Чотирнадцять членів патрульної групи мандрували звивистими тунелями і гігантськими печерами, що раптово відкривались перед ними. Безшумні в зачаклованому взутті і майже невидимі в своїх півафві, вони спілкувалися лише мовою жестів. Більшу частину дороги підйом був ледь помітним, хоча іноді вони видиралися прямовисними стінами кам’яних кратерів, і кожен крок та кожен камінь, за який вони чіплялись, вилазячи вгору, наближав їх мети. Вони перетинали кордони чужих територій, що належали монстрам або іншим расам, але ненависні гноми та навіть дворфи-дергари завбачливо не показувались. Мало хто з жителів Підзем`я міг з власної волі загородити шлях групі дроу, що вийшла на рейд.
Наприкінці тижня всі дроу вже могли відчути зміни в довкіллі. Наземному жителеві все ще було б некомфортно на такій глибині, однак темні ельфи звикли до постійно тиску тисяч і тисяч тонн каменю над своїми головами. За кожним згином тунелю вони чекали, що стеля зникне і зміниться порожнечею і відкритістю наземного світу.
Вони відчували легенькі подуви повітря – не гарячі вітри з запахом сірки, що підіймались від магми з глибин землі, а вологе повітря, що пахло сотнею запахів, досі незнаних для дроу. Нагорі була весна, але ельфи не знали про це, живучи в своєму світі без змін сезонів, і повітря повнилось ароматами квітів, що щойно розквітли і дерев, що відкривали свої бруньки.
В цій звабливій чарівності ароматів, що аж мучили його, Дзирт мусив знову й знову нагадувати собі, що місце, до якого вони наближаються, безпросвітно лихе і небезпечне. Можливо, думав він, ці запахи – щось на кшталт демонічної приманки, що спокушала необережне створіння вийти в наземний світ і втрапити в його смертельну пастку.
Жриця Арак-Тініліту, що подорожувала разом з групою, підійшла до однієї зі стін і притискалась лицем до кожної щілини, яку знаходила.
- Ось ця підійде, - мовила вона невдовзі. Вона наклала закляття бачення і зазирнула в вузеньку щілину, в яку ледь пролазив палець, вдруге.
- Як ми пройдемо крізь неї? – знаками запитав один із членів патрульної групи іншого. Дайнін помітив мовчазну розмову і обірвав її сердитим поглядом з-під лоба.
- Нагорі день, - оголосила жриця. – Ми зачекаємо тут.
- Як довго? – запитав Дайнін, знаючи, що патруль уже на грані готовності, адже довгоочікувана мета вже так близько.
- Я не знаю, - відповіла жриця. – Не більше половини циклу Нарбонделі. Давайте покладемо тут речі і відпочинемо, поки маємо таку можливість.
Дайнін не хотів зупинятись, групу краще було чимось зайняти, але він не наважився перечити жриці.
Однак перерва виявилася недовгою, бо за кілька годин жриця ще раз зазирнула в щілину і оголосила, що час настав.
- Ти перший, - мовив Дайнін Дзирту. Той недовірливо зиркнув на брата, він не мав жодного поняття, як має пролазити в таку вузьку щілину.
- Підійди, - наказала жриця, беручи в руки сферу з безліччю отворів. – Пройди повз мене і продовжуй іти далі.
Дзирт проминув жрицю, що вимовила наказ для сфери і затримала її над головою Дзирта. Чорні пластівці, чорніші, ніж ебенова шкіра Дзирта, закружляли над ним, і йому здалось, ніби по спині пробігли мурашки і хребет аж задрижав.
Інші зачаровано дивились, як тіло Дзирта стоншується до товщини волоска і він перетворюється на двовимірне зображення, на тінь самого себе.
Дзирт не розумів, що відбувається, але тріщина раптом розширилася перед ним. Він прослизнув туди, відчуваючи, що може найлегшим зусиллям волі керувати рухами своєї нової форми, і проминав згини і повороти, кожен вигин вузенької щілини, мов тінь на розтрощеній кам’яній поверхні. Потім він опинився в продовгуватій печері, прямо навпроти єдиного виходу.
