13
Герцог Вольмир трохи розслабився - нарешті свята закінчились. В завершальний вечір відбувся грандіозний банкет, величезний зал палацу ледве вмістив всіх бажаючих. Почувши про приїзд Великого магістра з принцесою Анною, шляхетне панство хлинуло до замку герцога Венедійського, прибув із свого лісового замку навіть граф Дракала. Та все пройшло напрочуд добре, вино лилось рікою, страв, різноманітних і смачних, було вдосталь. Музиканти і танцюристи веселили гостей всю ніч, особливо всім сподобались звабливі танці аравських танцюристок. Магістр Константан, пославшись на втому, рано полишив спільний стіл і тому Вольмир весь вечір розважав і розмовляв з Анною, підливаючи їй вино із свого графина.
Вранці більшість гостей від’їхали та дехто залишився, плекаючи надію поговорити по своїм справам із Великим магістром чи принцесою. Анна почувала себе втомленою і нікого не прийняла, а Константан кілька годин вислуховував прохачів, які здебільш прохали про вступ своїх родичів до ордена Зірки. Під вечір багато хто зібрався поїхати до міста, подивитись на феєрверк, який за обіцянками голови міста мав бути найграндіознішим за останні роки і завершити народні гуляння. Серед них були принцеса Анна і баронеса Феодосія, вони поїхали в супроводі графа Андре з десятком рицарів. Герцог дозволив і управителю Маркусу поїхати в місто на цей святковий феєрверк. Вечором до Вольмира прийшов магістр Роман і передав прохання Константана навідатись до нього, Великий магістр почував себе не дуже добре після всіх розмов з відвідувачами. Герцог пообіцяв, що як тільки він трохи звільниться від справ, обов’язково прийде.
Перепочивши і трохи перекусивши, герцог Вольмир пішов до покоїв Великого магістра. Там він застав лікарів, що метушились навколо лежачого в ліжку Константана, і магістра Романа, який стурбовано спостерігав за своїм дядьком. Та Константан вгледівши, що прийшов герцог, наказав залишити його наодинці з Вольмиром. Роман не задоволено щось пробурчав але послухався, встигши шепнути герцогу щоб не дуже втомлював Великого магістра. Лікарі ж з явним полегшенням залишили кімнату.
– Бачите, ваша світлість, лікарі вже втомились порпатись біля мене, – розвів руками Константан. – Судячи по всьому, нема у мене ніякої надії.
– Ну, що ви кажете, ваше преосвященство, – заперечив Вольмир, – треба боротись з хворобою. Ви зараз просто трохи втомились від свята і банкету.
– Та я вже п’ять років борюсь, та поки ніякого результату, – втомлено посміхнувся той.
– Можливо, ще знайдуться ліки, – сказав герцог, присівши на крісло біля ліжка.
– Можливо, – зітхнув Константан. – Та я не про це хотів поговорити з тобою.
– А про що?
– Спочатку, будь ласка, відкрий на столі шкатулку і подай мені кришталеву кулю.
Вольмир підвівся, підійшов до столу і відкрив дерев’яну шкатулку оздоблену золотим орнаментом. На червоній бархатистій подушечці лежала кришталева куля завбільшки з кулак, точна копія подарунка Мальфара. Герцог не зумів скрити свого подиву.
– Що знайома штуковина? – запитав магістр.
– Так. В мене точнісінько такий, – відповів Вольмир передаючи кулю, а потім додав. – Дарунок мага Мальфара, щоб не підслуховували.
– А що є кому підслуховувати? – запитав Константан, погладжуючи кришталеву поверхню кулі.
– Не знаю, про це краще запитати мого головного охоронця – барона Шрауба, він трохи схибився на змовах.
– Можливо він і має рацію, – задумливо промовив магістр. – Та ця куля не для цього... Почекай хвилину.
Герцог почав спостерігати, як під руками Константана куля потрохи заіскрився і почала світитись зеленкуватим світлом. В цей час з магістром проходило перетворювання, шкіра трішки порожевіла, а дихання стало більш спокійним і рівним. Куля несподівано погасла і магістр посміхаючись протягнув його Вольмиру.
– Поклади на місце.
Коли герцог поклав кулю і закрив шкатулку, Константан, усівшись зручніше промовив.
– Ось тепер можна і поговорити.
Вловивши здивований погляд Вольмира, додав.
– Ця магічна куля додає сил, хоч і ненадовго. Правда, після цього наступає досить неприємна слабкість. Та що поробиш, за все приходиться платити. До речі, це теж подарунок одного мого старого приятеля.
– І скільки ж таких магічних куль? – запитав герцог, сідаючи в крісло і спостерігаючи, як Константан пожвавішав.
– Можливо лишилось їх з давніх часів десь біля десятка. Хоча напевно раніше було їх набагато більше. Та часи змінюються і магія поволі відходить з нашого життя.
– Я пам’ятаю, що Мальфар дуже бідкався з цього приводу.
– Так, йому є чого переживати, він все своє довге життя віддав магії. Але я не про це хотів з тобою поговорити, залишимо минуле і поговоримо про майбутнє.
Вольмир насторожився, він чекав і боявся цієї розмови.
– Я все своє життя посвятив імперії, – почав Константан та потім поправив себе. – Ні не так, на першому місці в мене завжди стояла церква Єдиного бога, я захищав свою віру і боровся проти її супротивників.
– А як же мій дід? Він був твоїм єдиновірцем, та ви з імператором напали на нього, – не витримав герцог. – Зруйнували його королівство.
– Це була помилка, – тяжко зітхнув старий магістр.
– Помилка?! Тепер ви ось так просто кажете! – обурився Вольмир.
– Послухай, не роби поспішних висновків і не повторюй мою помилку, – промовив Константан. – Тоді я тільки став Великим магістром ордену Зірки, хотілось зробити щось значне, а імператор Василь II теж лише рік як наслідував престол і він переконав мене що є певна загроза від Венедії. Твій дід мав великі амбіції і вів перемови з ворогами імперії. Тому ми і вирішили, скориставшись поїздкою Мальфара до Кийграда, напасти на Венедію. Ні я, ні імператор не думали, що нам так пощастить, практично не готові до тривалої війни, ми розбили армію твого діда.
– І вбили його, – гнівно сказав герцог і його сірі очі люто виблискували.
– Твій дід, був дуже гарячковий, – сумно похитав головою магістр. – Ми не чекали, що він ринеться в бій, та ще так безглуздо.
– Чекали, чекали. Недаремно ви виступили, коли тільки дізнались про відсутність Мальфара, той би втримав мого діда від необачних вчинків. Він не дав би відразу бій, а вимотав би ваші війська в маленьких сутичках, відрізавши від постачання.
– Бачу, що ти добре вивчив ті історичні події, – сказав Константан. – Ти правий, ми надіялись на необачність та хоробрість короля Венедії і не помилились. Це був для нас несподіваний подарунок і ми скористатись з цього. А потім, після швидкого повернення Мальфара, нам стало зрозуміло, що війна може затягнутись і пішли на переговори з твоїм батьком. Мені здається, що від цього виграла тільки Венедія, ставши більшою і сильнішою. Батько твій, герцог Мирослав, став чудовим правителем і сповна скористався своїми можливостями. Тепер герцогство дуже сильне і майже самостійне.
– І тому ви вбили мого батька і брата! – вигукнув Вольмир, вставши з крісла.
– Ні! Ми з імператором до цього не причетні. Повір, для нас це була теж несподівана загибель, – різко заперечив Константан, аж підскочивши на ліжку. – Ти пам’ятаєш, твій батько приїздив до Цареграду за місяць до своєї смерті і він тоді мав розмову зі мною, а потім з імператором. Розповідав він тобі про ці розмови?
– Ні, – взявши себе в руки, спокійно але холодно відповів Вольмир. – Хоча батько багато розмовляв про щось зі старшим братом і той ходив якийсь чудний.
– Прошу тебе сідай і вислухай мене спокійно. Я можливо і винен в гибелі твого діда, та то була війна, можливо і неправильна, але тоді мені думалось інакше. Твій батько зрозумів нас із імператором і тому коли ми запропонували подумати про шлюб твого брата Розмира з принцесою Анною, він погодився.
