Над стольним градом Києвим Хорс ясними променями щедро дарує свою життєдайну силу. По ярах, біля підніжжя стін дитинця останній сніг спливає талою водою. По темним хвилям Данапра швидко пропливають з верхів’я невеличкі уламки криги, що вже не становлять загрози лодіям.
У великій світлиці на столі були розкладені малюнки на шкірі, що показують степ - князь Ратислав радився з воєводою Борятичем. Воєвода викликав всю ближню сторожу, а князь таємну варту. Вбігали в світлицю і вибігали вої, доповідали і отримували завдання. Князь був у простій довгій сорочці з вишитим комірцем. Довгий русявий чуб був закладений за вухо. Він голив бороду і лишав довгі вуса, в яких тільки но почала пробиватись сивина. Воєвода також був чубатий і вусатий, бо був княжого роду і приходився князю рідним дядьком, він був років на двадцять старшим і носив колись малого князя на руках, вчив ратному ділу, возив у степ на кілька років, робив із племінника справжнього воя. Він клявся кров’ю на мечі перед власною сестрою і батьком княжича, що завжди буде поруч малого, захистить і допоможе. Тепер, через багато років Борятич був єдиною людиною, кому Ратислав повністю довіряв. До світлиці зазирнула голова і сказала:
- Княже, спіймали.
- Давай сюди.
До світлиці занесли великий мішок, з якого стирчали ноги. Два дужих воя кинули його на підлогу. Один зачинив двері, другий заходився витягати людину з мішка.
- Та він живий? – запитав князь.
- Живий, княже, пручався, довелося притиснути. Але точно – живий і здоровий.
- То добре, маємо почути що скаже. Верко, постав варту унизу, коло входу і щоб сюди ні ногою. Щоб нам не заважали. І повертайся сюди, допоможеш. – Вой хутко зник, щось прокричали за дверима, на сходах прогрюкотіло і настала тиша. В дверях з’явився Верко і ствердно кивнув головою.
- Приведіть його до тями. – Глек води вилили на голову і людина розплющила очі. Він роздивлявся навкруги, побачив князя і раптом зіщулився, затремтів...
- Ти мене пізнав? – грізно запитав Ратислав. Полонений затремтів ще більше. – Будеш говорити чи здерти з тебе шкіру живцем? Чи може тебе підсмажити?
- Я буду говорити. – хрипко вимовив бранець, - Якщо пообіцяєш лишити мені життя, правду скажу.
- Хто поручиться, що це буде правда? – Борятич аж підскочив, - Може краще шкіру здерти?
- Я скажу те, що зможете перевірити і якщо все буде правда – обіцяй відпустити живим. – Ратислав з Борятичем переглянулись, - Добре, кажи. Життя обіцяєм.
- Я прислужник у купця Урзагая. Мене звуть Соким. Мені наказав мій хазяїн простежити за князем – куди князь так швидко поїхав. Я їхав за військом назирці, а в степу на мене напали і все.
- Звідки Ургазай взнав що князь кудись їде?
- Вночі в нього був гість з дитинця, я його не бачив, але знаю, що це він сказав про похід князя. І про гостя зі степу, щоб за три ночі чекав важливого гостя, він привезе щось, що знадобиться для княжого столу. Я правду кажу. Я не хочу вмирати за гріхи хазяїна, я нічого страшного не зробив. – Вої потяглися до мечів.
- Не чіпати! - Гаркнув Борятич, - В мішок його і у темний льох. Верко, головою відповідаєш за цього бранця! І щоб нікому!
- А може не так? – князь махнув рукою, - Поверніть його. – з бранця зняли мішок.
- Ти робич купця, хочеш отримати волю і золото? Ти справді не зробив важкого злочину і я можу тебе простити і навіть нагородити, якщо ти прислужишся мені.
Ти згоден?
- Згоден!
- Ти правильно вирішив. А тепер слухай, що маєш сказати твоєму колишньому хазяїну. Назвеш те місце, яке я скажу. І ще одне: намалюй подвір’я купця, покажи де він приймає гостей і проведеш мою людину туди.
- Я все зроблю.
***
Три ночі послані у засідку вої вдивлялися в темряву і ловили кожен рух. Під кінець третьої ночі, коли небо вже почало сіріти, коли найбільше хочеться спати, почувся скрип дерев’яного човна просто під берегом, недалеко від дому купця Ургазая. До будинку купця тихо прослизнула тінь. Умовний стук у ворота і вони стиха скрипнули, пропускаючи гостя до дому. Запанувала тиша, лише плескіт хвиль та далекі голоси вартових на заборолах час від часу порушували її.
Темна постать безшумно пройшла в будинок і двері за нею зачинились. Купець Ургазай зустрів гостя впавши на коліна і притиснувши лоба до дошки підлоги. Гість милостиво дозволив піднятися і запитав:
- Так куди князь їздив? Знаєш?
- Так, ваша могутність, пришліть Сокима, - крикнув купець у двері, - Він їздив, сам розкаже. Зараз, ви все будете знати. О, наймогутніший! – у двері зайшов Соким і впав навколішки, торкнувшись лобом підлоги і зачекав, поки дозволять піднятись і говорити. Гість наказав:
- Кажи!
- Князь їздив до Солоного степу. Там простояв три дні, зустрів якихось людей, пили, їли, потім поїхали назад. Люди, що були там схожі на кочівників. В них кінські хвости на списах і маленькі круглі щити. Ближче підійти не вдалося.
- А де обоз?
- Там лишили і поїхали.
- Це все?
- Все!
- Добре, іди. А ти, Ургазай, слухай уважно. Тримай оце. Буде гість з дитинця – віддай йому і перекажи: три седмиці чекати, потім на початку четвертої дати то до княжого столу. Князь помре не одразу, через пів – седмиці, буде час забратися звідси. Отже не раджу тут залишатися довше. – Ургазай низько вклонився, а коли вирівнявся гостя вже не було, тільки скрипнули ворота двору. Гість легко і безшумно рухався в бік човна і вже нахилився до мотузки, що тримала човен, коли раптом на голову впало щось цупке і удар по голові вибив свідомість.
