- Ти знайшла слід? – прошепотів Дзирт, рухаючись поруч з великою пантерою. Він погладив Гвенвівар, її м’язи були розслаблені, тож Дзирт зрозумів - поруч не було жодної небезпеки.
- Значить, вони пішли, - мовив Дзирт, вдивляючись в темряву коридору перед собою. – Лихі гноми, так назвав їх мій брат, коли ми знайшли сліди біля озерця. Лихі і дурні, - він заховав скімітар і став на коліна поруч з пантерою, рука зручно лягла Гвенвівар на спину. – Але вони достатньо розумні, щоб уникати нашої патрульної групи.
Кішка глянула на нього так, ніби зрозуміла кожне слово, і Дзирт почухав Гвенвівар, свою найкращу подругу, між вухами. Дзирт добре пам’ятав свій захват того дня, тиждень тому, коли Дайнін оголосив, що позиція Гвенвівар у патрулі буде поруч із Дзиртом, не на жарт розлютивши цим Мазоя.
- Кішка належить мені! – нагадав Мазой Дайніну.
- А ти належиш мені, - відповів Дайнін, керівник патрульної групи, поставивши крапку в суперечці. Тож коли лише дозволяла магія статуетки, Мазой викликав Гвенвівар з Астрального Рівня і наказував їй бігти попереду, тож Дзирт отримував додаткову охорону і цінного супутника.
З незнайомих теплових візерунків на камені Дзирт зробив висновок, що вони зійшли зі свого звичного шляху патрулювання. Дзирт навмисно обігнав патруль, залишаючи решту своїх супутників далеко позаду. Він був впевнений, що вони з Гвенвівар зможуть подбати про себе, а коли всі інші були так далеко позаду, він мін розслабитись і насолоджуватись очікуванням. Хвилини, які Дзирт проводив на самоті, були необхідні йому для безкінечних спроб розібратись у своїх заплутаних емоціях. Здавалось, що Гвенвівар завжди мовчки схвалювала усе, тож Дзирт отримав чудового слухача для своїх міркувань вголос.
- Я починаю запитувати, навіщо це все? – прошепотів Дзирт кішці. – Я не ставлю під сумнів цінність цих патрулів – за один лише тиждень ми здолали десяток монстрів, що могли б зашкодити місту, але з якою насправді метою?
Він зазирнув у глибокі чаклунські очі пантери і знайшов там співчуття. Дзирт знав, що якимось чином Гвенвівар розуміє його дилему.
- Мені здається, я все ще не знаю, хто я, - розмірковував Дзирт, - або хоч ким є мій народ. Щоразу коли я знаходжу ключ до правди, він веде мене стежкою, по якій я не насмілююсь далі йти, до висновків, які я не можу прийняти.
- Ти дроу, - пролунало позаду. Дзирт різко обернувся і побачив всього за фут Дайніна, його обличчя було похмуре і стурбоване.
- Гноми вже надто далеко, - мовив Дзирт, намагаючись відволікти брата від його роздумів.
- Ти ще не зрозумів, що значить бути дроу? – запитав Дайнін. – Ти все ще не зрозумів шлях нашої історії і яким є наше обіцяне майбутнє?
- Я знаю про нашу історію те, чого мене навчили в Академії, - відповів Дзирт. – Це були найперші уроки, що ми отримали. Але я не розумію, яким буде наше майбутнє і тим більше, чим є те місце, в якому ми зараз живемо.
- Ти знаєш, хто наші вороги, - мовив Дайнін.
- Незліченні вороги, - відповів Дзирт, важко зітхаючи. - Ними кишать печери Підзем`я, і вони завжди чекають, коли зможуть прорвати нашу оборону. Але ми не дамо слабини, і наші вороги поляжуть від нашої могутності.
- Ох, але наші справжні вороги не живуть в темних печерах цього світу, - мовив Дайнін з хитрою посмішкою. – Їхній світ дивний і лихий.