– Що?! Мій брат повинен був одружитись із Анною? – спитав ошелешено молодий герцог.
– Так. Практично все до цього йшло. Залишились тільки деякі маленькі питання. – відповів Константан. – Тепер ти розумієш, що хтось зруйнував наші плани.
– І хто він?
– Не він, вона. Найбільша підозра падає на імператрицю. Вона здається трохи схибилась на своєму сині і боїться найменшій загрозі його престолонаслідуванні. Зорина вже вмовила імператора віддати двох дочок до монастирю, а третю заміж за свого родича. На жаль, імператор часто потакає її примхам. Тільки Анна, яка розчулила його своєю схожістю з першою дружиною, зуміла якось вберегтись від цього. Хоча можливо ненадовго, імператриця від свого не відступиться.
Вислухавши цю новину, герцог нервово заходив по кімнаті, що означало в нього велике хвилювання і роздуми. Константан мовчки спостерігав за ним хвилину, а потім запитав.
– Анна тобі подобається?
– Так, – не вагаючись відповів Вольмир і додав. – Але мій батько домовився про мій шлюб з дочкою Святослава.
– Та за цей час багато чого змінилось. Ти тепер герцог Венедії і можеш сам вже вирішувати свою долю і долю своєї країни.
– Ви хочете щоб я одружився з Анною?
– Так.
Герцог раптом розсміявся. Константан сердито звів брові, збираючись щось сказати, та не встиг.
– Вибачте мене, Великий магістре, – промовив Вольмир. – Я сміюсь не з вас, а з долі. Не думав, що в ролі свахи виступатиме сам Великий магістр.
– Я теж не думав, – гірко посміхнувся той. – Та на жаль залишилось мені мало часу, а зробити потрібно так багато.
– Ви побоюєтесь за посилення герцогства і можливим відокремленням від імперії і хочете таким чином прив’язати мене до імперії?
– Це теж мене турбує але не так сильно. Я більше піклуюсь про церкву Єдиного бога, не все в нас гаразд, як здається.
– Про церкву? А що не гаразд? – здивувався герцог.
– Розумієш, останні роки йде суперечка, як розвиватись нашій вірі. Багато хто бажає бачити більш рішучі дії проти язичників, а дехто відкрито призиває до походу проти невірних, залучати до віри в Єдиного за допомогою меча. Патріарх Клемент і я виступаємо проти, оскільки бачимо що це призведе до великих потрясінь і моря людської крові.
– А до чого тут я ?
– Перше що планують наші суперечники це похід на землі германських племен і в цьому вони мають надію на тих германських баронів, які прийняли віру в Єдиного бога.
– Ну, я не був би таким категоричним, наскільки мені відомо, аравські князі мають дещо інші плани – війну з Персидією або з кафрами.
– Хмм... Ти досить добре розбираєшся в імперських справах і це мені подобається. Я бачу, що я не помилився в тобі, ти розумний політик.
– Спасибі. Та це не означає, що я погоджусь на шлюб з Анною. Для герцогства важливіше добрі стосунки з державою Святослава – Русинію. А Ярополк, старший син Святослава, досить добре ставиться до церкви Єдиного і в Кийграді багато наших єдиновірців.
– Не все так просто, – похитав головою Константан. – Його брат Ізяслав тримається іншого, він підтримує волхвів і при певних обставинах може захопити престол Великого князя.
– Та все одно, це лиш питання часу, коли Русинія приєднається до віри в Єдиного.
– Можливо так воно і є але боюсь, що у нас його мало. Я розумію, що венеди і русини одного кореня – славенського, та йде річ про можливі спустошливі війни, в яких венеди постраждають перші, відсидітися не вдасться, якщо влада в імперії перейде до агресивно настроєних вельмож. І це не тільки арави, а ще галли, латиняни, франки та багато інших.
– Великий магістре, – приглушено сказав Вольмир. – Ви штовхаєте мене на досить слизький шлях, можливо навіть не зовсім прийнятний для імператора.
– Імперія Олександра Великого, проіснував декілька століть, розвалилась на багато частин і на її уламках виросла нинішня Цезарія.
Герцог не знав, що і думати, Константан явно підштовхував його виступити при певних обставинах проти сина нинішнього імператора.
– Якщо ти одружишся з Анною, ваші діти будуть імператорської крові, а не тільки аравські вельможі матимуть прямих нащадків Олександра Великого. Я зумів переконати імператора, що це врівноважить різноманітні політичні сили і дасть навпаки більш спокійно правити його синові.
– Але чому я?
– По-перше у тебе всі предки знатного походження, а точніше королі різних держав, по-друге твоє герцогство могутня провінція, багато людей пам’ятають його хоч маленьким та незалежним королівством, по-третє і твій дід, і твій батько багато вклали коштів в армію, в систему фортець по всьому Данаю. І останнє – ти подобаєшся принцесі...
Вольмир знову нервово заходив по кімнаті.
– Герцог, я розумію твої вагання і лише прошу тебе, подумай про все неспішно, а тоді вже вирішуй.
– А граф Федерік знав про розмову мого батька з тобою і імператором?
– Так і активно допомагав.
– Тепер зрозуміло, чому він так відмовляв мене від шлюбу з дочкою Святослава. А може він ще шпигує за мною? Щось подібне висловлював мені барон Шрауб...
– Вольмир! Як тобі це могло прийти в голову! Повір, мені не довго залишилось прожити, клянусь богом, нічого поганого я тобі не бажаю. А Федеріку, батько твій завжди довіряв.
– Не знаю... В одному згоден, мені потрібно добре подумати.
Герцог направився до дверей та потім спохватився і почав прощатись з Константаном. Та той махнув рукою, відпускаючи його і сказав.
– Пам’ятай, що існує загроза не лише твоєму життю, а скоріше найбільша загроза є життю принцеси Анни. Бережи її.
Вольмир зупинився біля дверей і обернувся. Великий магістр з тривогою та надією дивився на нього.
Вийшовши в коридор, герцог піймав точно такий же погляд Романа, на який відповів дружелюбною посмішкою і той, теж нерішуче усміхнувшись, зайшов до кімнати Великого магістра. Треба було добряче подумати, тому Вольмир направився до літнього саду в улюблену альтанку.
Перед входом до саду він зустрів лейтенанта охорони Николика і наказав йому подвоїти пости навколо палацу, бо останні слова Константана дуже стурбували його.
– Барон Шрауб не повернувся з міста?
– Ні, ваша світлість.
– Якщо він з’явиться, а я ще буду в саду, нехай зайде до мене.
– Слухаюсь, – вклонився лейтенант і додав. – В альтанці баронеса Феодосія.
– Добре.
Герцогу подумалось, баронеса могла розповісти дещо цікаве, жінки вони більш спостережливі чим чоловіки. Вольмир відчинив ажурні двері і зайшов в весняний сад. Нічний вітерець приніс легку свіжість і ніжний запах квітів. Він помітив тіні двох охоронців, які маячили під освітленими вікнами покоїв принцеси, це трохи заспокоїло його. Підійшов до альтанки обвитої диким виноградом і помітив в її глибині жіночу постать в яскраво жовтому платі.
– Баронеса, доброї ночі, бачу вам не спиться, дозвольте приєднатися до вас, якщо ви нікого не чекаєте.
– О, герцог, будьте так люб’язні, – почув він такий знайомий голос і веселий сміх.
– Анна?!
– Бачите, як легко можна одурити чоловіків, адже і граф Андре не впізнав мене, – промовила принцеса і відкинула накидку. – Приєднуйтесь до мене, я вже цілу вічність чекаю на вас.
Вольмир піднявся сходами в альтанку, в темноті він не міг добре розгледіти обличчя Анни але йому здалось, що її очі ласкаво дивились на нього. Він знітився і не знав, що сказати, а доки збирався з духом, знову пролунав ніжний голосок.
– Ця ніч нагадує мені іншу ніч – в Цареграді. Пам’ятаєте?
– Принцесо, я ніколи не забував ту ніч, – хриплувато відповів герцог і ледь не закашлявся.
– Як це було давно і зовсім недавно, майже два роки.
– Анна, мені треба поговорити з вами.
– Мені теж.
– Ви знаєте чому Константан привіз вас до Венедії? – прямо запитав Вольмир, підійшовши так близько, що почув її тепле дихання.