***
Ургазай розхвилювався і задумався – куди надійніше заховати пакунок, залишений нічним гостем. Він навіть не захотів глянути оком що там усередині. Йому було просто страшно. Він витяг половицю в кутку кімнати і почав кинджалом рити ямку. Землю складав на поли халата. Коли вирив достатньо, вклав у ямку пакунок, заклав на місце половицю і землю висипав у вікно. Заспокоївшись він вирішив помолитись своїм богам та вкластися спати.
Соким стояв під вікном і бачив усе, бачив як Ургазай стоячи на колінах у кутку рив схованку, земля звідти впала просто на голову Сокиму, але це його не засмутило. Він раптом відчув, що обіцяна князем воля тут, поряд, лише руку простягнути... забрати самому чи сповістити князя? Він добре зрозумів що там таке. А може залити все те в горлянку Ургазая, за всі роки знущань? Ні. Треба дограти все до кінця. Він пригнувся і розчинився у передранковому тумані. Соким добіг до брами дитинця, там на нього вже чекав Верко і побачивши його відразу кивнув головою – йди за мною. Соким пішов за вартовим в браму і завернув у приміщення для вартових. Зайшовши, він побачив воєводу. Борятич ніби не спав три дні, він мав червоні очі та розкудлачені вуса. Соким все розповів про гостя, про пакунок і про схованку і підслухану розмову. Воєвода вислухав все уважно і промовив:
- Повертайся, княже слово крепке – буде як сказано. Зараз будь там, нічого не бійся і головне себе не викажи. Купець тебе не бачив?
- Він спить.
- Добре, йди. Чекай, вже не довго. – Соким вклонився і радісно побіг до будинку купця. Просковзнувши вивіркою повз паркан в задню частину будинку, він впав на своє місце і довго не міг заснути, серце калатало в грудях і одна думка била в голову – просити князя лишитись тут. Незчувся як заснув, коли сонце вже вставало...
***
Тур сидів з Сивооком на теплому камені, ловили гарячі промені Хорса і оглядали степ. Чисте, високе небо було безхмарне і кольору очей Сивоокових. Тур посміхаючись у вуса розповідав, що полишив княжий стіл через навалу степових племен, зібрав рать і сам повів, але залишив охоронців княжого столу, а от коли розбив усіх ворогів і повернувся з походу побачив що оборонці його княжої влади перерізали одне одного в боротьбі за цю владу і почали війну всіх проти всіх. У цій війні загинули його дружини, багатьох дітей вирізали, вірні йому вої захищаючи залишки роду Туровичів відходили на захід сонця і на полуніч. Там вони селились серед родичів, або завоювали собі нові землі, підкоряючи місцеві дикі племена, заснували свої роди. А деякі розчинились серед місцевого населення, зберігаючи владу, одружуючись з місцевими, змішуючи мови, імена, віри... А сам Тур після взяття стольного граду Києвого, важко поранений, був вивезений волхвами на острів волхвів, посеред Данапра, вище града. Його виходили, повернули до життя і повернули сили і тепер на заставі завжди з ним живуть волхви як лікарі та провидці. Так, дійсно – Тур не програв жодної битви, а програв країну. Рать – то була його стихія. Через довгих дванадцять літ племінник старого Тура зібрав таки рать і відбив стольний град, вирізавши нещадно всіх заколотників, їх нащадків і всіх зрадників. Ріки крові текли по глибокому Хрещатому яру, що був подібний на той хрест у колі – древній знак Хорса, та стікали у Данапр, чиї червоні хвилі несли безліч тіл униз, до порогів і далі до моря... Це і був брат Яр Тура, батько Ратислава. Нащадки його – Тура. В стольнім граді знову була влада Туровичів, давні родові та племінні союзи знову намагались об’єднати, відновити старі зв’язки, відбудувати спалені городища. Так невчасно тепер та навала, що її готує Орда степова. Раптом крик:
- Туре, Туре де ти? – голос Радомира раптом пролунав якось дивно...
- Да тут, йди сюди. – Тур покликав і волхв вийшов з-за кам’яних брил та якось дуже хвилюючись промовив
- Пішли донизу, до тої зали, де я був з тобою, а потім ще щось покажу.
- То ти прочитав що там було написане?
- Так, прочитав і хочу тобі то показати, - якось урочисто промовив старий волхв.
- Ну то пішли, показуй, - Тур легко підхопився і вони утрьох попрямували до низу.
Коли вони прийшли Радомир підвів їх до столу і показав на ті візерунки.
- Я відразу не зрозумів на що це схоже, але тепер можу тобі сказати що тут написано.
- Та вже давай, кажи.
- То слухай!!! Тут написано: «ми є суть слов’яни, хранителі слова, поки слово наше живе ми тут живем серед родів наших і пишем літопис земель та народів наших, славлячи Богів наших».
- Та почекай, як слов’яни? Тож ми є слов’янського кореню нащадки і всі народи наші то є теж ... Не розумію – як? Вони теж?
- А внизу знаєш що? Повний літопис часів та племен наших, літописи війн, походів, царів, князів, миру... і про предків твоїх теж є...
- Невже? Ну пішли, покажеш. – і вони почали довгий спуск донизу, прихопивши смолоскипи. Перед аркою вони зупинились, запалили ше кілька смолоскипів та переступили поріг. Тур відчув якесь занепокоєння, якусь тривогу, якесь почуття незнаного і непередбачуваного. Радомир підняв вогонь вище і почав читати:
- «У літо Тисяча чотириста двадцять восьме від об’єднання племен владою Ведмедя, Сімсот двадцять шосте від смерті Савели, великого воєводи, Триста сорок дев’ять літ від начала княжіння Лиса і початку миру, закінчилось правління роду Любомира – Вепра. Десятого дня місяця Серпа, старший син пішов на молодшого брата і загинули обоє. Смута була велика поки старий Вепр не побачив як його молодий воєвода кулаком звалив тура, який з Пущі забіг у посад. Він назвав його Туром і скоро сам помер, а Тура залишив по собі.»
