Михайло Іларіонович Булочка, позбувшись крісла глави адміністрації, у відчай не впав. Зібравши всі наявні фінанси, подався Михайло Іларіонович у комерційні структури. І справа рушила - ще б пак, стільки зв'язків. Незабаром очолив Михайло Іларіонович якусь асоціацію з обмеженою відповідальністю, вліз по вуха в бізнес, зажив на широку ногу. Здавалося б, що ще людині треба?
Аж ні, треба-таки. Існувало на землі одне питання, яке не давало Михайлу Іларіоновичу ні поїсти спокійно, ні поспати. І простеньке ж питання було - про особу глави адміністрації в Нижньошанюківському районі; але ж застряло в горлі, і ні туди, ні сюди.
Якби в Нижніх Шанюках керував будь-хто інший, хай навіть останній п'яниця з вулиці, Михайло Іларіонович ні пари з вуст не пустив би, ні звуку не подав би. Але Пилипчук!!! Ні, з цим серце Михайла Іларіоновича змиритися не могло. Згадувалися давні й недавні образи, кипіла душа, бунтував мозок, і серце, підстьобнуте жадобою помсти, рвалося до бою.
Ні, не може людина спокійно ходити, на все наплювавши, коли в неї серед носа вгніздився величезний огидний прищ. Чимось на зразок цього був для Михайла Іларіоновича Пилипчук.
Тож у розмаїтті життя Михайла Іларіоновича помалесеньку протопталася одна-єдина головна стежина - до тієї аптеки, де замазка від прищів. Тріскучими морозами і пекельною спекою, торуючи ту стежину, Михайло Іларіонович щодня шкріб п'ятірнею по кишенях у пошуках мідяків на ту розпрокляту замазку. І дещо-таки знаходив.
Склад мінеральних добрив і отрутохімікатів при Нижньошанюківській залізниці, якого ще при Михайлу Іларіоновичу закладали будувати, а Пилипчук довершує вже, не бомба хіба екологічна? Бомба. Шурни лиш вчасно по селах, розтлумач людям - і піврайону в тебе в кишені.
Будівницьво міської каналізації в Нижніх Шанюках не потрібна справа хіба? Потрібна. Стічні води, які пливуть по Нижніх Шанюках де попало й куди попало, вже так загидили місто, що й води з криниці не скрізь нап'єшся. Її, ту каналізацію, ще до Михайла Іларіоновича на посту керівника району почали будувати, при Михайлу Іларіоновичу будували, а Пилипчук завершити зібрався. Куди, прищ огидний? Хіба забув, де очисні споруди цієї каналізації мають бути? Правильно, у лісах, подалі від міста. А довкола лісів з десяток сіл. Шурни вчасно по них, роз'ясни людям, що востаннє чисту воду з криниць тягають - і друга половина району в тебе в кишені. А каналізація вмерла, чи завмерла, як і при попередньому керівництві завмирала.
Ти в місто.
- Так і так, - кажи, - люди добрі, скільки будемо в болоті жити? Невже це важко каналізацію закінчити? Я он, у начальстві будучи, все місто зрив, а труби в ліс вивів. А цей безголовий що думає? Важко в лісі хіба ям видовбати? Але як воно безголове, то що з нього візьмеш.
Люди обуряться, чистоти довкола захочуть. Думай тоді, Федоре Талимоновичу, як міських з сільськими помирити й очисні закінчити. Еге, та тут як гарно мізками розкинути, то можна не тільки штурм держадміністрації організувати, можна геть і громадянську війну в районі встругнути. Гляди, розтовчуть у тій війні з сотню носів, розгублять з декілька десятків зубів, та хай товчуть, хай гублять і більше, аби лишень Пилипчук у тій товкотнечі-згубі втопився.
А ще економічна криза, а зубожіння народу, а фермери, яких сам же Михайло Іларіонович у районі наплодив і яких по селах живцем готові поїсти та й сам Пилипчук не дуже шанобою обкладає.
- Булоччині сліди, - висловився якось був на одній з нарад.
Є, є в районній аптеці замазка від прищів. Треба піднімати людей - досить, відпочили вже - хай беруть лопати, шкребуть замазку і закидають того прища, що стримить над районом.
Немиченко здибався раз був Михайлу Іларіоновичу.
- Сволота, сволота Пилипчук! - жалівся-плакався. - Пробач, Михайле, що я проти тебе був, то Бог розум у мене забрав. Ох, дай мені зараз волі, я б того Пилипчука в порох зітер, з гімном змішав би і по полю розкидав.