Над землею нависла безмісячна ніч, але навіть вона здавалася ясною для глибинного дроу. Дзирту здавалось, ніби щось підштовхує його до виходу, у відкритість наземного світу. Інші учасники рейду один за одним прослизали щілиною і опинялися в печері, жриця з’явилась останньою. Дзирт перший відчув тремтіння, з яким його тіло повернулось в звичайну форму. За мить усі вже нетерпляче перевіряли свою зброю.
- Я залишусь тут, - сказала жриця Дайніну. – Гарного полювання. Павуча Королева дивиться на вас.
Дайнін ще раз застеріг свою групу від небезпек поверхні, а тоді рушив до виходу, маленького отвору в боці скелястого відрогу високої гори.
- За Павучу Королеву, - проголосив Дайнін. Він глибоко вдихнув, заспокоюючись, і повів групу до виходу, під відкрите небо.
Попід зорі! Інші, здавалось, нервували під цим світлом, що викривало їх, але погляд Дзирта неминуче тягло вгору, до неба, до незліченних миготливо-сяючих точок. Його огорнуло зоряне сяйво, і він відчув, ніби його душа здіймається вгору, і навіть не помітив прекрасного радісного співу, що долинув до нього разом з вітром, настільки той спів здавався невід’ємним від побаченого.
Дайнін почув спів. Він був достатньо досвідченим, щоб впізнати таємничі голоси ельфів поверхні. Дроу присів і вдивився в горизонт, знаходячи поглядом єдиний вогник в далекому кінці лісистої долини. Він знаком наказав групі рухатись, підкреслено підштовхнув брата, стираючи зачарований вираз з його очей, і повів воїнів уперед.
Дзирт бачив тривогу на обличчях супутників, і вона дуже контрастувала з його непоясненним умиротворенням. В одну мить він відчув, що в усьому цьому щось дуже, дуже не так. Серце Дзирта ще з тієї миті, як він ступив крок з тунелю, відчуло, що це не той жахливий світ, який так старанно розписували наставники Академії. Він відчував себе незвично без кам’яної стелі над головою, але йому було комфортно. Якщо зірки, світло яких зачіпало найглибші струни його душі, і справді були нагадуванням про те, що принесе наступний день, як говорив Майстер Хатч`нетт, той день, без сумніву, не мав бути таким вже жахливим.
Лише збентеження приглушало його відчуття свободи. Або це він втрапив у пастку і бачить все не так, як є, або його супутники, і його брат також, дивляться на світ крізь заплямовану пелену.
Це підвело Дзирта до іншого питання без відповіді: його відчуття затишку і спокою це вияв слабкості його серця, чи він і справді осягнув істину цього світу?
- Це майже те ж саме, що і грибний гай у нас вдома, - запевняв Дайнін інших, поки вони непевно огинали маленький лісок, - вони не одухотворені і безпечні.
Та все ж, молодші дроу здригались і хапалися за зброю кожного разу, коли білка перестрибувала з гілки на гілку або невидима птаха щебетала щось в ніч. Світ темних ельфів був світом тиші і кардинально відрізнявся від шумного життя весняного лісу, крім того, в Підзем`ї майже кожне створіння могло (і зазвичай так і чинило) напасти на кожного, хто опинився на його території. Навіть стрекіт комах звучав для гострого слуху дроу лиховісно.
Дайнін обрав правильний напрям, і скоро в звуках чарівного співу втонули майже усі інші, а світло від вогню замигтіло між кущами. Наземні ельфи були найобережнішою расою, і людина чи навіть крадькуватий хафлінг практично не мали шансів застати їх зненацька.
Однак цієї ночі до них наближались дроу, куди майстерніші в маскуванні, ніж найкращий зі злодіїв. їхні кроки були нечутні, навіть хоч під ногами був килим сухого опалого листя, а неперевершена броня бездоганно повторювала контури тендітних тіл і навіть без шелесту згиналася, повторюючи їхні рухи. Непомічені, вони обігнули маленьку поляну, де чудесний народ танцював і співав.
Приголомшений щирою радістю забави ельфів, Дзирт ледь чи помічав накази брата, які той роздавав на мові жестів. Серед ельфів танцювало декілька дітей, яких можна було відрізнити лише за зростом, адже були вони не менш вільні і радісні, ніж дорослі. Вони здавались такими невинними, такими повними життя, всі вони явно були пов’язані між собою дружбою куди міцнішою, ніж Дзирт коли-небудь бачив у Мензоберранзані. Вони так відрізнялися від того, що розповідав про них Хатч`нет, від тих історій про лихих і жорстоких потвор.