- То твій пращур виходить!
- Добре, читай далі. Що на тій стіні?
- «В літо двісті тридцять перше від походу на полудень за високі гори до семи рік, впала на землю вогняна куля – гнів Перуна. Земля здригалась, падали дерева, падали стіни і горіли городища і був плач великий по загиблих.»
- Про це скази складені, чув колись про трус землі, це дуже давно було, давай далі. – Тур вдивлявся в знаки.
- «В літо Тисяча дев’ятсот шістдесяте від падіння на землю вогню Перуна, тисяча сто тридцять третє від перемоги над імеритами і полону їх князів, вісімсот сімдесят п’яте з преремоги над народом годорів та початку миру з ними, місяця квітеня, дня десятого, вийшов зі степу страшний і незнаний народ - меоти. Розбив князів вереїв і туринів. Просили вони про захист. Роди вибирали князів для захисту, князі посеред себе обирали головного на рать. Кожний хотів бути Великим князем. Коли прийшли волхви і сказали – жоден з вас не годен вести військо. Збирали Віче і обрали Великого князя з мудрих воїв на імення Борослав. Князі присягали на мечі і крові. І пішов Борослав і побив той народ, і тікали вони на схід сонця і впали до річки Дон, там їх усіх побито було. Повернувся Борослав і став на горі Києвій і сказав до князів і воїв – разом ми сила. Будем розбрат чинити – втратим землю батьківську, бо сам ніхто не вистоїть у раті. Пам’ятайте клятву – не підіймати меча на брата. Ідіть у свої землі і всім кажіть.»
- То виходить це наша земля? – Тур ніби був заскочений такою думкою. – А самі перші записи? Щось є про тих, хто будував городище? Може ім’я збереглося?
- Це треба ще пошукати, а от тут написано – слухай: «В літо сто двадцять шосте від падіння вогню Перуна на землю, двадцять дев’ятого дня місяця серпа прийшов князь Велеслав, прозваний Києм в городище спалене на високім березі Данапра, проти островів і мовив – я відбудую град і буде він стольним, се є середина землі нашої.» «В літо сто двадцять восьме від падіння вогню Перуна на землю, числа сьомого місяця квітеня, Велеслав – Кий пішов з дружиною у степ на рать з агафірсами і побив їх. І був мир.» «В літо сто тридцять сьоме від падіння вогню Перуна на землю, дев’яте літо від зведення городища почали називати його Києвим градом і правив Кий – Велеслав об’єднавши дружини усіх земель.»
- Я чув про це, - промовив Тур, - мені мій дід розповідав, як у князя Велеслава посеред раті переламався меч і він схопив важкого дрючка – довгого кия та поклав ним добрий десяток нападників. Так і прозвали його – Кий. Як давно це було? Скільки літ минуло? Знайди, Радомире.
- Знайду, знайду. У нас є свої книги – ти ж бачив, але там не все є. Треба все це переписати на шкірі, чи бересті, та відвезти до нас, на острів і до стольного града. От тут ще, дивись – від вогненної стріли Перуна, на вісім днів путі вигорів степ і був голод великий. Тут є як об’єднанні дружини боронили стольний град прозваний Києвим і як мир великий здобули. Се мають бачити. Мають знати. А скільки минуло – то це дуже давно, десь за тисячу літ, не менше. Потім точніше ще скажу, як знайду останні, щоби пов’язати з нашими літописами.
- Добре, я нагору, а ти потім до мене. – і повернувшись швидко пішов.
***
В неширокій долині, біля вогнища посеред ратного табору, сиділи два бранця. У великому наметі було людно. Входили і виходили вої, лунали голоси, хтось голосно щось наказував, щось відбувалось. З широкої частини долини відкривався край степу, такий близький та недосяжний. Здалеку над степом простяглась хмарка куряви, яка поступово наближалась. Всі повернулись і почали видивлятись. Показались вершники, вони швидко наближались і скоро стало видно що то за люди. Коли вони під’їхали зовсім близько вої кричали вітання і радісно щось промовляли. Прибулі були не прості вої. Зохар зразу побачив що то були воєводи чи князі. Вони спішилися коло шатра і зразу зайшли туди, а вої підбігли і відвели коней.
Високий прибулий відповів на привітання і промовив:
- Зразу до діла, потім будем радіти. Де Етей? Нехай розкаже. Приготуйте бранців
- Я тут, княже. Думаю вони розповіли все що знають, жити хочуть.
- Добре, розкажи все сам. – Етей почав розповідати повільно, з деталями, про все що дізнався від бранців. Князь слухав уважно, мовчав. Коли Етей закінчив оповідь, князь запитав:
- Ти певен, що Орда Карога іде на Русь а не на нас? Може він тебе дурить?
- Впевнений, князю, він коли побачив що ми не руси – зразу заспокоївся. Він не знає хто ми і звідки ми. Навіть мову не розуміє. Не ми їх ціль, а стольний град русів. Що накажеш, княже? Про нас вони не знають, вбити їх тут і ніхто не взнає про нас.
- Не можна так. Маємо попередити русів про нашестя.
- Прости, княже, але навіщо? Вони нам не друзі, не вороги, вони про нас взагалі не знають. Для чого будем їм допомагати?
- Ти думаєш? Не знають? Наші предки суть одного кореня, в нас мови різні, але по крові – ми родичі. Скажи: звідки в тебе цей меч?
- Від батька, в нього від діда.
