В звивистому лабіринті Підзем`я мовчки мандрували свірфнеблі, глибинні гноми. Не добрі і не злі, та все ж недоречні у цьому світі всеохоплюючого зла, глибинні гноми виживали і навіть процвітали. Вони пишалися своєю бойовою майстерністю та умінням кувати броню та зброю, до того ж, були краще налаштовані на музику каменю, ніж навіть злі сірі дворфи. Свірфнеблі продовжували видобувати самоцвіти і цінні метали, не зважаючи на небезпеки, що чекали їх за кожним поворотом.
Коли до Блінгденстоуну, комплексу тунелів та печер, що складали місто глибинних гномів, прийшли новини про потужну жилу самоцвітів, яку виявили за двадцять миль на схід від міста, де рили тунелі токва, кам’яні черви, Вартовий Печер Белвар Діссенгальп ледь виборов для себе право очолювати гірничу розвідку, змагаючись за нього з десятком рівних за рангом гномів. Белвар та його супутники добре знали, що за сорок миль на схід, біля гнізд кам’яних червів, вони опиняться небезпечно близько до Мензоберранзану, і що дорога туди займе тиждень і пролягатиме через території сотень інших ворогів. Однак страх не міг зрівнятися з любов’ю свірфнеблі до самоцвітів, а кожен день в Підземі`ї був ризиком.
Коли Белвар та його сорок рудокопів знайшли маленьку печерку, описану попередньою розвідкою і позначену гномською міткою, стало зрозуміло, що розповіді про неї не були перебільшеними. Однак, Вартовий Печер намагався побороти в собі надмірне піднесення. Він знав, що двадцять тисяч ельфів-дроу, найбільш страшних і ненависних ворогів свірфнеблі, жили менше ніж за п’ять миль звідси.
Щонайперше належало обладнати ходи для втечі – звивисті тунелі, достатньо великі для трьохфутового гнома, але недоступні для вищого ворога. Ці тунелі гноми на всьому протязі розбили перегородками, що могли б відхилити блискавку або забезпечити хоч якийсь захист від вибухових вогняних куль.
А тоді, коли видобувна робота в печері нарешті розпочалась, Белвар завжди тримав третину своїх гномів на чатах і обходив по печеру, не випускаючи з руки зачаклований смарагд, камінь для виклику, який він тримав на ланцюжку на шиї.
***
- Три повні патрульні групи, - сказав Дайніну Дзирт, коли вони прибули на відкрите «поле» біля східного краю міста. Лише декілька сталагмітів позначали тут межі міста, але кордони не здавались такими вже відкритими, коли десятки готових до бою дроу бродили неподалік.
- Гномів не візьмеш так просто, - відповів Дайнін. – Вони лихі та сильні…
- Такі ж лихі, як ельфи поверхні? – перебив його Дзирт, ховаючи сарказм за фальшивою цікавістю.
- Майже, - похмуро попередив його брат, не помітивши підтексту в запитанні Дзирта. Дайнін показав кудись вбік – група жінок-дроу наближалася до них, збираючись приєднатись. – Священиці, - мовив він, - а одна з них – верховна жриця. Чутки про активність в тунелях, судячи з усього, підтвердились.
Мурашки пробігли по шкірі Дзирта, легке радісне тремтіння перед боєм. Це задоволення змінилось страхом і геть згасло, але боявся він не тілесної рани, і не самих гномів. Дзирт боявся, що ця сутичка може стати повторенням трагедії на поверхні.
Він відкинув геть ці чорні думки і нагадав собі, що цього разу все не так, як в разі рейду на поверхню. Цього разу втрутились в його дім. Гноми перетнули межі земель дроу. Якщо вони справді такі злі, як доводив це Дайнін та всі інші дроу, Мензоберранзан не має вибору, окрім як відповісти ударом. Якщо.
Патрульна група Дзирта, як найбільш прославлена серед чоловічих патрулів, була обрана провідною, і Дзирт, як завжди, зайняв позицію на чолі. Все ще ні в чому не впевнений, він не відчував задоволення від такого завдання, і коли вони рушили, Дзирт навіть думав звести групу на манівці. Або, думав Дзирт, йому вдасться зустрітись з гномами особисто, перш ніж прибудуть інші, і порадити їм втікати.
