- Що робити будемо, батьку? - нервово сіпався Немиченко.
"Батько", бачачи, як прищ виростає знову, мовби ніхто його й не видавлював, не замащував, раптом втратив райдужний настрій і почуття жалю за обдертими шпалерами.
- Штурмувати треба, або хоч лякнути, - пробелькотів ледь чутно, що й Немиченко, якби стояв на крок далі, навряд чи второпав би щось із сказаного, - бо інакше цій вовчій зграї вік панувати.
- Правильно, батьку, правильно! - аж скрикнув Немиченко і, залишивши розгубленого Федора Талимоновича в самоті, на якусь мить десь зник.
Наразі з'явився з каменем у руці.
- Лякнемо, батьку? - перепитав.
У Федора Талимоновича знову блиснула іскра в очах.
- Давай, Немиченко, давай, - прошепотів Федір Талимонович. - Тільки не кидай, ради Бога, у міліціонера.
- Що ж це ти, народ, так швидко всрався?! - гукнув Немисченко щосили до натовпу. - Не бійся, бий гадів! - і жбурнув каменем у напрямку будинку.
Брязнула, розсипаючись на скалки-леза, величезна шибка у вікні першого поверху. За вікном щось страшно зойкнуло і наразі закричало нелюдським голосом:
- Убили!
Міліціонерик, тремтячи, мов осиковий лист, стрельнув з пістолета у Немиченка, вцілив того в плече і, побілівши, як смерть, зник за дверима.
Натовп заревів, мов поранений звір, хитнувся.
- За що стріляєте в нас, шакали? - страшно, дико заревів хтось на площі. - За нашу ж землю?!
І світ перевернувся. Втративши страх перед обіцяними "свіжими силами", кинулися ошаленілі люди до будинку.
А Федір Талимонович, нещасний Федір Талимонович, нажаханий отим "Убили!" з-за вікна, наляканий закривавленим, ревучим, мов бугай, Немиченком, якого відтягали кудись убік, нічого вже більше не хотів - ні політики, ні прищі зводити - крім одного: спокійно прожити старість.
Тож кинувся попереду всіх до будинку, розпластався на дверях лицем до натовпу і, чіпляючись руками за що попало, лепетав побілілими губами:
- Не треба, люди, не треба. Прийдете завтра, як мене тут не буде.
Федора Талимоновича відтягали, рвали на ньому піджак, хтось кричав, мов несамовитий: "Уйді, сука!"; а Федір Талимонович стояв, як стовп, нікого і нічого не бачачи, ніби провалився у якийсь вакуум, стояв, намертво вчепившись у дверну ручку замкненим переляканим міліціонером зсередини дверей і молячись лише об однім - щоб витримало все це його прибите інфарктом серце.
І тільки коли в очах Федора Талимоновича трохи посвітліло, він отямився і зрозумів, що, переживши перший припадок люті, натовп уже заспокоївся, відійшов зі східців і чекає подальших розпоряджень.
Федір Талимонович ступив крок до натовпу і мовив ослаблим голосом:
- Люди добрі, Страйкуйте, вимагайте, повертайте землю і все, що хочете, тільки благаю - не треба штурмів.
Натовп щось гомонів, а Федір Талимонович все приходив до тями.
- То як же із землею? - подав хтось з мітингуючих голос. - Задля чого ж ми тут день угробили?
Федір Талимонович зняв із себе ледь не навпіл роздертого піджака, зі злістю швиргонув його кудись убік, і, бачачи, що натовп зовсім заспокоївся, знову загорівся бажанням будь-що ліквідувати ненависного прища.
- Люди, - мовив голосом уже твердим, знову гетьмансько-генеральсько-батьківським, - ми нічого не доб'ємося, доки не знімемо Булочку! Треба страйкувати!
- Батька, батька ставте на царство, не пожалкуєте! - волав із "санітарки", куди його вантажили, щоб везти до лікарні, поранений Немиченко.
Наступного дня всі підприємства Нижніх Шанюків страйкували. Вимога страйкуючих була одна - усунення з посади глави адміністрації Нижньошанюківського району Булочки Михайла Іларіоновича. Федір Талимонович весь день був у гущі подій, тож до вечора в головах страйкуючих вкорінилася й ще одна думка - керувати Нижньошанюківським районом повинен не хто інший, як Пилипчук Федір Талимонович, "наш справедливий мужик".
