Накидаю на плечі синю шовкову хустку (старим добре, їм зимно навіть у найлютішу спеку), знімаю слухавку в надії почути хоч якісь ознаки її життєдіяльності. Німа, як і кілька годин тому. Другий день не працює радіо, немає електрики і води. Надто ми вже звикли до подібних благ цивілізації, не уявляємо без них існування. Ось тільки зараз вони не розкіш, а життєво необхідні речі.
Човгаю до столу, занурюю руки у заповнений водою мисник, висипаю у відерце сливи. Білі, солодкі, медові. З них вийде чудове варення. Його так любить Слава. Хоча варити варення – не надто підходяще заняття для того, хто не певен у завтрашньому дні. Та й у сьогоднішньому теж…
Перебираючи сливи, поглядаю на мобільний. Зарядка батареї на останній позначці, мережі немає. Два роки тому, коли донька подарувала мені цю норовисту штукенцію і змусила навчитися нею користуватися, я й гадки не мала, що колись молитимусь до неї не рідше ніж до Бога. «Благаю, дозволь мені поспілкуватись з донькою. Може, востаннє…» З рідними не зв’язатися. Доводиться просто молитися, вірити, що вони в безпеці, що з ними все гаразд, як у сорок першому вірила моя мати, відправляючи нас з молодшим братом до бабусі у поки що вільне від ворожих військ село.
Війна, котра вкрала моє дитинство, почалася несподівано. Війну, якій судилося споганити старість, я передбачала. Ще коли на екрані з’явилися перші заворушення, серце вже огортало щось сталеве і крижане. Сльози рвалися назовні. Не могла дати їм волю перед рідними. Краще захлинутися.
Тоді, у сорок першому, мені виповнилось одинадцять і я почувалася чи не найщасливішою у світі дівчинкою. Із Югославії двоюрідний брат надіслав пакунок, в якому було багато подарунків, найвражаючий з яких – прозорі, схожі на кришталеві, черевички. Елегантні низенькі підбори, симпатичні бантики по центру. І записка: «Для моєї Попелюшки».
- Приміряй, - просила старша сестра Саша, гладячи свій велетенський гарбузик-живіт.
Вагітні жінки на селі не звикли себе берегти. До самих пологів працювали на рівні з іншими. Із Саши кепкували, називаючи її принцесою. Але чоловік Артем не дозволяв їй підіймати навіть кухоль води. Сестра годинами сиділа на лавці біля кущів білого бузку, обкладена з усіх боків подушками, і обіймала руками животик із первістком наче найдорожчий у світі скарб. Їй насмішкувато кидали: «Виростиш мазунця». Вона гордо задирала голову, відмахувалась: «Нехай».
Я станцювала в туфлях перед рідними щось схоже на чечітку, а потім, потай від мами, не знімаючи їх, побігла до подруг. Похизуватися обновкою. Вони збиралися до лісу за малиною. Я потягалася за ними. У «кришталевих» черевичках.
Годиною пізніше я, спотикаючись об переплетене, наче руки коханців, наземне коріння, дряпаючи кущами руки й ноги, стрімголов бігла додому, загубивши і ягоди, і завеликі на мене туфлі. На ганку зупинилася, озирнулася, смикнула на себе двері.
- Мам, там літаки. З них стріляють! На нас! На наш аеродром! Дядько Семен каже, що почалась війна!
Ніколи не забуду, як після цих слів напружилось батькове обличчя, як згасли мамині очі, як сестра, тремтячи, вкрила плетеною шаллю живіт, видихнула: «Невже війна? Як же це війна…?»
Тепер мені вісімдесят п’ять, і над моєю головою знову літають кулі. Що це? Злий жарт долі, дежавю чи кошмар, від якого неможливо прокинутись?
Клацаю вимикачем. Світла ще немає. Заряду мобільного навряд чи вистачить до вечора. Ми відрізані від світу, умовно приречені, але ще сповнені надії.
Кілька днів, протягом яких у нашому містечку особливо «лютували» кулі, ми ховалися у підвалі. Я пішла туди лише заради доньки і онуків. Перелякані оченята дітей вивертали душу. Невже і їм судилося пережити подаровані війною жахи?
