Служба в армії вже позаду. Відтоді, як хлопчина починає усвідомлювати себе майбутнім чоловіком, на горизонті його долі з’являється армія. Вона – як той рубіж, здолавши котрий тільки і можна мати право зачисляти себе до чоловічої спільноти. Хтось мріє про неї, як мріють про море та морські пригоди, хтось сприймає її як ріку, котру вкрай необхідно переплисти, бо на її протилежному березі чарівні багатообіцяючі краєвиди манять око повнотою життя та розбурхують в уяві грандіозні плани на майбутнє. Для хлопця це один із найважливіших життєвих екзаменів, в першу чергу – для самого себе: а чи ж я такий, як усі?
Зате коли ти, чесно подолавши цю перешкоду, довівши собі та іншим, що ти – мужчина, виходиш на протилежний, тепер назавжди твій, берег міцним та загартованим труднощами, вдихаєш на повні груди вільне від вже виконаного тобою обов’язку повітря, – тоді ти сповна віддаєшся першій у своєму житті насолоді від дорослого життя.
Я привіз додому фотографії на згадку про армію та дві, омріяні з дитинства, бамбукові вудки. До таких вудок моя простецька підсака аж ніяк не підходила; рюкзак, з котрим я колись їздив на Десну, а потім пішов до армії, так там і залишився, тому вже наступного дня після повернення додому я заходився обновляти свою рибальську екіпіровку. Новий рюкзак із традиційно зеленого брезенту було придбано в наших „Спорттоварах”, а от підсаку я виготовив самотужки з трьох чотириміліметрових зварювальних електродів, шарнірно з’єднавши їх докупи за допомогою двох заклепок та приваривши до одного електрода у роз’єднаній вершині трикутника болт із різьбою, а кінець іншого зігнувши у вигляді кільця. Далі зелена капронова сітка від картопляного мішка чудово підійшла до трикутного обруча підсаки; гарний двометровий держак вийшов із моєї березової, ще доармійської, вудки, на тонший кінець якого я насадив шматок тонкої сталевої трубки з привареною на її кінці гайкою і ось справжня деснянська, своїми власними руками зроблена, розкладна підсака була готова.
До молодика, за плечима котрого є армія, оточуючі чоловіки ставляться по-серйозному, як до рівного собі. Іван Трифонович запросив мене на Десну.
– Може післязавтра на ніч по рибу з’їздимо? – запитав він на вечері з нагоди мого повернення.
– З’їздимо – сприйняв я це запрошення як належне, хоча ще кілька років назад і не мріяв про таке.
По рибу Іван Трифонович завжди їздить на мотоциклі і не в Рокочівщину чи Журавльове, котрі поряд з Коропом, а кілометрів за двадцять п’ять – під Змітнів, в місцину на той час, за загальними уявленнями, відлюдну та пусту через свою віддаленість, і ловив він у тій самій кручі, де колись щоліта жив та рибалив наш прадід – Іван Григорович, там, де він згодом і смерть свою зустрів, „козацьку”, як казав мій батько.
За двадцять п’ять кілометрів на велосипеді по рибу не наїздишся, тому такі віддалені місця завжди манять до себе рибалку незвіданістю та надією на небачені улови.Але цього літа Іван Трифонович, чи то бажаючи зекономити на пальному, чи з якихось інших причин, рибалив одразу за Сохачами – на півдорозі до своєї улюбленої кручі.
Виїхали ми по обіді і промчавшись через Короп, перетнули заасфальтованими вулицями Риботин, грунтовою стежкою обіч тряскої бруківки добрались до Сохачів, проїхавши селом до ферми, вихопились на луг і через якихось чотири-п’ять хвилин були вже біля Десни. На дорогу у нас пішло щонайбільше півгодини, а мої рибальські горизонти он як розсунулись! До цього часу виїзд за межі коропського лугу видавався мені майже нереальним (це ж бозна-як далеко, здавалося мені), але простий підрахунок вказував, що насправді навіть на велосипеді дістатись сюди за часом буде не набагато довше, аніж в Журавльове.
Тут не те, що біля Коропа, одразу ж було видно, що рибалок у цих місцях обмаль: он, лише одна гатка на всю кручу, а всім же відомо – чим менше рибалок, тим більше риби.
Іван Трифонович зайняв, звісно, свою гатку, а мені порадив сісти на самому початку кручі, там, де закінчувались густі хащі верболозу і де плес остаточно переходив у кручу. Моє місце нічим мене не вразило: супіщане дно, що було вкрите легеньким шаром коричневуватого мулу, не надто круто збігало в глибину; кущ лози, котрий лежав у воді, утворював природну гатку і течії нижче куща практично не було, лише від самої вершини куща поволі крутились цілою низкою, дрібненькі, немов намисто, войки.
Сам я, спираючись на власний досвід, навряд чи став би тут ловити, але відмовлятися мені було незручно і тому, мало на що сподіваючись, я все ж таки знехотя заходився готуватись на вказаному місці. Перш за все попереставляв у воді так, як вважав за потрібне, старі сошки, на котрих лоза вже встигла повикидати молодесенькі пагінчики, змагаючись із долею за право жити та демонструючи білому світові всю міць животворного начала деснянського Духу, а далі, почепивши на гачки жовті, майстерно зварені Іваном Трифоновичем горошини, вперше закинув свої бамбукові вудки.