Дзирт майже не побачив, але відчув, як його група починає рухатись, дроу розходились так, щоб отримати якомога більшу перевагу. Але він все ще не міг відвести погляду від дійства, що розгорталось перед ним. Дайнін легенько штурхнув його в плече і показав на маленький арбалет, прикріплений до пояса Дзирта, а тоді прослизнув, займаючи свою позицію збоку.
Дзирт хотів зупинити свого брата та інших, хотів, щоб вони почекали і подивились на ельфів поверхні, яких вони поквапились назвати ворогами. Дзирт відчув, що не може зрушити з місця, навіть поворухнути непокірним язиком, бо в роті раптом пересохло. Він поглянув на Дайніна і міг лише сподіватись, що брат помилково прийме його здавлене дихання як жагу бою.
Гострий слух Дзирта вловив м’яке бриніння тятиви на десятках маленьких арбалетів. Ще мить ельфійська пісня лунала, а тоді кілька ельфів упали на землю.
- Ні! – закричав Дзирт, це слово вирвалося з нього і забриніло таким глибинним гнівом, якого він ще ніколи не відчував. Але для інших дроу це заперечення пролунало як ще один бойовий клич, і перш ніж наземні ельфи встигли зрозуміти, що сталось, Дайнін зі своєї групою кинувся на них.
Дзирт також стрибнув на осяяну вогнищем поляну зі зброєю в руках, хоч він не мав жодного поняття, що буде робити далі. Він хотів лише зупинити цю різню, покласти край картині, що розгорталась перед ним.
Ельфи поверхні почувались спокійно в своєму лісовому домі, тож не були навіть озброєні. Воїни-дроу врізались в їх гурт безжально, збивали їх на землю і рубали їхні тіла навіть задовго після того, як світло життя полишало очі наземних ельфів.
Одна перелякана ельфійка вискочила прямо навпроти Дзирта. Він опустив скімітари вістрями в землю, шукаючи якийсь спосіб показати, що не зашкодить їй. Жінка раптово подалась вперед , коли вістря меча вп’ялось їй в спину, пронизуючи наскрізь тендітне тіло. Шокований Дзирт з жахом дивився, як воїн-дроу позаду неї хапає руків’я меча в обидві руки і оскаженіло провертає його. В останню мить свого життя ельфійка дивилася в очі Дзирту, її погляд благав милосердя. Замість слів з її горла вирвалось тільки жахливе клекотіння крові.
Воїн-дроу з обличчям, що виражало верхню межу екстазу, вивільнив меч і завдав ще одного удару, зносячи голову ельфійки їй з плечей.
- Помста! – закричав він Дзирту, його обличчя було перекривлене потворним тріумфом і гнівом, а світло його очей здавалося шокованому Дзирту демонічним. Воїн ще раз різонув тіло убитої жінки, а тоді розвернувся в пошуках нової жертви.
За мить ще одна ельфійка, цього разу дівчинка, вирвалась з різаними і помчала в напрямку Дзирта, знову й знову викрикуючи одне-єдине слово. Вона кричала на мові світлих ельфів, якої Дзирт не знав, але одного погляду на її прекрасне, мокре від сліз обличчя було достатньо, щоб зрозуміти, що вона вигукує. Вона не зводила очей з понівеченого трупа біля ніг Дзирта, її мука була сильніша навіть за страх власної неминучої смерті. Єдиним словом, яке вона могла кричати, могло бути тільки: «Мамо!»
Гнів, страх, відчай, і вир інших емоцій огорнув Дзирта в той жахливий момент. Він хотів втекти від цих почуттів, згубити себе у сліпому безумстві свого роду, щоб прийняти таку потворну реальність. Наскільки легше було б просто відкинути власну совість, що завдавала такого болю.
Дівчинка підбігла до Дзирта, але ледь чи бачила дроу, її погляд був прикутий до мертвої матері, потилиця дитини була відкрита для єдиного смертельного удару. Дзирт підняв скімітар, на той момент він не міг відокремити милосердя від убивства.
