- Богиня була вами задоволена? – запитала Матір Меліс, в голосі стільки ж зацікавленості, скільки й погрози. Поруч з нею з кам’яними обличчями стояли інші жінки Дому До’Урден – Бріза, Віерна та Майя, щосили приховуючи свою заздрість.
- Усі учасники рейду живі, - відповів Дайнін типовим для дроу зловісно-солодким голосом. – Ми різали їх і рубали їх! – він заслинився від опису різні і згадок про пережиті емоції. – Розривали і шматували!
- А як щодо тебе? – перебила його верховна матір. Більше, ніж опис різні, її цікавило, як ці події відіб’ються на становищі її дому.
- П’ятеро, - гордо відповів Дайнін. – Я вбив п’ятьох, і усі жінки!
Посмішка верховної матері цілком задовольнила Дайніна. В наступну мить Меліс насупилась, переводячи погляд на Дзирта.
- А він? – запитала вона, очікуючи, що не буде задоволена відповіддю. Меліс не сумнівалася у воїнській майстерності сина, але вона починала підозрювати, що Дзирт перейняв спосіб мислення Закнафейна і поводитиме себе в подібних ситуаціях так само.
Однак посмішка Дайніна здивувала її. Він підійшов до Дзирта і однією рукою обійняв його за плечі.
- На рахунку Дзирта лише одне убивство, - почав Дайнін, - але це була дитина. Дівчинка.
- Лише одна? – загарчала Меліс.
Збоку в тінях стояв Закнафейн і слухав усе шоковано. Він хотів би заперечити прокляті слова старшого сина До’Урден, але вони міцно укорінились в його голові. З усіх злих діянь Мензоберранзану, свідком яких будь-коли був Зак, це розчарувало його найбільше. Дзирт убив дитину.
- Але як він це зробив! – вигукнув Дайнін. – Він розрубав її навпіл, з усім гнівом Ллос його скімітар впився в її тремтяче тіло! Павуча Королева повинна оцінити це убивство вище, ніж усі інші.
- Лише одна, - повторила Матір Меліс, вираз її обличчя ледь чи пом’якшився.
- Він убив би двох, - продовжував Дайнін. – Шар Надаль з Дому Меврет викрав ще одну жінку з-під його меча.
- Тоді Ллос погляне з прихильністю на Дім Меврет, - зауважила Бріза.
- Ні, - відповів Дайнін. – Дзирт покарав Шар Надаля за такий вчинок. Син Дому Меврет не прийме такий виклик.
Цей спогад заполонив усі думки Дзирта. Він хотів, щоб Шар Надаль знову стояв перед ним, тоді б він виплеснув свій гнів повністю. Але навіть це бажання розбудило в його серці гостре почуття вини.
- Чудова робота, діти мої, - просяяла Меліс, задоволена тепер, що обидва з них повели себе належно в цьому рейді. – Павуча Королева буде прихильна до нас після цього. Вона поведе нас до перемоги над цим невідомим домом, що бажає нашого знищення.
Закнафейн вийшов із залу для аудієнцій з низько опущеною головою, нервово стискаючи руків’я меча. Зак згадав, як перехитрив Дзирта світловою бомбою, як Дзирт лежав перед ним беззахисний і побитий. Він міг врятувати те невинне дитя від такої жахливої долі. Він міг убити Дзирта там і тоді, милосердно звільнити його від подібних речей, в які неминуче зажене будь-кого Мензоберранзан.
Зак зупинився посеред довгого коридору і озирнувся на двері залу. Звідти вийшли Дзирт та Дайнін, Дзирт кинув на Зака єдиний, повний звинувачення погляд, і показово звернув у один з бічних коридорів.
Той погляд боляче поранив майстра зброї.
- Ось до чого все дійшло, - пробурмотів він сам до себе. – Наймолодший воїн Дому До’Урден настільки сповнений ненависті, притаманної нашій расі, що зневажає мене за те, ким я є.
Зак знову повернувся думками до тієї миті в тренувальній залі, тієї доленосної миті, коли життя Дзирта балансувало на вістрі меча. Безумовно, це було б милосердним учинком – убити Дзирта того дня.
Гострий біль від погляду молодого воїна-дроу все ніяк не хотів облишити Закове серце, і він уже не міг вирішити, чи те вбивство було б милосердям по відношенню до Дзирта, чи до нього самого.