- Цей меч приніс твій прапрадід з походу за Великий Камінь, на землі семи рік, з Ніверайї. На рать вони йшли разом з русами, разом і повертались. Ми довго жили поряд з ними і ти, і твій батько мають кров русів, бо дід твій привів собі жону з русів. Багато з нас можуть взагалі вважати себе найближчими кровними родичами русів. То вони як брати нам, ми жодного разу не воювали з ними. Навіть сармати поважають русів і їх скажені вершниці ідуть жонами за русів. Колись давно ми клялися на крові і мечі у мирі і ця клятва живе. У сарматів теж. Ми тут в степу тепер не будуєм городищ, не маєм за що чіплятись, як будини, кривичі чи поляни. Ми вільні, але кров кличе. А де Агій? Покличте.
- Княже, Агій пішов у Орду, дізнатися більше про сили та мету походу.
- Добре, як повернеться – до мене. Я поки трохи маю подумати. – князь розстебнув ремені, зняв плащ з вовчої шкіри, меч, сів в похідне крісло, взяв простягнуту чашу, випив і замислився. Русів треба попередити. Як найкраще це зробити...? Незчувся, як задрімав. За повстяною стіною намету заіржали коні, долетів стукіт копит та вигуки вояків. Князь потягнувся, голос вартового хрипко прозвучав:
- Агій, до князя! – відкинули полог і до намету ступив Агій. Приклав руку до грудей і вклонився князеві. Князь зробив крок назустріч і сказав:
- Кажи, що там бачив.
- Мене взяли в Орду.
- Облиш дурні жарти.
- Княже, це не жарт, я командую особистою охороною посланця хакана. І можу все чути і бачити першим. Мене особисто Едигер взяв на службу. – і Агій переповів князю всі подробиці перебування в Орді.
- То кажеш вони готуються і їм готують платню за участь у поході? Хто такий багатий – знаєш?
- Ще ні, але скоро, як Боги допоможуть, все буду знати.
- Добро, повертайся, залиш при собі когось непримітного, може малого, щоби міг швидко доставляти вісті. Сам не ризикуй. Іди. Най бережуть тебе наші Боги!!! – Агій вклонився і швидко вийшов, щось крикнув і тільки стукіт копит затих вдалині. Князь подумав – до сарматських кочовищ п’ять днів, ще три зібратись і виступити, ще десять назад – не встигнем. Треба щось придумати самим.
Два дні і дві ночі сиділи вої в засідці біля дому купця Ургазая. Ніхто не приходив, і сам купець нікуди з дому не виходив. Під ранок третьої ночі легка тінь ковзнула повз паркан до воріт. Тихий умовний стукіт ніхто б не розчув з двох кроків, але стиха скрипнули маленькі дверцята збоку від брами і постать щезла за парканом. Сидячі у засідці вої приготувались. Незабаром знову рипнули дверцята і людина вийшла на стежину. Її вмить збили з ніг, закутали в грубе корзно – плащ воя і віднесли до човна. Жоден звук не потурбував сторожу купця, а човен відійшов від берега і пішов туди, де на тлі неба темніла громада дитинця...
Чоловік відкрив очі – темрява. Страшенно боліла голова. Він доторкнувся до голови і скривився. На потилиці була здоровенна гуля. Він відчув дерев’яну підлогу, задушливий запах порубу і згадав усе. Він гірко скривився: так по-дурному попастися, навіщо сам пішов? Лишався останній шанс – може це грабіжники? Може їм золота дати? Можна спробувати. Так – головне: він купець, його пограбували, може заплатити викуп. Він спробував підвестись, але світ навколо захитався. На горі розляглися кроки, розчинилась ляда і з неї впала вниз дерев’яна драбина. Чиїсь важкий голос прогримів:
- Вилазь! – людина в чорному важко піднялась і раптом стала, як громом прибита - її покликали на її рідній мові, але звідки? Хто міг це знати? І багато чого промайнуло в голові, поки людина у чорному поволі підіймалась по східцях хисткої драбини. Нагорі його підхопили під руки та потягли до якогось приміщення. Там всадовили на стілець. Навпроти сиділи кілька чоловік. Прибулий провів поглядом і раптом погляд застиг на обличчі Ратислава.
- Ти впізнав мене, це добре, - промовив князь, - А от я тебе не знаю. Як звати тебе? Я знаю звідки ти прийшов, знаю для чого. Тож кажи – хто ти є, хто тебе послав та чому.
- Хто був той чоловік, що покликав мене, звідки він знає мою мову? Князь махнув комусь рукою, з бокових дверей виступила постать.
- Підійди ближче, - промовив князь, постать наблизилась і щось поклала на стіл загорнуте у тканину. Чоловік придивився і впізнав лице. Цей чоловік відчиняв хвіртку в будинку купця. Раптом йому стало все зрозуміло. Вони все знають, марні сподівання якось відвести від себе подих страшної смерті. І цей слуга купця зняв тканину зі столу і чоловік у чорному побачив той посуд з отрутою, яку він передав купцеві. Він в одну мить підхопився, підскочив до столу, схопив посуд, зірвав корок і вилив у рота вміст посуду... Тільки тепер він озирнувся і побачив – всі інші не поворушились, а сиділи і дивились. Князь ніби глузуючи запитав:
- То як відчуття? Чи близько твій Бог Червоної зорі?
- Він іде за мною, ви нічого не встигнете зробити, і я вам нічого не скажу!, - Він гордовито випростався і глянув зверхньо і з презирством.
- Скажеш, ще маєш трохи часу, - посміхнувся князь.
- Я вже поза владою земною, мій Бог мене чекає і ніхто мене не змусить...
- Я сильніший за твого Бога, я вирішив що ти помреш трохи пізніше, я сам вирішу коли маєш померти і як. – У голосі князя глузування змінилося на погано приховану загрозу. – Я не міг тебе отак просто відпустити, бо має дещо взнати, тому я вирішив залишити тебе поки живим. На обличчі чоловіка у чорному презирство змінювалось на здивування. Він придивився до посуду з отрутою і раптом з гнівом кинув на підлогу
- Підробка! Ви обманули мене!
- Так, обманули, а тепер до справи – як звати тебе і кому служиш, – від пережитого гніву, зневаги, презирства та подальшого страшного розчарування, чоловік ніби втратив останню надію, ніби на двадцять років постарішав. Назад на стілець сідав вже старий, немічний розчавлений поразкою чоловік.
