Жив собі на білому світі горобець. Звали його Пуцьвірінок. Був він розумний і спритний. Але мав ваду - був злодійкуватим, бо любив брати не своє.
Щодня прилітав Пуцьвірінок на хазяйське подвір’я і клював там зерно. Господиня через це дуже сердилася, бо вона насипала просо для курей, а все з’їдав злодій-пташок.
І була в тої господині кішка. Звали її Мура. Вона була велика та руда. А також ледача, бо любила лежати на подвір’ї одним боком до сонця і чекати, коли хазяйка наллє їй молока.
Одного дня побачила господиня, як Пуцьвірінок клює зерно для курей. Розсердилася і штовхнула Муру під бік ногою та й каже:
- Мусиш мені зловити цього злодія-горобця! Бо якщо - ні, то вижену тебе з дому.
Зажурилася Мура. Не хотіла вона йти з домівки, де тепло і де її щедро годують. І вирішила будь-що спіймати горобця.
Дивиться рано вранці сидить горобець на гілці яблуньки. Підійшла вона до дерева ближче і каже:
- Доброго здоров’я, тобі, пташка рання.
- Доброго дня, кицю! – відповідає пернатий.
- Мене звати Мура, - привітно посміхається рудошерста. – А тебе як звуть?
- А мене - Пуцьвірінок.
- Давай будемо дружити, - пропонує кішка.
- Давай, - згодився пташок.
- Ой, товаришу, ти, мабуть, голодний! Піду принесу тобі чогось поїсти.
Кішка Мура вмить побігла до комори і принесли зерно.
- Ось тримай, тут трохи проса! – і посипала збіжжя на землю.
Горобець і справді був голодний. Зі смаком він клював жовті зерна. І думав: як добре, що знайшов він таку ласкаву подругу.
І не встиг горобець таку думку подумати, як відчув, що хтось спіймав його за хвіст.
- Попався, - радісно закричала кішка.
- Відпусти, відпусти! Що ти робиш? – зчинив переполох горобець.
- Я тебе зараз з’їм, - промовила Мура і міцно обхопила паташка двома лапами.
Зрозумів Пуцьвірінок, що Мура його обдурила. І вирішив: « Я тебе перехитрю», а вголос каже:
- Кішечко Муро, відпусти мене, будь ласка, на волю. В мене є маленькі пташенята. Я їх мушу годувати. Без мене - вони загинуть.
Почула хвостата про маленьких пташенят і облизалася. «У молоденьких пташок, має бути дуже смачне м'ясце, - гадає думку Мура. Треба неодмінно дізнатися, де гніздо у цього Пуцьвірінка. А потім з’їсти ще й їх». Але вголос промовляє:
- Друже милий, а я ще ніколи не бачила маленьких горобчиків. Хочу на них поглянути. Покажи мені дорогу до свого гнізда.
- Гаразд, - погодився горобець.
І наказував Мурі йти городами та полями. Мура йшла і дуже стомилася, бо йшла сама і ще несла з собою Пуцьвірінка.
Нарешті дісталися вони до старого коренистого клена.
- Тут, - каже горобець, - мій дім. Тут мої діти.
Мура глянула вгору і побачила там широке гніздо.
- Який ж у тебе великий дім! -каже.
- Ми горобці неліниві. До праці - жваві, -відповідає.
Дивиться кішка вгору і говорить:
- А пташенята в тебе теж такі великі та грубі!
- Та то вони вже майже дорослі, тому такі великі.
«От добре, - думає Мура, - буде мені багато м’яса. Ось спершу заб’ю їх батька, а тоді до них доберуся». І стукнула горобця лапою.
Той прикинувся мертвим. І коли кішка ослабила свої обійми - чкурнув у висоту. Тільки спогад про нього залишився.
- Ну, нічого, - каже сама до себе Мура, - зате твоїх пташенят я точно з’їм.
Залізла вона на дерево. Непомітно підкрадалася до малят. Коли звідки не взявся великий-великий птах. Крилами махає, дзьоб гігантський має. І ним , як стукнув Муру в голову, так і гепнулася вона донизу»
- За що? – кричала здивована Мура.
- Аби знала, як на дітей яструба полювати, - відповів їй могутній птах.
Боляче вдарилась кішка об пеньок – аж іскри перед очей полетіли. Довго боліла її голова. Але науку вона запам’ятала і більше нікого не дурила. Бо на кожну хитрість є ще більша хитрість.
А Пуцьвірінок більше ніколи не крав збіжжя на подвір’ї. Боявся Мури. Зрозумів, що на кожен злочин, є кара.
