Вона ненавидить такі вологі ранки. Небо лазурно-блакитне, а трава мокра і холодна, наче її цілісіньку ніч поливали із велетенського душа. Антоніна Валеріївна швидко бігла зеленою алеєю, високо піднімаючи ніжки у білих туфлях. Нарешті діставшись асфальту, вийняла із сумки білу серветку. Протерла взуття і, озирнувшись, шмагнула її в кущі.
До школи вела широка цементована доріжка, з обох боків оторочена квітниками, на яких горять яскравими кольорами чорнобривці і біліють пухнасті кульки хризантем. А вона, директорка, має пробиратися на роботу катакомбами. Але Антоніна Валеріївна нізащо не піде центральною алеєю. Там знову ВОНА…
Швидко забігає усередину, практично не вдивляючись в обличчя тих, з ким вітається. Зачиняє двері свого кабінету прямо перед носом секретарки, яка вже бігла до неї з якимись паперами. Підходить до вікна, піднімає жалюзі. Так і є. Маринка вже тут. Сидить на лавці, схиливши голову на груди, бурмоче щось собі під ніс. Антоніна Валеріївна не може бачити з вікна таких деталей, але перед очима завжди стоїть її обличчя, те, як вона рухає губами, застигла на обличчі блаженна посмішка. Вона знову тут. Але як, ЯК таке можливо?!
Антоніна Валеріївна ковтає дві таблетки аспірину, опускається у високе шкіряне крісло. Відсовує від себе найближчий стілець. Місце, де ще півтора роки тому сиділа Маринка…
Коли одного ранку під дверима її кабінету з’явилася немолода простуватого вигляду жіночка з молоденькою блідою дівчиною, вона подумала, що дівчина проситься до них на практику. Не вгадала. Витираючи хустинкою очі, жінка повідала, що її племінниця Маринка – сирота. Вона вивчилась на вчителя молодших класів і тепер шукає роботу. Працювати у школі – мрія усього її життя. Містечко маленьке, а їхня школа – найкраща.
- Я спробую вам допомогти, - пообіцяла Антоніна Валеріївна. Перш за все для того, щоб вони перестали розводити сирість. – Але потрібно трохи зачекати. Ви добре знаєте комп’ютер?
Маринка швидко закивала.
- За першою спеціальністю я діловод-референт.
- Моя секретарка скоро йде на пенсію. А ще мені скоро знадобиться системний адміністратор. Добре вчіть комп’ютер. Знайдеться робота, я вам зателефоную.
Тітка Маринки довго їй дякувала, а у дівчини, коли вони прощалися, в очах світилася радість. Антоніна Валеріївна і собі посміхнулася. «Дивні люди», - ще подумала вона тоді.
На 8 Березня дивні люди подарували їй коробку цукерок і орхідею. Приймаючи від них подарунок і дякуючи за вітання, директорка ще довго не могла пригадати, хто це такі і чим вона завдячує ось-такій честі. А, пригадавши, пообіцяла, що візьме Маринку секретарем і викличе її у травні вчитися.
- Вибачте. Раніше нічого немає.
- Дякуємо! Ви подарували нам надію. Ми будемо чекати, - в унісон відповіли вони.
Коли Маринка з’явилася у травні переймати досвід у старої секретарки, Антоніна Валеріївна тільки похитала головою:
- На місце секретаря вже ціла черга. І моя сестра, і племінниця мого заступника, у якої помер чоловік, і жінка, яка має п’ятнадцятирічний стаж. Але мені не хочеться брати когось зі своїх. Щоб не було розмов. Краще вже нейтральну людину.
- Візьміть Маринку, - просила її тітка. – Вона працюватиме, старатиметься. Нізащо вас не підведе.
- Я постараюся вам допомогти, - увімкнула заїжджену платівку директорка.
- Допоможіть. Будь ласка. Моя Маринка все вивчила. Все, що ви казали.
- Добре-добре, - закивала вона. – Можливо, мені знадобиться вчитель на продльонку.