- Так, мій брате! – крикнув йому Дайнін, його голос прорізав крики воїнів і для Дзирта прозвучав як обвинувачення. Дзирт підняв очі на Дайніна, брат був з голови до ніг залитий кров’ю і стояв посеред порубаного місива тіл мертвих ельфів.
- Тепер ти знаєш, яка це честь – бути дроу! – і переможно здійняв стиснутий кулак в повітря, - сьогодні ми вмилостивимо Павучу Королеву!
Дзирт кивнув йому і з гарчанням повернувся для смертельного удару.
Він ледь не зробив це. В своєму замішанні Дзирт ледь не став таким, як його рід. Він ледь не знищив життя в сяючих очах тієї дивовижної дитини.
В останній момент вона підняла погляд на нього, і її очі сяяли, мов темне дзеркало для зчорнілого серця Дзирта. В тому дзеркалі, у відображенні гніву, що вів його руку, Дзирт віднайшов себе.
Він опустив скімітар в потужному ударі, краєм ока спостерігаючи за Дайніном. Скімітар просвистів повз дівчинку, не зашкодивши їй. Одночасно з тим ударом друга рука Дзирта блискавично вхопила дівчинку за одяг і кинула її обличчям вниз на землю.
Вона закричала, нажахана, але ціла, а Дзирт побачив, як Дайнін ще раз здійняв кулак, а тоді повернувся й побіг геть.
Дзирт мусив діяти швидко – битва вже наближалася до свого жахливого кінця. Дзирт завдав ще одного майстерного удару скімітаром, розрізаючи одяг на спині дитини, але не лишаючи навіть подряпини на ніжній шкірі. Тоді він вимастив «поріз» кров’ю з безголового трупа, знаходячи якесь похмуре задоволення в думці, що матір ельфійської дитини була б рада знати, що помираючи, врятувала життя своїй дитині.
- Лежи тихо, - прошепотів він дівчинці на вухо. Дзирт знав, що вона не розуміє його мову, але намагався говорити заспокійливим тоном, аби вона зрозуміла, що він намагається обдурити супутників. Він міг лише сподіватися, що зробив усе правильно, коли за мить Дайнін та декілька інших дроу підійшли до нього.
- Чудова робота! – емоційно вигукнув Дайнін, він тремтів від збудження. – Ми вбили усіх, а з нас жоден навіть не отримав поранення! Верховні матері Мензоберранзану будуть, безперечно, задоволені, хоч у цих нікчем навіть нічого вкрасти!
Він поглянув на трупи під ногами Дзирта і поплескав брата по плечах.
- Вони й справді думали, що зможуть втекти? – рикнув Дайнін.
Дзирт ледь міг приховати відразу, але Дайнін був надто п’яний від крові, тож все одно цього б не помітив.
- Тільки не від тебе! – продовжував Дайнін. – Дві смерті на рахунку Дзирта!
- Одна смерть! – запротестував інший, стаючи поруч з Дайніном.
Дзирт рішуче вхопився за руків’я своїх скімітарів і зібрав усю свою відвагу. Якщо цей дроу наблизиться і виявить обман, Дзирт буде битись за життя ельфійської дитини. Він уб’є своїх супутників, навіть свого брата, щоб урятувати дівчинку з сяючими очима, аж поки його самого не вб’ють. Принаймні, тоді Дзирт уже не побачить, як вони вбиватимуть дитину.
На щастя, проблема вирішилась інакше.
- Дзирт убив дитину, - говорив дроу Дайніну, - але я убив старшу жінку. Я встромив їй меч у спину, перш ніж твій брат навіть встиг взяти в руки скімітари!
Це було рефлексом, несвідомою відповіддю на те зло, що його оточувало. Дзирт навіть не встиг цілком усвідомити, що сталось, і лише за мить побачив хвалькуватого дроу, що тепер лежав на спині, закриваючи руками обличчя і стогнучи від болю. І лише тоді Дзирт відчув пекучий біль у власній руці і, опустивши очі, побачив, що стискає руків’я скімітара, вимащене кров’ю.
- Що ти зробив? – з притиском запитав Дайнін.
Дзирт міркував швидко, але брату нічого не відповів.
Він глянув повз Дайніна, на скорчені тіла на землі і виплеснув увесь гнів, що закипав у серці, в проклін, який могли б зрозуміти інші.