Дзирт знав, на кого натякає Дайнін, але підозрював, що брат щось приховує.
- Світлі ельфи, - прошепотів Дзирт, і ці слова викликали в нього бурю емоцій. Усе своє життя він тільки й чув про злих родичів дроу, про те, як вони загнали дроу в глибини світу. Зазвичай Дзирт був надто зайнятий своїми повсякденними обов’язками, тож не думав про них надто часто, але завжди, коли думка про них приходила в його голову, він використовував це ім’я як пояснення усього, що ненавидів у цьому житті. Якщо б Дзирт міг якось звинуватити наземних ельфів (як, здавалося, звинувачував їх кожен дроу) в несправедливості суспільства темних ельфів, він зміг би побачити якусь надію в майбутньому свого народу. Розумом Дзирт намагався спростувати всі страшні легенди про світлих ельфів як частину нескінченного потоку брехні, але серцем він сподівався, що це правда, і відчайдушно за це чіплявся.
Він озирнувся на Дайніна.
- Світлі ельфи, - повторив він, - чим би вони не були.
Дайнін посміхнувся - невпинний сарказм брата давно став чимось звичним.
- Вони такі, як тебе вчили, - запевнив він Дзирта. – Вони нічого не варті, вони настільки жорстокі, що ти й уявити собі не можеш. Вони змусили наш народ страждати, вони прогнали наш народ цілу вічність тому, вони примусили…
- Я знаю всі ці історії, - перебив Дзирт, занепокоєний тим, як наростає тон голосу захопленого брата. – Якщо патрулювання завершене, давай зустрінемось з іншими десь ближче до міста. Це місце надто небезпечне для таких розмов.
Він піднявся на ноги і рушив назад, Гвенвівар йшла поруч з ним.
- Не таке небезпечне, як те, куди я скоро тебе поведу, - відповів Дайнін з хитрою посмішкою.
Дзирт зупинився і глянув на нього зацікавлено.
- Я думав, ти знаєш, - вдавано здивувався Дайнін. – Нас обрали, бо ми найкраща патрульна група, і ти, безперечно, зіграв важливу роль в тому, що таку честь отримали саме ми.
- Обрали для чого?
- За кілька тижнів ми залишимо Мензоберранзан, - пояснив Дайнін. – Наша дорога лежатиме за багато днів та миль від міста.
- Коли? – запитав Дзирт, раптово не на жарт зацікавлений.
- Два тижні, можливо, три, - відповів Дайнін, - але це буде варте чекання. Ми будемо тими, мій молодший братику, хто помститься нашим заклятим ворогами, хто завдасть славний удар в ім’я Павучої Королеви!
Дзирт думав, що він зрозумів, але новина була надто приголомшливою, що бути певним.
- Ельфи! – просяяв Дайнін. – Нас обрали для рейду на поверхню!
Дзирт не був таким захопленим, як його брат, він не був певний в тому, яке насправді значення цього завдання. Принаймні, він побачить наземних ельфів і дізнається, чи справдяться його надії. Але куди більш реальним для Дзирта було розчарування, якого він зазнавав усе своє життя, воно пригасило його захват і нагадало йому, що правда про світлих ельфів може бути виправданням для темного світу його народу, але замість цього може забрати у нього щось дуже важливе. Він не був певним, що відчуває в цей момент.
***
- Поверхня, - протягнув Альтон. – Моя сестра одного разу виходила в рейд туди. Найдивовижніший досвід, вона казала.
Він поглянув на Мазоя, не знаючи, як пояснити його нещасний вираз обличчя.
- І тепер твій патруль іде туди. Я заздрю тобі.
- Я не йду, - заявив Мазой.
- Чому? – здивувався Альтон. – Це справді рідкісна можливість. Мензоберранзан уже два десятиліття не влаштовував рейду на поверхню, і я певен, Ллос сердита. Наступний рейд може бути знову аж через двадцять років, а до того часу ти більше не працюватимеш в патрульній групі.