Коли ж тітка Марини незграбно спробувала сунути їй до рук конверта, вдала крайнє обурення.
- Я в такі ігри не граю.
- Вибачте, - знову заплакала вона. – Просто окрім мене про Маринку більше ніхто не подбає.
- Я розумію. Я теж усього в цьому житті досягла сама.
Конверт повернувся до обшарпаної сумки тітки. Антоніна Валеріївна довго посміхалася, проводжаючи їх до дверей. Хіба вони не розуміють, що грають не у своїй ваговій категорії? Вона не візьме їхні гроші. У них немає стільки, скільки потрібно. Це видно…
Маринина тітка зателефонувала на початку серпня. Антоніна Валеріївна щойно повернулася з Туреччини і прискіпливо вибирала робочий одяг, який би ненав’язливо підкреслював її рівномірну засмагу.
- Звісно, пам’ятаю, - відповіла вона, закриваючи шафу.
«Ну чому вони до мене причепилися?»
- Але в цьому році у мене ніхто не звільняється. Що вам запропонувати? Хіба що пів ставки лаборанта.
Вони одразу погодились.
- Добре. Нехай Марина прийде двадцятого зранку.
Антоніна Валеріївна розраховувала на те, що вони не прийдуть. Ну хіба людину з вищою освітою може зацікавити подібна робота? Але в середу обидві стояли під її кабінетом. І привітно посміхалися.
- Зарплатня чотириста п’ятдесят гривень, - закинула ще одного гачка директорка. Може, хоч це їх відлякає?
- Нічого. Для початку - нічого.
Антоніна Валеріївна повернулася до Маринки.
- Хочете працювати у школі?
- Так.
- А секретаря ви вже взяли? – обережно запитала тітка.
- Взяла, - директорка трагічно зітхнула. – Який я тут директор? Тільки назва.
Вона попросила Маринку прийти двадцять третього. На той час системний адміністратор Славік, який займав півтори ставки, влаштував по-справжньому дівочу істерику, заявивши, що він і так працює тут за усіх і не збирається ні з ким ділитися чесно заробленим.
Обличчя дівчини, яка прийшла влаштовуватись на роботу, світилося таким щастям, що Антоніна Валеріївна просто не змогла їй прямо відмовити. Ні в кого вона не бачила такого бажання працювати. Продиктувала їй заяву, не забувши попередити про одну проблемку. Системний адміністратор у неї без відповідної освіти і вона не знає, чи можна прийняти на роботу ще й Маринку. Піде радитись у міськвно. А відповідь дасть у понеділок.
В понеділок сказала Маринці, що буде у міськвно тільки після обіду, а у вівторок гаркнула: « Чому ви мене чекаєте? Я ще не готова вам відповісти».
Ну хіба можна так нав’язуватись? Невже дівчина зовсім не розуміє натяків, чи бажання тут працювати сильніше за гордість?
У середу Антоніна Валеріївна сухо повідомила, що згідно стандартів, затверджених міністерством освіти, працювати на такій посаді може тільки людина з освітою програміста.
Маринка дивилася на неї і блідла.
- Але ж як так… Ви ж обіцяли… Я ж чекала… сподівалася. Я все вивчила…
Чистий, не розведений людським цинізмом біль в очах. Не можна ж так вірити людям.
Антоніна Валеріївна не витримала, сказала:
- Вибачте. Якщо щось з’явиться, я вам подзвоню. Обов’язково. Навіть робота на підміні.
Вона звикла переступати через маленьких, не вигідних людей. «Я не зіпсована, - часто повторювала вона собі. – Просто беру, бо колись брали у мене». Та й не треба їй сюди. В їхньому зміїному кублі такого тишка заклюють.
Але ця відмова зачепила, викликала якусь незрозумілу реакцію, збила з пантелику. А бодай його все! Усіх грошей не заробиш. Ледар той Славік, ледар! Єдина його заслуга – це те, що він онук бухгалтерки. А ця б дитина працювала. За себе і за інших.
