ВІН приносив в ЇЇ життя світло, ВОНА раділа цьому потоку мільярдів атомів сонячного тепла. Купалася у ньому, заглиблювалася, пірнала, набирала повні гурди повітря і тонула, підставляла під промінчики ЙОГО пекучих очей СВОЄ обличчя, мліла, вмирала і оживала знову. Як по карті світу, ВІН шукав на ЇЇ тілі «лоскотунчики», а потім будив ЇХ, цілував, гладив, замиловував.
ВОНИ їздили до річки, до гладкого плеса води і зникали для цілого світу на тривалий час, на дні, тижні, роки, століття... ЇХ шукали, а ВОНИ не маючи на меті переховуватися, просто насолоджувалися самотністю, тою самотністю, що вигадана для двох. ВОНА не мала іншого сонця, окрім НЬОГО, не бачила небесного світила так чітко, як сяйва ЙОГО гарячих очей. Ніщо не існувало в тому просторі і часі, де був присутній ВІН, все лише доповнювало ЙОГО красу тіла, душі, серця. Коли ВІН посміхався, навіть у дощову зливу, з’являлася райдуга – весела, вона обіймала своїм різнобарв’ям небо, прорізала блискавки, вела боротьбу з непогодою і завжди перемагала. Так перемагала, як кожного разу ВОНА перемагала ЙОГО, зборювала, брала в полон.
Річка легенько торкалася берегів, ледь чутно огортала ЇХНІ тіла. ВІН брав на руки своє найдорогоцінніше багатство і шепотів:
«Ти – найкраще, що могло подарувати мені життя!»
«Ось воно – справжнє щастя», - відказувала ВОНА і так сильно обіймала, що повітря втрачало своє призначення – ВІН дихав НЕЮ.
«Закрий очі, але не міцно, подаруй зіницям можливість бачити світ крізь маленьку шторку своїх вій», - так щоразу звертався і просив...
Не пручалася, виконувала, закривала..... А ВІН кружляв, бережно тримаючи ЇЇ на своїх міцних руках..... В такі моменти ВОНА бачила те, що не може вгледіти жоден: іскри світла, білого та жовтого, що рухалися за своїми знаними законами – хвильками; доріжки кольорів – зеленого, червоного та голубого; сплетіння молекул кисню, які тріскалися як бульбашки від тепла, розчинялися в ньому. Цей калейдоскоп кружляв разом з НЕЮ, чіплявся за ЇЇ пухнасті, вигорілі на сонці вії, світло відбивалося до води, повертаючись до погляду наповненим її синявою, танцювали денні тіні. Вальс, вишуканий танець – подарований НИМ посеред літа.
Навколо усе квітнуло, буяло зеленню, росло, тягнулося до сонця. А ВОНА тягнулася до НЬОГО, по дитячому горнулася, тулилася, голубилася. Щоразу збентежена потоком ясності, не завважуючи – буяла САМА.
ВОНА була його свободою, квіткою, вічною таємницею, загадкою, піснею та музикою, чистим аркушем паперу, першою і останньою справжньою жінкою. ВІН писав ЇЇ, наспівував, розгадував, розкладав по нотах, римував ..... ВОНА віддавалася, стогнала і божевільно дозволяла робити все, що заманеться... Найкраща співпраця – побудована на взаємній згоді, художника, поета і його музи...
Не було обману, тої гидкої брехні, яка стає правдою у найневдаліший момент. Між НИМИ не було неправди, яка підло ховається і вважає, що є найхитрішою. Брехні, що заглядає у вічі, вбиває зсередини, поїдає, заплутує, душить; встромляє ножі у спину; завжди одвертається; зачинає за собою двері, не оглядаючись; залишає за собою останнє слово. Світло не породжує неправду, воно чисте з самісінького первоначала, а ВІН був світлом, значить ВІН був правдою.
Свобода дарує жагу до життя. Двоє жагучих і нестримних , ВОНИ жили свободою, черпали її один в одного, породжували всюди. І не було місця цій свободі: вчинків, дій, думок, намагань, помислів, прагнень. Вільність розроджувалася навколо НИХ, стверджувалася і жила вічним життям.
Дотепер світло наповнює ЇЇ сутність, щодня ЙОГО яскравість поряд. ВОНИ далеко, по різних світах, але ВОНА не знає самотності як явища розрахованого на одного. Тому що на перехресті свого дорослішання пізнала ПРАВДУ, віддалася сповна і освітилася назавжди. Йдучи від НЕЇ, ВІН не забрав із собою світла, приховано залишив поряд. І ВОНА щоразу закриваючи очі, дарує зіницям можливість вловити це світло в швидкому потоці різнобарв’я, не здогадуючись про замовчаний подарунок від НЬОГО.