- Якщо ти ще хоч раз вкрадеш у мене моє вбивство, - виплюнув він, намагаючись, надати брехливим словам переконливості. – Замість цієї відрубаної голови я покладу твою.
Дзирт знав, що ельфійська дитина, хоч і щосили намагалась лежати тихо, починала ледь помітно тремтіти від ридань, тож вирішив не випробовувати далі своє щастя.
- Ходімо, - прогарчав він. – Давайте облишимо це місце. Від смороду наземного світу аж гірко в роті!
Він покрокував геть. Інші зі сміхом підняли з землі свого побитого супутника і попрямували за ним.
- Нарешті, - прошепотів Дайнін, спостерігаючи за напруженою швидкою ходою свого молодшого брата. – Нарешті ти зрозумів, що значить бути воїном-дроу!
У своїй сліпоті Дайнін навіть не зрозумів іронії власних слів.
- Ми повинні зробити ще дещо, перш ніж повернемось додому, - мовила жриця, коли група наблизилась до входу в печеру. Лише вона знала про ще одну мету рейду. – Матері Мензоберранзану веліли нам стати свідками найбільшого жаху наземного світу, щоб ми могли розповісти про це своєму роду!
«Своєму роду?» - думав Дзирт, його думки почорніли від сарказму. Після побаченого він міг сказати, що дроу вже бачили найбільший жах наземного світу – самих себе!
- Там! –вигукнув Дайнін, вказуючи на східний горизонт.
Легенький проблиск світла окреслив темні обриси далеких гір. Житель поверхні навіть не помітив би цього, але для дроу це світло було дуже чітким, тож усі, навіть Дзирт, інстинктивно відсахнулись.
- Як гарно, - насмілився прокоментувати Дзирт за мить, розмірковуючи над побаченим.
Дайнін проштрикнув Дзирта крижаним поглядом, але він не міг зрівнятись з поглядом жриці.
- Зніміть плащі та все спорядження, навіть броню, - наказала вона групі. – Заховайте все в затінку печери, там, куди не дістане світло.
Коли завдання було виконане, жриця вивела їх на світло, що все яснішало.
- Дивіться, - похмуро наказала вона.
Небо на сході стало рожевуватим з фіолетовим відтінком, тоді цілком рожевим, і від його яскравості дроу болісно примружились. Дзирт хотів відкинути біль, додати цю картину до гніву, з яким він заперечував усі слова Майстра Знань стосовно світлих ельфів.
А тоді це сталось – верхній край сонця показався над східним горизонтом. Наземний світ прокидався від його тепла, від його життєдайної енергії. І ці ж самі промені обпалили очі темних ельфів шаленим вогнем, врізаючись в зіниці, незвиклі до такого світла.
- Дивіться! – кричала їм жриця. – Пізнайте глибини жаху!
Один за одним дроу скрикували від болю і ховались у темряву печери, аж поки залишився лише Дзирт, що стояв поруч зі жрицею в світлі новонародженого дня. Насправді, світло ранило Дзирта так само сильно, як і його супутників, але він грівся в ньому, приймав його як очищення, підставляв себе променям, допоки світло очищувало його душу.
- Ходімо, - мовила йому жриця невдовзі, не розуміючи, що він робить. – Ми вже достатньо побачили. Можемо тепер повертатися в рідні краї.
- Рідні краї? – глухо перепитав Дзирт.
- Мензоберранзан! – крикнула жриця, вважаючи, що хлопець вже божеволіє від світла. – Ходімо, поки це пекло не спалило дотла твою шкіру і плоть з твоїх кісток. Нехай наші наземні родичі страждають під цим вогнем, це заслужене покарання за їхні злі серця!
Дзирт посміхнувся невесело і безнадійно. Заслужене покарання? Йому хотілося зірвати тисячі таких сонць з неба і помістити в кожну печеру Мензоберранзану, щоб сяяли вічно.
А тоді Дзирт уже не зміг витримати світла. Він хитаючись поплентався назад в печеру і вдягнув броню. Жриця тримала сферу в руках, і Дзирту знову належало першим прослизнути в тріщину. Коли усі члени групи приєднались до нього, Дзирт зайняв свою позицію попереду і повів їх похилими стежками, все глибше в темряву – назад в чорноту їхнього існування.