Тепер вони вже у безпеці, місті, до якого ще не дотяглася ненажерлива війна. Саша довго вмовляла мене поїхати з ними, онуки плакали, зять обзивав упертою бабою. Лишилася. Як у сорок третьому не пішов з родиною шукати порятунку в місті мій дідусь. «Нікуди не піду. І не просіть. Я власноруч збудував цю хату і я її не залишу! Якщо вже помирати, то тільки у рідних стінах».
Не хотілося бути тягарем, кидати дім, дачу, могили рідних. Діти молоді, у них попереду життя, вони мають його прожити. Я чомусь надто розслабилась, заспокоїлась, поховала пережиту війну під уламками страшних спогадів. Була певна, що мирне небо над головою – це вже назавжди. Міцно пустила тут коріння. Якщо його виривати, то лише з частинками серця.
Кулі не мають облич. Обличчя війни, колишньої і теперішньої, подібні, наче близнята – злостива маска, налиті кров'ю очі, безжальне серце. Зруйновані, покинуті будівлі, замість вікон – темні обвуглені очиці смерті, де тепер хазяйнує протяг, скелети спалених авто, червоні плями на асфальті, тиша… Благословенна і страшна водночас. В такі моменти здається, що під ногами не просто тремтить земля, що світ зупинився, припинив еволюціонувати, завернув у зворотному напрямку, до кам’яного віку, часу, коли сила вважалася основним аргументом.
Звичка купувати все про запас виручає. Після від’їзду дітей я не виходила надвір майже тиждень. До вчорашнього дня. Але у крані зникла вода, скінчився хліб, без якого усі страви здаються «не такими», а ще потрібно одним оком поглянути на дачу. Перехрестилася, замкнула двері на ключ, котрий навряд чи зупинить будь-якого мародера. Вийшла в місто, не маючи певності, що повернуся. Не страшно, якщо куля поцілить у стару бабу. Я вже відтоптала свої стежки. Страшно, коли гинуть молоді, ті, хто ще не розібрав, яке життя на смак.
У під’їзді ледь не зіштовхнулася із Данилом Олеговичем, сусідом знизу. Його родина поїхала, щойно над містом пролунали перші постріли. Старого лишили стерегти квартиру. Обіцяли забрати батька, щойно влаштуються на новому місці. Хоча усі розуміють, що чоловіка просто залишили. Як зайву у дорозі річ.
Лише пів року як звівшись на ноги після інсульту, Данило Олегович страх як боїться потрапити на очі старій із косою. Днює і ночує у підвалі. Позносив туди одяг, матраци і ковдри, їжу. Навіть маленький переносний телевізор на акумуляторі. Правда, згодом повернув свій «телецентр» до квартири. «Та ну його! Скільки каналів, стільки і правд».
Тепер у підвалі всі умови не тільки для більш-менш безпечного, але й для комфортного життя. Ось тільки інших до свого сховку Данило Олегович пускає неохоче. «Не вистачить на всіх місць».
Після від’їзду дітей я більше не спускалася до підвалу. Навіть якщо з неба, наче зірки, падають вогняні кулі. Хоч загадуй бажання: «Дожити б до ранку». Боюсь засинати під звуки вибухів. Але темних приміщень я теж боюся. Після одного випадку з дитинства. Наші сусіди вкрилися від обстрілів у своєму льоху. Вогняний дощ того дня пролітав над багатьма будівлями. Не пощастило лише їм. Снаряд потрапив у будинок, він тріснув, наче перепалена у печі курка. Обгорілі дошки завалили кришку погреба. Сусіди стукали і благали допомогти, плакали їхні діти.
Ми, підлітки, не могли їх звільнити самотужки. Побігли у майже покинуте село шукати допомогу. Зустріч із двома високими дужими чоловіками прийняли за благословення. Але коли із-за хмари визирнув повний місяць і вони заговорили, ми, нажахані, відсахнулися. Тільки мій брат, Женька, не злякався. Там, у підземеллі, була його подруга Олюня, дівчинка, заради якої він попросив би допомоги у самого нечистого.
Жоден з нас не знав німецької. Женька просто смикав їх за руки, кричав: «Допоможіть!», і тягнув у сторону обвуглених стін. Ми з подружкою Любою завмирали, боячись, що зараз вони витягнуть рушниці і розправляться із надокучливими дітьми. Але німці покірно за ним йшли. Допомогли розібрати завали, витягли Олюню і її батьків.