- Мене звати Анехарамас, я вірний слуга царя Менхадіяшура, з землі семи рік, як ви її називаєте, а ми – кличем Ніверайя. Він повелів мені іти до тебе і передати цей пакунок для когось із твоїх наближених. Хтось, має тебе вбити і ближніх твоїх. Я не знаю хто то має бути, можеш мене вбити – не знаю.
- Чому він звелів мене вбити?
- Твої предки зруйнували наш світ. Вони спалили і пограбували міста, вирізали все живе, що не встигло сховатись, сплюндрували храми і пограбували їх. А коли ви пішли, прийшли дикуни – варвари і довершили руйнування. На довге століття запанувала чорна ніч відчаю та смерті. З діда – прадіда живе прокляття вам – від усіх живих, мертвих і ненароджених. Наш цар Менхадіяшур, знайшов старовинний запис і скарби заховані у старому храмі. Він прочитав наказ: тому хто знайде – витратити все золото для помсти. Знищити вас усіх як сарану, яка пожирає все на шляху. Це – воля богів.
- Так почекай, це коли ж було? Це ж давно усі забули, це ж пращури пращурів...
- Не має значення. Сто і сім літ наші міста ще лежать в руїнах, на відбудову немає людей і золота. Інші царі прийшли на наші землі щоб загарбати те, що лишилось від вас. Будьте ви всі прокляті. Вбий мене.
- Це я завжди встигну, скажи лишень звідки ти мову нашу знаєш?
- Ми слідкували за вами, ми купували у степових племен ваших рабів, ми багато про вас знаємо...
- Добре, Ждане, відведи його до порубу. Нагодуй – напої і дивись, щоб віку собі не вкоротив. Головою відповіси. – воїн вклонився і підхопивши Анехарамаса, наче неживе опудало, витяг у двері. – Давай далі, посуд заміни, сказав князь і всі розсілися на місця. Наступна людина була меншою за розміром, а коли посеред кімнати розвернули корзно – там лежала жінка, молода і вродлива. Князь зблід. Їй у лице хлюпнули холодної води, вона миттєво прийшла до тями.
- Верена? Ти? Чому ти?
- Верени немає! Вона померла! Твої вої її вбили, ще тоді, вісім літ тому. – вона зайшлася у істериці, - Згадай твій похід на сіверу!!! Ти спустошив городища і селища тому, що вони не захотіли коритися тобі. Згадай Велеград, він ще палав, а твої вої вже гвалтували мене біля ще теплих тіл батька, мати, братів. А потім потягли в обозі як здобич і знову били і гвалтували. Ти купив мене, дочку князя і зробив мене своєю наложницею. Я мала тобі помститися. вісім літ я йшла до помсти. Майже всіх знайшла і вбила але Боги відвернулись від мене. Я не встигла головного. Останнім моїм словом я проклинаю тебе!, - Вона швидким рухом схопила посуд з отрутою і зірвавши корок вилила у рот вміст керамічного посуду, потім впала на підлогу. Всі подивились на князя. Князь опустивши голову махнув рукою. Здоровенний воїн підійшов, підняв Верену за волосся з підлоги і звичним, буденним рухом перерізав горло. Потім витяг тіло через бокові двері.
- Борятич, готуй гінця, на ранок має бути готовий. І давай далі, хто там лишився?
- Купець. Приведіть. Величезні вої у бронях штовхнули в середину людину. Ургазай влетів у середину кімнати і перше що він побачив – калюжа крові, яку челядники засипали білим, річковим піском. Зрозумівши, що брехати нема сенсу, він розповів все, що питали і не питали...
***
Хлопець посланий Агієм приніс звістку – Едигер збирається до хакана. Варта посилена – мабуть по золото. Пів – сотні вершників зірвалися з місця і у хмарі куряви розчинились у степу. Ще сотня поїхала чвалом за малим до Мертвого лісу.
Едигер ходив по намету і нервував. Шлях неблизький, варта велика та надійна, але щось таки нервувало... У намет зайшов Агій.
- Коли рушаем? Сонце вже видно над обрієм.
- Зараз, вже. По конях! – Ездигер заскочив на коня і став в голові валки. Валка рушила. Сонце тільки почало виринати з-за краю степу, відзеркалюючись у крапельках роси на травах і засяяв увесь степ, яскраво, незвичайно гарним преливчастим сяйвом. Через три дні валка доїхала до маленького селища, непримітного та брудного. Кілька хатинок понад водою в очереті мало хто розгледить. Вони під’їхали до одної хатинки і звідти вийшов сам Нагазшадіянур. Ездигер мало не впав з коня. З інших хатинок вийшли також вої, озброєні, у бронях і оточили валку. Нагазшадіянур запросив Ездигера у хатинку і махнув рукою воям прибулим, запрошуючи теж. Агій підійшов і побачив великі скрині. Всі разом з воями - охоронцями завантажили їх і зразу розвернулися назад. Два дні вої Нагазшадіянура супроводжували та охороняли вантаж, разом з воями Агія. Лише після ранку наступного дня вони розділились, частина поїхала разом з Нагазшадіянуром. Вони сказали, що доженуть, бо мають справу, друга частина поїхала разом з золотом. Вибравши зручний момент, Агій подав знак. У раптовій, швидкій атаці порубавши варту Нагазшадіянура і скрутивши міцними мотузками Ездигера валка повернула вбік від Мертвого лісу. Вершники що їх зустрічали, виїхали на високу могилу і побачили валку обозу, який розтягнувся на політ стріли. Вершники пустили коней чвалом і стали в хвості обозу. Так і доїхали до великої балки, де стояв намет Таргітая і де їх чекали інші вої. Коли відкрили скрині – в очі вдарило ясним золотим відблиском. Це було надбання цілого народу!!! Таргітай дістався до якоїсь з скринь і покликав:
- Етей, покличте його! – прибіг Етей, - Покажи меча! Воїн простягнув меча князеві.