Але Дзирт розумів абсурдність таких думок. Він не міг зупинити звичний хід життя в Мензоберранзані або хоча б трохи відхилити його від означеного курсу, і він не міг зробити нічого, щоб зупинити сорок схвильованих і нетерплячих воїнів-дроу, що мчали за його спиною. І знову він був у пастці і на грані відчаю. Тоді з’явився Мазой Ган`етт і все стало не таким безнадійним.
- Гвенвівар! – покликав молодий маг, і в повітрі вималювались обриси великої пантери. Мазой наказав кішці бути поруч із Дзиртом, а сам повернувся і відійшов, збираючись зайняти свою позицію.
Гвенвівар не могла втримати свій захват від вигляду Дзирта, так само як і дроу не міг втримати усмішки. Через рейд на поверхню і перебування вдома, вийшло, що він не бачив пантеру більше місяця.
Гвенвівар підбігла і штовхнула його в бік, ледь не збиваючи тендітного дроу з ніг. Дзирт відповів їй, натхненно почухавши кішку за вухом.
Тоді вони обоє озирнулись, раптово відчувши тяжкий погляд, прикутий до них. За ними стояв Мазой, схрестивши руки на грудях і дивлячись з-під лоба, його обличчя було помітно яскравішим у тепловому спектрі.
«Я не буду використовувати кішку, щоб убити Дзирта», - розмірковував молодий маг. – «Я хочу, щоб це задоволення дісталось мені».
Дзирт підозрював, що цей погляд викликаний заздрістю. Він заздрив Дзирту чи кішці, а може це через усю ситуацію загалом? Мазой залишився в місті, коли Дзирт пішов на поверхню. Мазой міг лише споглядати, як патруль повернувся з переможного рейду в променях слави. Дзирт трохи відсторонився від Гвенвівар, адже відчував біль чаклуна.
Щойно Мазой зайняв свою позицію в загоні, Дзирт опустився на одне коліно і обійняв рукою голову пантери.
Дзирт зрадів присутності Гвенвівар навіть більше, коли вони вийшли за межі знайомих тунелів і зійшли зі звичного шляху патрулювання. В Мензоберранзані говорили, що «ніхто не є настільки самотнім, як той, хто веде патруль дроу», і в останні місяці Дзирт розумів це особливо гостро. Він зупинився в кінці широкого проходу і завмер, вслухаючись і вдивляючись туди, звідки мав прийти патруль. Він знав, що більше сорока дроу вже наближались сюди, повністю готові до битви і запалені. Незважаючи на це, Дзирт не чув жодного звуку і не міг розрізнити жодного руху в моторошних тінях холодного каменю. Дзирт поглянув на Гвенвівар, що терпляче чекала біля нього, і знову рушив уперед.
Він відчував присутність загону дроу за своєю спиною. Це було єдиним, що спростовувало його відчуття, ніби вони з Гвенвівар на самоті.
Наприкінці дня Дзирт відчув перші ознаки небезпеки. Поблизу перехресту тунелів Дзирт притисся до однієї зі стін і відчув легеньку вібрацію каменю. За секунду вібрація повторилася знову, потім знову і знову, і Дзирт розпізнав відлуння від ритмічного стукоту молота.
З мішечка він дістав маленьку магічно підігріту металеву пластинку чотирикутної форми, що вміщалася в долоню. З одного боку пластинка була затягнута міцною шкірою, а інший її бік яскраво сяяв в інфрачервоному спектрі. Дзирт посвітив нею в тунель позаду і за декілька секунд до нього підбіг Дайнін.
«Молот», - повідомив Дзирт на мові жестів, вказуючи на стіну. Дайнін теж притулився до стіни і кивнув в знак згоди.
- П’ятдесят ярдів? – запитали руки Дайніна.
- Менше ста, - підтвердив Дзирт.
Власною металевою пластинкою Дайнін подав знак готуватись кудись у темряву позаду, а тоді рушив в один із проходів перехрестя в напрямку стукоту.
Всього за мить Дзирт вперше побачив свірфнеблі. Вартові гномів стояли майже за двадцять футів від них, зростом десь по груди дроу, безволосі, зі шкірою, дивно схожою на камінь і структурою, і відтінком в тепловому спектрі. Очі гномів яскраво сяяли красномовним червоним світлом, що свідчило про здатність бачити в інфрачервоному спектрі. Один погляд на ті очі нагадав Дзирту та Дайніну, що темрява була домом для глибинних гномів так само, як і для дроу, і обоє завбачливо ховались за кам’яним виступом тунелю.
