- Його забрали гноми, - розповідав Дайніну Мазой, коли керівник патрульної групи повернувся до печери. Маг підняв руки над головою, щоб верховна жриця та її помічниці могли краще роздивитись, в яке скрутне становище він втрапив.
- Куди? – допитувався Дайнін. – Чому вони тебе не вбили?
Мазой стенув плечима.
- Таємні двері, - пояснив він, - десь в стіні позаду тебе. Я думаю, гноми забрали б і мене також, але… - Мазой глянув на кам’яну підлогу, що все ще міцно стискала його до пояса. – Гноми могли б убити мене, але прийшли ви.
- Тобі щастить, маг, - сказала верховна жриця Мазою. – Сьогодні я якраз вивчила закляття, яке звільнить тебе з хватки каменю.
Вона прошепотіла декілька наказів своїм помічницям, ті принесли міхи з водою та торбинки з глиною і почали окреслювати десятифутовий квадрат на підлозі навколо спійманого чаклуна. Верховна жриця підійшла до стіни печери і почала готувати закляття.
- Декому вдалось втекти, - сказав їй Дайнін.
Верховна жриця зрозуміла. Вона прошепотіла коротке закляття виявлення і оглянула стіну.
- Ось тут, - сказала вона. Дайнін та інші чоловіки кинулись до того місця, на яке вказувала жриця, і незабаром знайшли ледь помітні обриси таємних дверей.
Коли жриця почала наспівувати своє закляття, одна з її помічниць кинула Мазою кінець мотузки.
- Тримайся міцно, - глузливо сказала вона, - і затримай дихання.
- Зачекай… - почав Мазой, але камінь підлоги навколо нього зненацька перетворився в багно, і чаклун булькнув туди з головою.
За мить жриці вже регочучи витягали Мазоя.
- Гарне закляття, - мовив Мазой, випльовуючи багно.
- Дуже корисне в деяких випадках, - відповіла верховна жриця. – Особливо коли доводиться боротися з гномами та їхніми трюками з каменем. Я підготувала його як захист від елементалей землі, - вона глянула на уламок валуна під своїми ногами, що, схоже, раніше був одним оком і носом такої істоти. – Але бачу, що в цьому випадку моє закляття не знадобилось.
- Я знищив її, - збрехав Мазой.
- Безперечно, - мовила верховна жриця, хоч Мазой її не переконав. Судячи з характеру подряпин на камені, рани були завдані лезом. Однак вона облишила цю тему, коли скрегіт каміння змусив їх усіх повернутись до стіни.
- Лабіринт, - зітхнув один з воїнів поруч з Дайніном, коли вони зазирнули в тунель. – Як ми їх знайдемо?
Дайнін подумав хвилину, а тоді повернувся до Мазоя.
- У них мій брат, - мовив він, коли ідея нарешті прийшла йому в голову. – Де твоя кішка?
- Десь тут, - неохоче відповів Мазой. Він здогадався, що замислив Дайнін, але не надто хотів, щоб Дзирта врятували.
- Приведи її до мене, - наказав Дайнін. – Кішка може знайти Дзирта по запаху.
- Я не можу… тобто… - затинався Мазой.
- Негайно, маг! – вимагав Дайнін. – Чи ти хочеш, щоб я розповів правлячій раді, що гноми втекли, бо ти відмовився надати допомогу?
Мазой кинув фігурку на підлогу і покликав Гвенвівар, хоч і не знав, що з цього вийде. Невже елементаль землі і справді знищила пантеру? Туманець з’явився в повітрі, за мить перетворюючись в матеріальне тіло Гвенвівар.
- Добре, - задоволено мовив Дайнін, вказуючи на тунель.
- Іди знайди Дзирта! – наказав Мазой кішці. Гвенвівар на мить принюхалась, а тоді скочила в тунель і патруль дроу мовчки помчав за нею.
***
- Де… - тільки й зміг сказати Дзирт, нарешті розпочавши довге й важке сходження з глибин непритомності. Він зрозумів, що сидить, і що його руки зв’язані перед ним.
Маленька, але надзвичайно сильна рука вхопила його за волосся на потилиці і грубо закинула його голову назад.
- Тихо! – різко зашепотів Белвар. Дзирт був здивований, що істота знає його мову.