Тим часом, поки палали у вирі страйків та протестів Нижні Шанюки, існуюча владна вертикаль у державі похилилася і впала, вигромадивши натомість іншу вертикаль, котру щосили підпирала партія, де,за словами Булочки Михайла Іларіоновича, "грів і прикривав свою дупу Пилипчук". Тож за логікою подій нова влада підтримала збунтований нижньошанюківський люд і видала вердикт - буди Федору Талимоновичу главою району.
Бути, то й бути. Зайшовши в тепер уже свій кабінет, Федір Талимонович розпорядився спершу переклеїти шпалери і поміняти в кабінеті умеблювання - щоб не пахло Булочкою. Далі взявся за наступну справу - поцікавився, чи не можна б у Булочки відібрати на громадські потреби його незаконно, на думку Федора Талимоновича, збудований особнячок, але, зрозумівши, що той прищ устиг приховати весь компромат і до його особистої власності не підберешся, та й чи варто так уже наполягати (і сам же не вічно будеш на посаді, мусиш і свої майбутні статки захистити від посягань наступників), облишив дану затію.
Третьою справою Федора Талимоновича став візит Ричарда Лорі. Той довго і винувато на ламаній російській розпатякував про необхідність зміцнення англійсько-української дружби, аж доки Федір Талимонович не перервав його коротким і ясним запитанням:
- Скільки заплатили Булочці за діло?
- Дружба, - заусміхався Ричард.
- Ясно, - протяжно мовив Федір Талимонович. - Скажіть, а скільки до Англії кілометрів?
Лорі розгубився.
- Я маю на увазі, - продовжив Федір Талимонович свою думку, - чи не дуже далеко вам добиратися додому, бо тут, чесно кажучи, вам робити нічого.
- Контракт, контракт, - зашелестів Лорі папірцями.
Федір Талимонович ледь не бовкнув по старій звичці: "Запхни його в сраку", вже й "запхни" сказав, але в останню мить згадав, що перед ним іноземець, тож, остерігаючись міжнародного скандалу, сказав усе іншою фразою:
- Я його не підписував.
- Двадцат тисячі доларов, - хитро примружив очі Ричард, - взял Булочка.
Федір Талимонович повеселішав.
- Ну, якщо ви такій нікчемі, як Булочка, дали аж двадцять тисяч, то я себе оцінюю на всіх чотири десятки...
Лорі тільки рота роззявив.
- Євро, - закінчив фразу Федір Талимонович.
Лорі роззявив рота ще більше.
- Мі долар... - хотів щось сказати.
- Ви - долар, а ми - євро, вони, кажуть, вище ціняться, - не захотів Федір Талимонович слухати англійця, - плюс дивіденди від діяльності, ну, тут уже як домовимось.
Лорі вибалушив очі:
- Какой дівіденд? Плітка. Благосостояніє народ!
- З тебе поганий казкар, хлопче, - поплескав Федір Талимонович Ричарда по плечу. - Ну хіба ти з-за якоїсь плитки тарабанився б з Англії аж у наші Шанюки? Скажи чесно, що ви там у землі відкопали?
Лорі заходився кусати губи.
- То що, їдеш назад до Англії, - востаннє перепитав Федір Талимонович, - чи залишаєшся?
- О, русскій взятка, будь он проклят! - скинув Лорі руки догори.
- Україна - не Росія, - патріотично піднявши волохатого пальця догори, мовив Федір Талимонович відому фразу.
І доточив уже від себе:
- Ми - дорожчі. То їдеш, чи платиш? - без зайвих церемоній перепитав ще раз.
Лорі важко зітхнув і видавив:
- Мі не єдєм на родіна. Дело, дело. На трідцат тисяча євро...
- І десять тисяч доларів понад євро, - закінчив Федір Талимонович торгівлю, - ну, ви ж з доларами працюєте теж, - усміхнувся хитро.
Ричард ще трохи посмикався, мов той кабан, що намічений на шкварки, та й затих, погодився.
Впорядкувавши фінансові справи, Федір Талимонович узявся за обов'язки перед народом.