Наша бабуся нагодувала рятівників вареною капустою (єдине, що у нас на той час було з їжі. Спочатку вони їли обережно, певно, боячись, що ми можемо їх отруїти. Потім ледь не давилися), зібрала в дорогу диких грушок. Зачинивши за ними двері, обійняла нас із Женею за плечі і сказала:
- Нічому не дивуйтеся. І серед ворогів бувають люди.
Біля криниці у дворі, під великим кущем горобини, зібралася черга. Раніше криницею нехтували, а тепер туди не дістатися. Ховаю порожні пляшки до пакету. Дасть Бог, повернуся сюди на зворотньому шляху.
Десь у далині майорить підірваний танк. Часове кільце звужується, давить на скроні.
- Недольот! – весело кричить Саша, махаючи лівою рукою, іншою підтримує біля грудей немовля у сповитку.
Ми з сестрою і братом сидимо під трухлявою вербою неподалік галявини і стежимо за боєм, який відбувається за нашим селищем. Пішли збирати у поле зерно і стали заручниками ситуації. Сховок ненадійним, час від часу в нашу сторону летять гранати. Нам лишається тільки молитва і дикий оптимізм.
- Перельот!
- Недольот! – вигукує Женька, лягаючи на землю. Обіймає руками порепаний від довголіття стовбур дерева, але все ж не може його охопити. Верхні крона повністю голі, лише на нижніх, молоденьких гілочках, наче на сміх, лишилося по кілька листочків. Дерево вже більше мертве, аніж живе. Як і ми зі страху.
Сестра посміхається, отже, ще не все втрачено. Тільки згодом я зрозуміла, що вона вдавала ту веселість лише щоб заспокоїти нас, молодших.
- Перельот!
- Недо… , - підхоплює Сашка і раптом замовкає. Поряд із нами вибухає земля. Запорошило очі. Розтираючи їх не менш брудними долонями, не одразу помічаю, що у сестри із руки тече кров. Уламок вибухівки влучив у плоть в кількох сантиметрах від місця, де лежала дитина.
На дачу йшла пішки. Автобуси не ходять. Кілька днів тому вони стояли порожніми у центрі міста, наче велетенських скелет пробудженого війною звіра. Тепер зникли. Транспорт не пускають. Зараз він гарна мішень.
Від тривалої ходи ноги налилися свинцем, біль охопив коліна, занили литки, п’яти пекли вогнем. Кожна зруйнована будівля, що трапляється на шляху, відбирає частинку душі.
Біля повороту на свою вулицю я зупинилася, витерла з чола піт. Сусідська дача ціла, у мої немає половини даху, зруйновано частину стіни. Щось горіло, хтось загасив. Двічі смикнула двері. Зачинені. Хоча навіщо тепер двері, коли у стіні є дірка?
Притягла з-під сараю стару фанерку, дошки, якось заклала діру. Розуміла, що треба подивитись, що там і до чого, але не мала сили йти до середини. Нахилилася, тремтячими руками повизбирувала у відерце сливи.
Сливці вже десь за п’ятдесят. Її посадив ще покійний батько. Говорили, що їй не підійшло місце. Вона рідко давала гарний врожай, але спиляти все не підіймалася рука. А цьогоріч дерево наче збожеволіло. Навесні рясно заквітчалося, ніби дівча, що поспішає до шлюбу. Якби й хотів, не помітив би крізь щільну білу вуаль жодного зеленого листочка. Тепер сливка засівала землю стиглими плодами, а землі не до них, вона змушена приймати у своє лоно цвіт нації.
На горизонті з’явилися невідомі. Люди зі зброєю. Важко було зрозуміти, військові чи ні. За ними безшумно крокує смерть. Здається, зараз вона за спиною у кожного з нас. Тільки озирнись.
До будівлі я так і не зайшла. Ще раз смикнула двері, взяла сливи і завернула на стежку, що вела до міста. Запах перестиглих слив дражнив оси. Кілька разів змахувала їх долонею. Якби ж так само легко було відмахнутися від спогадів…
Влітку сорок третього я біжу лісом до нашого села, провідати матір і Сашку. Поряд йде рота наших солдат. Скрізь трупи. Десь позаду надокучливими комарами свистять кулі. На мене ніби незважають. Ніхто не запитує: «Куди ти, дитино?» А я намагаюся не відставати. Відчуваю – в гурті безпечніше. Діряві чобітки ковзають по мокрій траві. Під ноги не дивлюся. Не впевнена, роса то чи кров.