Глибина виявилась цілком пристойною, вудки лягли красиво, дно, вочевидь, було чистим і гачки не чіплялись, як то буває, за підводні корчі чи траву, словом, у цьому відношенні все складалось досить обнадійливо. Я пристрілювався та пристрілювався, час од часу переставляючи сошки, з тим, аби знайти найбільш підходяще положення для вудок, коли гачки лежать на деснянському дні саме там, де треба, де по моєму розумінню повинні були пролягти вранішні риб’ячі стежки. Ці пошуки принесли ще й певний результат: півдесятка пліток та густірок спокусились на мій горох, тож, коли прийшла пора варити юшку, я, не осоромившись, підійшов до Івана Трифоновича не з пустими руками.
...Вечеряли ми вже в сутінках. Намет так і залишився у своєму мішку, прив’язаному до багажника мотоцикла. Якраз була середина червня, тепла ніч окутала землю, тож дядько і запропонував:
– Душно буде нам в наметі, давай ляжемо просто неба.
На той час у мене вже був досвід ночівлі і під скиртою, з батьком, і в наметі, з хопцями, але отак, просто серед лугу, під відкритим небом, без жодного, навіть умовного прихистку над головою... Проте, знаючи, що Іван Трифонович частенько взагалі сам ночував на Десні та згадавши свого прадіда-рибалку, я подумав: „А чом би й ні?”.
Зробивши собі підстилку з шару тоненьких гілочок верболозу, а поверх них поклавши старенькі ковдри та рибальські кухвайки, ми повлягались. Поговорили трохи про те, про се, але скоро вже Іван Трифонович замовк і, повернувшись набік, стиха, ледь чутно, засопів. „От що значить справжній рибалка... – із заздрістю подумалось мені. – Чи ж зможу і я коли-небудь отак незворушно заснути, навіть один, посеред лугу?”
А мені не спалось. Комара було на диво досить мало і його нечисленне військо мене, обмазаного в’єтнамською „Зіркою”, можна сказати, що й не турбувало. Десь, у глибині підсвідомості, я ще не порвав остаточно з армією, якась частинка мене за звичкою все ще продовжувала службу і не належала мені, і за тих кілька днів, що я вже перебував поза службою, я ще не звикся з думкою, що це назавжди, що армія позаду і що нині я можу вільно розпоряджатися собою, своєю долею. Сутінки вже цілком перетворились на нічну темінь, небо набуло темно-синього, до чорноти, кольору, тонесенький серпик молодого місяця не в змозі був дати хоч скільки-небудь значущого світла, зате зорі в чорному мороці сяяли мільйонами самоцвітів і я, лежачи горілиць, бачив, куди не поверни голову, лише їх яскраве мерехтіння.
...Я дивлюся на нічне небо і не можу стулити очей – сон не йде. І не тому, що знову, як колись, маряться мені поплавці, чи самі собою будуються в голові рибальські плани на ранок. Захоплююча картина нічного неба цілком полонила мене і я не можу відвести від неї очей. Стоячи на ногах та задерши голову догори, не надто налюбуєшся зорями, швидше шия заболить. А тут лежиш собі у зручній позі: на спині, заклавши за голову руки, і ніщо не заважає тобі усамітнено споглядати це величне видовище. Я дивлюсь в темну безодню і починаю відчувати перед нею щось таке, – мало не благоговіння. Замислившись над новим для мене, незвіданим ще відчуттям, я лежу, зосереджено дивлячись прямо в чорну безодню перед собою, аж коли це раптом Всесвіт зрушує з місця і починає нестись прямісінько на мене, чи, навпаки, це я силою думки стрілою мчу в незвідані глибини космосу.
І ось лише зараз до мене приходить відчуття цілковитої свободи, навіть не свободи – Волі. Все! Армія у мене за плечима. Вона загартувала мене і за це їй спасибі. Я витримав життєве випробування і воно передало мені свою силу. Армія назавжди залишиться зі мною – в її гарті, в її силі, в моїх спогадах. А тепер – Воля! Ось вона переді мною: оце зоряне небо і є уособленням Волі – безмежжя вибору, таємничість шляхів, незвіданість долі. Мені одразу ж пригадалась перша ночівля на Десні з батьком, під скиртою, і перше сильне враження від нічного неба, і мої муки в намаганні зрозуміти як це, коли безмежжя... Тепер це вже не викликає в мене панічного нерозуміння. Авжеж, світ не має кінця, бо інакше і бути не може: або він безмежний і тоді він сам собі опора, або... Та ні, по-іншому просто бути не може!
Як інколи все просто в дорослому світі! Сказали тобі, що по-іншому не може бути і ти приймаєш це на віру, бо давно вже зведені стіни того тунелю, яким ти рухаєшся по життю слідом за мільйонами своїх попередників.
Але ж наскільки велична картина нічного неба! Кожна з оцих зірок не менша, ніж наше Сонце, а відстань до них наочно уявити собі неможливо – просто немає з чим порівняти у нашому земному житті. І весь цей Всесвіт, вся неуявима кількість планет незбагненним чином тримається в пустоті, тримається лише завдяки тому, що безперервно рухається, тримається на інерції цього руху, кожна перебуваючи у взаємному зв’язку з іншими, а всі вони – в абсолютній гармонії між собою. Навіть коли життя одного з небесних тіл закінчується, десь в іншому місці виникає нове, виникає для того, аби не порушилась вселенська рівновага.