Дайнін негайно подав сигнал наступному ряду дроу позаду себе, ті передали далі, і зрештою увесь загін був у бойовій готовності. Тоді він низько присів і визирнув із-за підніжжя виступу. За вартовими гномів тунель продовжувався ще десь на тридцять футів і, ледь загинаючись, закінчувався якоюсь більшою печерою. Дайнін не міг чітко її роздивитись, але сяйво від жару роботи і багатьох тіл проливалося в коридор.
Дайнін знову подав сигнал невидимим супутникам і повернувся до Дзирта.
- Залишайся тут із кішкою, - наказав він, а тоді швидко повернувся до загону, щоб обговорити план з іншими керівниками патрулів.
Мазой, що стояв трохи подалі в загоні, помітив Дайніна і почав міркувати, чи не випала нарешті нагода розправитись із Дзиртом. Якщо патруль виступить, а Дзирт так і залишиться попереду, чи зможе Мазой непомітно прибрати молодого сина Дому До’Урден? Однак, можливість, якщо така і справді була, зникла дуже швидко, коли до Мазоя, що планував убивство, приєднались інші воїни-дроу. Невдовзі повернувся Дайнін і знову приєднався до брата.
- Печера має багато виходів, - повідомив Дзирту Дайнін, коли вони знову були вдвох. – Інші патрульні групи займають свої позиції навколо печери.
- Ми можемо поговорити з гномами? – запитали руки Дзирта майже несвідомо. Він упізнав ту емоцію, що відбилася на обличчі Дайніна, але знав, що вже влип. – Прогнати їх звідси без сутички?
Дайнін вхопив Дзирта за півафві на грудях і притягнув його майже впритул до свого розлюченого обличчя.
- Я забуду, що ти запитував про таке, - прошепотів він, а потім швиргонув Дзирта на каміння, вважаючи, що питання закрите.
- Ти розпочинаєш битву, - повідомив Дайнін. – Коли ми подамо тобі знак з тунелю позаду, затемни коридор і атакуй вартових. Знайди тут головного, він – ключ до влади гномів над каменем.
Дзирт не міг зрозуміти, про яку владу говорить його брат, але план здавався достатньо простим, хоч і дещо самовбивчим.
- Візьми кішку, якщо вона піде, - продовжував Дайнін. – Патруль приєднається до тебе за кілька секунд. Решта груп атакуватиме з інших входів.
Гвенвівар потерлася об Дзирта, більш ніж готова вирушати за ним в бій. Це заспокоїло Дзирта, коли Дайнін пішов, знову залишаючи його самого попереду загону. Наказ атакувати прийшов всього за декілька секунд. Дзирт здивовано похитав головою, побачивши сигнал. Як швидко воїни-дроу зайняли свої місця!
Він знову визирнув на гномів-охоронців, що досі мовчки вартували, ні про що не підозрюючи. Дзирт вийняв скімітари і почухав Гвенвівар на щастя, а тоді прикликав вроджені уміння своєї раси і сферою темряви закрив тунель.
В коридорі залунали стривожені крики, і Дзирт клубком пірнув в темряву прямо між невидимими вартовими, зводячись на ноги вже з іншого боку сфери, лише за кілька кроків від невеличкої печери. Там він побачив десяток гномів, що метушилися, намагаючись підготуватись до оборони. Дехто з них навіть не звернув уваги на Дзирта, а звуки битви вже вибухнули в кількох бічних тунелях.
Один з гномів замахнувся киркою, цілячись Дзирту в плече.
Одним скімітаром Дзирт заблокував удар, але був вражений силою в маленьких руках гнома. Все ще Дзирт легко міг убити нападника другим скімітаром.
Однак, безліч сумнівів і спогадів зупинили його. Ногою він штовхнув гнома в живіт, і маленьке створіння простяглось на підлозі.
Белвар Діссенгальп, що стояв тепер найближче до Дзирта, звернув увагу, як легко молодий дроу знешкодив його найкращого бійця; тепер він знав, що настав час використати його найпотужнішу магію. Він зняв смарагдовий камінь з шиї і кинув його на підлогу під ноги Дзирту.
Дзирт відстрибнув, відчувши магічні еманації. Він вже чув, як із-за спини наближаються його супутники, змітаючи шокованих вартових гномів і поспішаючи до нього. Тоді увагу Дзирта повністю поглинули теплові візерунки на підлозі прямо перед ним. Сіруваті лінії рухались і розпливались, так ніби камінь перетворювався в щось живе.