- Дивись! На руків’ї меча та на скрині були одні і тіж символи. Знати б ще що воно означає. Треба попитати Тура, він казав - в нього э ті хто читає забуті знаки...
Ввечері Таргітай, князь степових вовків, зібрав усіх на Раду. Вої стояли довкола витоптаної галявини, на краю якої палахкотіло багаття, а перед ним стояв князь.
- Вої! Ми отримали багато золота, ми можемо його поділити і вернутися у свій степ, а можемо повернути собі свої батьківські землі, на це золото ми можемо відбудувати наші міста. Ми можемо створити наш новий світ!!! Ми не завжди жили у степу як кочівники. Наші предки будували міста на берегах теплого моря, вирощували зерно, яке ми зараз купуєм у русів, або міняєм на коней. То може час вже повернути собі колишню славу великого народу?! – довго не вщухав гамір довкола промови князя. представники родів та племен говорили кожний про своє, але загалом всі підтримували князя.
Нагазшадіянур з невеликим загоном мчав через степ на зустріч з Анехарамасом. Він мав отримати звістку, що отрута добута з чорного лотосу потрапила до князя урусів, щоб вирахувати точний час нападу. Нагазшадіянур мав забрати Анехарамаса до Орди, куди незабаром приїде сам Санораягур – Верховний сановник і права рука царя Менхадіяшура Великого, той, чиї величні помисли та воля зрушили з місця цілі народи і кинули їх у вихор війни, як знаряддя помсти цим кривавим варварам – русам. Вони мали бути повністю знищені і щоби ім’я їх було забуте. Така воля Богів!!!
Сам Нагазшадіянур був дуже досвіченим воїном, і степ знав як своє подвір’я, в далекій столиці Ніверайї. В умовному місці Анехарамаса не було, покружлявши довкола Нагазшадіянур доїхав аж до Данапри і там просто на нього вискочили комонна варта – руси. Розвернувши коней вони помчали у степ від варти. Ніч впала як чорне рядно на голову. Ні проблиску світла, вітер свистить у вухах забиваючи всі звуки. Тримаючи напрям руху, за два дні, Нагазшадіянур з загоном зміг таки відірватись від переслідувачів та розчинитись у степу. Він тримав напрямок на Мертвий ліс. На ранок, переїхавши Суху річку вибралися до Кам’яного броду, тут біля підніжжя великого кургану зустріли варту меритів та індафірсів – племен, що прийняли участь у поході. Їх впізнали, провели до воєводи, нагодували, напоїли, потурбувались про коней. На ранок вони вирушили до основного табору.
В величезному центральному наметі табору Орди було людно. Відбувалась нарада. Біля намету стояла сторожа, на яку подивитись зібралося пів – табору. Це була особиста гвардія Санораягура, посланця і недремлючого ока Менхадіяшура Великого, царя далекої Ніверайї. Всі високі, з чорними блискучими кучерями, при боці мали чудернацькі мечі, вдягнені в різнобарвний однаковий одяг, чи то сорочки, чи то просто обмотані тканиною, в шкіряних лакованих панцирах. Нагазшадіянур скинув повід коня підбіглому слузі і пропрямував до намету. Зайшовши до намету, Нагазшадіянур дочекався поки його помітить посланець і накаже наблизитись, потім він став навколішки та поцілував милостиво підставлений носок чобота Санораягура. Це означало велику ласку. Йому жестом наказали підвестися і стати поруч. Обережно озирнувшись Нагазшадіянур не побачив Едигера, не було і Анехарамаса. Зате він побачив хакана Карога, який був сумирний та запопадливий і щось говорив до Санораягура з виглядом рабської покори, як вихований слуга.
Князь степових вовків Таргітай прийняв рішення:
- Ми йдем до русів і несем звістку. Агтей, бери людей, жени до брата мого, Ліпоксая, передай брату, щоб з рештою війська прибув до основного табору за чотири дні. – Сотня вершників зірвалася з місця і швидко рушила до землі русів, до їх застав. Запилені вершники легко та звично долали степ.
На таємній заставі русів приймали гінців з роз’їздів та відправляли нових. Один з воїв просто влетів, розштовхуючи всіх:
- Вершники в степу, йдуть повз нас. – захеканий вартовий вбіг до великої зали, всі голови повернулись до нього. Рада була перервана. Всі зірвались з місць и підійшли ближче.
- Скільки їх, - запитав старий Тур, - куди прямують?
- Сотню нарахували, ідуть в напрямку наших кордонів, ідуть прямо, не криючись.
- Для війська – мало, для посланця – багато, може щось дуже важливе їх жене у степ... Де вони зараз?
- Перейшли Криву балку, ідуть верхом, ніби навмисне привертають увагу.
- Добре, сідлай коней, візьми воїв, хай їдуть назирці, а ми зустрінем їх біля Гострої могили. – легко підхопивши важкого меча, у супроводі воєводи і охоронців, Тур вийшов із зали.
Вершники у вовчих шкірах тільки но під’їхали до підніжжя великого пагорба, як їм назустріч виїхали три вершники. Без поспіху, не хапаючись за зброю, ніби чекали їх. Передній вершник підняв руку і сотня зупинилась. Два вершники з обох боків спішилися і вирушили назустріч одне одному. Не доходячи кілька кроків обидва зупинились, розглядаючи одне одного. Обидва жилаві, кремезні, немолоді вже вої, в кожному відчувалась сила, вожді. Вони одночасно зробили крок назустріч, на відстань витягнутої руки.
- Вітаю, тебе, я – Тур. Ти мене розумієш? – Воїн напроти якось ніби здивовано сказав:
- Розумію, а чого ж не зрозуміти, це ж одна з мов і наших предків. Вітаю тебе Тур, я Таргітай. Це по – нашому вождь чи князь племен степових вовків. Ми йдем на землі русів, везем важливу звістку та двох бранців. Хочемо князю передати звістку про рать що піде на русів.