– Так. Щоб ви мене взяли в дружини.
Ці слова, сказані так невимушено і просто, заставили серце герцога на мить зупиниться, а потім ледве не вискакуючи з грудей забитись ще з більшою силою.
– Анна... Ви розумієте, що...
– Колись, два роки тому, – перебила його Анна, – мене викликав до себе батько. Він довго дивився на мене, зітхав і ніжно водив своєю рукою по моїм волосам. Я стояла боячись поворухнутись, так несподівана була його ласка. Він спитав мене, чи я не против вийти заміж за твого старшого брата Розмира. Спочатку я не повірила своєму щастю, як не треба іти в монастир чи заміж за одного із родичів Зорини, а вийти за нащадка славетних королів... Боже мій, як я переживала, як я чекала весілля, щоб вирватись із задухи імперських покоїв, подалі від ненависної Зорини.
Анна замовкла та Вольмир мовчав, чекаючи. Принцеса відвернувшись від нього обняла колону бесідки.
– А через місяць прийшла страшна вість, – тремтячим голосом продовжувала вона. – Загибель твого батька і твого старшого брата, мого нареченого, якого я так і не бачила... І всі ці ненависні жалісні погляди вельмож, і знущальний голос Зорини... А потім твій приїзд до Цареграда. Мені було так цікаво, який же ти, можливо ви з братом дуже схожі. І коли я побачила тебе, поговорила з тобою... Ти дуже сподобався мені, а той наш поцілунок, я тоді проплакала всю ніч. Не думай про мене погано, можливо я собі намріяла багато чого але я бачила перед собою тільки одну дорогу – дорогу до монастирю.
Нарешті Вольмир наважився і обійняв теплі тремтячі плечі, Анна притиснулась до нього спиною.
– Аж раптом приходить Константан та пропонує поїхати до Венедії і каже, що імператор дав згоду. Мати нагоду знову побачити тебе, я не втрималась і розплакалась, як дурне дівчисько. І ось тепер я поруч з тобою.
– Анно, – ніжно прошептав Вольмир і пригорнув до себе дівчину. – Люба моя, я... В мене серце болить, як я кохаю тебе. Та не знаю...
– Ти не бійся, я все розумію, в тебе є наречена, обов’язок перед батьком але для мене це ковток чистого свіжого повітря, – сказала Анна і розвернувшись в обіймах герцога, опинилась обличчям до нього.
Молодий герцог помітив перед собою широко відкриті і ледь зволожені такі прекрасні карі очі. Він не стримався і пригорнув принцесу, ніжно поцілував її солодкі вуста.
14
Прокл прокинувся пізно. Весняне сонце вже піднялось майже до середини неба, а гомін великого міста, проникаючи через відчинене вікно, наповнював кімнату легким гулом. Йому щось снилось і це був приємний сон. Ізана! Так, він йшов поруч з нею якимсь дивним місцем і голі скали нависали над ними. Крадій зітхнув, починався новий день, а він не знав що йому робити. Вночі перед ним примарною тінню промайнула його маленька Ізана, яка виросла на його очах в принадну жінку. Що вона робить в цьому місті? Знову доручення імператриці? Прокл пригадав останню розмову з дівчиною, їх суперечку, вона так і не захотіла повірити в те, що Зорина наказала вбити його. Йому тоді довелося швидко виїхати з Цареграда, прийнявши пропозицію Феофана. Більше року пройшло, а серце знову затріпотіло, як тільки він побачив Ізану. Прокл відчував, що ця нахабна дівчисько знову потрапила в якусь халепу. Скільки він її раніше вичитував, а вона не міняється. І чим її так причарувала Зорина?
Та треба вставати і починати діяти. Перш за все хватить пересторог, треба обов’язково переговорити з Ісмаїлом. Прокл швидко встав, умився в пощербленому мідному тазі і одягнув свіжий одяг, переклавши в кишеню сіро-зеленого камзола медальйон та пристигнув пояс із невеликим, але широким лезом, кинджалом. Одягнув чоботи і, трішки повагавшись, засунув в них по тонкому стилету. На всяк випадок. Кошіль з грошима сховав під камзол, посміхнувся, згадавши про розтяпу Мустина. Замараний одяг згорнув в плащ і відчинив двері, гукнув слугу. З’явилась миловидна повногруда дівчина, яка мило посміхаючись, отримав одяг разом зі срібною монетою, пообіцяла до вечора випрасувати і вигладити його.
Добре поснідавши, Прокл направився до будинку купця Ісмаїла. Людей на вулицях було зовсім не багато, оглядівшись навколо він нічого підозрілого не помітив, Мустин не з’явився. Дорогою він обмірковував, як йому за можливої допомоги управителя замка пробратись до палацу герцога. „Може зустрінусь з герцогом і поговорю з ним, але спочатку треба побачити Ізану”, – подумав. Та тут його чекало розчарування, виявилось, що купець рання пташка і зранку виїхав до свого представництва. Про це повідомила йому, вийшовши на стук в двері, неохватна тітка, схожа на куховарку. Прокл завагався, вертатись за конем чи ні, та потім вирішив, що так буде швидше. Торговий дім купця знаходився на другому краю міста але на щастя якийсь візник підвіз його. Але і там Ісмаїла не було. Похмурі, трішки одутлі після свят, працівники повідомили, що їх господар в порту. Добравшись до річних причалів Прокл був приголомшений новиною – купець відплив годину тому до Цареграду.
Сонце вже котилось до обрію, але все ж добряче припікало. На при портових вулицях стояв гамір, ними рухались підводи з товаром від кораблів. В святкові дні причали не працювали і зараз надолужували згаяний час. Прокл злий і пітний пробирався між підводами, лаючи себе за через мірну обережність, треба було вчора ловити цього аравського купця. Аж раптом його погляд наткнувся на червону вивіску з написом „Бойовий півень” золотою фарбою, що висіла над широкими дубовими дверима. Дідько б його взяв! За цією біганиною він забув про Мустина. Хоча якщо б цей арав десь мелькнув поряд, то Прокл його помітив би, очі, не зважаючи ні нащо, звично ретельно обшарювали все навкруги. Хазяїн таверни „Бойовий півень” колишній товариш Прокла, ось і є нагода зайти поговорити з ним, а заодно вирішити в прохолоді за кухлем холодного пива, що робити далі.
Через кілька хвилин Прокл сидів в півтемряві доволі просторої таверни. Перед ним стояв кухоль пива і він чекав нагоди покликати хазяїна. Хлопчисько, який приніс йому пиво, вже стояв за стійкою і ліниво протирав замизканим рушником мокрі кухлі. Зала була порожня, ще не час для відвідувачів. Відпивши пиво, крадій ледь скривився – пиво справді було холодним але прокислим. Тут він помітив, що із задньої двері до залу зайшов Таран, який нітрохи не змінився, такий же худий наче сушена вобла. Хазяїн таверни щось сказав хлопчині, а той у відповідь закивав йому головою. Потім Таран поглянув в бік Прокла і відвів погляд. „Не впізнав чи не хоче признавати”, – подумав Прокл і, зробивши зусилля, допив кислятину.
– Гей! Хазяїн! А кращого пива в тебе нема?
– Вибачте, зараз відкриємо нову бочку! – прокричав у відповідь Таран і хлопець вибіг із зала. А сам господар направився до столу Прокла.
– Здоров був, Таран, – привітався той до нього. – Чогось ти не признав мене, невже я так змінився?
– Здраствуй, Прокл, – похмуро сказав Таран.
– Щось ти не радий своєму старому приятелю, – зауважив Прокл.
– Знаєш я вже давно зав’язав з минулим і живу спокійним життям.
– Так ось чого ти такий сумний, – розсміявся крадій. – Та ти не хвилюйся я не в своїх справах. Просто спекота, захотілось холодного пива, а тут бачу яскрава вивіска, дай, думаю, заскочу. Вчора зустрів Груздя і він розповів про твій шинок, а в мене якраз справи на річкових причалах.
– Не хочу нічого знати про твої справи, – замахав кістлявою рукою Таран. – Зараз принесуть тобі пиво і закуску, а мене не чіпай.