Тоді я образилась на матір, а тепер розумію, що вона кричала на мене не тому що не була рада бачити. Просто вона дуже боялася за моє життя.
Батька і Артема забрали на фронт. У свої вісімнадцять сестра зробилася абсолютно сива ( пізніше, коли небо над головою стало мирним, вона так і не перефарбувалася. Певно, Саша одна із небагатьох жінок, кому сивина справді личила). Від хвилювання у неї зникло молоко. Годувала свого Івасика коров’ячим, аж доки одного вечора Зорьку не вивели з хліва німці.
Ми з матір’ю і сестрою бігли слідом і хапали їх за руки, благаючи віддати годівницю. Один з них, високий і дужий, зупинився, зняв з плеча рушницю, наставив на нас сліпий приціл. «Геть! Стрілятиму!»
Зорьку батьки купили на базарі кілька тижнів тому. Одна стара єврейка, знайома матері, казала, що ми даремно її купуємо. Тоді вони ще подумали, що їй просто не сподобалась корова. А якщо та жінка мала на увазі інше? Якось знала…
Повернулася додому вже перед сутінками. У місті бачила дівча, котре посеред вулиці перев’язувало чоловіку ногу розірваним на клаптики прапором. Обабіч дороги сиділа жінка, на білій сорочці якої червоними маками променіли три великі криваві плями. Не зрозуміло – кров її чи чужа. Хотілося підійти, запитати, чим їй допомогти, але закам’яніле обличчя жінки вказувало на те, що зараз їй потрібна не та допомога, яку я могла надати.
Молода дівчина у халатику і домашніх капцях хапала за руки чоловіка у темному костюмі.
- Я бачила, як ви розмовляли по мобільному. Дозвольте подзвонити. У мене є гроші, - витягла із кишені купюри, вони посипались на землю. – Там, за містом, на трасі лежать вбиті солдати. Когось взяли в полон. Мені потрібно дізнатися імена…
У виразі обличчя дівчини щось гнітюче і до болю знайоме. З таким же поглядом щоранку вибігала за село Саша, виглядаючи свого Артема. Потяги із солдатами повертались, звільнився із полону батько, а він все чомусь не їхав…
Переходячи дорогу, зустрілася поглядом з однією знайомою. Кілька разів ми пересікалися з нею в церкві. Вона носить чорну хустку, мене поки що милував Господь.
«- Боже, зупини війну, а ще зупини тих, хто не хоче її зупинити», - схилившись над іконами, шепотіла вона. Я перейняла ці слова і тепер молюся так само.
Не підійшла я й до своєї сусідки Ніни. У неї два сини по різні боки барикад. Уже кілька днів немає звісток від обох. Жінка почорніла, заледве переставляє ноги.
Лишала під дверима її квартири пляшку води і кілька консервів. Кажуть, полиці крамниць скоро спорожніють, а мені багато й не треба. Двічі постукала, щоб добро не дісталося чужим, пішла геть. Вона дуже горда, не схоче брати. А у мене не було сили на суперечки. Ніна спробувала б заговорити про політику, скаржилася би на синів, котрі геть знавісніли, зненавиділи одне одного. Горе, яке важко передати словами. Коли брат йде на брата – то найбільше страхіття для будь-якої матері.
Ніна запитала б мене, хто з них правий, а я не знала б, що їй відповісти. Хіба що останні слова моєї подруги Люби, в котру поцілила куля наприкінці квітня сорок п’ятого. «Війна – це неправильно», - сказала вона, навіки заплющуючи очі.
Я не ходила на жодні мітинги, не виступала ні з якими гаслами. Не розумію, як можна ділити те, що завжди було цілим. Державою. Моєю, нашою… А, взагалі, не треба мені політики. Тільки спокійно жити. Хтось вбачає у тому, що відбувається, руку Росії, інші – обличчя Заходу. Я ж бачу лише війну. І місто, яке лишається квітучим тільки у спогадах. А ще лиця знайомих, з якими вже не поспілкуватися.