Вирішення питання Дач було чи не найважливішим з тих обов'язків. Питання намічалося вирішити одним махом. Про той "мах" попередили всіх жителів міста. І ось, коли сонце вже пестило червневі трави і блукало одурманеним дитям між квітуючими білими акаціями, окрилені самим райдужними надіями жителі Нижніх Шанюків зібралися на Дачах. Чорний джип у супроводі менш значущих автомобілів зупинився біля людей.
- Добрий день, дорогі мої земляки! - привітався Федір Талимонович, мовби століття не бачив своїх вірнопідданих. - А як ви тут поживаєте?
Люди знизали плечима - не бачиш, мовляв, чи що.
- Ех, розвалили економіку такі діячі, як у нас Булочка був, - осідлав Федір Талимонович улюбленого коника, - і тепер усім, усім нам важко.
- А мені б у такому джипі важко не було, - ляпнув хтось із натовпу, не дуже, видно, розумний.
Федір Талимонович кинув незадоволений погляд на базіку, кахикнув, крякнув і вирішив згортати промову.
- Ну, що ж, підемо подивимось, як ви тут живете, - мовив натомість і рушив на поле-будову.
Люди посунули за Федором Талимоновичем.
Федір Талимонович годин зо дві лазив по купах землі, щебеню, канавах, котлованах та траншеях, аж дехто з власників городів не витримав - посідали, хто де, та й чекали, коли ж закінчиться цей розтриклятий обхід.
Нарешті і Федір Талимонович стомився.
- То кажете, хочете тут городів? - перепитав, стоячи по плечі у висипаній по дну щебенем канаві.
Власники городів не відповіли нічого.
- То я й кажу, - продовжив Федір Талимонович, - які вже тут городи?! Городи дамо далі - на колгоспному полі, а тут хай будують, як почали.
- Так там же горох! - аж скрикнув хтось, вказуючи рукою на обіцяне далеке поле.
- А пішли глянемо, що то за горох, - подав пропозицію Федір Талимонович і повів людей дивитися на горох.
Люди стали край поля, дехто зірвав горохові стручки і заходився смакувати.
- А горох непоганий, - зірвав Федір Талимонович стручка, хотів і в рот увібгати, але раптом згадав, що він уже не "батько", не "гетьман", а повноважний представник влади, тож віддав стручка якомусь хлопчакові, що стояв неподалік.
- На, від зайця, - мовив хлопчаку напутнє слово.
Хлопчак роздовбав стручка і, забачивши, що заєць скупий, бо стручок плюсклий, сердито викинув подарунка геть.
- То що з горохом робити будемо? - питав Федір Талимонович у людей, неначе на нараді в управлінні сільського господартсва.
- А що робити? Скосити к бісовій матері та й наділяти городи! - подав голос хтось неврівноважений із жителів міста.
Федір Талимонович вирішив пропозицію врівноважити.
- Правильно, - мовив, - змолотить колгосп горох, збере чи спалить солому, і будете ви, дорогі мої земляки, при земельці.
- То це ж тут і серпень нас застане! - істерично заверещала якась жіночка.
- Серпень - це ще не зима, - просвітив Федір Талимонович жінку в питанні природознавства.
- То що ж ми тут уже посадимо?! - неграмотна попалася жіночка. не сприйняла науки.
- Цей рік - нічого, - вирішив Федір Талимонович бути відвертим, - а наступного... - і заплющив очі, щоб наглядніше уявити, які гори багатства посиплються на людей наступного року з оцього ось горохового лану.
Жіночка, мало що неграмотна попалася, то ще й без уяви.
- Довоювалися! - верещала. - Довимагалися! Погодилися б з весни на городи на колгоспному полі, хоч якийсь город мали б, а так смокчім тепер дулю з маком.
- А я ж казав весною, як ділили це поле, хай ділять, - підтримав жіночку Балацький. - Так ні, Дач назад захотілося.
- Ех, усі ми просто вчасно не зрозуміли, хто такий Булочка, - скрушно зітхнув Федір Талимонович перед розчарованими людьми.
- Булочка, Пилипчук, та всі ви одним миром мазані! - гірко верескнула наостанок жіночка. - А ми, дурні, вас слухаємо, та й те, що мали, теряємо!