Як утворилась ця гармонія? Що було тому причиною? Ті зорі, що бачу я нині, – вони не сучасні мені: світло від них прямувало до моїх очей сотні мільйонів років. Дивлячись на них, я бачу страшенно далеке минуле, неначе читаю найдревніший рукопис. Що таке вік людини навіть у порівнянні з тим часом, що їх світло витратило на подорож до Землі? Найкоротша мить, неначе оцей помах моїх вій. І що тоді є людина перед лицем Космосу? Найменша порошинка біля підніжжя Евересту і близько не складе потрібного порівняння між людиною і Всесвітом.
Як, звідки все це взялося? Родюча земля дала життя рослинам, можна сказати, створила їх; люди, використавши дерево, звели будинки. А як утворився Всесвіт, уся оця небесна механіка?
Творець, має бути Творець... При денному світлі, серед співставних з людиною предметів, подібні думки ніколи раніше не відвідували мене, але нічне небо в момент, коли я відчув себе вільним вершити власну долю, вразило раптом своєю, незмірною з будь-чим на Землі, величчю, змінило хід думок і без будь-яких сторонніх спонукань я впевнено повірив: Бог є! Бог, Творець, ота Сила, котра породила все навколо, на Кому все тримається і за Чиїми законами живе.
В нашій сім’ї ніколи не було атеїстів і хоча ніхто не був і сильно віруючим, проте Богові завжди віддавалась належна шана, правда, чого гріха таїти, скорше в межах простонародної традиції, аніж свідомого вибору. Окрім сім’ї, я зазнав у цьому питанні стороннього впливу одразу з двох сторін: звісно від баби Явдохи, швидше емоційного, аніж пізнавального, і з протилежного боку – від викладачів технікуму, перш за все пропагандистського, аніж дискусійного, в пошуку істини. Свідомо чи несвідомо, але я уникав жодних суперечностей на цю тему навіть в роздумах наодинці із самим собою. Єдине, що в питанні визнання Бога викликало всередині мене певний внутрішній протест, було несприйняття виразу „раб Божий”. Раб – невільна людина, яка позбавлена жодного права на власну долю, раб – лише живе знаряддя праці, раб – чужа власність, раб – сама нікчемність. Таким було визначення цього слова і душа моя опиралась тому, аби безповоротно і нерозривно пов’язати його навіть із словом „Бог”, до того ж ще й добровільно погодитись на уособлення з цим виразом самого себе.
Я не міг уявити собі, що може спонукати людину добровільно стати рабом кого б то не було, плазувати перед ним, абсолютно підкорившись чужій волі. Але нині відчувши раптом, що є я перед лицем Всесвіту, уявивши всю велич Того, хто цей Всесвіт створив, я одразу ж визнав і повну Його зверхність над собою, і свою власну нікчемність перед Ним.
Дивно, але я не відчуваю від цього жодного приниження своєї гідності, адже, залишившись на своєму звичному місці у навколишньому світі, я просто почав усвідомлювати велич Того, хто цей світ створив, велич витрачених Ним зусиль...
Я гість у цьому світі лише на одну коротку мить і з’явившись тут, маю жити за встановленими Законами, а не поводитись, як мародер, тим більше, що мені дано Творцем ще й розум та серце, аби можна було розрізняти де добре, а де лихе.
Мені думалося спокійно, без жодного натяку на пафос і від цього на душі було легко і по-особливому світло. Я засинав і останньою моєю думкою було те, що кожній людині, аби зрозуміти деякі надзвичайно важливі життєві речі варто хоч раз у житті полежати отак погожої літньої ночі під сповненим величі зоряним небом.
...Ми проснулись, коли вже сіріло. Полежали трохи, стиха поговорили, потім підвівшись. висьорбали з казанка залишки холодної юшки, котра, настоявшись за ніч, видалась мені ще смачнішою, ніж увечері і розійшлись по своїх місцях.
Дивним, інколи незбагненним чином складаються людські долі і часом незрозуміло, чи то володарює в нашому житті випадок, а ми лише підкоряємось життєвій течії, чи ж все-таки ми торуємо свій шлях всупереч багатьом обставинам? Хтозна, як склалися б мої відносини з Десною, якби того дня мені не посміхнулось рибальське щастя. До армії не так вже й часто дарувала мені вона свої скарби – лящів та щук, а в’язя, такого, щоб потім про нього можна було з гордістю розповісти, – взагалі не доводилось ловити. Тому, швидше за все, з роками мій рибальський запал потроху згасав би, як у багатьох моїх ровесників, щоб зрештою перетворитись лише на окремі спогади про безтурботність дитячих та юнацьких років.
Але все вийшло не так. Важко сказати, що було тому причиною: новенькі, в добрий час куплені, бамбукові вудлища, котрі вже самі по собі надавали рибалці певного статусу, чи зорі так склались того ранку на червневому небосхилі, чи, можливо, я, сам того не усвідомлюючи, природньо перейшов якусь невидиму межу, що відділяє юнацьку сумбурну поверхневість від чоловічої ґрунтовної впевненості, тільки кльов був чудовий і понад два десятки пліток, густірок та в’язиків потягнули на добрих три кілограми. Хоча, на відміну від Івана Трифоновича, ляща того дня спіймати мені не вдалося, проте засмученим цією обставиною я не був.
Місце! Я взнав місце, до якого можна вільно дістатись велосипедом, де рибалок буває мало, а риба клює напрочуд добре.
Ще через день я знову був на цьому місці і знову був з рибою, але тепер, окрім красивого деснянського дріб’язку вагою по сто-двісті грамів у моїй торбині лежали два в’язі – один на півкілограма, інший – грамів на вісімсот.