Белвар відпустив Дзирта і повернувся до інших свірфнеблі.
Кімната була тісною, з низько навислою стелею, а гноми виглядали дуже знервованими, тож Дзирт здогадався, що ця група втекла.
Гноми почали тихо про щось розмовляти власною мовою, якої Дзирт і близько не міг зрозуміти. Один зі свірфнеблі гаряче запитав про щось в гнома, який наказував Дзирту мовчати, і, схоже, був тут головним. Інший гном хрюкнув щось в знак згоди і так само різко кинув ще кілька слів, загрозливо позираючи на Дзирта.
Головний з силою гепнув його в спину (гном полетів через один із двох низьких виходів з печерки), а тоді виставив усіх інших в захисну позицію.
- Ти підеш з нами до Блінгденстоуну, - сказав він, повільно вимовляючи кожне слово.
- А потім? – запитав Дзирт.
Белвар пересмикнув плечима.
- Король буде вирішувати. Якщо від тебе не буде проблем, я скажу їм відпустити тебе.
Дзирт цинічно розсміявся.
- Саме так, - сказав Белвар, - але якщо король скаже убити тебе, я подбаю, щоб це був єдиний смертельний удар.
Дзирт знову розсміявся.
- Ти справді думаєш, що я в це повірю? – запитав він. – Закатуйте мене, розважтесь. Це ж у вашому жорстокому характері!
Белвар замахнувся було, щоб вдарити його, але вчасно зупинив руку.
- Свірфнеблі не катують! – заявив він, голосніше, ніж мав би. – Це темні ельфи катують!
Він відвернувся, але потім знову глянув на Дзирта, повторюючи свою обіцянку.
- Єдиний смертельний удар.
Дзирт зрозумів, що вірить щирості у голосі гнома, і сприйняв цю обіцянку як вияв певного милосердя – куди більшого, ніж могли б отримати гноми, якби патруль Дайніна спіймав їх. Белвар повернувся, щоб піти геть, але заінтригований Дзирт хотів дізнатися більше про цікаву істоту.
- Як ти вивчив мою мову? – запитав він.
- Гноми не дурні, - відрізав Белвар, не впевнений, до чого веде Дзирт.
- Дроу теж, - чесно відказав Дзирт, - але я ніколи не чув, щоб в моєму місті говорили на мові свірфнеблі.
- Колись у Блінгденстоуні був один дроу, - пояснив Белвар. Тепер він зацікавився Дзиртом не менше, ніж Дзирт ним.
- Раб, - припустив дроу.
- Гість! – вигукнув Белвар. – Свірфнеблі не тримають рабів!
І знову Дзирт зрозумів, що не може заперечити щирості в голосі Белвара.
- Як тебе звуть? – запитав дроу.
Гном розсміявся з нього.
- Ти вважаєш мене дурнем? – запитав Белвар. – Тобі потрібне моє ім’я, щоб використати його силу для якихось темних чарів проти мене!
- Ні, - запротестував Дзирт.
- Я міг би вбити тебе за те, що вважаєш мене дурнем! – загарчав Белвар, загрозливо підіймаючи свою важку кирку. Дзирт схвильовано засовався на місці, не знаючи, що гном зробить далі.
- Моя пропозиція ще в силі, - сказав Белвар, опускаючи кирку. – Без вибриків, і я попрошу короля відпустити тебе, - Белвар вірив, що це станеться, не більше, ніж Дзирт, тому свірфнеблін безпомічно стенув плечима і запропонував альтернативу. – Або єдиний смертельний удар.
Якась штовханина в одному з тунелів змусила Белвара повернутись туди.
- Белвар, - покликав один з гномів, залітаючи в печерку. Белвар насторожено скосив очі на Дзирта, перевіряючи, чи помітив дроу, як його назвали на ім’я.
Дзирт мудро дивився в інший бік, вдаючи, що не слухає. Звісно ж, він почув ім’я гнома, який виявив щодо нього милосердя. Белвар – так сказав цей свірфнеблін. Белвар – це імя Дзирт ніколи не забуде.
Звуки боротьби з тунелю привернули увагу всіх присутніх, і в печеру забігли ще декілька свірфнеблі. Судячи з хвилювання на їхніх обличчях, патруль дроу був вже десь близько.