– Невже навіть не вип’єш зі мною за добрі минулі часи? – поцікавився Прокл.
– Для кого може і добрі, а як на мене то не дуже, – пробурчав у відповідь хазяїн таверни але повагавшись трохи, все-таки присів навпроти нього.
Через деякий час хлопчина поставив перед ними тарілку з нарізаним м’ясом і сиром поверх яких лежав пучок зеленої цибулі, а так же запітнілий глечик з пивом і ще один кухоль. Цього разу пиво було не тільки прохолодним, а і смачним, з легким присмаком солоду.
– О, це зовсім інше, – радісно проговорив Прокл, відставивши порожній кухоль. – Та чого ти бідкаєшся, я ж тобі правду кажу, нічого мені від тебе не треба.
І поглянувши на кислу посмішку Тарана, додав посміхаючись.
– Хіба що маю тут зустрітись з одним хлопцем але спочатку хотів би пригледітись до нього, ти ж знаєш мою обережність.
Знову наповнив кухоль і взявся їсти м’ясо та сир, похрумуючи зеленою цибулею. Хазяїн таверни тільки зітхнув, дивлячись як наминав їжу Прокл, потім промовив.
– Розумієш, Прокл, після нашої останньої зустрічі, коли ми ледве втекли від навіженого шейха Хаміта, я дав собі слово вернутись до спокійного життя. Зараз маю дружину і в мене маленька донька. Хочу спокою.
– Та хто ж тобі не дає, спокійно насолоджуйся тихим життям. Бачу в тебе добра таверна, ті грошики пригодились, – підморгнув йому Прокл. – Знайдеш мені непримітне місце, я трошки поспостерігаю за одним парубком, а потім перекинусь з ним кількома словами і прощавай мій старий друже.
Таран мовчки допив пиво і встав, промовивши.
– Що з тобою зробиш, сиди скільки завгодно але мене нікуди не вплутуй.
– Ні в якому разі, все буде добре, не переймайся.
Вечором, коли таверна почала потрохи заповнюватися відвідувачами, в основному моряками та вантажниками, Прокл пересів до маленького столика, що стояв неподалік від кухонної двері під тінню здоровезного буфету. Він сподівався, що Мустин не дуже буде придивляться. Прокл бачив, як худа постать хазяїна таверни мелькала в різних кінцях залу, той підходив до знайомих відвідувачів, розмовляв з ними. Між столів бігали з підносами дві молоді грудасті дівчини в яскраво розшитих сорочках з великими розрізами. Хлопчина, стоячи за стійкою, зрідка кидав на Прокла швидкі зацікавлені погляди. Таран же старанно обходив його своєю увагою і виглядав збентеженим, коли раптом зустрічався з ним очима. Прокл сумно посміхнувся, все таки той не забув, як він тягнув пораненого Тарана кілька днів на собі по пекучим піскам пустелі.
Мустин з’явився несподівано, із-за спин кількох матросів, які, голосно перемовляючись, зайшли до таверни. Він оглянув залу і знайшовши вільне місце, присів до столу біля самого виходу, біля компанії міцно збитих вантажників, які ледь поглянули на нього, продовжуючи свою неспішну бесіду. До нього підійшла дівчина і Мустин, окинувши поглядом її принадні форми, замовив пиво з дакським сиром. Чекаючи, він обвів поглядом таверну. Прокл припав до кухля з пивом, ховаючись в тінь. Нарешті дівчина прийшла, поставила перед Мустином тарілку з сиром і великий кухоль пива. Той посміхнувшись щось сказав їй, показавши щербаті зуби, та молодичка тільки фиркнула і крутнув широкими стегнами відійшла до веселої компанії морячків.
Пройшло хвилин десять і перед Мустином постали дві постаті в сірувато-коричневих балахонах з накидками на голові. Одна з них, схилившись до вуха арава, щось проказала йому. Той кивнув головою на знак згоди і дві постаті пішли до виходу. Прокл не міг згадати, не зважаючи на свою спостережливість, звідки взялись ці дві особи, схожі на монахів. Мустин неспішно доїв сир і допив пиво, а потім, крадькома кинувши погляд в сторону Прокла, кинув кілька монет на стіл і підвівся. „Чорт забирай, все таки помітили мене!” – подумки вилаявся Прокл і діставши золотий, поклав під тарілку. Мустин вже вийшов, коли він піднявся із-за столика та направився за ним. Вловивши насторожений погляд Тарана, кивнув легенько, прощаючись. Пробравшись до виходу, глибоко вдихнув спертого повітря таверни і хотів взятись за ручку дверей. Та двері раптово широко відчинились і на порозі з’явились кілька музикантів зі своїми інструментами. Прокл відступив в бік, пропускаючи їх і ті, весело гомонячи, пройшли повз нього. Він швидко прослизнув у відкриті двері.
На вулиці вже стемніло, він постояв кілька секунд, призвичаюючись до темряви. Грюкнули за ним двері і Прокл від несподіванки аж здригнувся. Тут він помітив, як праворуч від нього дві тіні завернули в провулок. Тихенько крадучись, попрямував за ними. Із того ж провулку назустріч йому вийшла нічна варта, озброєна короткими мечами і легкими арбалетами. Один із трьох стражників тримав перед собою смолоскип, освітлюючи дорогу. Прокл прискорив крок, але, перечепившись через щось, впав, поціливши рукою в липку теплу калюжу. Підвівшись, він побачив, що на брущатці лежав Мустин з перерізаною горлянкою. Стражники побачили його падіння і направились до нього, один із них крикнув йому.
– Гей, п’яничко, іди-но сюди!
Прокл обернувся назад і в цей час із таверни вийшли кілька кремезних чоловік, схоже вантажники. Тікати! Та якщо впіймають точно подумають, що він вбив цього невезучого Мустина. Все це швидко промайнуло в його голові і він прийняв рішення.
– Тут мертвий! –заволав він перелякано і побіг до стражників.
Ті відразу схопились за мечі. Прокл, п’яно бурмочучи, розповів, що вийшовши з таверни перечепився через лежаче тіло і впав в калюжу крові. Один із стражників, судячи із усього старший, підозріло глянув на його криваві руки і наказав виставити їх вперед. Прокл, нічого не підозрюючи, послухався і вмить його руки були зажаті двома дерев’яними брусками з виїмками, а другий стражник тут же зав’язав їх шкіряним ременем.
– Гей! Що ви робити!? – запізнило вигукнув Прокл і тут же отримав сильного штурхана в бік.
– Закрий пельку!
Підійшовши ближче, вантажники здивовано спостерігали, як молодий стражник обшукував Прокла і, забравши широкий ніж з пояса, дістав із чобіт ще два стилета. Старший стражник присів перед мертвецем і перевернув його на спину, із рани ще сочилася кров. Він підвівся і поглянув на затриманого.
– За що ти його прирізав? Чого ви не поділили?
– Та не вбивав я його! Тут двоє до мене пройшли і завернули в провулок! – зло сказав той, повернувшись до стражника.
– Ого! Так ти виходить не такий вже і п’яний, – сказав старший і запитав в одного із вантажників. – Ясик, а ти часом не бачив раніше нашого мертвого приятеля? А ну, Гориш, посвіти йому.
Бородатий Ясик наклонився над трупом і роздивившись, відповів.
– Ага, сидів з нами в таверні, та швидко вийшов. А цей тип відразу пішов за ним, – вказав пальцем на Прокла.
Прокл не витримав і промовив до Ясика.
– Так до нього, ще два монаха підходили і він вийшов з ними. Пам’ятаєш?
Той тільки повів плечима. За те інший, маленького росту, пригадав цих монахів і сказав старшому стражнику, що дійсно цей мертвець пішов за ними.
– Ось, бачите не винуватий я! – звернувся Прокл до стражників.
– Не все, чоловіче, сходиться, та ще й твої ножички... Так що прийдеться тобі переночувати в буцегарні, а зранку офіцер розбереться з тобою.
– Сержанте, я дійсно випадково вийшов за цим хлопцем, але нікого не чіпав та ще й перечепився через труп, – спробував вмовити старшого стражника Прокл. – За що мене у в’язницю?
– За спостережливість, – хмикнув той і помітивши здивування на обличчі затриманого, додав. – Можливо ти цього хлопця і не вбивав, але точно за ним слідкував... Хоча може і за монахами. Завтра розкажеш все офіцеру.