І все! Я забув про озера, про красу зеленого латаття та білих лілей на блакитній від перевернутого синього неба воді, забув про гусячий поплавець, котрий повагом мандрує у „вікні”, занурюючись в глибину – віднині перед моїми очима стояли лише зеленава від верб та верболозів деснянська вода, а на її поверхні – жовта пінопластова кулька мого саморобного поплавця, що раптом стрімко зникає з очей, змушуючи серце спочатку завмерти, а потім шалено забитись у грудях, щоразу даруючи насолоду від нової порції адреналіну.
Часто один-єдиний, хай навіть маленький, успіх надихає людину рухатись далі; постійний – окриляє нас. Я зачастив на Десну. У мене немовби розпочалось друге життя. Ті загадки і таємниці, з котрими ніяк не вдавалось справитись кілька років назад, тепер розкривались із легкістю, неначе в моїх руках опинився чарівний ключик. Облюбоване мною місце щоразу давало щедрий улов і я вже час від часу починав вважати себе справжнім рибалкою.
Виявляється, добре ловити рибу можна і без гатки, хоча оце моє місце – чим не гатка? Спражнісінька гатка, тільки що нерукотворна, самою Десною, неначе спеціально для мене, приготована. Тепер я вже міркував по-іншому. Головне не те, хто облаштував місце – рибалка, чи природа; головне – вміти знайти серед багатьох інших, начебто, придатних для лову місць, одне найкраще. Головне, аби твій гачок з горошиною лежав якраз на тій підводній стежині, котрою мандрує в щоденних пошуках корму деснянська риба. Виявляється, досить покласти гачок на якихось двадцять сантиметрів вбік від цієї стежини і можна залишитись зовсім без здобичі. Маючи досвід, спостережливість та терпіння, завжди можна знайти на річковому дні таку місцину, котру риба відвідує найчастіше.
Вся штука в тім, що це потрібно відчувати, відчувати за безліччю явних та неявних прикмет: яке воно там, дно, з усіма його нерівностями, впадинами та іншими особливостями; розуміти деснянську течію – а як вона поводить себе на дні? Де проноситься прямим струменем, а де закручує вир, вимиваючи в глинистому, чи піщаному дні заглибину, таку привабливу для риби, бо в ній скупчується пожива, котру переносить ріка.
Ще потрібно вміти обходитись з принадою. Накидаєш у воду щедрою рукою одразу надто багато гороху і його або швидко знесе течія, або перегодуєш ним рибу і та, втамувавши голод, не захоче підібрати оту підозрілу горошину, що знаходиться на твоєму гачку. Якщо ж будеш занадто скупим, пожалієш принади – крутнеться трохи на цьому місці та й подасться далі.
Приманити рибу та втримати її на потрібному місці, розпалити її апетит постійними, але маленькими порціями принади так, щоб вона, забувши про обережність, все ж таки взяла дивну горошину, від якої тягнеться кудись вгору (чи не на Той, бува, світ?) незрозуміла волосінь, – у цьому якраз і полягає майстерність рибалки, майже мистецтво.
Мені начебто і було все це відомо раніше, правда, якимись окремими, не зв’язаними між собою знаннями, але лише тепер раптом все це почало складатись, – де само собою, неначе інтуїтивно, а де зі швидким досвідом, – в чітке розуміння того, що, як і коли потрібно робити.
...Будильник, поставлений мною на стілець біля ліжка та прикритий одягом, щойно коротко тренькнув, спеціально заведений так, щоб не розбудити батьків і я враз відкриваю очі. Чи то втома накопичилась від постійних ранніх, ще поночі, підйомів, чи визріло нове відчуття спокійної впевненості, а, можливо, вже й звичка запанувала, але поплавці вже не клювали, як в дитинстві, всю ніч перед моїми очима і плани не роїлись звечора в голові – ніщо не заважало міцному сну. Навпомацки знайшовши одяг, тихо, навшпиньках виходжу на кухню і, причинивши двері, швиденько снідаю. Рибальські черевики, що дістались мені в спадок від батькової пожежної уніформи, гупають по підлозі, немов кінські копита, тому я ходою мисливця, загрібаючи ногами при самій підлозі, намагаюсь тишком вислизнути в коридор, та все ж чую навздогін мамине:
– Ти поснідав?
–Тш-ш-ш... – і, причиняючи вже двері, ствердно киваю головою.
Ми тепер живемо втрьох у недавно збудованому власному будинку, неподалік стадіону, майже по сусідству з батьковими друзями-пасічниками. Пів-на-третю, надворі ще ніч, тишу якої порушують лише цикади та поодинокий собачий гавкіт окремих найдобросовісніших „сторожів”. Аж раптом десь далеко глухо задеренчав мотоцикл, потім з протилежного краю Коропа ще один, за ним десь зліва, не дуже далеко ( чи не Івана Трифоновича?) – третій. Пора! Рюкзак на плечі, велосипед, з прив’язаними до нього ще звечора вудками, виводжу за хвіртку, лише тепер розбудивши нашого Шарика, котрий, дзенькнувши ланцюгом, вилазить із своєї будки та, позіхнувши, здивовано глипає на мене: куди це ти, мовляв, так рано зачастив?
Ну, з Богом! Нехай пощастить мені і цього разу!
