Світлій пам’яті мого приятеля, Миколи Іларіоновича, моряка і фельдшера.
БУВАЛЬЩИНА
Кузьма Йванич - передпенсійного віку колгоспний обліковець і активіст правління, був людиною тихою, непримітною. Можна сказати, навіть, - боязкою. Кожен його день був однаковісінько звичним і регулярним, як черговий вихід газети «Правда». Обтрусивши старого піджака, поправивши такого ж картуза і перевіривши шини довоєнного, старезного велосипеда, обліковець з кряканням сідав на замотане якимось руб’ям сідло і, зі словами “Поєхалі», рушав по звичному маршруту хата-контора-колгоспні поля. Нічого не змінювалося в його розміреному житії вже на протязі останніх років двадцяти. А мо’ й більше… Та минулої неділі в гості до його двору завернув кум.
-А я оце з рибалки. – Огласив скриплячим тенорком кум Микола. – Йду берегом і бачу - кум Кузьма по дворі ходить. Дай, думаю, зайду… Провідаю. Та з неділею поздоровлю. Доброго здоров’я у вашій оселі. Кумонько-любонько, ось візьміть коропців… І карасиків беріть… Беріть.
Після традиційного « Та що ви? Не треба… Вам і самим буде замало», з півдюжини карасиків і коропців переміщалися до сковороди і за деякий час, поки чоловіки обговорювали види на цьогорічний урожай, політичну обстановку в світі, міцність самосаду, ціни в сільпо і не чисту на руку Катьку-продавщицю, околицею розносився аромат, що лоскотав носи сусідам і випадковим перехожим. Потім кума, зрозумівши підморгування чоловіка, вправно дістала з-за припічка припасений про всяк випадок каламар з оковитою. Сніданок пройшов у теплій, майже родинній, обстановці. Чинно і благопристойно. З піснею на прощання. Та от наприкінці одна оказія вкоїлась. Малюсінька риб’яча кісточка вп’ялася між кутніх зубів. Та так, що ні дістати, ні поторкати. На другий день під обід кісточка нагадала про себе ниючим болем. Під вечір стало гірше. Потім – безсонна ніч з полосканнями-прикладаннями і ходінням по двору. Кузьма Йванич, аж стогнав від болю. Ледь благословилось на день, зазбирався чоловік до лікаря в сусіднє село. Але коли не щастить, то не щастить в усьому. Виявилося, що лікар два тижні, як у відпустці. Коли стало зовсім невтерпіж, вирішив йти до Миколи Гопняка. По-вуличному - «Марєман»…
«Марєман» - чоловік років п’ятдесяти з гаком, в спортивному трико з лампасами і витягнутими коліньми, в жилетці поверх тільняшки - його звична форма, як і смажена картопля на снідання. Принаймні, ніхто в іншій одежині його ніколи не бачив. Ну, хіба що на День Перемоги дозволяв собі одягнути мундир мічмана, що залишився у нього після служби на флоті. Він був першим помічником у всьому, що стосувалося якихось життєвих порад. Чи то бджільництво, чи ковальська справа – йшли за порадою до бувшого моряка. Одного разу, поговорюють, навіть за бабу-пупорізку прийшлось бути. Такса одна і відома – пляшка «Московської», або самогонки. Але самогон – тільки від безвихіддя.
…«Марєман», тримаючи в зубах смердючу «біломорину», навсидячки чистив картоплю, коли в двері несміло постукали.
-Відкрито… Заходь! Хто там ще зарання? – Прогугнів невдоволено господар.
В двері несміло протиснувся Кузьма Йванич і, тримаючись за щоку, прошамкав вітання.
-Шили моєї більше немає. Швіту білого не бачу! Дві ночі не шплю… Вше болить. Роби шо хош, а то помру, - ледве промимрив стражденний. – У неділю кіштка жаштрягла… Під жубом. Я її кляту й гвождиком і шпилькою. Нішо не помогло.
- Єрунда! – Оптимістично прорік «доктор». - Обезболююче взяв?
- Ага. Ось… Шамогон… - Невпевнено простяг замотану в газету пляшку.
«Лікар», зробивши кислу пику, увілляв собі півгранчака і залпом осушив. Крякнув.
