.
- Чим я можу йому загрожувати? – не вірив Дзирт. – У Дайніна немає нічого, чого б я міг бажати.
- У нього є влада, - пояснив Зак. – Він старший син дому, але був ним не завжди.
- Він убив Нальфейна, брата, якого я ніколи не знав.
- Тобі це відомо? – запитав Зак. – Схоже, Дайнін підозрює, що ще один другий син може піти тим самим шляхом, що і він, аби стати старшим сином Дому До’Урден.
- Досить, - грубо обірвав його Дзирт, надто втомлений цією дурною системою піднесення. Він думав про те, наскільки добре це відомо Заку. Скількох він убив, щоб досягти своєї теперішньої позиції?
- Елементаль землі, - сказав Зак і протяжно присвиснув. – Сьогодні ти переміг могутнього ворога.
Він низько вклонився. Глузливо, без жодного сумніву.
- І яким буде наступний подвиг юного героя? Можливо, демон? Чи напівбог? Звісно ж, ніщо не може…
- Я ще ніколи не чув від тебе настільки беззмістовного потоку слів, - відрізав Дзирт. Тепер настав його час говорити з сарказмом. – Можливо, мені вдалось викликати заздрість ще в когось, окрім мого брата?
- Заздрість? – вигукнув Зак. – Витри носа, мале шмаркля! Від мого меча поліг десяток елементалей землі! Як і демонів! Не переоцінюй своїх досягнень і своїх можливостей. Ти тільки один воїн з безлічі. Забудеш про це – і це буде фатальною помилкою!
Останні слова він вимовив підкреслено багатозначно, майже з насмішкою, і Дзирт знову замислився про те, наскільки реальним може стати спаринг в тренувальному залі, про який вони вже домовились.
- Я знаю, на що я здатен, - відповів Дзирт, - і на що ні. Я навчився виживати.
- Як і я, - відрізав Зак, - за багато сторіч!
- Нас чекає тренувальний зал, - спокійно мовив Дзирт.
- Наша матір чекає, - виправив його Зак. – Вона хоче бачити нас в молитовні. Але не бійся. Для нашої зустрічі ще буде час.
Дзирт пройшов повз Зака, не сказавши йому більше й слова. Він підозрював, що його скімітари та Закові мечі закінчать цю розмову за них. Дзирт думав про те, в що перетворився Закнафейн.
Невже це той самий наставник, що тренував його всі ці роки перед Академією? Дзирт не міг розібратися у власних почуттях. Може, він поглянув на Зака інакше після того як дізнався про його подвиги, чи може й справді щось змінилося в поведінці майстра зброї, відколи Дзирт повернувся з Академії?
Свист нагайки відволік Дзирта від його роздумів.
- Я твій батько! – почув він голос Різзена.
- Це не має значення! – відповів жіночий голос, голос Брізи. Дзирт прослизнув за кут найближчого перехресту коридорів і обережно визирнув звідти. Він побачив Брізу та Різзена – Різзен був неозброєний, зате Бріза тримала в руці свою змієголову нагайку.
- Батько, - сміялася вона, - порожній титул. Ти просто дав своє сім`я нашій матері, і більше ти ні на що не годишся.
- Я зачав чотирьох, - обурено відказав Різзен.
- Трьох! – виправила його Бріза, підкреслюючи своє твердження нагайкою. – Віерна – донька Закнафейна, не твоя! Нальфейн мертвий, залишаються тільки двоє. І одна з них – жінка, вища, ніж ти. Лише Дайнін по-справжньому нижче за рангом!
Дзирт знову заховався за кут і роззирнувся коридором, яким щойно йшов. Він завжди підозрював, що Різзен не був його справжнім батьком. Чоловік не звертав на нього жодної уваги, ніколи не сварив його і не хвалив, не давав жодних порад і не повчав. Але почути, як це каже Бріза… а Різзен навіть не заперечує!
Різзен явно підшуковував якусь відповідь на гострі слова Брізи.
- А Матір Меліс знає про твої бажання? – засичав він. – Вона знає, що найстарша донька прагне зайняти її місце?
- Кожна старша донька прагне бути верховною матір’ю, - розсміялася з його слів Бріза. – Матір Меліс була б дурепою, якби думала інакше. Але не сумнівайся – вона не дурна, та і я теж. Я заберу у неї цей титул, коли вона ослабне з віком. Вона знає про це, і приймає це як належне.
- Ти визнаєш, що збираєшся вбити її?
- Якщо не я, тоді Віерна. Якщо не Віерна, то Майя. Це наш шлях, тупоголовий чоловіче. Це світ Ллос!
Гнів закипав всередині Дзирта, поки він слухав ці лихі слова, але він продовжував тихо стояти, де стояв.
- Але ж Бріза не чекатиме роками, щоб забрати у матері владу, - сичав Різзен, - адже кинджал може значно прискорити процес спадкоємства. Брізі потрібен трон дому!
Наступні слова Різзена перетворились в нерозбірливий крик, коли пішла в хід шестиголова нагайка.