Прокл промовчав, сержант видно був досвідчений вояка, сперечатись з ним було марно, як він захопив його – швидко і вправно. Сержант посміхнувся і наказав.
– Тривко, ти як наймолодший, залишися біля мертвяка. А я з Горишем відведу затриманого до міської в’язниці і пришлю сюди підводу.
Тривко взяв смолоскип і не вельми охоче залишився біля мертвого Мустина, а Прокл в супроводі двох стражників пішов вздовж таверни до центра міста, де розташувалась двохповерхова в’язниця. Проходячи біля таверни, де вже стояв народ, висипавший із відкритих навстіж дверей, він зустрівся поглядом із Тараном, який сумно похитав йому головою. Прокл відвернувся. Сержант легенько підштовхнув його.
– Пішли швидше.
Вони пройшли два кварталу і зустріли ще один загін нічної варти. Ті гучно привітались і поцікавились.
– Що ще один підозрілий?
– Ага. Знайшли лежачим на трупі, – повідомив Гориш.
Коли вони розійшлись, Прокл запитав у сержанта.
– Що трапилось? Чого це посилена варта?
– Якийсь переполох у замку герцога, прийшов наказ закрити кордони, всіх перевіряти і при найменшій підозрі доставляти до буцегарні.
– А що там трапилося?
– Та хто його знає, кажуть вбили когось із рицарів ордена, – поділився новиною Гориш.
– Ну, ви розумієте, що я не вбивав цього чоловіка, а наткнувся на нього випадково, – звернувся до стражників Прокл.
– Так, я тобі вірю, бо сам добре бачив, як ти навернувся через нього, – сказав сержант. – Та нехай офіцер розбирається, не кожна людина ходить з двома стилетами в чоботях.
Прокл зітхнув і простер руки.
– Тоді хоч ці колодки зніміть з мене.
– Це не колодки, а наручники, винахід нашого міського голови, – посміхнувся Гориш. – У нас навіть серед стражі є змагання, хто вправніше їх надіне. В тому році перемогли ми. А зняти не можемо, та і легше перерізати зашморг, чим розв’язати.
Прокл замовк. І так мовчки вони дійшли до в’язниці і, відкривши оббиті залізом двері, зайшли до неї.
15
Анна прокинулась від перших променів сонця. Її голова покоїлась на плечі у Вольмира. На душі було так хороше, вона розніжено потягнулась, і зовсім не було боляче, а напрочуд так приємно і радісно. Вночі вони довго цілувались і обнімались в садовій альтанці, доки не почули тихий кашель стражників. Тоді не змовляючись проскочили напівтемними коридорами замку до герцоговій спальні, при цьому Анна накинула накидку на голову і тісно притиснулась до свого коханого. А потім все відбулось так швидко, руки Вольмира, ніжно пестячи, роздягли її і вони опинились на м’яких перинах ліжка.
Анна солодко зітхнула, пригадавши слова коханого, що він нікому її не віддасть і вони завжди будуть разом. Але треба скоріше збиратись та іти до себе, а то Феодосія почне тривожитись і може здійняти тривогу. Вона поворушилась і тихенько вислизнула із під руки герцога. Той щось пробурмотів і повернувся на другий бік. Принцеса посміхнулась, вона стояла перед великим дзеркалом оповита золотими променями і любувалась собою. Чорні блискуче волосся обрамляло ніжне личко з великими карими очима і пухлими губками, її струнке тіло з маленькими твердими груддями було трішки смаглявим і ще по-дівочі тендітне. Анна хитнула головою, досить милуватись собою, треба вдягатись і пробиратись до себе. Ох, задасть їй чортів Терена! Принцеса почала збирати розкидану одежу і швидко одягатись.
Раптом почувся шум і в двері гучно загупали.
– Ваша світлість! Ваша світлість! Герцог прокидайтесь!
Вольмир від грюкання в двері прокинувся і нічого не розуміючи вискочив голий на середину кімнати. Це було так смішно, що принцеса не витримала і розсміялась. Почувши дівочий сміх, герцог почервонів і чомусь знову пірнув під ковдру.
– Одягайся, а то двері виламають, я відвернусь, – зі сміхом сказала Анна і повернулась до нього спиною.
Вольмир виліз із ліжка і почав поспішливо одягатись, плутаючись в штанинах. Принцеса, посміхаючись, дивилась на це у дзеркалі, потім сказала.
– Все-таки Феодосія, не витримала і підняла тривогу. Так що іди заспокой своїх людей.
Герцог, нарешті вдягнувшись, підійшов до дверей і гукнув.
– Що трапилось? Чого розкричались?
Почувши голос герцога, там перестали стукати.
– Герцог Вольмир у нас біда! – почувся схвильований голос лейтенанта Николика.
– Що і ще за біда... – промовив Вольмир і відкрив двері.
Анна сховалась за відчиненими дверима.
Герцог усміхнувся в обличчя переляканого лейтенанта.
– Ваша світлість, лихо! Вбивство! Вбили принцесу!
– Та що ти кажеш, – спокійно проговорив Вольмир. – Не може бути.
– Точно, ваша світлість, сам бачив!
Анна не витримала і визирнула із-за плеча герцога. Побачивши її Николик зблід ще більше і мовчки захлопав ротом. Герцог розсміявся.
– Бачиш, все в порядку, принцеса жива.
– А хто ж тоді лежить мертвий в ліжку!? – спромігся врешті вимовити лейтенант.
В Анни йокнуло серце.
– Феодосія!?
Вона відіпхнула герцога і промчала поміж здивованих стражників. Вольмир, оговтавшись, ринувся за нею, а стражі, гуркочучи залізними латами, побігли за ними.
Принцеса, під ошелешені погляди рицарів ордена, ввірвалась до своїх покоїв. Посеред прихожої лежала з кривавою раною на скроні її служниця Терена. Анна кинулась до неї і побачила, що горло у Терени перерізане. Вона жахнулась і ледве не впала, та її підхопили дужі руки герцога. Принцеса розридалась і вткнулась йому в груди.
– А що в спальні? – запитав Вольмир.
– Там мертва жінка і Редо, теж вбитий, – відповів один із рицарем.
Герцог, обнявши Анну, пройшов з нею до спальні. На ліжку лежала напіводягнена жінка, голова якої була закрита скривавленою подушкою. ЇЇ голі ноги безсоромно були виставлені напоказ. Біля ліжка лежав майже роздягнутий віконт Редо із страшною раною в грудях, його лати і меч валялись поруч. Принцеса побачивши цю картину, ще більше розридалась. До кімнати стрімко зайшов магістр Роман, він був дуже блідий, а його очі полум’яніли ярістю. Побачивши живу принцесу, він полегшено зітхнув і підійшов до ліжка та прикрив ковдрою голі ноги. Потім обережно прибрав подушку із обличчя жінки. Перед ними з випученими від жаху очима лежала мертва баронеса Феодосія.
– Що трапилось? Де принцеса? – роздався гучний голос і до спальні влетів граф Андре. Він був мертвенно-блідий, із божевільним поглядом.
– Слава богу! Принцесо, ви живі! Тепер я ні на крок не покину вас!
– Спокійно, граф. Принцеса залишиться зі мною, я за нею пригляну, – сказав герцог Вольмир, тримаючи Анну в обіймах.
– Що ви кажете? Я особисто відповідаю за неї перед імператором! – обурився Андре. – Ви бачите що твориться у вашому замку. Я посилю охорону і вона буде тільки із рицарів ордена.
Граф хотів підійти до Анни та герцог заступив дорогу.
– Граф Андре, це ваші рицарі охороняли покої принцеси і вони пропустили вбивць!
– Герцог, я представляю імператорську владу, – нахмурився граф. – І маю наказ охороняти принцесу.
– Граф, не забувайте, що ви представляєте в першу чергу наш орден і тому прошу вас піти зі мною до Великого магістра, – рішуче втрутився магістр Роман і додав для герцога. – А ви, ваша світлість, відведіть принцесу в безпечне місце і влаштуйте охорону із самих довірених людей.
– Що ви робите магістре!? – викрикнув обурено граф Андре. – Ви мені не довіряєте!?