Протягом дня робота не йшла, все валилося з рук. Вдома з чоловіком скандал, син робить не те і не так.
Наковтавшись зранку ліків, вона поїхала до школи на таксі. У холлі, біля приймальні, топталася Маринка. У новенькій рожевій кофтинці, яка робила її ще молодшою, з пластиковою папкою в руках.
«Чому вона знову приперлася?»
- Ви хотіли щось запитати? – роздратовано поцікавилась Антоніна Валеріївна.
Маринка щасливо посміхнулася.
- Я прийшла на роботу.
- Що? Яку роботу? Я ж вам вчора…
- На роботу, - впритул на неї подивившись, повторила дівчина.
Так почалися ті місяці каторги… З’ясування стосунків з тіткою Маринки, яка кляла директорку за те, що довела її дівчинку до такого стану… Антоніна Валеріївна кричала, що ні в чому не винна, але все ж дала гроші на лікування. Не допомогло…
Через місяць Маринка повернулася. Худа, як скелет, на обличчі синці. І знову почала приходити до школи. «На роботу», - говорила усім. Директорка заборонила пускати її у приміщення. Дівчина чекала надворі.
- Я нічого не можу з нею зробити, - бідкалася тітка. – Зачиню в домі – голосить. Нехай вже буде тут. Від неї ж жодної шкоди.
Вона благала, навіть пропонувала директорці гроші, щоб та не чіпала Маринки.
- Ви нам винні. Це через вас вона стала такою!
У гарну погоду вона сиділа біля входу на лавочці, а в дощ техпрацівниці забирали її до себе, у підсобку. Дівчина нікого не чіпала, нікому не заважала. Відбувала день на роботі, і щовечора, о п’ятій поверталася додому. Щаслива.
Змінилася за ці місяці і директорка. Тепер фірмові костюми висіли на ній як на дистрофічному манекену. Йдучи на роботу, вона обходила школу з тильної сторони, щоб тільки не бачити Маринки. Не могла, просто не могла вона її бачити. І все… Викинула на смітник подаровану Маринкою орхідею. Хоча вона була кращою за інші, рідкісного блакитного кольору. Навіть думала про те, щоб кудись перевестися. Але душу не гріла перспектива знову стати просто вчителькою. Тут вона директор, вона заробила своє місце. Невже не зможе впоратися з якоюсь божевільною?
Одного ранку пройшла центральним входом, швидко минувши дівча, яке підвелося і пішло їй на зустріч. Влетіла у свій кабінет і підняла слухавку.
Санітари приїхали напрочуд швидко. Із вікна Антоніна Валеріївна спостерігала, як Маринка, нахиливши голову, покірно сіла до машини із великим червоним хрестом.
Розправила груди, набрала в легені повітря, але не відчула полегшення. Спробувала перед дзеркалом вичавити із себе посмішку. Та вийшла майже такою ж блаженною, як у Маринки.
Але Антоніна Валеріївна трималася, стійко вдавала, що не помічає, як її стороняться підлеглі, як замовкають в її присутності. Наступні кілька днів ніщо не псувало краєвиду.
А вчора надвечір вона знову помітила біля школи тонкий силует дівчини.
- Її там немає, - прохолодно відповів сторож.
- Я бачила, - Антоніна Валеріївна ненавиділа, коли з нею сперечалися.
- Ви не могли її бачити. Дівчина померла. У лікарні.
- Як? – директорка ледь не випустила з рук дорогий мобільний.
- Ось так, - він розвернувся і пішов.
- Іди сюди!
Антоніна Валеріївна ухопила за руку Славіка, який ледь встиг переступити поріг її кабінету. З його кишені посипались флешки, але директорка не дозволила їх зібрати. Підвела системного адміністратора до вікна.
- Що ти бачиш?
- Осінь. Падає листя. У дворі не прибрано. Семенович знову сачкує.
Він питально подивився на шефову.
- А на лавці?