Белвар почав хрипким голосом роздавати команди, намагаючись організувати відступ в інші тунелі. Дзирт думав про те, яке місце займає він в цих планах. Навряд чи Белвар сподівається втекти від загону дроу, тягнучи за собою полоненого.
А потім керівник гномів раптово замовк і завмер. Занадто раптово.
Жриці дроу пускали попереду загону свої підступні паралітичні чари. Белвар та ще один з гномів швидко опинилися під дією двеомера, і решта гномів, зрозумівши це, кинулися навтьоки до виходу.
Воїни-дроу разом з Гвенвівар, що вказувала їм шлях, кинулись в печерку. Будь-яке полегшення, яке Дзирт відчував від того, що його подруга неушкоджена, зникло безслідно, коли почалась різня. Дайнін та його воїни рубали неорганізованих гномів з притаманним дроу шаленством.
За лічені секунди, страшні секунди, що здавалися наляканому Дзирту годинами, живими в печері залишились лише Белвар та інший гном, спіймані закляттям жриці. Декільком свірфнеблі вдалось втекти тунелем, але більша частина загону дроу кинулась в погоню.
Мазой зайшов до печери останнім. Вкритий багном, маг виглядав особливо химерно. Він зупинився біля входу і навіть не глянув на Дзирта, лише помітив, що його пантера стоїть біля другого сина Дому До’Урден.
- І знову тобі дуже пощастило, - сказав Дайнін Дзирту, розрізаючи мотузки, якими був зв’язаний брат. Дивлячись на гору скривавлених трупів, Дзирт не був таким впевненим.
Дайнін повернув йому скімітари, і повернувся до дроу, що наглядав за паралізованими гномами.
- Покінчи з ними, - наказав Дайнін.
Дроу широко посміхнувся, знімаючи з пояса зубчастий ніж. Він підніс його до обличчя гнома, глузуючи з безпомічної істоти.
- Вони це бачать? – запитав він у верховної жриці.
- В цьому вся краса цього закляття, - відповіла жриця. – Свірфнеблін розуміє, що має статись. Навіть зараз він намагається вирватись із хватки закляття.
- В’язні! - випалив Дзирт.
Дайнін та його воїни повернулись до нього, дроу з кинджалом скривився сердито і розчаровано.
- Для Дому До’Урден? – з надією запитав Дайніна Дзирт. – Ми можемо мати вигоду…
- Зі свірфнеблі не виходять хороші раби, - відповів Дайнін.
- Це правда, - погодилась верховна жриця, підходячи до воїна з кинджалом. Вона кивнула дроу, і він знову розплився в посмішці. Воїн щосили вдарив кинджалом. Залишився лише Белвар.
Воїн лиховісно покрутив в руках закривавлений ніж і став перед ватажком гномів.
- Тільки не його! – вигукнув Дзирт – він більше не міг цього витримувати. – Нехай живе!
Дзирт хотів сказати, що Белвар не зробив би їм нічого поганого, і що убивство беззахисного гнома було б боягузливим і підлим учинком. Дзирт знав, що просити дроу виявити милосердя було б даремною тратою часу.
- Якщо ви уб’єте його, тоді ніхто з гномів не залишиться, щоб повернутись до свого міста і розказати про вашу могутність, - говорив Дзирт, хапаючись за єдину примарну надію, яку він зміг знайти. – Ми повинні відіслати його назад до його народу, щоб він розповім їм, наскільки по-дурному вони вчинили, втрутившись у володіння дроу!
Дайнін глянув на верховну жрицю, чекаючи її поради.
- Це здається гарною ідеєю, - сказала вона, кивнувши.
Однак, Дайнін не був таким упевненим щодо мотивів брата. Не зводячи очей із Дзирта, він сказав воїну:
- Тоді відріж гному руки.
Дзирт навіть не здригнувся, він розумів, що в такому разі Дайнін точно вб’є Белвара.
Воїн заховав кинджал за пояс і взяв в руки свій важкий меч.
- Чекай, - мовив Дайнін, свердлячи очима Дзирта. – Зніми з нього закляття, я хочу чути його крики.
Декілька дроу підійшли до Белвара і приставили вістря мечів до його шиї, поки верховна жриця знімала закляття. Белвар не рухався.