На чистому від хмар чорному нічному, всіяному яскравими зорями, небі зависнув трохи неповний ще місяць і добре підсвічує мені дорогу. Тінь від місячного сяйва непроглядно чорна, тому я намагаюсь обминати всі чорні місцини, що з’являються раптом на дорозі, щоб, бува, не втрапити на ходу в підступну ямку. Нічна, навіть не прохолода, – свіжість, приємно бадьорить, запахи в цей час як ніколи яскраві та виразні: ось, поряд, за парканом, запахло стиглою полуницею, а тут розлився духм’яний аромат квітів...
За кількасот метрів почався асфальт, вуличні ліхтарі змагаються з місяцем, не стільки освітлюючи дорогу, скільки розмиваючи чарівну картину нічного неба – тут можна добре натиснути на педалі. Я мчу пустими заасфальтованими вулицями, закладаючи біля військкомату круті віражі – спочатку вліво, потім вправо, одним махом долаю на Михайлівці невеличкий підйом, потім знову вниз, ще раз нагору і тут, вже на рівному місці, чимдуж жму на педалі, бо скоро буде автопідприємство. Четверо не надто великих, але злючих псів чи то ревно оберігаючи свою територію, чи то заради розваги, вилітають раптом із його воріт та з гавкотом щосили мчать до мене, проте я, навчений вже досвідом своїх попередніх поїздок, набравши достатню швидкість, встигаю промчати раніше, ніж вони добігають до дороги. Незважаючи на це, погоня триває і четвірка, захлинувшись під час бігу своїм гавкотом, мчить, важко хекаючи, в кількох метрах позаду мене. Попереду буде шляхова розвилка і ці чортяки (це ж треба!) заздалегідь розділяються на дві пари: одна бере лівіше, інша – правіше, мабуть, в надії не дати мені зманеврувати. Якраз перед розвилкою на дорожньому стовпі висить табличка з перекресленим написом „Короп”. Собача погоня, немов по команді, біля таблички одразу збавляє швидкість, а потім і взагалі повертає назад: їхня територія скінчилась, обов’язок виконано, слід повертатись.
Ху-у-х! – можна і дух перевести, бо під рюкзаком від цих гонок і спина спітніла. Щоб перетнути з кінця в кінець Риботин, вистачає кількох хвилин і ось вже ґрунтова стежка обіч бруківки змінила асфальт. Темрява помалу відступає, але сутінки ще не настали, проте стежка вже добре вгадується, бо ж і очі за цей час звикли до слабкого місячного світла.
Засіріло вже в Сохачах. Покрутившись по вуличках, мимо кладовища, через лісок, по піщаній дорозі, що круто скочується на луг, вилітаю в зелене безмежжя, яке пахне такою знайомою, такою любою рибальському серцю луговою сирістю, великою водою, травами та вербами. Кожного разу ця зустріч із світом Десни – як перша: трохи бентежить, піднімає настрій та звеселяє душу.
На порослій споришем луговій стежці лежить ніким ще не збита роса. Це означає, що я сьогодні перший, або і взагалі знову буду одним-єдиним рибалкою на всю кручу. За ті десять чи дванадцять разів, що я вже тут побував, ще жодного разу не довелось зустріти когось із вудками.
Яка насолода – їхати, ще в сутінках, вранішнім лугом! Тут зовсім по-іншому дихається, тут ніщо не дратує твого ока. Луг, весь помережаний видолинками та рівчаками з високою травою, порослий дупластими вербами, котрі повсідалися то тут, то там, мов старезні дідугани, густими хащами верболозів, що вкрили собою деснянські береги, – весь він як останній прихисток заповітної Волі, що панувала колись на нашій землі. Це відчуття одразу ж бере тебе в обійми і тобі так хочеться розправити неіснуючі крила, аби, злетівши над Десною, охопити поглядом весь цей прекрасний світ, світ ріки, її луків та озер, отой темно-зелений сосновий ліс, що видніється попереду і все Задесення з його високими пагорбами, замилуватись неповторною красою та й залишитись тут назавжди.
Та разом з тим легкий жаль туманом вповзає в душу – не квітне луг так, як квітнув ще кілька років назад. Цьогоріч не буяють на луговому видноколі високі, вище пояса, трави, хіба що по видолинках, де збиралась навесні вода. Не квітне всіма кольорами веселки різнотрав’я і спекотного літнього дня не жене вітер біло-жовто-синьо-зелено-червоні хвилі і нема того їх жаркого аромату, котрий при зустрічному вітрі забиває тобі дух. Трави нині хіба що трохи вище коліна і квітнуть вони цього року зовсім не рясно. Вже кілька років поспіль не розливається в повну силу Десна, хіба що лише місцями виходить вода із її берегів, сором’язливо ховаючись по колишніх рівчаках та лугових западинах, не демонструючи своєї сили та завзяття. Вже кілька років не ширяє над неозорими луками життєдайний Дух Десни – животворна сила первісної Волі, не дарує деснянській заплаві невичерпної жаги життя у всіх його проявах. Ех, жаль!
Та що поробиш – дасть Бог, наступного року по-справжньому розіллється наша матінка, порадує навколишній світ, звеселить наші серця і тоді знову пожене червневий східний вітер високі різнобарвні хвилі, забиваючи їх ароматами подих котромусь рибалці на велосипеді...
Півтора чи два кілометри вниз по течії промайнули в цих роздумах непомітно і ось я вже біля свого місця. Вчасно приїхав: легесенькі залишки сутінок через десять-п’ятнадцять хвилин зміняться літнім червневим днем. Якраз вистачить часу, аби розкластись та без поспіху приготуватись.
