Закнафейн До’Урден: наставник, вчитель, друг. В сліпій люті від власних розчарувань я часто не бачив у ньому нічого з цього. Може, я вимагав від нього більше, ніж він міг мені дати? Невже я чекав бездоганності від цієї змученої душі; порівнював Зака з ідеалами, що були поза його досвідом, чи ідеалами, яких просто неможливо було досягти перед лицем його досвіду?
Я міг би бути ним. Я міг жити в пастці власного безпомічного гніву, похоронений під щоденним натиском бруду Мензоберранзану і зла, яким просякла моя сім`я, і ніколи б у житті я не зміг втекти.
Мені здається справедливим припущення, що ми вчимося на помилках старших. В цьому, я вважаю, і був мій порятунок. Без прикладу Закнафейна я так само ніколи в житті й не зміг би знайти виходу.
Чи справді шлях, який я обрав, кращий, ніж життя Закнафейна? Я думаю, що так, хоча я достатньо часто впадав у відчай і думав про той, інший шлях. Так було б простіше. Однак, якщо ідеаліст не може жити в злагоді з власними принципами, вони знецінюються, а істина блідне перед обличчям самообману.
Тому мій шлях кращий.
Я живу з жалем – через свій народ, через себе, але найбільше через майстра зброї, що втрачений для мене зараз, що навчив мене, як, і чому, я повинен застосовувати зброю.
Немає болю більшого, ніж цей, з ним не зрівняється ні біль від зазубреного кинджала, ні полум’я драконячого подиху. Ніщо не палить твого серця так, як біль від втрати чогось чи когось, перш ніж ти дізнався цьому справжню ціну. Часто й зараз я піднімаю чашу з марним тостом і прошу вибачення в того, хто вже не може мене чути:
«За Закнафейна, того, хто вдихнув в мене відвагу».