- Розкидаєш ще, Немиченко, не хвилюйся, - підбадьорив Михайло Іларіонович згорьованого товариша колишнього. - Мене тримайся, і розкидаєш.
- Та де там, - вів своєї Немиченко. - На зону йду. Два роки впаяли.
- Іди, не журися, - не впадав у відчай Михайло Іларіонович від подібних звісток, - спокутуй гріхи, ще встигнеш. Не одним роком Москва будувалася, не одним днем і прищі зводяться. Ще доки люди наберуться розуму та роздивляться, що не за тим вождем поперли, що справжній вождь і дбайливець позаду, зі сторони до бою кличе, доки повернуть голови та наберуться гніву - ти вже дома будеш.
- Михайле! - аж сльозу пустив Немиченко. - Зніматимеш Пилипчука?
- Ну, треба ж, щоб хтось і про людей думав, - багатозначно мовив Михайло Іларіонович. - Не можна ж при отому дурневі всім дурнями ставати. Боротися будемо, Немиченко, весь район піднімемо, а своє візьмемо!
- Я з тобою, Михайле! - криком кричав Немиченко. - Дождись мене лиш! Крові не пожалію - ні своєї, ні чужої - а будеш ти батьком! Я вже порозумнішав, я вже за гнилим Пилипчуком ні-ні!
І пішов Немиченко спокутувати свої гріхи, а Михайло Іларіонович, підбадьорений припливом свіжих сил у новостворювану армію, почав підготовку до широкомасштабного наступу.
Бо не повинні жити прищі. Навіщо вони, як уся мармиза з-за них, мов посміховисько якесь суцільне або ж гидота несусвітня. Знищувати треба прищі - замащувати, видавлювати, щоб ні сліду, ні півсліду, щоб чисте лице, і ти на тому лиці, як осередок розуму. Чи, може, новий прищ? Тьху ти, Господи, влізе ж таке дурне в голову. Ні, прищ - це дурний Пилипчук, дурний у твоїх очах навіки. тож геть його, щоб не манячив ув очах, не стовбичив над душею - геть! Війна прищам! І ціна - пусте. Головне - звести, збутися, знищити. А ще бажано - іменем народу. Щоб хоч крапелиночку потім побатькувати. Бо як не крути, а влади хочеться. Особливо тієї, де й дурень вправляється, а ти ж - розумна людина, то й поготів управишся. Особливо тієї, де ворог твій, нікчема нещасна править - ну як не заткнути йому рота, не зірвати серця, хоч трохи вище на гілляці вгніздившись. Михайло Іларіонович уже думав якось, що якби, не дай Бог, звісно, їх з Пилипчуком разом вішали, він, Булочка Михайло Іларіонович, до батечка просив би, аби його на вищій, товщій і соліднішій гілляці повісили - хай би й після смерті Пилипчук заздрив.
А дехто хоче, щоб тепер, за життя, Михайло Іларіонович змирився з Пилипчуковим царюванням.
А дзуськи! Та він, Булочка Михайло Іларіонович, весь район переверне, весь світ з ніг на голову поставить, а не бути Пилипчуку ні вождем, ні царем.
Адже він є прищ і ніщо інше в очах Михайла Іларіоновича.
Бо всяк є прищем, вискочкою, бездарним нетямою, згустко болю, коли ти вимислив себе пупом землі.
Бодай для себе.
Бо інші всі, хто мостить себе в пупи (як посміли, нахаби, адже, вірю свято, не здатні), також мають тебе за прища.
Ну, як тут не боротися зі лжепупизмом, коли в даних конкретних обставинах пуп, сумнівів немає, один-єдиний - Я.
Звідси всі й дії, звідси всі й наслідки.
Все на світі - результат утвердження пупів у боротьбі з прищами.
У кожному з нас.
І між нами.
Такі ми є. Пупи в оточенні прищів, прищі в оточенні пупів.
Бо кожен - Я. А ми - опісля. Бо кожен - пуп, прищі - довкола. Малось би бути інакше - було б.
Але...
Над Нижніми Шанюками витав дух бойовища.
Прищ - ознака воєнного виру.
Навіть якби не було Пилипчука, Михайло Іларіонович його знайшов би, навіть якби не було Булочки, Федір Талимонович його придумав би.
Не було б прищів, ми ходили б гладенькі та прилизані. Але ми кострубаті.
Прищ - ознака воєнного виру. Невже не хочемо миру? Ні, хочемо, ой як хочемо! Але тільки щоби в нім Я пупом. А коли ні...
- Війни, людоньки, війни! - кричав Михайло Іларіонович.
Федір Талимонович його чув, готувався до бою.
Почути б усім, і...