Людей дуже легко посварити, запалити в їхніх серцях вогник ненависті, роздмухати з нього всепоглинаюче багаття. Страшно зайвий раз відкрити рота. Раніше слова об’єднували, тепер – роз’єднують. А де правда? Хто знає. Кожен чує тільки те, що хоче почути.
Війна не тільки руйнує тіла, вона змінює нас, робить товстошкірими. Ми почали звикати до горя навколо нас. Перша кров вражала. А тепер це просто статистика.
У казані весело кипить варення. Кімнату повільно заповнює солодкувато-приторний аромат. Варю його під звуки куль, сподіваючись, що матиму змогу пригостити ним рідних. Хай там як, не покину тонучий корабель. Війна вже відібрала у мене один дім. Невже спокуситься й на інший?
У сорок п’ятому ми повернулися до рідного села, але виявилось, що повертатися нам немає куди. Не було ні дідуся, ні будинку. Але ми вижили і вірила, що цей жах не повториться, що наші діти ніколи не побачать, як земля захлинається кров'ю.
Наша родина розросталася, розповзалася по світу. Женя з Ольгою живуть в Італії, Саша з сином обрали Київ, я з батьками і чоловіком осіла на Донбасі. Жорстоко так думати, але тепер мені здається, що Господь вчасно забрав до себе Сашу. Вона найбільше з нас постраждала від війни: втратила чоловіка, ледь вберегла від смерті свого Іванка. Не пережила б вона цей жах удруге.
Задзвонив мобільний. Від несподіванки я підскакую. Витираю фартухом мокрі руки, кидаюся відповідати, боячись почути незнайомий голос і погані новини.
- Алло! Мамо, це ти?
Слава… Від серця одразу відлягло.
- Як ви там?
- У нас все добре, - кидає скоромовкою. – Ми тут божеволіємо. Не можемо тобі додзвонитися.
- Не було зв’язку.
- Ти як? Все добре?
- Звичайно. Не турбуйся, - не розповідаю дітям про дачу. Навіщо їм зайві хвилювання?
- Як там у місті? Ми дивимось телевізор…
Я не дивилася телебачення вже більше місяця. Від поганих новин голова йде обертом.
- Все нормально. Чесно, - нізащо не зізнаюся, що душу чавить той самий відчай, що й багато років тому, так само вивертає страх.
- Мам, ми тут трохи облаштувалися. Ми з Олегом по тебе приїдемо.
- Ні! І не думай. Це небезпечно.
- А ти?
- Зі мною нічого не станеться.
Мені не страшно помирати. Страшно чути вибухи, бачити кров і сльози, усвідомлювати, що це не нічні жахи і не відлуння минулого. Діти України знову гинуть. Чи вистачить у матері-землі на усіх сліз?
- Ми не можемо тебе там покинути.
- Не говори дурниць. Не бійтеся. Я обережна. Кому потрібна стара баба? – подає сигнал розряджена батарея. Останнім часом вона підводить. Після того як я необачно викупала телефон у ванній. День сушила його у розібраному вигляді, зануривши у пачку з рисом. Він нібито працює, але заряджати акумулятор доводиться ледь не через день.
Поспішаю завершити розмову:
– Поцілуй за мене онуків. І не смійте хвилюватися. Я вже пройшла одну війну. Значно страшнішу.
Світла немає другу добу поспіль. Коли ми ще поспілкуємось?
На тому кінці дроту донька тихо схлипує. І сама розкисаю наче паперова квітка на дощу.
- Цілую вас усіх. Бережіть себе.
Знадвору долинають загрозливі звуки. Грім чи, може, ГРАД… Згадую, як після війни довгий час прокидалася від найменшого шороху. Мати гладила мене по голівці, обіймала і шепотіла:
- Заспокойся. Це просто салюти.
Як би мені хотілося, щоб це знову були салюти.
Підходжу до вікна. На обрії небо яскраво-червоне, немов криваве. Примружуюсь. Це просто сонце. Хоча знову доводиться звикати до заграви за вікном. Затуляю шибки темною шторкою, ніби це може вберегти від невидимої загрози, сідаю навпроти Божої Матері – старенької ікони, яка вже пройшла з нашою родиною одну війну, шепочу, як тоді, у далекому сорок четвертому: «Все одно виживу…»