Дзирт хотів втрутитись, кинутись до них і вкласти обох на лопатки, але звісно, він не міг цього зробити. Бріза діяла так, як її вчили; стверджуючи свою зверхність на Різзеном, вона підкорялась словам Павучої Королеви. Вона не буде його вбивати, Дзирт знав.
Але що, якщо Бріза остаточно оскаженіє і не буде контролювати себе? Якщо вона вб’є Різзена? У тій безпросвітній порожнечі, що починала рости в його серці, Дзирт навіть не знав, чи його це насправді хвилює.
***
- Ти дозволив йому втекти, - ревіла Матір СіНафай на свого сина. – Ти навчишся не розчаровувати мене!
- Ні, моя матір! – протестував Мазой. – Я влучив блискавкою прямо в нього! Але він навіть не підозрював, що я в нього і цілився! Я зміг би довести справу до кінця, але монстр спіймав мене і затягнув у ворота свого виміру!
СіНафай закусила губу, змушуючи себе прийняти доводи Мазоя. Вона знала, що доручила йому складне завдання.
Дзирт був сильним супротивником, і вбити його, не залишивши слідів, навряд чи буде так просто.
- Я дістану його, - пообіцяв Мазой, обличчя дроу світилось рішучістю. – У мене вже готова зброя. Дзирт помре ще до десятого циклу, як ти і наказувала.
- Чому я повинна давати тобі ще один шанс? – запитала його СіНафай. – Чому я повинна вірити, що наступного разу все складеться краще?
- Тому що я прагну його смерті! – закричав Мазой. – Навіть більше, ніж ти, моя матір. Я хочу вирвати життя з Дзирта До’Урден! Коли він помре, я хочу видерти його серце і забрати його як трофей!
СіНафай добре бачила одержимість сина.
- Добре, - сказала вона. – Дістань його, Мазой Ган`етт. Заради свого життя, завдай першого удару Дому До’Урден, убий його другого сина!
Мазой поклонився все з тим же виразом обличчя і вислизнув з кімнати.
«Ти все чув?» - жестами запитала СіНафай, коли за сином зачинились двері. Вона добре знала, що Мазой може досі стояти біля дверей, нагостривши вуха, і не хотіла, щоб він знав про цю розмову.
«Так», - так само відповів Альтон, показуючись з-за штори.
«Ти не погоджуєшся з моїм рішенням?» - запитали руки СіНафай.
Альтон не знав, що сказати. У нього не було жодного вибору, окрім як підкоритись рішенню верховної матері, але він не вважав мудрою ідею СіНафай дати таке завдання Мазою. Пауза надто затягнулась.
«Ти не схвалюєш», - прямо сказала йому СіНафай.
«Будь ласка, Верховна Матір, - швидко відповів Альтон. – Я б не…»
«Я пробачаю тебе, - запевнила його СіНафай. – Я сама не впевнена, чи варто було давати Мазою другий шанс. Багато що може піти не так».
«Тоді чому? – наважився запитати Альтон. – Ти не дала мені другого шансу, хоча ніхто так шалено не бажає смерті Дзирту До’Урден, як я»
СіНафай обдарувала його зневажливим поглядом, гасячи його азарт.
«Ти ставиш під сумнів моє рішення?»
- Ні! – вголос вигукнув Альтон. Він з ляскотом затулив рукою рота і, нажаханий, впав на коліна.
«Ніколи, моя матір, - на мові жестів сказав він. – Я просто не розумію проблему так гарно, як ти. Пробач мені моє невігластво».
Сміх СіНафай прозвучав як сичання сотні розлючених змій.
«Ми дивимось на проблему однаково, - запевнила вона його. – Я більше не дам Мазою ще одного шансу, зате дам тобі».
«Але…» - почав було Альтон.
«Мазой знову нападе на Дзирта, але цього разу він буде не сам, - пояснила СіНафай. – Ти підеш разом з ним, Альтоне ДеВір. Простеж, щоб він був у безпеці, і закінчи цю справу, якщо тобі дороге життя».
Альтон просяяв, дізнавшись, що скоро він нарешті пізнає смак помсти. Його навіть не збентежила остання погроза СіНафай.
«А хіба може бути інакше?» - запитали його руки.
***
- Думай! – гарчала Меліс, її лице було так близько, що Дзирт відчував на обличчі гарячий подих. – Ти щось знаєш!
Дзирт позадкував від загрозливої постаті і нервово обвів очима членів сім`ї. Дайнін, котрого так само мучили тільки хвилину тому, сидів на колінах, обіперши підборіддя на руки. Він безрезультатно намагався відшукати відповідь, перші ніж Меліс застосує надійніші методи допиту. Дайнін встиг помітити, як Бріза потягнулась до своєї змієголової нагайки, але ця малоприємна картина не надто допомогла йому розібратись зі спогадами.
Меліс відважила Дзирту ляпас і відступила на крок назад.
- Хтось із вас дізнався, хто наш ворог, - крикнула вона синам. – Там, під час патрулювання, хтось із вас отримав якусь підказку, якийсь знак.
- Можливо, ми побачили це, але не знаємо, що це саме воно, - припустив Дайнін.