***
- Залиш нас, - наказала Матір СіНафай, з’являючись в маленькій кімнаті, осяяній світлом свічок. Альтон остовпів – це, зрештою, була його особиста кімната! Альтон завбачливо нагадав собі, що СіНафай була верховною матір’ю родини і мала абсолютну владу над Домом Ган`етт. Незграбно поклонившись і вибачившись за вагання, він вийшов з кімнати.
Мазой дивився на матір занепокоєно, жінка чекала, поки вийде Альтон. Зі схвильованого тону СіНафай він міг здогадатись про важливість її візиту. Невже він зробив щось, що прогнівило матір? Або, більш імовірно, розлючена вона через Альтона? Але коли СіНафай повернулася до нього з виразом зловісного тріумфу на обличчі, Мазой зрозумів, що її хвилювання насправді було захопленням.
- Дім До’Урден припустився помилки! – прогарчала вона. – Вони втратили милість Павучої Королеви!
- Як? – запитав Мазой. Він знав, що Дайнін та Дзирт повернулись з успішного рейду, з нальоту, який хвалило все місто.
- Я не знаю подробиць, - відповіла Матір СіНафай, трохи заспокоївшись. – Хтось із них, імовірно, один із синів, зробив щось, що розгнівало Ллос. Так сказала мені прислужниця Павучої Королеви. Це мусить бути правдою!
- Матір Меліс спробує якнайшвидше залагодити ситуацію, - зауважив Мазой. – Скільки часу в нас є?
- Матір Меліс не дізнається про гнів Ллос, - відповіла СіНафай. – Не так швидко. Павуча Королева знає все. Вона знає про наші наміри щодо Дому До’Урден, і лише нещасний випадок відкриє Матері Меліс її справжнє безнадійне становище, перш ніж її дім зітруть з лиця землі! Ми повинні діяти швидко, - вела далі СіНафай. – Ми повинні завдати першого удару не пізніше, ніж за десять циклів Нарбондель! А справжня битва розгорнеться вже невдовзі після того, і Дім До’Урден не встигне пов’язати свою раптову втрату з нами!
- І що ж буде його раптовою втратою? – допитувався Мазой, сподіваючись, що вже знає правильну відповідь.
Материні слова прозвучали солодкою музикою для його вух.
- Дзирт До’Урден, - промуркотіла вона, - улюблений син. Убий його.
Мазой відкинувся на спинку крісла і зчепив тонкі пальці за головою, розмірковуючи над наказом.
- Ти не розчаруєш мене, - застерегла СіНафай.
- Не розчарую, - запевнив її Мазой. – Дзирт, хоч і юний, та вже небезпечний ворог. Його брат, колишній наставник Академії, далеко від нього ніколи не відходить.
Він підняв погляд на верховну матір, його очі сяяли.
- Можна я і брата вб’ю?
- Будь обережним, сину мій, - відповіла СіНафай. –Твоя ціль – Дзирт До’Урден. Зосередь зусилля на його смерті.
- Як скажеш, - відповів Мазой, низько кланяючись.
СіНафай подобалось, як її молодший син погоджується з її бажаннями без зайвих питань. Вона попрямувала до дверей, впевнена, що Мазой здатен виконати її завдання.
- Якщо Дайнін До’Урден стане на твоєму шляху, - мовила вона, повертаючись, щоб нагородити Мазоя за слухняність, - можеш вбити і його теж.
Обличчя Мазоя виражало саму нетерплячість після такого завдання.
- Ти не розчаруєш мене! – повторила СіНафай, цього разу з відкритою погрозою, крадучи трохи його натхнення. – Дзирт До’Урден повинен померти не пізніше, ніж через десять днів!
Мазой спробував викинути з голови будь-які супутні думки про смерть Дайніна.
- Дзирт повинен померти, - шепотів він знову й знову, навіть коли його матері вже давно не було в кімнаті. Він уже вирішив, як збирається це зробити. Залишалося лише сподіватися, що нагода скоро підвернеться під руку.
***
Жахливі спогади про рейд на поверхню не полишали Дзирта, переслідували його, поки він бродив залами Дармон Н`а`шезбернон. Він квапливо вийшов із зали для аудієнцій, як тільки Матір Меліс відпустила його, і вислизнув від свого брата за першої ж нагоди, бажаючи тільки побути наодинці.
Але картини залишались: згаслі очі маленької ельфійської дівчинки, що стоїть на колінах над своєю мертвою матір’ю, нажахана ельфійка, чиє обличчя викривилось в агонії, коли Шар Надаль позбавляв її життя. Ельфи поверхні завжди були в думках Дзирта, він не міг прогнати їх. Вони всюди йшли за Дзиртом, куди б він не пішов, такі ж реальні, як були тоді, коли патрульна група Дзирта обірвала радісну пісню.