За два попередніх дні, що мене тут не було, рівень води різко впав – сантиметрів на тридцять: не за горами межень. Доводиться пересуватись нижче по кручі, обладнуючи нове місце для сидіння та переставляючи у воді сошки. Розмоклий і незатужавілий ще берег біля самого урізу води провалюється під черевиками, добре, що вони зроблені на совість, бачили і не таке. Та сидіти, тримаючи ноги майже у воді все ж не хочеться, тож, не встаючи з місця, зрізаю ножем правіше від себе з десяток лозових гілочок і кладу під ноги – яка-не-яка, а все ж опора.
Сяк-так обладнавшись, перш за все дістаю торбинку з горохом і повну жменю одразу ж, – торох! – туди, де з-за куща вибивається вервечка маленьких войків. Тепер можна приготувати свою нову підсаку – гарна вийшла, не налюбуюсь, скільки разів на цьому місці була вона в роботі! І півжмені гороху ще от сюди – трохи ближче до берега, де і течії ніякої немає, – нехай затримається рибка, заглянувши в цей затишок. Лише тепер, коли вже принада у воді, а підсака лежить напоготові під лівою рукою, можна лаштувати вудки.
Останні сутінки розтанули, поступившись новонародженому дневі, і чіпляти горошину на гачок можна вже без проблем. Горох тепер я варю в скороварці, придбаній мамою в магазині після перших же моїх серйозних уловів, тож його нинішню якість не зрівняти з тою, що була, коли я варив на керогазі. У порівнянні з піччю, скороварка, безперечно, програє, та все ж тепер горох виходить по-своєму гарний – більшість горошин залишаються з цілими шкуринками і вміст їхній однорідний та пластичний.
Ось вже й вудки закинуті. Я тепер – сама увага. Терпіння, терпіння, і ще раз терпіння... Тепер, коли всі попередні рази прояви мого терпіння винагороджувались великою здобиччю, витримати це виявляється, не так вже й важко.
Минає кілька хвилин – поплавці мовчать. Два десятки горошин летять у воду, через пару хвилин – ще така ж порція. Нарешті поплавець на правій вудці ледь помітно щось притиснуло, так, що на поверхні залишився лише сам краєчок кульки, а потім, – рука моя вже над вудкою і серце завмерло в передчутті, ну..., давай..., – пі-і-шо-о-в поплавець вглиб, вибравши всю вільну волосінь аж до гінчика вудки.
Р-раз! Є почин! Жваві сильні поштовхи вниз по течії добре гнуть гінчик вудлища, але по досвіду я відчуваю, що здобич не така вже й велика. Головне зараз – не наплескати, не порушити тишу, не налякати серйозну рибу. Тож, не поспішаючи, піднімаючи вудку все вище лише тоді, коли опір слабшає, потроху підводжу здобич до поверхні і мені вже час від часу добре видно, що в’язик, десь на півкілограма, щосили прагне отримати свободу; шукаючи виходу з халепи, в котру так необачно потрапив, він рветься в різні боки, але натиснути в глибину йому вже бракує сил. Вловивши момент, коли рибина опиняється біля самої поверхні і, розвернувшись, йде від берега, а її спинний плавець ріже поверхню води, трохи піднімаю вудку. В’язик, хапонувши повітря, враз смирнішає та безвільно, з розкритим ротом піднятої над поверхнею голови, тягнеться за волосінню в приготовану для нього підсаку.
Багатообіцяючий початок! Тож, швиденько запроторивши здобич до полотняної торбини, чіпляю на гачок наступну, заздалегідь приготовану відбірну горошину, і знову закидаю вудку. Я навіть не встигаю як слід покласти її на сошки, як краєм ока бачу миттєве зникнення поплавця на лівій вудці. Майже кинувши одну вудку, хапаю іншу – пізно! Гачок пустий. Ого! Хвилюючись, чіпляю горошину на гачок і в той же час – зирк! – на праву вудку, а там поплавець без поспіху, солідно так, по-важ-но, зникає під водою. Миттєво зреагувавши, правою рукою – р-раз! Є! вудка одразу ж дугою – оце так! Та раптом – вжик!, – волосінь вилітає з води... Що це?! Зірвалась! Серце вже калатає немов дзвін, в горлі від надмірного хвилювання сухий клубок...
На вудці нема повідця – лише вузлик там, де він кріпився до основної волосіні. Швидше прив’язати новий! ні, спочатку півжмені гороху в воду – треба втримати рибу на цьому місці... Тепер дістанемо запасні снасті – волосінь, гачки... Швидше, швидше!...
Руки від хвилювання трохи тремтять, але я намагаюсь взяти себе в руки. Зв’язати повідець з основною волосінню, а потім ще й прив’язати до нього гачка через хвилювання виявляється не такою вже й простою справою. Та все ж через кілька хвилин (а мені видається, що минула майже година) я все-таки закидаю вудку. Проходить ще кілька хвилин і поплавець диб-диб!, – пускаючи крупні кола, знову зникає під водою.
Р-раз! Є! І одразу ж – пустота, жодного опору, вудка розпрямилась, волосінь вільно повисла. Розгубленість, відчай, мало не паніка – в чому справа?! На вільному, скрученому в якусь спіральку кінці повідця відсутній гачок і мені спочатку аж ніяк не зрозуміло: як це могло статись? Вже чого-чого, а гачків за своє життя я перев’язав вдосталь і ще ніколи не траплялась зі мною така прикра несподіванка. Виходить, в поспіху та ще й тремтячими руками, я якось незграбно прив’язав гачка, можливо, неправильно затягнув вузлика, що він одразу ж розпустився...