-Ух ти! Скажена, - струснувши головою, оцінив спиртне «Марєман». – Тепер ти. Бери. – Налив майже повну склянку.
- Я-я-я не той… - Спробував заперечити хворий, та під натиском здався. Як-не-як обезболююче… Кузьма Йванич похапцем випив і з виряченими очима, затамувавши подих, витріщився на «лікаря». Враз фізіономія залилася вишневою барвою… Такий же, червонопикий «зубник» приступив до справи.
-Та-а-ак – с… Розкрий рот. – Скомандував, схиляючись.– Ось тут у тебе дупло. Вся й біда в ньому… Треба удалять… Но-о, треба знати чим його підковернути. – Почав напускати туману в очі і стверджувати свою значущість «Марєман». - Удобніше тут, к примєру, ось щипчиком. Хе-х… Це ціла наука! А ти, як думав?! – Продовжив «лікар»… - Я на свойом віку удалив їх сотню… А може й більше…
- Там кіштка… Штримить між кутніми… - Спробував підказати пацієнт.
- Ти мені під руку не того… Мені видно… Тут дупло в тебе… Очаг всєй драми. – Зробив твердий висновок «зубник». – Ми ща бистро дьорнем. Єрунда!
«Марєман» підійшов до столу і в якійсь залізній банці, порившись, знайшов щось схоже на пасатижі. Подумавши мить, бризнув самогоном на інструмент…
-Та-а-к, - підходячи до хворого, знову скомандував, - ширє рот!
Потім примостився зручніше… Схопив зуб і потяг.
-А-а-а-а!!! - Диким гласом заволав Кузьма Йванич, відкидаючи всі правила благопристойної поведінки. Він схопив «доктора» за лікоть. – А-а-а!!! Шо ж ти робиш, гад?!!! Хто ж так дьорга? Де тебе, дурну твою голову, вчили людей так мучать? Я ж тобі по-рушьки кажав – дьоргай, а ти душу мою жа жубом тягнеш, хриштопродавечь!
У «Марємана», сконфуженого такою, неочіковано-сміливою, поведінкою смирного колгоспного обліковця, на деякий час відібрало мову.
-Ти!.. Ти!.. Якого ти… - Тут були порушені всі умовності виховання. Вільний від цих умовностей словесний потік, поставив на місце зухвальця. Він багато чого довідався про себе і про свою професію. Наприкінці «доктор» схопив бідолаху за плечі, що було наладився вже втекти, і з силою посадив на місце.
- Сядь!- Гаркнув в обличчя, - відкривай рота!!! Ширше!!!
У Кузьми Йванича засмикалося ліве око і нижня губа. «Марєман» вправно схопив кліщами зуба і зі словами: «Не дригай ногою!» рвучко смикнув на себе. Щось затріщало, а напівживий обліковець схопився за рот обома руками.
-У-у-у, - застогнав сердяга. – Ой, як шіпає! Матінко Божа-а-а!..
Сльози капали по білому, як глина, лицю Кузьми Йванича.
-Душогубечь,.. ірод. Який ти в біша дохтор… Хфашишт! – Все ще тримаючись за щоку, схлипував «пацієнт».
-Ну-ну… - Без злості стиха торкнувся плеча «лікар». – Ось на, візьми… На пам’ять, - поклав у руку видертого зуба. – Давай вип’єм. – Запропонував «Марєман».
-Та ну тебе… - Відмахнувся хворий. - Шоб у тебе вші жуби ражом жаболіли! Катюга!
Він, не попрощавшись, вибіг з хати і, заскочивши на свій старенький велосипед, з силою надавив на педалі.
На другий день Кузьма Іванович приїхав у район до стоматолога, де йому була надана кваліфікована допомога. По закінченні процедури старий лікар порадив полікувати зуба, бо дупло велике і, мовляв, буде біда. Але з часом. Як тільки стухне щелепа…
Кузьма Йванич на вулиці поліз у кишеню піджака і нащупав вирваного зуба. Покрутивши перед близорукими очима, а потім діставши окуляри, він його довго роздивлявся, ніби щось хотів віднайти. Потім, замотавши головою, стиха матюкнувся і прошипів: «Хвашишт».
12.06.2014р.