Дзирт не знав, чи зможе він колись залишитись по-справжньому наодинці. З опущеними очима, повністю поглинений своїм відчуттям втрати і порожнечі, Дзирт не бачив дороги перед собою. Повернувши в черговий коридор, він налетів на когось і відстрибнув назад, остовпівши. Перед ним стояв Закнафейн.
- Ти вдома, - мовив майстер зброї неуважно, кам’яне обличчя не відображало жодної емоції з того виру, що кружляв у нього в голові.
Дзирт не був певен, чи вдалось йому приховати власну злість.
- Лише на день, - відповів він так само недбало, хоча його лють була не менш сильною, ніж Закнафейнова. Тепер, коли Дзирт на власні очі побачив жорстокість темних ельфів, діяння Закнафейна, про які він так багато чув, здавалися йому ще страшнішими. – Моя патрульна група знову вирушає з першим світлом Нарбондель.
- Так швидко? – запитав Зак, щиро здивований.
- Нас викликали, - відповів Дзирт, рушаючи далі. Зак зловив його за руку.
- Загальне патрулювання? – запитав він.
- Цілеспрямоване, - відповів Дзирт. – Активність у східних тунелях.
- Отож, місто викликає своїх героїв, - посміхнувся Зак.
Дзирт завагався з відповіддю. Що це, чи не сарказм у голосі Зака? Можливо, він заздрить, що Дзирту з Дайніном дозволили вирушити на завдання, тим часом як Зак повинен лишатись у клітці Дому До’Урден і виконувати свою роль сімейного вчителя бойових мистецтв? Невже Закова жага крові настільки велика, що він не може прийняти того, що ці обов’язки покладені на них?
Зак же навчав і Дзирта, і Дайніна, хіба ні? І ще сотні інших; він перетворив їх в живу зброю, в убивць.
- Як довго вас не буде? – допитувався Зак, більше цікавлячись конкретно Дзиртом.
Дзирт стенув плечима.
- Максимум тиждень.
- А тоді?
- Додому.
- Це добре, - мовив Зак. – Я буду радий знову бачити тебе в стінах Дому До’Урден.
Дзирт не вірив і слову з усього цього.
Зак поплескав його по плечах, швидким, раптовим рухом, призначеним для перевірки Дзиртових рефлексів. Більше здивований, ніж зляканий, Дзирт ніяк не відреагував на цей рух, не впевнений в намірах дядька.
- Можливо, ще один спарринг? – запитав Зак. – Ти і я, як колись було.
«Це неможливо!» - захотілось закричати Дзирту. Більше ніколи не буде так, як колись. Однак Дзирт залишив ці думки при собі і кивнув в знак згоди.
- Я був би радий, - відповів він, таємно міркуючи про задоволення, яке б він отримав від перемоги над Закнафейном. Тепер Дзирт знав істинну суть свого народу, і знав, що його сил не вистачить, аби щось змінити. Можливо, він зможе хоч якось змінити своє власне життя. Можливо, усунувши Закнафейна, своє найбільше розчарування, Дзирт зможе відгородити себе від несправедливості навколо.
- Я теж, - відповів Зак, за дружелюбним голосом приховуючи свої справжні думки – такі ж, як і в Дзирта.
- Тоді за тиждень, - мовив Дзирт, прямуючи далі, бо не міг більше продовжувати розмову з дроу, що колись був його найкращий другом, але насправді, як довідався Дзирт, був не менш підступним і лихим , ніж решта його народу.
***
- Будь ласка, моя верховна матір, - скімлив Альтон, - це моє право. Молю тебе!
- Спокійно, спокійно, дурний ДеВір, - відповіла СіНафай з жалістю в голосі – цю емоцію дроу рідко відчували, і ще рідше демонстрували.
- Я так чекав…
- Час уже майже настав, - мовила СіНафай, в голосі з’явились загрозливі нотки. – Ти вже намагався раніше?
Альтон якось гротескно витріщився на неї, і СіНафай всміхнулась.
- Так, - сказала вона. – Я знаю про твій незграбний замах на життя Дзирта. Якби Мазой вчасно не втрутився, молодий воїн тебе б убив, чи не так?
- Я б знищив його! – прогарчав Альтон.
СіНафай не спречалась.
- Можливо, ти б і переміг, - сказала вона, - лише щоб постати перед гнівом Мензоберранзану як убився і самозванець!
- Яке мені діло?