- Тиша! – заверещала Меліс, її обличчя палало від гніву.
- Ви можете говорити, коли знайдете відповідь на моє запитання! І тільки тоді! – вона повернулась до Брізи. – Допоможи Дайніну пригадати!
Дайнін впустив голову на руки і скрутився на підлозі, вигнувши спину, готовий прийняти катування. Зробив би він інакше, це тільки більше розлютило б Меліс.
Дзирт заплющив очі і відновив в пам’яті події останніх патрулювань. Він мимоволі здригнувся, почувши хляскіт змієголової нагайки і тихий стогін брата.
- Мазой, - прошепотів Дзирт, майже несвідомо. Він підняв очі на матір, що витягнула руку, зупиняючи Брізу з нагайкою. Старша сестра виглядала збентеженою.
- Мазой Ган`етт, - сказав Дзирт голосніше. – Під час битви з гномами він намагався мене вбити.
Усі члени сім`ї, а особливо Меліс з Дайніном, аж нахилилися вперед до нього, ловлячи кожне слово.
- Коли я бився з елементаллю, - пояснив Дзирт, виплюнувши останнє слово як прокльон на адресу Закнафейна. Він кинув сердитий погляд на майстра зброї і продовжив, - Мазой Ган`етт потрапив у мене блискавкою.
- Він міг стріляти в монстра, - припустила Віерна. – Мазой наполягав, що це він знищив елементаль, але патрульні верховні жриці спростували це.
- Мазой чекав, - відповів Дзирт. – Він не робив нічого, поки я не почав долати монстра. А тоді прочитав закляття, влучивши і в мене, і в елементаль. Я думаю, він хотів знищити нас обох.
- Дім Ган`етт, - прошепотіла Матір Меліс.
- П’ятий Дім, - вставила Бріза, - під керівництвом Матері СіНафай.
- Отже, це наш ворог, - сказала Меліс.
- Може й ні, - мовив Дайнін, але вже вимовляючи ці слова, картав себе, що не втримав їх при собі. За спростування цієї версії його могли знову відшмагати.
Матері Меліс не подобалось його вагання, з яким син передумав говорити далі.
- Поясни! – наказала вона.
- Мазой Ган`етт злився на те, що його не взяли в рейд на поверхню, - сказав Дайнін. – Ми залишили його в місті, і він міг тільки спостерігати за нашим тріумфальним поверненням, - Дайнін затримав погляд на обличчі свого брата. – Мазой вже давно заздрив Дзирту за усю ту славу, яку отримав мій брат, справедливо чи ні. Багато хто заздрить Дзирту і бажає його смерті.
Дзирт занепокоєно засовався на стільці, розпізнавши в останніх словах відкриту погрозу. Він зиркнув на Закнафейна – майстер зброї самовпевнено посміхався.
- Ти впевнений в своїх словах? – запитала Меліс Дзирта, відволікаючи його від цих думок.
- Ще є кішка, - перебив Дайнін, - чаклунська кішка Мазоя Ган`етт, хоча вона тримається ближче до Дзирта, ніж до мага.
- Позиція Гвенвівар в патрулі біля мене, - заперечив Дзирт, - так ти сам наказав.
- Мазою це не подобається, - відказав Дайнін.
Дзирт подумав, що схоже на те, ніби саме тому його брат поставив кішку саме туди, але втримав ці слова при собі. Невже він почав бачити лихі задуми в простих збігах? Чи може й справді його світ повен підступних намірів і таємних воєн за владу?
- Ти впевнений в своїх словах? – ще раз запитала Меліс Дзирта, знову відволікаючи його від роздумів.
- Мазой Ган`етт намагався мене вбити, - твердо мовив він. – Мені не відомі його мотиви, але в його меті я впевнений!
- Дім Ган`етт, значить, - повторила Бріза, - могутній ворог.
- Ми повинні вивчити їх, - сказала Меліс. – Відправте шпигунів! Я повинна знати, скільки в Домі Ган`етт воїнів, чаклунів, а особливо жриць.
- Але якщо ми помиляємось, - сказав Данін. – Якщо Дім Ган`етт насправді нам не загрожує…
- Ми не помиляємось! – закричала на нього Меліс.
- Йоклол сказала, що хтось із нас знає ім`я нашого ворога, - мовила Віерна. – Все що ми маємо – це історія Дзирта про Мазоя.
- Хіба що ти щось приховуєш, - загарчала Матір Меліс на Дайніна, з такою лихою і холодною погрозою в голосі, що кров відлила від обличчя старшого сина.
Дайнін енергійно захитав головою і відійшов назад, не маючи більше чого додати до розмови.
- Підготуй нараду, - сказала Брізі Меліс. – Ми повинні дізнатись, як ставиться Ллос до Матері СіНафай.
Дзирт недовірливо спостерігав, в якому шаленому темпі почались приготування, кожен наказ Матері Меліс передбачав певну захисну міру. Але Дзирта вражала не ретельність планування бою - від своєї сім`ї Дзирт нічого іншого і не чекав. Його дивував нетерплячий блиск в кожних очах.