- Звістку про навалу? Про Орду біля Мертвого лісу?
- Ти вже знаєш? Чудово, і їхали недалеко. Хочеш допитати полонених? Тобі віддам. – він зробив знак рукою і до них підвели полонених прив’язаних до коней. Миттєво зняли мотузки і посадовили на землю. Полонені підняли очі і їх почало трусити. На них дивились очі їхньої смерті. Ті ж самі.
- Що це з ними? – запитав Таргітай, - Якісь вони дивні, налякані. Ану розказуйте все, що мені казали! - і перелякані бранці почали плутану розповідь про свої пригоди, від самого початку і до полону. Тур здивовано присвиснув
- Мало місця в степу, тіснота! Ви знаєте, що родича мого підстрелили? – бранці зіщулились, - Скажіть одне – звідки у вас ті стріли? Де ви їх узяли? - Тур здвинув брови. Бранці зразу перебиваючи одне одного почали кричати що стріли привіз невідомий чоловік у довгій чорній одежі, привіз багато дивних стріл і наказав стріляти тільки ними, бо це воля Богів. Потім замовкли і приготувались до смерті. Тур махнув рукою, під’їхали кілька вершників, він їм щось сказав і вони відїхали, а Таргітаю проказав:
- Наші племена і роди давно отак не зустрічались, давай це відсвяткуєм! Тут у вибалку є чудове місце! – вони повели коней і вої потяглися за ними.
- Давай! Гей, хто там до мене! Давайте несіть що є будем святкувати!- вої задоволено загули. Зразу прибігли вої без броней, почали розводити багаття, Турові вої притягли кілька овець, принесли жертву Богам і свято почалося.
- Туре, може і цих двох принести у жертву? – вони сиділи біля багаття, пили запашний мед, їли баранину і дивились як вої співають...
- Та нащо? Кому вони потрібні? Боги можуть образитись... – вони зареготали, - ліпше давай відпустим, з них свої ж шкіру здеруть...
- А що князь у граді стольному? – запитав Таргітай
- Князь знає, я був не так давно з ним. О, дивись, їде мій родич, який звістку привіз! – у вибалок почали спускатися вершники. Передній спішився, кинув повід воям и підійшов до Тура з Таргітаем.
- Най бережуть Боги всіх нас! – і раптом він побачив бранців, позаду вогнища. – А тут що таке? – І пішов до них. Зохар побачив хто до них іде, штовхнув ліктем Сутея.
- Прощай, прийми Тарг нас до себе. – страшний вершник підійшов ближче і зупинився. У Зохара і Сутея відібрало мову, коли вони побачили очі незнайомця. Таргітай з Туром підійшли тихо ззаду подивитись, як страшно зіщулилися полонені степовики. Тур запитав:
- Вони?
- Так, вони. Хитрі.
- Вони хитрі, бо ти дурний і самовпевнений. Ти не мав права влазити у бійку, несучи таку звістку. Твоє щастя, що тебе діти знайшли. – Тур стояв і посміхався, лаючи без злості, по – доброму. Таргітай – князь вовків сказав:
- Так забирай їх собі, вони на тебе полювали, ми взяли їх без крові, а ти маєш право за кров спитати. Роби з ними що хочеш. Вони твої. – і розвернувшись з Туром пішли до свого місця. Сивоок постояв, ніби розмірковуючи, а потім витяг кинджал і підійшов впритул. Бранці приготувались гідно померти. Але страшний воїн, з очима смерті, раптом перерізав мотузки і сказав на мові степовиків:
- Ідіть у степ. До своїх вогнищ. До свого народу. Ніколи не ходіть воювати русів. – потім розвернувся і пішов до Тура і інших. Зохар застиг вражений такою дивною поведінкою смерті, вони почали задкувати, поки не вийшли з вибалки і що було сили побігли в степ. Їх ніхто не переслідував, але вони бігли чимдуж, поки сили їх не полишили і вони не впали без сил. Сон прийшов як чорна яма. Перший, безпечний сон за останні дні і ночі. Вони навіть не почули, як під ранок проїхали вершники і хтось кинув торбу з хлібом, м’ясом та ніж... Ранок мав бути початком нової доби, а в когось початком нового життя.
***
У великому наметі посеред табору, біля Мертвого лісу йшла нарада. Раптом дикі крики та якась метушня відволікла увагу Санораягура від розмови з хаканом про Орду та очікувану безпомічність русів. Карог як раз говорив, що як не буде князя, то навряд чи хтось послухає воєводу, кожен сам захоче стати князем, всі проти всіх і тут можна буде просто голими руками брати стольний град. В цей час Санораягур як раз почув дикі крики і невдоволено здвинув брови. Всі повернули голови і біля виходу скупчилися охоронці. Крики не стихали, а навпаки – ніби розросталися... Верховний сановник царя Менхадіяшура попрямував до виходу, за ним всі інші також почали виходити. На зовні, перед наметом, посеред витоптаного майданчика стояв на колінах в кричав Едигер. Кричав розпачливо одне слово: «Золото!!!». Майже весь табір трусив його і намагався щось почути, а Едигер тільки верещав одне і те ж слово. Нарешті через крики вдалося розібрати, що золото пропало, його вкрали, людей побили, а самого Едигера відпустили цілого і неушкодженого. Карог страшно крикнув і кілька сот вершників побігли до своїх коней, які понесли їх у степ. Пошуки були марними. Знайшли тіла забитих людей Едигера і жодного тіла з вершників Агія. Але одне було погано. Едигера закували в колоду. Коли повернулися вершники з пошуків, один з них приніс шматок якоїсь тканини, яка висіла на кущі. На тканині було зображено вовчу пащу, обабіч неї йшли вишиті різнокольоровими нитками якісь символи, і визерунки. Коли цей шматок подали Санораягуру, він раптово зблід, рука його затремтіла і він зі страшною злостивістю кинув його на землю і почав топтати ногами і гарчати.
- Звідки ви це взяли?