Мазой визирнув з маленького вікна Альтонової кімнати, спостерігаючи за комплексом Дому Ган`етт.
- Між іншим, - продовжив Альтон тихо, - там, подалі від цікавих очей, ти мав би чудовий шанс усунути обох братів До’Урден. Чому ти не підеш?
- Ти вже забув рішення, яке прийняли не без твоєї участі? – запитав Мазой, покосившись на Альтона зі звинуваченням в погляді. – Двадцять років тому наставники Академії заборонили магам з’являтись на поверхні.
- Звісно, - відповів Альтон, пригадуючи ту зустріч. Магік здавався йому таким далеким зараз, хоч його прийняли в Дім Ган`етт лише кілька тижнів тому. – Ми зійшлись на думці, що магія дроу може спрацювати непередбачувано під відкритим небом, - пояснив він. – На тому рейді, двадцять років тому…
- Я знаю ту історію, - загарчав Мазой і закінчив речення за Альтона. – Чаклунська вогняна куля виявилась куди більшою, ніж було розраховано, і убила кількох дроу. Небезпечні побічні ефекти, так назвали це ви, наставники, але я думаю, що магу було просто зручно прибрати кількох ворогів і видати це за нещасний випадок.
- Так, - погодився Альтон. – Ходять такі чутки. А оскільки свідків не було…
Він вирішив не завершувати думку, зрозумівши, що цим він Мазоя не заспокоїть.
- Це було так давно, - мовив він, намагаючись дати йому якусь надію. – Ти не маєш якоїсь іншої можливості?
- Жодної, - відповів Мазой. – Все це протікає надто повільно в Мензоберранзані. Я навіть сумніваюсь, що наставники вже почали з’ясовувати подробиці того випадку.
- Прикро, - мовив Альтон. – Це була б чудова нагода.
- Не говори про це більше! – вигукнув Мазой. – Матір СіНафай не наказувала мені убити Дзирта чи його брата. Тебе вже попередили тримати свої особисті бажання при собі. А зручна нагода все-таки може з’явитись.
- Ти так говориш, ніби вже знаєш, як помре Дзирт До’Урден, - сказав Альтон.
Мазой широко всміхнувся, занурюючи руку в кишеню і дістаючи звідти фігурку з оніксу, свого безвільного магічного раба, якому почав надто довіряти Дзирт.
- О, я знаю, - відповів він, а тоді підкинув статуетку Гвенвівар і спіймав її, тримаючи все ще на видноті. – Я знаю.
***
Обрані учасники рейду швидко зрозуміли, що це буде далеко не звичайне завдання. Вони не виходили на патрулювання навколо Мензоберранзану увесь наступний тиждень. Замість того вони день і ніч просиджували в Мелі-Магтірі. Майже щогодини учасники рейду збиралися за овальним столом в залі для засідань і вислуховували детальні плани очікуваної пригоди, і знову й знову Майстер Хатч`нет, Майстер Знань, переповідав легенди про жорстоких ельфів.
Дзирт уважно дослухався до цих історій, дозволяючи собі, примушуючи себе, потрапити в гіпнотичну павутину Хатч`нета. Історії мусили бути правдивими; інакше, якщо вони виявляться брехнею, Дзирт не знав, за що буде триматися, щоб зберегти свої принципи. Дзирт брав участь в приготуваннях до рейду, показував карти тунелів, якими вони будуть йти, знову й знову, аж доки вони не запам’ятали шлях бездоганно.
До цього нетерплячі дроу дослухались теж уважно, однак усі, крім Дзирта, ледь могли втримувати свій захват. Коли тиждень приготувань наближався до кінця, Дзирт помітив, що одного члена патрульної групи не вистачає. Спочатку Дзирт думав, що Мазой готується до рейду в Магіку, разом зі своїми колишніми наставниками. Але коли час вирушати вже майже настав і плани битви були чітко окреслені, Дзирт зрозумів, що Мазой до них не приєднається.