Ех! Отакі два здоровані зійшли... Хто там був – лящі, в’язі? Руки мої знову тремтять так, що я вже нічого не можу ними робити, марно сподіватись, що втримаю між пальцями гачок, а вже зробити на волосіні вузлик...
„Спокійно, спокійно, – кажу я собі подумки, – заспокойся. Твоя риба тобі буде”. Спливли в пам’яті батькові слова і хвилювання трохи поменшало. Знову летить у воду горох, хоча я й розумію, що навряд чи це допоможе мені ще раз. Проходить, можливо, і всі десять хвилин, перш ніж, опанувавши себе, я можу щось робити з гачком. Мені все ж вдається надійно його прив’язати і я знову закидаю вудку.
Хвилина за хвилиною услід за деснянською водою спливає час, я чатую над вудками, немов кіт над мишачою ніркою, та все даремно. Ех! Отак мені сьогодні не везе... Навіть півкілограмовий в’язик, котрий лежить у моїй торбині, зовсім не радує, хоча кілька тижнів назад він був би найжаданішим трофеєм. Супроти тих, що зійшли, він дріб’язок, так собі, втіха для школяра.
Хоча й не потрібно мені чіпати вудок, аби зайвий раз не турбувати рибу, якщо вона тут є, та руки чешуться побачити, що ж там, хоча б на лівій вудці?
Нарешті не витримую, виймаю – пустий гачок! Ну?! Коли? Це ж треба тобі таке – вже мав би навіть не двох – трьох в’язів чи лящів. Настрій зіпсований далі нікуди. Що ж його робити ? Ну що? Ет, почеплю на гачок ще черв’яка, а раптом ним хтось спокуситься...
Нерухомо лежать поплавці на воді, лише зрідка течія відсуне їх вліво чи ближче до середини ріки. Трохи гороху в воду... Ще трохи... Нема діла. Вже й шоста ранку на годиннику. Сонячні промені, пробиваючись крізь гілля верболозу, сіють діаманти на ще мокрій від роси травичці, на лозових листочках; легенький південний вітерець, перелетівши через кручу, збрижив річкову поверхню ближче до середини, ледь похитнув листя на лозі і одразу ж стих. Пташиний спів, непомітно полонивши душу, поволі, ніжною пір’їнкою, вимів з неї смуток та печаль і душа, вкотре за життя зачарована мальовничою картиною деснянського ранку, квіткою розкрилась вся назустріч білому світові, вбираючи у себе його красу. Легенький тріск сухої галузки залишився б непочутим в іншому місці, але тут навіть він вибивався з цієї мелодійної тиші і я мимоволі піднімаю очі. На протилежному березі, навскіс від мене, трохи нижче по течії, ворухнулась лоза і на берег відкритого плесу вийшла козуля. Сторожко, граційно ступаючи, підійшла до води, зупинилась на мить, роззирнулась на всі боки, поводячи при цьому ще й нашорошеними вухами, потім забрела в воду і попливла, явно намагаючись дістатись мого, лівого берега, якраз в тому місці, де сиджу я. Боячись поворухнути хоча б пальцем, все ж таки опускаю очі до поплавців, але на поверхні бачу лише одного – лівого. Права рука сама, якось окремо від мене, робить свою справу і враз в дугу гнеться вудлище, не в силах підняти вагу, яка завмерла там, на дні.
„Нарешті! Тільки б не зійшов...” Мій супротивник під водою зо всіх сил тисне вниз і мені ніяк не вдається підняти гінчик вудки вище над поверхнею. Потужні ривки раз по раз пригинають вудлище до самої води і я змушений просто тримати вудку на одному місці, аби риба сама стомилась і послабила опір.
На мить перевівши погляд вгору і вперед, я бачу, як козуля, вгледівши мене, повернула назад, до протилежного берега, а діставшись його, кількома великими стрибками щезла серед верболозу.
Між тим, ривки риби потроху все ж таки слабшають, вона вже піднялась над дном, проте її сила ще добре відчувається і щоб завчасно не підняти її до самої поверхні, де вона може наробити багато шуму, я нахиляю вудку вправо, майже паралельно воді. Мені видно, що ще трохи і здобич може заплутатися у волосіні моєї лівої вудки, тому доводиться, навіть не виймаючи її з води, просто покласти вудлище на берег поряд з урізом води. Тепер волосінь цієї вудки, притиснута грузилом, лежатиме прямо по схилу дна і не заважатиме нашій боротьбі.
„Не поспішай..., не поспішай...” – кажу я сам собі, немов промовляю якесь шаманське заклинання, і, наслідуючи досвідчених десняків, тримаю вудку так, аби риба стомилась раніше, аніж вийде на поверхню. Ось тьмяно зблиснув в глибині сріблястий продовгуватий бік великої рибини і я намагаюсь вгадати, – що там: лящ?..., в’язь?