– Коли все зробите, ваша світлість, будь ласка, приєднайтесь до нас в кімнаті Великого магістра, – незворушно продовжував Роман.
Граф хотів щось заперечити і герцог вже починав потрохи злитись. Стражники і рицарі напружились. Але тут втрутилась принцеса, яка встигла вже трохи заспокоїтись.
– Андре, заспокойтесь! Я повністю довіряю вам та мені буде краще з герцогом. Ідіть з магістром. А ви герцог заберіть мене звідси.
Всі вклонились. Магістр вийшов, а за ним, трохи повагавшись, і граф.
– Лейтенант Николик!
– Слухаю, ваша світлість!
– Поставити охорону навколо покоїв принцеси і нікого без мого дозволу не пускати.! Посилити охорону замка і нікого із замка не випускати! Знайдіть барона Шрауба і графа Федеріка, направте їх до мене. Я буду в своїх покоях.
Наказавши все це, герцог, притримуючи принцесу, вийшов до коридору. Там вже вишикувались десяток стражників, які супроводжували їх до кімнат герцога.
Вольмир з Анною зайшли до спальні. Принцеса, побачивши розібрану постіль, знов розридалась на плечі у герцога.
– Кохана, нічого не бійся, я з тобою, – заспокоював її Вольмир, гладячи по спині. – Все буде гаразд, переверну все герцогство але знайду клятих вбивць. А імператриця, бачить бог, заплатить за свої злодіяння.
– Ти думаєш, що цих вбивць послала Зорина? – запитала, заспокоюючись, Анна.
– А хто ж іще? Вона не хотіла твого весілля, наказала вбити мого батька і брата Розмира. Але повір мені, їй так це не минеться. Обіцяю.
– Боже мій! Так твоє життя теж під загрозою! – жахнулась принцеса та тісніше обійняла свого коханого.
Вони просиділи на ліжку їх першого кохання кілька хвилин, ніжно обнявшись. Анна була в розпачі, єдина її подруга Феодосія і вірна служниця Терена, яка замінила їй матір, убиті. І це в той час коли вона нарешті дочекалась свого щастя. Як все таки глумиться над нею доля, чим же вона прогнівила Єдиного бога...
В двері обережно постукали.
– Ваша світлість, дозвольте війти, – почули вони голос барона Шрауба.
– Так, бароне, заходь, – запросив його герцог, відпускаючи принцесу і встаючи.
– Мої щирі співчуття, принцесо Анна, – сказав Шрауб, зайшовши до кімнати. – Ми знайдемо цих виродків і покараємо.
– Нам потрібна надійна охорона для принцеси, доки ми не розберемось у всьому, – промовив Вольмир.
– Я вже послав за Токаною і Полиною, ваша світлість, – відповів барон.
– Добре, це ти здорово придумав, вони зможуть бути завжди поряд з принцесою, – зрадів герцог і додав для Анни. – Ці дві жінки, дуже вмілі охоронці і я довіряю їм, вони не зрадять ніколи.
– Жінки? – здивувалась принцеса.
– Так. Але такі, що любого чоловіка засунуть за пояс. Вони неперевершені в своїй справі, – відповів Шрауб.
– Як тільки вони з’являться, хай візьмуть щось із молодих нарядів моєї матері і допоможуть принцесі переодягтись, – велів Вольмир.
Тільки зараз Анна згадала, що вона в яскраво-жовтому платі Феодосії і серце болюче защеміло. Ніколи вже не буде в неї такої веселої і пустотливої подруги!
Герцог з бароном відійшли до вікна і почали тихо шептатись, хоча скоріше Шрауб щось говорив, а Вольмир лише схвально кивав головою. Потім барон, чемно вклонившись принцесі, вийшов із кімнати. Герцог постояв трішки в задумливості, а потім присів поряд з дівчиною і тихо запитав.
– Анна, сонце моє, ти вийдеш за мене заміж?
– Так, – посміхаючись скрізь сльози, відповіла принцеса і обняла свого коханого.
– Ти розумієш, що твій батько, можливо, буде сердитись...
– Нічого не кажи, – перебила його Анна. – Ми вмовимо його, він зрозуміє нас. Ти ж врятував мені життя. Мені чомусь здається, що імператор залишиться задоволеним.
Через деякий час прийшли дві сухорляві жінки і принесли різноманітній одяг, а так же позолочений таз і срібний глечик із водою для вмивання. Герцог поцілував принцесу і вийшов, сказавши що повернеться так швидко, як тільки зможе.
Полина допомогла роздягнутись і вмитись Анні, а Токана розклала принесений одяг, щоб принцеса змогла добре розгледіти його і вибрати собі до вподоби. Мати герцога в молодості була такою ж тендітною, як і Анна, тому одяг був майже як пошитий для принцеси. Вона вибрала темно-зелене плаття із срібною вишивкою дикого тура на рукавах, символах Венедії, а на голову накинула темно-червону шаль із золотою бахромою. Жінки розповіли, що барон Шрауб особисто облазив покої принцеси, шукаючи хоч яку-небудь зачіпку, щоб вичислити вбивць. Лейтенант Николик допитує всіх хто був цієї ночі в замку і записує їх покази. Варта посилена і нікого не випускають із замку, барон Шрауб вважає, що вбивці ще в замку. А в кімнаті Константана йде нарада за участю магістра Романа, графів Андре і Федеріка та герцога Вольмира. Народ в замку збуджений і переляканий, а управитель Маркус ходить весь побілілий і навіть трохи почав заїкатися. Гості позачинялись в своїх кімнатах, а музиканти і танцюристки, які вже сьогодні збирались покинути замок, сидять на своїх клунках в банкетному залі. Біля дверей спальні герцога вартують п’ятеро стражників і п’ятеро рицарів ордена Зірки.
Анна вже одягнута і причепурена, попросила провести її до кімнати Великого магістра. Полина і Токана, вклонившись, відчинили двері. Перша вийшла Токана, за нею принцеса, а останньою Полина. Угледівши Анну стражники і рицарі стали струнко, а потім шестеро із них прослідували за ними.
Коли принцеса Анна зайшла до кімнати Константана, на деяку мить там запанувала тиша, а потім всі, крім Великого магістра, підхопились і низько вклонились їй. Анна підійшла до Вольмира і стала поруч з ним, взявши його під руку.
– Анно, дівчинко моя, як ти себе почуваєш? – співчутливо запитав Константан. – Можливо покликати лікаря?
– Спасибі, ваше преосвященство, не треба. Я почуваю себе добре, – відповіла принцеса. – Хочу послухати про що ви ведете мову і дещо сказати.
– Ми розмовляємо про твою безпеку і пробуємо вгадати дальші дії Зорини, – сказав Великий магістр, уважно поглянувши на Анну.
– Я хочу повідомити вам, що герцог Вольмир попрохав мене вийти за нього заміж і я дала згоду, – трішечки затинаючись проговорила дівчина.
– Що? – не втримався граф Андре. – А як же згода імператора?
– Ми думаємо, що він погодиться, коли вислухає нас, – сказав Вольмир і підбадьорливо стиснув руку принцеси.
– Він вже погодився, – раптом промовив Константан і кивнув Роману.
Той дістав із теки для паперів аркуш і подав його Великому магістру.
– Тут написано, особисто Імператором Василем II, що він дає згоду на одруження принцеси Анни із герцогом Вольмиром, якщо вони самі цього забажають, – урочисто проголосив Константан.
– Нічого собі!? – знову не втримався Андре.
– Та що з вами, граф Андре, тримайте себе в руках, – проговорив роздратовано Великий магістр. – Я розумію ваше хвилювання та все ж ведіть себе пристойно.
– Вибачте мене, ваше преосвященство, і ви, принцесо Анна та я маю наказ від імператора оберігати принцесу. А сьогодні лише провидіння врятувало принцесу, тому почуваю себе дуже винуватим.
– Ніхто вас не звинувачує та ми повинні добре у всьому розібратись і зробити все, щоб знайти злочинців і тих хто замовив вбивство, – сухо сказав Константан.
Всі мовчки погодились.