Воїн-дроу стиснув меч обома руками, і Белвар, відважний Белвар, витягнув руки перед собою.
Дзирт відвів очі, він не міг дивитись і чекати, він боявся почути крик гнома.
Белвар помітив реакцію Дзирта. Невже це співчуття?
Воїн-дроу замахнувся мечем. Белвар ні на мить не зводив очей з Дзирта, навіть коли меч врізався в його зап’ястки, запалюючи мільйони вогнів пекельного болю в його руках.
Але Белвар не закричав. Він не міг дати Дайніну таке задоволення. Вартовий Печер глянув на Дзирта востаннє, коли двоє дроу виводили його з печери, і за вдавано байдужим виразом обличчя молодого темного ельфа розпізнав справжню муку і прохання пробачити його.
Щойно Белвара вивели, з іншого тунелю в печеру повернулись темні ельфи, які переслідували гномів-втікачів.
- Ми не можемо ловити їх у тих тісних тунелях, - поскаржився один з них.
- Прокляття! – прогарчав Дайнін. Відправити безруку жертву до Блінгденстоуну – це одне, але не можна було допустити, щоб здорові учасники гномської експедиції втекли. – Я хочу, щоб їх впіймали!
- Гвенвівар може ловити їх, - заявив Мазой, а тоді підкликав до себе кішку, при цьому уважно спостерігаючи за Дзиртом. Серце молодого дроу шалено закалатало, коли маг погладив пантеру.
- Йди, моя кицю, - сказав Мазой. – Треба закінчити це полювання!
Маг побачив, як скривився Дзирт після цих слів. Мазой добре знав - йому не подобалось, що Гвенвівар залучили до такої тактики.
- Вони втекли? – запитав Дзирт у Дайніна, його голос ледь не тремтів від відчаю.
- Будуть бігти до самого Блінгденстоуну, - спокійно відповів Дайнін. – Якщо ми їм це дозволимо.
- І вони повернуться сюди?
Кисла гримаса Дайніна відображала усю абсурдність братового запитання.
- А ти б повернувся?
- Значить, ми виконали своє завдання, - мовив Дзирт, даремне намагаючись якось змусити Мазоя відмовитись від його ганебних намірів щодо пантери.
- Сьогодні ми перемогли, - погодився Дайнін, - хоча і наші втрати були великими. То може ми хоч трохи розважимось, з допомогою чаклунської кішки?
- Розважимось, - відгукнувся Мазой, дивлячись на Дзирта. – Біжи Гвенвівар, туди, в тунель. Давайте дізнаємось, як швидко може бігати наляканий гном!
За кілька хвилин Гвенвівар повернулась в печеру, тримаючи в зубах мертвого гнома.
- Повертайся! – наказав Мазой, коли Гвенвівар опустила труп йому під ноги. – Принеси мені ще!
Серце Дзирта обірвалось від стукоту мертвого тіла, що впало на кам’яну підлогу. Він зазирнув в очі Гвенвівар і побачив там не менш глибокий смуток, ніж його власний. Пантера була мисливицею, і вона йшла своїм шляхом з честю, так само, як і Дзирт. Однак для підлого Мазоя Гвенвівар була лише іграшкою і нічим більше, інструментом для його нездорових розваг; пантера мусила вбивати лише тому, що її господарю це подобалось.
В руках мага Гвенвівар була лише убивцею.
Гвенвівар зупинилася перед входом у тунель і глянула на Дзирта майже винувато.
- Повертайся! – заверещав Мазой, копаючи кішку ззаду, а тоді мстиво зиркнув на Дзирта. Мазой проґавив свій шанс убити молодого сина Дому До’Урден, і йому доведеться дуже обережно пояснювати цей промах своїх безжальній матері. Мазой вирішив подумати про цю неприємну зустріч пізніше. А поки що він принаймні зможе отримати задоволення, дивлячись, як страждає Дзирт.
Дайнін та його воїни не звертали уваги на Мазоя та Дзирта, вони надто нетерпляче чекали повернення Гвенвівар; надто захоплено уявляли собі вираз жаху, з яким гноми озиратимуться на цю бездоганну вбивцю; були надто поглинені зловісним комізмом ситуації; таким було збочене почуття гумору дроу – де було місце сльозам, темні ельфи сміялись.