Інші воїни-дроу блискавкою промчали повз Дзирта, кидаючись на головного гнома та його охорону. Дзирт не приєднався до них, він здогадувався, що картина, яка зараз розгортається під його ногами, була важливішою, ніж загальна битва, що ревіла вже в усій печері.
П’ятдесят футів в висоту і сім в ширину – гігантське і розлючене людиноподібне чудовисько з живого каменю виросло перед Дзиртом.
- Елементаль! – вигукнув хтось збоку. Дзирт озирнувся і побачив Мазоя, поруч з яким стояла Гвенвівар. Маг панічно гортав книгу заклять, схоже, в пошуках двеомеру, що міг побороти несподіваного ворога. На лихо Дзирту, наляканий чаклун пробурмотів кілька нерозбірливих слів і зник.
Дзирт оцінював потвору і напружив м’язи, готовий швидко відстрибнути вбік. Він відчував могутність цієї істоти, вражаючу силу землі, що втілилась в живому камені.
Гігантська рука пройшла по широкій дузі, просвистівши прямо над головою Дзирта, що встиг пригнутись, і врізалась в стіну печери, трощачи камінь в пил.
- Не дозволь цьому влучити в себе, - прошепотів Дзирт сам до себе, але шепіт прозвучав, як шокований видих. Поки елементаль піднімала руку, Дзирт рубанув її скімітаром, відсікаючи крихітний уламок каменю, залишаючи ледь чи не подряпину. Елементаль скривилася від болю – схоже, Дзирт таки міг поранити її незачарованою зброєю.
Все ще стоячи на тому ж місці збоку, невидимий Мазой перевіряв своє наступне закляття, спостерігаючи за спектаклем і чекаючи, поки суперники ослаблять один одного. Напевне, елементаль все одного знищить Дзирта. Мазой знічев’я стенув невидимими плечима. Він вирішив дозволити гномській силі зробити всю брудну роботу за нього.
Чудовисько вдарило ще раз і ще раз, а тоді Дзирт пірнув вперед і прослизнув між кам’яними ногами-колонами істоти. Елементаль відреагувала швидко і важко тупнула ногою, ледь не влучивши в спритного дроу, а підлога від удару тріснула на багато футів в різних напрямках.
За мить Дзирт уже колов і різав елементаль ззаду обома скімітарами, а тоді відстрибнув вбік на безпечну відстань, коли істота розвернулась, замахуючись для наступного шаленого удару.
Звуки битви потроху віддалялись. Гноми кинулись втікати (ті, що все ще були живі), але воїни-дроу влаштували погоню, залишаючи Дзирта один-на-один з елементаллю.
Істота тупнула знову, гримнувши так, що ледь не збила Дзирта з ніг, а тоді впала, використовуючи страхітливу вагу свого тіла як зброю. Якби Дзирт хоч на мить задивився, або якби його рефлекси не були відточені до такої бездоганності, його неминуче розплющило б об камінь. Однак йому вдалось вислизнути з-під туші чудовиська, тільки одна рука його ледь зачепила.
Дзирта відкинуло від страшного удару – по стінах і стелі печери пішли тріщини, уламки каменю полетіти на підлогу.
Поки елементаль піднімалась на ноги, Дзирт задкував, вражений такою непереможною силою.
Він стояв перед нею сам-один, принаймні, Дзирт так думав. Раптом клубок чистої люті кинувся на голову елементалі, кігті залишали глибокі подряпини на її обличчі.
- Гвенвівар! – одночасно закричали Дзирт і Мазой – Дзирт від полегшення, нарешті отримавши союзника, а Мазой від гніву. Маг не хотів, щоб Дзирт вижив в цій битві, і він не міг атакувати жодним закляттям ні Дзирта, ні елементаль, поки на шляху була його дорогоцінна Гвенвівар.
- Зроби щось, маг! – вигукнув Дзирт, упізнавши голос, що кричав, і зрозумівши, що Мазой все ще десь поблизу.
Елементаль заревіла від болю, її крик пролунав мов гуркіт кам’яних брил, що гриміли вниз скелястим схилом. Але коли Дзирт кинувся допомагати подрузі, чудовисько розвернулось, неймовірно швидко, і кинулось головою вниз на підлогу.