- Це було на кущі, а взагалі – то кольори вершників Агія, якого я взяв в охорону. Це їх сорочки так вишиті.
- Зрадник! Зрадник ти і дурень! Це знаки народу кімера, що приходив з русами руйнувати Ніверайю! І ти їх взяв охороняти все золото, від якого залежить доля нашого народу? Карог! Прочесати степ, знайти і повернути золото! – Раптом у руці Санорайягура з’явився меч і зробив блискуче коло. У повітрі віялом розлетілися бризки крові і голова Едигера з глухим стуком покотилася під ноги варти.
До глухої ночі прочісували степ тисячі вершників. Було сказано – той хто знайде – отримає частку. Нічого і нікого... день, другий... Степ ніби вимер. На три дні довкола все було прочесано. Золото ніби крізь землю впало. Надвечір четвертого дня до великого намету прийшли воєводи, князі і хакани, вожді та старійшини родів і племен. Карог вийшов з шатра і запитав:
- Що вам тут треба? Йдіть шукайте золото!
- Яке золото? А може і не було ніякого золота? Може ти нас дурив з самого початку? – грізно підступали вої вимахуючи зброєю, багато різних народів зібралося біля Мертвого лісу.
- Що тут таке? – на порозі намету виросла грізна постать Санораягура, в руці його блищав меч, - Ану пішли звідси, худоба, варвари! Може ви самі вкрали те золото?! – Натовп завив, завищав, почав обступати своїх учорашніх вождів. За ці дні їх зібралося більше семи тисяч і звістка про золото і війну гнала через степи все більше різних народів і племен. Наперед кинулась варта, намагаючись захистити праву руку царя, але той сам зробив крок уперед і замахнувся мечем. Кілька мечей одночасно увійшло по саме руків’я в тіло Санораягура, правої руки царя Менхадіяшура Великого, правителя Ніверайї. Охоронці були гарні вої, але теж порубані полягли, закривши тілами свого хазяїна, ніби і після смерті захищаючи його... Карог намагався вибратися з натовпу, але хтось в спину вдарив мечем, хтось з своїх напевне... Вдалині затихав стукіт копит, вої сідлали коней і збиралися до рідних земель, до своїх шатрів... Карог лежав спливаючи кров’ю біля задньої стіни намету, нікому не потрібний, всіма забутий, ковтаючи пил... Раптом біль відступив, і останнім зусиллям Карог намагався втриматись, вхопившись у землю і траву руками, а відкриті темносині очі дивилися у високе небо, і не бачили його. Останнє що побачив, як біжить по полю жита молодий дружинник Путята і щасливо всміхається, а там далеко на краю поля махає рукою і кличе до себе жіноча постать...
Нагазшадіянур, в оточенні своєї варти пробивався до коней. Вони відбивали напади і залишаючи довкола себе тіла учорашніх союзників, все ближче і ближче підходили до прив’язаних коней. Тут розгорілася сама кривава сутичка за коней. Нагазшадіянур втратив більше половини своїх людей у кривавому вихорі, але нарешті вирвався в степ. Їх ніхто не переслідував, але вони гнали коней аж поки хмара куряви над табором не зникла за обрієм. Вже надвечір втомлені коні зупинились біля невеличкого струмка. Дехто був поранений, їм нарешті вдалося промити рани перев’язані нашвидкуруч, не зупиняючи коней. Він і далі лишався їх ватажком, на нього дивились з надією.
- Ідем до дому. Тут наші справи закінчені. Санораягур не виправдав довіри Менхадіяшура Великого, втратив золото і сам загинув. – всі схилили голови на знак згоди. Над степом випливав сріблястий місяць.
- Всім спати, я перший чергую. – прості вої з великою повагою подивились на свого ватажка і виконали наказ. Йому всеодно не спалося, тяжкі роздуми гнали сон, гірке розчарування ятрило душу. Він мав стати намісником в цих землях, після захоплення і винищення царства русів. Окрім русів тут було багато інших народів, які платили багату данину русам, а могли би платити йому, наміснику Менхадіяшура. Замість слави і багатства він як нікчемний жебрак тікає до порогу власного дому посипати голову попелом спалених мрій... Чому так вийшло? Що завадило його величним планам? Якась незрозуміла, неврахована дрібничка. Але яка? Небо вже почало сіріти, коли він штовхнув лежачого поруч воя, передаючи чергування, а сам забувся важким, тривожним сном.
Ранок настав чистий, ясний, як посмішка Богів. Тур і Сивоок стояли між великих кам’яних брил і розмовляли. Туру не хотілося відпускати свого знайденого родича від себе, але той наполягав.
- Я маю їхати назад, там без мене важко буде.
- То куди зараз? Може залишишся? Тут є де послужити.
- Назад, до Кумрату, там перетинаються торгові шляхи, там шпигуни з усього світу, кожен правитель хоче мати там свої очі і вуха. Маю там бути.
- Розумію, але шкода мені тебе відпускати.
- Я теж розумію, але мушу. Прощавай, мій великий прадіде, буде можливість – ще побачимося. Передавай вітання князеві.
- Прощавай, будь обачним. – У носі старого Тура щось защипало і зрадницька сльоза збігла по щоці. Сивоок легко скочив на коня, змахнув рукою і незабаром розчинився у степовому вранішньому серпанку. А губи старого воя ще довго шепотіли:
- Великий Велес, сину Рода, брате Сварога, захисник їдучих у мандрах, захисти одного в полі. Проведи до дому без шкоди, дай сили життєдайної, Перуне, вождю ратний, відведи ворогів і оборони від сили чорної і від смерти лютої. Хорсе, ясносяйний, сина Рода, брате самого Велеса освіти чистим світлом шлях його! Проведи, оборони, захисти! Проведи, оборони, захисти! Проведи, оборони, захисти!
До початку Нової ери було ще три довгих тисячоліття...
Ю. Брайтон.
6 числа, місяця квітеня. У літо 2014,
з стольного граду Києвого.