***
Ізана, одягнута у просту коричнювату сукню, сиділа на своєму клунку в кутку банкетного залу разом із іншими танцюристками і чекала доки дійде її черга йти на допит до лейтенанта Николика. Дівчина зовнішнє незворушна, добряче хвилювалась. Як могла її імператриця піти на таке злодійство – наказати вбити принцесу! Вона пригадала, як Зорина дала їй скляну пляшечку з рідиною і попросила передати її управителю Маркусу, щоб той влив принцесі до вина. Тоді, мовила імператриця, принцеса Анна трохи занедужує і буде змушена повернутись до Цареграду. Побачивши недовіру в очах Ізани, Зорина посміхнулась і спокійно відпила із пляшечки. Та Ізана, збурена підозрами Прокла, все-таки вилила незрозумілу рідину із пляшечки і добре промивши, наповнила її чистою водою, а вже потім передала Маркусу. Чомусь їй стало жаль молоду дівчину, яка теж не мала щасливої долі. Але виходить Зорина підстрахувалась і підіслала найманих вбивць. І що тепер робити їй? Видати Маркуса із Ісмаїлом? А що далі? Якщо її пожаліють і відпустять, куди їй їхати? Дороги в Цареград не буде, там імператриця і вона помститься. А в неї там куплена хатина і всі гроші. Ізана так сумно розмірковувала, поки її не позвали на допит.
16
Ярослав хотів якнайшвидше відправитись до Кийграда на пошуки мага Мальфара. Та лише сьогодні гном нарешті почав збиратися в дорогу. Цілий день вони пакували речі, готували припаси і перевіряли зброю. Тепер підганяли лати, стоячи під пекучим весняним сонцем біля камінної ковадлі, нашвидку зробленою Дартазом.
– Ми збираємося наче на війну, – сказав Ярослав, вкотре приміряючи кольчугу, переробленою гномом під його зріст.
– А ти думав, що це буде легка прогулянка?
– Ну, не знаю, але ж у вас є князі, значить маєте якісь закони, – нерішуче промовив хлопець. – Повинен же бути якийсь порядок.
– Хлопче, держава Святослава така величезна, так багато підкорених народів, що за всім не угледиш, – говорив Дартаз, знімаючи із Ярослава кольчугу. – І в кожного свої звичаї. Кийградський князь постійно в походах проти непокірних князів, тільки в останні роки все трішки устоялось – бояться Великого князя. Та на дорогах все одно грабують, особливо одиноких подорожніх.
– Добре, – невесело посміхнувся Ярослав, дістав свій меч і змахнув їм. – Ти краще знаєш світ в котрому живеш.
– Та це не найважливіше, я думаю все буде гаразд. Просто не дуже вірю, що Мальфар зможе допомогти тобі повернутись додому, якщо навіть нам вдасться знайти його. І що ти будеш робити далі?
– Не знаю, – зітхнув хлопець, сховавши меч. – Я дечому навчився у своєму світі, можливо це пригодиться тут. Хоча чесно, поки не розумію, що мені робити.
– Ось, бачиш, – сказав гном і кинув кольчугу на ковадлу. – А я думав про це і бачу, що найкраще тобі піти до якогось князя – найнятись в дружину, можливо навіть до Святослава. Парубок ти міцний і сильний, правда мало ще вправності але це діло наживне.
– Та що ти кажеш!? Я воїн!? Це ж мені треба людей вбивати !? – обурено вигукнув Ярослав. – Ні, я краще піду в ковалі.
– І не лише самому убивати, а і самого можуть вбити, – продовжував гном. – Та із твоїм ростом, силою і розумом ти можеш стати не тільки простим воїном, а може воєводою чи навіть князем. А ковалем завжди встигнеш стати.
– Та зрозумій, Дартазе, мене виховували по іншому, я не зможу просто так вбити людину!
– Розумію. Але ти ж убив ведмедя, а потім цього облізлого гуля, значить зможеш, коли припече, а тим паче на війні.
– Не знаю, поки не хочу про це і думати, – похитав головою Ярослав.
– Ну добре, тоді облишимо цю розмову до кращих часів.
– Це ж до яких кращих часів?
– Коли знайдемо якогось вправного мага і він зможе пояснити нам твою пригоду. А зараз в мене є подарунок для тебе. Почекай трішки.
Гном зайшов до хатини і через хвилину вийшов із продовгуватим пакунком. Він розгорнув його, дістав із бронзових піхов великий меч і взявшись обома руками за рукоять підняв над головою. Меч сріблястим візерунком блиснув під сонячним промінням.
– Ого! –захоплено вигукнув Ярослав.
– Тримай, він твій, – урочисто промовив Дартаз і передав меча хлопцю.
Той обережно прийняв його з рук гнома. Меч був справді гарним, трішки вуже, чим його старий, але уполовину довший, хоча і не на багато важчий. Ярослав покрутив його однією рукою, потім двома. Лезо сріблястою блискавицею розрізало повітря, меч був чудово збалансований і рукоять його добре сиділа в руці.
– Не знаю, Дартаз, – сказав Ярослав, – чи маю я право прийняти такий дарунок. Меч такий прекрасний, а я ще незграба у володінні мечем...
– Не хвилюйся, цей меч сам вибирає собі господаря, попрацюй з ним і якщо все буде добре значить ти достойний його.
– А як це я взнаю?
– Відчуєш.
– Що це за меч?
– Це довга історія, – сумно проказав гном, – розкажу іншим разом. А мечу багато сотень років і викували його не гноми, а народ який жив далеко на сході. Він не дуже оздоблений, та лезо прекрасне і володіли їм великі воїни.
– Не знаю чи зможу я бути гідний цього меча, – збентежено сказав Ярослав. – Чому ти вирішив віддати його мені?
– Бачу, що він якраз для тебе, можливо, це твоя доля. Давай прикріпимо меч до твого пояса.
Хлопець вклав меч до піхов і гном спробував приладити його, замість короткого меча, до пояса. Та нічого путнього не виходило, було трохи не зручно діставати меч. Тоді Ярослав попросив у гнома мотузки, той здвинув нерозуміюче плечима але приніс кілька тонких шкіряних мотузок. Парубок прив’язав їх до кілець на піхов і закинувши за спину, зав’язав. Рукоятка меча тепер стирчала над його лівим плечем. Трохи потренувавшись, Ярослав знайшов зручне положення, при якому меч досить легко виходив із піхов.
– Здорово! – розвів руками Дартаз. – А я ламав голову для чого ці кільця.
– Майже, як самурай, – посміхнувся Ярослав.
– А хто такий самурай? – поцікавився гном.
– Ну, на моїй землі рицарі, що живуть на далекому сході, – пояснив хлопець. – А що у вас ніхто не носить меч за спиною? Ти ж тримаєш за спиною сокиру.
– Сокира то зовсім інше, не дуже зручно коли вона б’є тебе по ногам. А мечі завжди носили на поясі, швидше дістанеш.
– А я буду носити його за спиною.
– Спробуй. Може і буде тобі зручніше.
Цілий день Ярослав тренувався з новим мечем і він подобався йому все більше і більше. Гном був правий, меч був зроблений наче для нього і хоча він був дворучний, хлопець міг доволі легко крутити його і однією рукою. Дартаз, який з посмішкою спостерігав за ним, давав йому поради і показував, як правильно тримати лезо, щоб ворожий меч зісковзнув з нього і можна було завдати удару.
– Знаєш, ти візьми все-таки і короткий меч, а лук поки тобі ще не потрібний, він тільки заважатиме тобі, – сказав Дартаз, задумливо потріпавши свою бороду. – Та й щит залишимо, навряд чи він тобі знадобиться. Можливо потім, коли пройдеш навчання з досвідченими воїнами.
– Згода, – зрадів Ярослав, не дуже йому хотілось тягнути на собі лишню вагу. – А може короткий меч теж залишимо?
– Ні.
– Збираємось, як на війну, – зітхнув парубок, подумавши скільки поту вийде з нього, доки вони будуть плентатись під пекучим сонцем.
– Ярославе, не знаю як ви живете там у себе але тут рідкі часи коли тихо і мирно. Мої предки хотіли покою і що, залишилось нас зовсім мало. Так що звикай до можливої небезпеки.
– Добре, спробую, – зажурився Ярослав і заскучав за своїм світом – світом машин, комп’ютерів і різних зручностей.