- Де наш маг? – наважився запитати Дзирт наприкінці одного з зібрань.
Дайнін гостро глянув на Дзирта, він не вважав це вартим уваги.
- Мазоя з нами не буде, - відповів він, знаючи, що інші можуть розділити хвилювання Дзирта, а в такий важливий час вони не можуть дозволити собі відволікатись на це.
- Магік заборонив магам виходити на поверхню, - пояснив Майстер Хатч`нет. – Мазой Ган`етт чекатиме твого повернення в місті. Для тебе це велика втрата, адже Мазой не раз доводив свою цінність. Але не бійся, з нами будуть жриці Арак-Тініліту.
- А як щодо… - почав Дзирт крізь схвальний шепіт інших учасників рейду.
Дайнін різко обірвав думку брата, легко здогадавшись, про що він питатиме.
- Кішка належить Мазою, - категорично відрізав він. – Кішка залишиться в місті.
- Я можу поговорити з Мазоєм, - попросив Дзирт.
Строгий погляд Дайніна відповів на запитання без слів.
- Наша тактика на поверхні буде інакшою, - звернувся він до групи, обриваючи шепіт. – Поверхня – просторий світ, без сліпих закутків і звивистих тунелів. Щойно ми виявимо ворогів, нашим завданням буде оточити їх і обмежити в просторі, - він глянув на молодшого брата. – Нам не потрібно буде виставляти охорону, і в такій битві чаклунська кішка може створити більше проблем, ніж користі.
Дзирт мусив задовольнятись і такою відповіддю. Сперечатись тут не допомогло б, навіть якби він зміг вмовити Мазоя віддати йому пантеру на час рейду, а він знав, що і це було б майже неможливо. Він відігнав від себе ці думки і змусив себе слухати брата. Це мусило стати найбільшим випробуванням його юності, і найбільшою небезпекою.
В останні два дні, коли план уже був відпрацьований до найдрібніших деталей, Дзирт відчув, що хвилюється все більше. Від нервового напруження його долоні увесь час вкривались потом, а погляд безцільно метався. Навіть всупереч розчаруванню через Гвенвівар, Дзирт не міг заперечити, що якесь хвилююче задоволення зароджується в ньому. Це була пригода, про яку він давно мріяв, відповідь на питання щодо істинної сутності його народу. Там, нагорі, в дивному чужому світі чекали світлі ельфи, невидимі жахи, що стали їхнім спільним ворогом, і тим, що зв’язувало усіх дроу. Дзирт пізнає велич битви, помститься заклятим ворогами його народу. До цього часу Дзирт бився лише з необхідності, в тренувальних залах або проти дурних чудовиськ, що підходили надто близько до його дому.
Дзирт знав, що ця битва буде інакшою. Цього разу його руку вестиме сила глибинних емоцій, честь його народу і їхня спільна мужність, і Дзирт вирішив завдати удару у відповідь гнобителям його раси. Він мусив вірити в це.
Дзирт лежав в своєму ліжку в останню ніч перед рейдом і, тримаючи перед собою скімітари, виконував повільні маневри.
- Цього разу, - прошепотів він уголос, звертаючись до власної зброї, зачарований заплутаним танцем навіть в такому повільному темпі. – Цього разу ваш дзвін буде голосом правосуддя!
Він опустив скімітари і поклав їх біля ліжка, а тоді повернувся на бік, намагаючись забутись в такому потрібному зараз сні.
- Цього разу, - повторив він, зуби були міцно зціплені, а очі світились рішучістю. Чи були ці слова його справжніми почуттями, чи лише надією? Дзирт відкинув це хвилююче питання, як тільки воно з’явилося в його голові, за його міркуваннями не було місця сумнівам. Він більше не розглядав можливість розчарування, йому не мало бути місця в серці воїна-дроу.
Але Дайніну, що зацікавлено спостерігав за братом з тіней під дверима, здавалось, ніби молодший брат намагається переконати сам себе у правдивості власних слів.