- Що на лавці?
- Хто на лавці? – нетерпляче крикнула вона.
- Нікого.
Директорка похитала головою, ніби відганяючи мару. – Іди.
- Але я приніс…
- Потім, зайдеш потім.
Налила у склянку води, проковтнула ще одну аспіринку, повернулася до дверей і крикнула. Біля стендів, посміхаючись, стояла Маринка…
- Чого ти хочеш? Чого ти від мене хочеш? – хапаючись за голову, закричала Антоніна Валеріївна.
- Не можна. У директорки люди, - відганяла настирливих відвідувачів секретарка.
Ніхто не сумнівався, що вона каже правду. Із кабінету Антоніни Валеріївни долинав її командирський голос. Правда, слів не розібрати. Але з інтонації видно – розмова не з легких.
- А хто там? Так довго, - вони поглядали на годинник. - Не знаєте?
Та знизувала плечима.
- Не знаю.
Працівникам набридало чекати і рано чи пізно вони йшли. Секретарка і сама позіхала, чекаючи, доки їй дозволять піти додому. Двері кабінету Антоніни Валеріївни відчинилися лише о шостій вечора і з нього вийшла лише директорка. Коли вона почала замикати двері на ключ, секретарка не витримала і запитала:
- А де ваші відвідувачі?
- Відвідувачі? – розгублено перепитала та. – Пішли.
Секретарка не вставала зі свого місця більше години, але із кабінету ніхто не виходив. «Мабуть, говорила по телефону, - вирішила вона. – Не з собою ж їй розмовляти…»
«Наша шефова тю-тю», - бубонів собі під ніс сторож Семенович. Вчора у нього було нічне чергування, а, отже, сухий день. Він не торкався пляшки, але бачив, як Антоніна Валеріївна ввечері водила навколо школи священика, а потім змусила його прибивати в її кабінеті великого дерев’яного хреста.
Кортіло поділитися такими новинами із друзями. Побоявся. А раптом поженуть. А таке хлібне місце на дорозі не валяється.
Одразу після останнього дзвоника Славік написав заяву про звільнення. Усім, гордо задерши голову, розповідав, що його запросили на кращу роботу. І лише біологічці Аллочці, своїй колишній дамі серця, по секрету зізнався, що не може тут більше працювати. Не може – і все. «Заговорила совість», - резюмувала вона.
З центру зайнятості стали приходити охочі зайняти його посаду. Антоніна Валеріївна всіх відправляє. Місце зайняте. А коли в робочій відомості навпроти посади лаборанта з’явилося прізвище Маринки, у бухгалтерки, яка за свою практику надивилася усього, очі полізли на чоло.
- Це якась помилка? – запитала вона директорку.
- Робіть, що вам наказано, - сухо відказала та.
- Я не нараховуватиму зарплатню померлій. Нас посадять.
Антоніна Валеріївна повільно повернула голову.
- Ви тут більше не працюєте. Пишіть заяву.
На її місце прийшла інша бухгалтерка. Котра мовчить і виконує накази, не питаючи. «Антоніна Валеріївна просто відмиває гроші. Така і на чужій смерті наживеться», - шепотіли за її спиною одні. «Директорка того… Як Маринка. Ви тільки на неї погляньте. Хіба не видно?» - говорили інші. Але жоден з них не скаржився у міськвно. Не хотілося писати заяву…
Причин нарікати ні в кого ніби то й не було. Робота лаборанта виконувалась. Самою Антоніною Валеріївною, були впевнені колеги. Та й у секретарки з’явилося більше вільного часу. Шефова стала дивною, відлюдькуватою і майже не виходила зі свого кабінету. Часто розмовляла по телефону, але це нікому ніби і не заважало.
«Вони не розуміють, - буркнула собі під ніс Антоніна Валеріївна, ставлячи на краєчок столу, ближче до вікна, блакитну орхідею. – Ну що скажеш? – повернулася обличчям до дверей. – Гарно, правда?»