- Ні! – закричав Дзирт, розуміючи, що Гвенвівар от-от розчавлять. А тоді елементаль разом з кішкою замість того, щоб вдаритись об підлогу, просто пірнули в неї!
***
Фіолетові язики чарівного вогню огортали силуети гномів, вказуючи шлях стрілам та мечам дроу. Гноми могли протиставити їм власну магію, але вона здебільшого обмежувалась ілюзіями.
- Сюди! – закричав один з воїнів, а потім гепнувся обличчям прямо в стіну, що здавалася йому входом в тунель.
І хоч гномська магія намагалась посіяти серед дроу безлад, Белвар Діссенгальп все більше боявся. Його елементаль, його найсильніша магія і єдина надія, занадто довго боролася з одним-єдиним воїном-дроу далеко позаду в головній печері. Вартовий Печер хотів, щоб істота була поруч з ним, коли розгорнулась основна битва. Він стягував свої сили в щільні захисні формації, сподіваючись, що їм вдасться протриматись.
А потім воїнів-дроу вже не могли втримати ілюзії, вони кинулись на гномів, і страх Белвара змінився люттю. Він орудував своєю важкою киркою, похмуро посміхаючись, коли могутня зброя впивалася в ельфійську плоть.
Тепер вже не було часу для магії, тактичні формації і ретельно виважені плани ведення бою розчинилися в дикому безумстві битви. Значення мало лише одне – влучити у ворога, відчути, як вістря кирки або лезо меча занурюється в плоть. Більше за все гноми ненавиділи дроу, і в усьому Підзем`ї не було нічого, що принесло б темному ельфу таке задоволення, як кромсати свірфнеблі на маленькі шматочки.
***
Дзирт кинувся туди, де зникла елементаль, але побачив лише гладеньку непошкоджену підлогу.
- Мазой? – видихнув він, шукаючи відповіді від когось, хто знався на такій дивній магії. Перш ніж чаклун встиг відповісти, підлога за Дзиртом вибухнула. Він різко розвернувся зі зброєю напоготові і постав перед гігантською елементаллю.
В безпомічній муці Дзирт міг лише дивитись, як клапті туману, що був раніше могутньою пантерою, його найдорожчою супутницею, стікають з плечей елементалі і розсипаються над самою підлогою.
Дзирт пірнув вперед, готуючись до наступного удару, хоч очі його в той час були прикуті до розпорошеної хмарки пилу і туману. Невже Гвенвівар більше немає? Невже його єдина подруга покинула його назавжди? Якісь нові вогні запалали в фіолетових очах Дзирта, вони горіли первісним гнівом, що повільно закипав в усьому його тілі. Він знову поглянув на елементаль, уже без страху.
- Ти вже мертва, - пообіцяв він, йдучи вперед.
Елементаль здавалась сконфуженою, хоча вона, безумовно, не розуміла слів Дзирта. Вона викинула свою важку руку вперед і вниз з наміром розчавити дурного супротивника. Дзирт навіть не підняв скімітарів, щоб заблокувати удар, адже знав, що навіть усієї його сили не вистачить, щоб зупинити таку силу. І коли рука вже от-от мала його дістати, Дзирт рвонув вперед.
Швидкість його руху здивувала елементаль, а від подальшого шквалу танцюючих скімітарів Мазою забило дихання. Чаклун ще ніколи не бачив такої грації в бою, такої текучості рухів. Дзирт стрибав вгору і вниз по тілу елементалі, різав і рубав, колов її вістрями своїх скімітарів і виривав уламки кам’яної шкіри чудовиська.
Елементаль завила, крик був схожий на звук лавини, і почала крутитись навколо себе, намагаючись спіймати Дзирта і розчавити його раз і назавжди. Однак, сліпий гнів відкрив нові висоти майстерності перед і без того талановитим молодим мечником, тож елементаль ловила лише повітря або била власне кам’яне тіло.
- Неймовірно, - промимрив Мазой, коли дихання до нього повернулось. Невже молодий До’Урден і справді був здатний перемогти елементаль? Мазой роззирнувся печерою. Декілька дроу та багато гномів лежали мертві або важко поранені, але основна битва віддалилась ще більше, бо гноми дістались до свої маленьких тунелів для втечі, і дроу, понад міру розлючені, полізли за ними.
Гвенвівар не було. В цій печері зі свідків залишились тільки Мазой, елементаль та Дзирт. Невидимий чаклун відчув, як губи самі розтягуються в посмішці. Настав час завдати удару.