- Тоді було б до цього діло, я обіцяю тобі! – посміхнулась Матір СіНафай. – Ти позбувся б свого шансу стати свідком більшої помсти. Повір мені, Альтоне ДеВір. Твоя перемога - наша перемога -вже не за горами.
- Мазой уб’є Дзирта і, можливо, Дайніна також, - буркнув Альтон.
- Але ще є інші члени Дому До’Урден, що чекають помсти від руки Альтона ДеВір, - пообіцяла Матір СіНафай. - Верховні жриці?
Альтон не міг побороти розчарування від того, що йому не дозволили убити Дзирта. Він надто хотів зробити це. Дзирт осоромив його в той день у Магіку – молодий дроу повинен був померти швидко і тихо. Альтон хотів виправити помилку.
Але Альтон також не міг ігнорувати обіцянку, яку щойно дала йому Матір СіНафай. Думка про вбивство однієї або й кількох жриць Дому До’Урден далеко не була йому неприємною.
***
М’яке ліжко, що так контрастувало з рештою Мезоберранзану, де все було з каменю, дозволило Дзирту трохи забути про свій біль. Інший привид навис над ним, заступивши собою навіть картини кривавої різні на поверхні – привид Закнафейна.
Дайнін та Віерна розповіли йому правду про майстра зброї, про роль Зака у падінні Дому ДеВір і про те, як він насолоджувався убивством інших дроу – дроу, які не зробили йому нічого поганого і нічим не заслужити його гніву.
Тож Закнафейн теж брав участь в жорстокій грі, якою було життя дроу, в нескінченних спробах задовольнити Павучу Королеву.
- Як я задовольнив її на поверхні? - мимоволі пробурмотів Дзирт, і сарказм вимовлених вголос слів ледь-ледь, але заспокоїв його.
Втіха, яку Дзирт відчував після порятунку ельфійської дитини, здавалася лише дрібницею порівняно з тим жахливим злом, яке завдала його патрульна група її народу. Матір Меліс, його мати, так насолоджувалася кривавим звітом рейду. А Дзирт пам’ятав страх ельфійської дівчинки і погляд її мертвої матері. Була б Меліс, або жодна інша темна ельфійка, такою спустошеною, дивлячись на таке? Не схоже на те, думав він.
Дзирт ледь чи любив Меліс, та й більшість дроу були б більше поглинені оцінкою свого становища після материної смерті, ніж будь-яким відчуттям втрати.
Що відчувала б Меліс, якби Дзирт чи Дайнін загинули в тому рейді? І знову Дзирт знав відповідь. Все, про що переймалась Меліс, це наслідки рейду для її влади. Вона упивалася думкою про те, що її діти не розчарували лиху богиню.
А яку милість відкрила б Ллос Дому До’Урден, якби дізналася про дії Дзирта? Дзирт не міг бути певним на рахунок зацікавленості Павучої Королеви в цьому рейді, якщо взагалі у неї був такий інтерес. Ллос залишалася для нього загадкою, але він хотів її відгадати. Чи була б вона розлючена, якби дізналась правду? А якби дізналась про думки Дзирта в цей момент?
Дзирт здригнувся він думки про покарання, яке він міг накликати на себе, але він твердо вирішив, як повинен чинити, і не буде зважати на можливі наслідки. Він повернеться в Дім До’Урден за тиждень. Він піде в тренувальний зал і зустрінеться зі своїм старим наставником.
Він уб’є Закнафейна за тиждень.
***
Поглинений емоціями після свого небезпечного, але щирого рішення, Закнафейн ледь чи чув скрипіння, з яким точильний камінь біг по сяючому лезу його меча.
Один удар, і Зак позбудеться демонів, що переслідували його з моменту поразки, а тоді ще раз заховається в прихистку своєї кімнати, в своєму світі. Один удар, і він зробить те, що мусив зробити десятиліття тому.
- Якби я знайшов тоді сили, - з болем говорив він сам до себе. – Від скількох бід я міг би врятувати Дзирта? Якого болю завдали йому дні в Академії, якщо він так змінився?
Слова порожньо відлунювали в пустій кімнаті. Це були лише слова, від них зараз не було жодної користі, бо Зак уже вирішив, що на Дзирта тепер не подіють вмовляння. Тепер Дзирт – воїн-дроу, з усім зловісним підтекстом, що ховається за цим званням.
Закнафейн мусив прийняти це рішення, бо все ще бажав довести собі, що його убоге існування має якусь цінність. Цього разу він не зупинить меча. Він уб’є Дзирта.
