Із запаленою керосеновою лямпадою вона вийшла із полотенцем на ґанок, через глупу вогку темряву пізнього літа дійшла до криниці. Набрала крижаної води, намилила руки, помила обличчя, щурячись від пекучої піни. Сплеснула водою, витерлася і покрокувала назад до ґанку. Вже підіймаючись риплячими сходами, вона почула його голос.
– Агов.
В темряві не було видно, і світло лямпади не досягало туди, де чувся голос. Але він підійшов ближче. Повстяні мешти, широкий спинджак, шкіряний капелюх.
– Агов. – відповіла вона.
– Хороший вечір.
– То вже ніч.
В одній руці він тримав батіг, згорнутий у кільце.
Вона повернулася вже до дверей.
– А може, постій трохи? – він засунув руки до кишень. – Погутаримо.
– Вже спати пора.
– Боїшся?
– Нічого мені тебе боятися.
– Боїшся. – він ледь помітно всміхнувся. – Без лямпади вже не тут була б.
– Нічого мені боятися. – повторила вона.
– А як не боїси, то загаси лямпаду. – він стояв плотно.
– Нащо це мені.
Він мовчав.
Вона повернулася, прочинила двері, та зайшла всередину.
Опинившись в кімнаті, вона зняла із себе плаття, повішала його на шафу. Потім лягла на ліжко, накрилася тонким рядном, і, поклавши руки на живіт, стала лежати і дослухатись. Із сусідньої кімнати долинали голоси, які співочо та марудно промовляли канти. Вона знов підвелась, загасила лямпаду, знов лягла.
Через кілька хвилин двері майже беззвучно прочинилися, і чоловіки стали заходити. Вони крокували тихо, а коли зайшли усі, то зачинили двері. В темряві було чутно їхнє стишле дихання, запах вітру та поту. Вони стали роздягаться, і вже коли опинилися в спідньому, то по одному лягали на ліжко, під тонке рядно.
Вони заходили по черзі, всі решта лежали сумирно на спинах, поки один грав її. Він був широкий, тож їй майже зіплюснуло ноги навсибіч під його вагою. Другий був швидше, та дійшов найбистріше. На третьому вона відчула дивне піднесення, наче засвітилася нічна темрява, а ще співали канти за стіною, і коли він рвучко гупнувся на неї кілька разів, полегшуючись, вона тілом зчула туге та гаряче сонце, що налилося в лоні.