Вечором вони добре поїли, так що хлопець ледве дихав від перенасичення. Та Дартаз сказав, що кілька днів їм прийдеться попоститись, доки вони доберуться до Боброва, а там відпочинуть у знайомого гнома – купця Лисюка і човном попливуть до Кийграда. Якщо все буде добре, через десять днів доберуться до столиці Русинії. А там вже спробують розшукати мага Мальфара.
***
Вранці, ледве посвітлішало, Дартаз і Ярослав вирушили по лісовій дорозі до селища Боброво. Чорний пес кружився біля них, іноді, зриваючись вперед, із гавканням полохав лісову живність. Петляючи вузькою стежкою поміж височенних дерев, подорожні мовчки йшли в тіні цих вікових дерев. Ярослав весь час думав про мага і уявляв його сивобородим мудрецем із конічним ковпаком на голові, з посохом в руці. Чи зможе він допомогти йому? Дартаз не дуже вірив в це і готував новий життєвий шлях для хлопця, шлях воїна. Що і не дивно з таким зростом та силою можна було сподіватись на князеву дружину, тільки багато чому прийдеться навчиться. А головне вбивати людей за наказом! Ярослав зітхнув, щось його не приваблювала ця перспектива, краще вже бути ковалем. Він знав, що у Бобровому гном має кузню, яка дісталась йому від дядька. Можливо краще залишитись у селищі, працювати в кузні, допомагаючи Дартазу, а далі було б видно. Та ні, спочатку потрібно переконатись, що назад дороги немає, спробувати знайти якихось чаклунів, може вони щось підкажуть.
Так вони пройшли кілька годин. Сонце піднялось над верхівками дерев, незважаючи на лісну прохолоду, піт стікав під льняною сорочкою, кольчуга ставала дедалі важчою, та ще й торба за спиною крутила плече. Ярослав вже годину з надією поглядав на спину Дартаза, який здавалось зовсім не втомився, хоча навантажений був ще більше. І тільки пес весело бігав навкруги, хоча і лаяв вже менше, бачив, що вони не збираються полювати.
– Все, трохи відпочинемо і далі підемо, – нарешті сказав гном.
Ярослав зняв торбину і повалився біля дерева. Собака присіла поряд і, здавалось, із розумінням та співчуттям подивилась на нього. Хлопець погладив Барта, який відразу підскочив і завиляв хвостом, стараючись лизнути його в обличчя.
– Барта прийдеться полишити у Лисюка, до Кийграда нічого його брати, тим більше на човен, – промовив Дартаз і діставши із торбини в’яленого м’яса кинув собаці.
– Дивлюсь я на тебе Дартаз і бачу, що добре в тебе серце. Мені допомагаєш, хоча хто я тобі – так перехожий.
– Не кажи, хлопче, ми з тобою схожі, обидва одинаки в цьому світі, – задумливо покуйовдив бороду гном. – А якщо люди не допомагатимуть один одному, як тоді вижити.
– Чому ж ти живеш один? Щось трапилось?
– Що трапилось? – похмуро перепитав той. – Багато чого трапилось, та не хочу я про це балакати. Пожуй краще шматочок м’яса та води багато не пий, скоро буде лісний струмок, там відпочинемо трішки більше.
– А ми чого так поспішаємо?
– Поспішаємо?! Та ми плентаємося наче черепахи, – широко посміхнувся гном. – Але нічого, спішити нам поки нема куди, через деякий час звикнеш і підемо швидше.
– Куди вже швидше, – буркнув, перетираючи зубами в’ялене м’ясо, Ярослав. – А чого воду не можна пити?
– Та ти ж зранку аж піввідра видудлив, – здивувався Дартаз, – нехай лишня вода витече з тебе. Легше буде йти. Тут більш-менш безпечно, цей острівець лісу зо всіх боків перекритий болотом і тільки одна вузька стежка веде до лісової дороги, а там підемо обережніше, хто знає, що трапилось за останні півроку поки я зимував у лісі.
Вони йшли ще кілька годин. Сонце почало схилятись до низу, коли мандрівники вийшли до струмка. Лісовий струмок, вибиваючись із невеликого яру, тонесенькою стрічкою ледь журчав серед моху і трави. Вмостившись під розлогим дубом вони мовчки перекусили і напились прохолодної води. Барт, від жари висолопивши язик, розлігся на вилізлим із землі корені дуба. Ярослав теж ліг, підклавши під голову торбину, а поруч поклав свій дворучний меч та дивився на синє небо, без єдиної хмаринки, воно було точнісінько таким, як і в його рідному світі. Дартаз щось порпався біля струмка, обкладаючи його камінцями, потім підійшов до хлопця і присів поруч, привалившись до дерева.
– Якщо така жара протримається, струмок пересохне, – промовив він. – Весна без дощу, це погано.
– Так, – погодився Ярослав. – Може бути не врожай. А у вас буває голод?
– Не пригадую такого. В лісах багато дичини, а річка Слава ніколи не пересихає і в ній повно риби.
– Ну, а селяни, вони ж сіють зерно, а якщо не виросте?
– Не виросте в одних, виросте в других. Хіба, що подорожчає, – відповів гном і нахмуривши кудлаті брові додав. – А потім починається війна і людей меншає.
– А з ким війна?
– Та з ким угодно, було б бажання.
– Хмм... Весело ви живете, війна за війною.
– А у вас що не так?
Ярослав замислився. Дійсно, в його світі теж саме, тільки воюють більше за нафту. Хоча ні, в багатьох країнах голодують і тому завжди воюють, дивне рішення вирішити продовольчу програму таким дикунським способом.
– Та ні і в нас не обходиться без війни, тільки зброя інша, а так хтось і десь завжди воює, – гірко відповів хлопець.
– Ось бачиш, люди скрізь люди.
– Це ж скільки різних світів і скрізь живуть люди, такі різні і водночас схожі.
– Можливо. Та ти не дуже базікай про це іншим. Скажеш, що ти мій брат.
– Брат!? – хмикнув Ярослав. – Такий здоровенний і молодий.
– А ти що думаєш, гноми не можуть мати жінку славенку, – насмішливо промовив Дартаз. – Та скільки завгодно таких випадків, буває народжуються і діти. А ти чорнявий, шкіра темна і силушка чимала, чим не гном.
– А батько хто?
– Ну, хоч і Бартаз, мій дядько. Він кілька років провів у полоні моквинського князя, доки не втік. Мати твоя померла, а тебе виховали дід із бабкою. Бартаз дізнався про тебе і помагав тобі, а після смерті твоїх діда і бабки, хотів забрати до себе, та не встиг, сам загинув. Я знайшов тебе і вирішив допомогти тобі потрапити до війська кийградського князя.
– І цьому повірять? – засумнівався хлопець.
– Можуть і повірити. Дядько розповів про це тільки мені, ми з ним були в добрих стосунках і цього досить. Хто подумає, що я збрехав.
– А твої родичі?
– Це їх зовсім не стосується! – похмуро сказав гном і сердито блимнув очима. – Вони завжди рахували Бартаза, та і мене, виродками нашого роду.
Ярослав промовчав, видно добряче дісталось Дартазу від його родичів, бач як сердиться, душевна рана ще кровоточить. Гном, не зважаючи на дружні з ним стосунки, не хотів вести мову про своє минуле життя.
Відпочивши, вони швидко зібрались і знову вирушили в дорогу. Йшли доки не почало потрохи темніти, тоді гном, відшукавши більш-менш зручне місце, запропонував улаштуватись на нічліг. Він сказав, що йшли вони досить швидко і завтра по-обіді вийдуть на лісову дорогу, тільки доведеться перетнути невеликий клаптик болота. Ярослав швидко розпалив багаття і вони повечеряли підсмаженою солониною, запиваючи водою. На варту поставили пса і уляглись на ложе із трави. Хлопець миттєво заснув, втомлений від лісового переходу, незважаючи навіть на гудіння ніг і комариний писк біля вуха. Дартаз підкинув трохи пахучої травки до багаття і густий дим відігнав настирних комах. Барту теж не сподобався цей дим і він розлігся подалі в кущах, насторожено прислухаючись до лісових звуків, чутливо ловлячи своїм носом запахи нічного лісу.