Елементаль уже похитувалась біля Дзирта, майже переможена, коли щось прогриміло, блискавка осліпила молодого дроу і кинула його на задню стіну печери. Дзирт бачив, як судомно сіпаються його руки, бачив дикий танець власного білосніжного волосся перед своїми нерухомими очима. Він не відчував нічого – ні болю, ні потоку повітря, що мало б повернутися в його легені, і не чув нічого, немовби усі життєві сили враз покинули його.
Атакуюче закляття припинило дію Мазоєвого двеомера невидимості, і він знову постав перед Дзиртом, злісно регочучи. Елементаль розбитою, розкришеною масою повільно тонула в кам’яній підлозі.
- Це кінець? – запитав воїна чаклун, голос розбив глухоту Дзирта різким вибухом. Дзирт не міг відповісти, він і не знав цієї відповіді насправді.
- Надто просто, - почув він слова Мазоя і запідозрив, що Мазой справді говорить про нього, а не про елементаль.
Тоді Дзирт відчув поколювання в пальцях і кістках, його легені раптово розширились, затягуючи в себе повітря. Він почав дихати дуже швидко, а тоді нарешті відновив контроль над своїм тілом і зрозумів, що вижив.
Мазой роззирався навколо, чи не повертається хтось зі свідків, але не побачив нікого.
- Добре, - пробурмотів він, дивлячись, як Дзирт повертається до життя. Чаклун був насправді навіть радий, що смерть Дзирта не була такою безболісною. Він уже міркував над наступним закляттям, яке б зробило момент цікавішим.
Рука, гігантська кам’яна рука, піднялась з підлоги і вхопила Мазоя за ноги, тягнучи їх за собою прямо в камінь.
Обличчя мага викривилося беззвучним криком.
Ворог Дзирта врятував йому життя. Дзирт вхопив один зі скімітарів з підлоги і рубанув елементаль по руці. Зброя прорізала камінь, і елементаль, чия голова знову з’явилась між Дзиртом та Мазоєм, завила від гніву та болю, і затягнула спійманого в пастку чаклуна ще глибше в камінь.
Стискаючи руків’я скімітара обома руками, Дзирт вдарив елементаль з усієї сили, розрізаючи голову істоти навпіл. Цього разу залишки елементалі не поверталися назад на Рівень Землі, цього разу елементаль була знищена.
- Витягни мене звідси! – вимагав Мазой. Дзирт поглянув на нього, йому було важко повірити, що Мазой досі живий, адже маг був по пояс в суцільному камені.
- Як? – видихнув Дзирт. – Ти…
Він не міг навіть знайти слів, щоб висловити своє здивування.
- Просто витягни мене звідси! – кричав маг.
Дзирт заметушився, не знаючи, з чого почати.
- Елементалі подорожують між рівнями, - пояснював Мазой, знаючи, що повинен заспокоїти Дзирта, якщо хоче вибратись з підлоги. Мазой знав, що говорити доведеться довго, щоб відволікти Дзирта від підозр, що блискавка була націлена на нього. – Земля, з якої виходить елементаль, стає воротами між Рівнем Землі, і нашим, Матеріальним Рівнем. Камінь розійшовся навколо мене, коли чудовисько мене затягувало, але це не надто приємне відчуття, - він здригнувся від болю, коли камінь зімкнувся щільніше навколо його ноги. – Ворота швидко зачиняються!
- Тоді Гвенвівар може бути… - почав розмірковувати Дзирт.
Він витягнув статуетку прямо з нагрудної кишені Мазоя і обережно оглянув її, шукаючи дефекти на бездоганно гладенькій поверхні.
- Віддай мені її! – вигукнув Мазой, обурений і наляканий.
Дзирт неохоче простягнув фігурку магу. Мазой швидко оглянув її і опустив назад в кишеню.
- З Гвенвівар усе добре? – запитав Дзирт.
- Це тебе не стосується, - відрізав Мазой. Маг теж хвилювався за кішку, але в той момент Гвенвівар була меншою з його проблем.
- Ворота зачинаються, - повторив він. – Приведи жриць!
Перш ніж Дзирт встиг кинутись на пошуки жриць, кам’яна плита в стіні за його спиною від’їхала вбік, і твердий, мов камінь, кулак Белвара Діссенгальпа вгатив його в потилицю.