Федір Талимонович аж захлинувся від обурення, почувши про себе таку нісенітницю. Його, Пилипчука Федора Талимоновича, поставили в один ряд із якимось нічого не вартим, дурним, нікчемним і нікому не потрібним Булочкою! Ганьба!
- Ну що ви, товариші, навіщо ви так, усе ж владнається, я вам обіцяю, - белькотів Федір Талимонович, з горем пополам проковтнувши обурення і щосили жалкуючи за старими часами, коли за таку образу він міг би отій "язикатій Фесці" угнути таких матюків, усипати такого перцю, що й до смерті не спромоглася би більше, паскуда, на таке гидезне порівняння, яке прозвучало нині.
Тим часом люди, бачачи, що серед червня, дійсно, пізно вже говорити про городи, розчаровано зітхали. махали руками і понуро розбрідалися по домівках.
- Ось питання й вирішується, - провівши поглядом земляків, мовив Федір Талимонович до свого водія. - Тихо й мирно. А дурний Булочка ледь революції не здійняв.
І ще раз пересвідчившись, що його, Пилипчука Федора Талимоновича, аж ніяк з Булочкою порівняти не можна - не той розум, масштаб не той - рвонув Федір Талимонович до свого знайомого, а тепер уже і підвладного голови КСП Петра Васильовича.
- Що ж, Петре, забираємо в тебе після жнив землю під городи, - мовлено було в головинім кабінеті.
- Забирайте хоч і все, - махнув рукою Петро Васильович і важко опустився на стілець.
- Правильно мислиш, Петре, буде з тебе голова, - похвалив Федір Талимонович свого приятеля і запропонував тому при нагоді заходити в гості.
Петро Васильович не відповів нічого, але Федір Талимонович тої відповіді й не потребував - обов'язок перед народом він з даної хвилини вважав виконаним. Тепер йому лишалося тільки керувати, правити, дбати, одним словом, "спокійно перти плуга".
Наступного дня, щоправда, як останній штрих революційних подій, у кабінеті Федора Талимоновича прозвучав телефонний дзвінок.
- Батьку, це я, Немиченко, - лунало в трубці. - Рятуйте, батьку! Ви ж знаєте, я тим каменем розтовк голову секретарці міської ради. Судитимуть мене, батьку. А я ж за вас, ми ж разом... Допоможіть, батьку!
Федір Талимонович поморщився від отого "батьку", облизав пошерхлі губи, перевірив, чи не підслуховує даної розмови секретарка, і знову взявся за трубку.
- Слухай, Немиченко, не в банду дзвониш, у районну адміністрацію, тож звертайся, як належить, - не втерпів-таки, зробив зауваження. - А по-друге, кожен сам відповідає за свої дії, тож будь мужнім. По-третє, при чому тут я до розбитої голови, як ти сам почав камінням жбурлятися?! І по-четверте, секретарка жива, так що багато тобі не дадуть. Отож будь добрий, не лізь до мене з подібними питаннями, у мене весь район, а не один Немиченко. І є, до всього, ще й закон.
- Батьку! Федоре Талимоновичу! Я ж за вас, як за себе! Я ж для вас...- стогнала трубка.
Федір Талимонович стогону не любив.
- Все! Все, Немиченко, все! - мовив твердо і припинив балачку.
Через хильку телефон задзеленчав знову.
- Батьку! Федоре Тали...
Федір Талимонович поклав слухавку і велів секретарці переключити телефон на себе, аби своїм дзеленчанням не відволікав главу району від роботи.
Через якусь мить бліда секретарка влетіла в кабінет і тремтячими губами повідомила:
- Федоре Талимоновичу, там хтось лається у трубці, обзиває якогось батька сукою і падлом, ще й гне, на чому світ стоїть, матюки. Що робити?
- Будеш свідком, ось що робити, - мовив Федір Талимонович. - Оформляй папери до суду. На Немиченка. Хай платить, непотріб, за свої слова, за образу честі керівника району, за паплюження влади штраф.
Випровадивши секретарку за двері, Федір Талимонович відкрив сейфа, вийняв звідти баночку пива і погасив пожежу, що бушувала всередині, як слід відзнаки вчорашньої перемоги на Дачах.
Життя входило у свою, роками вивірену, колію.