Тепер вже біля самої поверхні від руху сильного хвоста утворився справжній вир і мені стає добре видно, що це в’язь, та ще й певно, найбільший із усіх, які пощастило мені спіймати тут раніше. „Тільки б не зійшов...” – і я, взявши з берега підсаку, заздалегідь вже кладу її на воду. Переляканий цим, в’язь одразу ж відчайдушно тисне вглиб, так, неначе ніякої втоми і не було, і вудлище знову гінчиком майже торкається води, але на цей раз сили покидають мого суперника остаточно, тож, піднявшись на поверхню аж біля самих войків, він ще стиха плеснув хвостом по поверхні, а потім все ж таки ковтнув повітря і я обережно, навіть лагідно, поволі, без ривків, підтягую його до підсаки. Ледь тільки його голова опиняється біля самої ручки, над заглибленим у воду обручем, як я піднімаю підсаку, риба провалюється в сітку і мені з великою натугою, бо ручка завдовжки цілих два метри, вдається таки, відхилившись далеко назад, підняти її в повітря. Із сітки з шумом збігає вода, риба важко ворочається в підсаці, я, прихиливши вудку до куща та перебираючи обома руками по держаку, нарешті підношу здобич до своїх колін.
Оце красень! Широка темно-сіра, з сизим відливом, спина, лобаста тупоноса голова з м’ясистими губами, очі з яскравим жовтим обідком, вогненно-червоні плавці на животі, велика, міцна, хоча і менша, ніж у ляща, луска – ох і риба! Досконале для життя у воді створіння з ідеальними щодо цього формами тіла, живий злиток енергії, бо, незважаючи на те, що він в кілька десятків разів легший від мене, все ж майже на рівних вів боротьбу і навіть остаточно виснаженого, в чужому для нього середовищі, мені дуже важко втримати його в руках, бо все тіло в’язя немов один суцільний м’яз – таке воно сильне та пружне, хоча в той же час, як і будь-яка жива плоть, ніжне та вразливе. Я зо всіма пересторогами опускаю його в свою торбину, котру ховаю в рюкзак, що лежить на кручі за моєю спиною, і він ще довго борсається там, штовхаючи мене під бока.
Тепер вже настрій у мене прекрасний, як і цей сонячний червневий ранок. Хоча з самого ранку мене і спіткала ота прикра невдача, та все ж нині додому приїду не з пустими руками. До того ж, і час ще не пізній, лише пів на сьому, цілком можливо успіх не тільки подвоїти, але й потроїти. Зараз ось півжмені гороху туди, де войки – отак! Тепер горошину на гачок, підсаку із слідами густого риб’ячого слизу на сітці знову на своє місце; закидаємо вудку: нехай течія, натягнувши волосінь, покладе гачок та грузило в призначене місце і вудку прилаштуємо на сошки. Ач, як вигнулась моя нова бамбукова вудка, а коли тільки-но привіз її, була рівна, немов струна. Хоча й ловлю на неї трохи більше місяця, проте скільки риби вона мені вже переловила!
Знову вся увага на праву вудку. Нехай ота, довша, полежить поки що так, як лежала – менше буде клопоту, коли знову клюне велика риба. Краще я зосереджу всю свою увагу на одній вудці, аби не проґавити більше жодного кльову. Так роблять справжні рибалки, коли починається добрий кльов, бо на одну вудку можна наловити більше риби, ніж на дві чи три, розриваючись між ними.
Поплавець якийсь час лежить непорушно на воді, а потім враз без будь-якого попередження зникає з поверхні. Але тепер я вже напоготові: моментально зреагувавши, підсікаю і через якийсь час дебела густірка вже в підсаці.
Отак, помалу-помалу, хвилин за сорок, мені вдається витягти ще з десяток деснянського дріб’язку – вагою грамів по сто-двісті: густірок, в’язиків та пліток. Аж раптом кльов стихає, незважаючи на всі мої хитрощі. Кидав в воду і по десятку горошин, і по півжмені, і туди, де з-за куща випливають войки, і ближче до берега, і лівіше – все безрезультатно: тиша. Але чого ж мені скаржитись – я вже з рибою, та ще й якою!
Є час роззирнутись на всі боки: що б його ще такого вигадати? А ось візьму я та й розмотаю мою дитячу ще, бамбукову, з точеною дерев’яною ручкою, вудку. Я беру її з собою, аби ловити під берегом на пшеницю дріб’язок, розважаючись, коли вже годі очікувати серйозного кльову. На ній найтонша волосінь, найменший гачок і зовсім маленький, неначе іграшковий, ледь більший від квасолини, поплавець із жовтого жорсткого пінопласту. Грузило – чисто символічна дрібочка свинцю і через це гачок з пшеничиною тоне поволі, немовби сам собою.
Тихенько опускаю снасть у воду під самісіньким кущем – так тихо, що навіть поверхня води не збрижилась і ледь тільки торкнувся поплавець води, як тут же пірнув навскіс в глибину. Короткий порух зап’ястка правої руки – гоп! – і внизу щось почало опиратися, натягуючи волосінь, потяжками в глибину намагаючись перебороти неочікувану напасть, але все ж таки піддавшись, за мить вже вискакує з води і в моїй руці опиняється довга, вузька, з округлим м’язистим тілом срібляста рибинка. Стовпчик! Давненько щось не траплявся він мені, а скільки раніше було їх у Десні... Де вони поділися і що стало тому причиною – бозна, але, мабуть через те, що вже кілька років поспіль не було повені, не трапляються нині, казав мені Іван Трифонович, ані плоскирки, ані кляпці, і підуста щось не видно, та й чехоні теж, і пічкурів, і окуня, хіба що випадково котресь трапиться... Згадалося, як скрушно хитав головою батько, говорячи про ГЕСи та греблі, що їх наставили по Дніпру:
„ – Гарна штука – електрика, але через ті греблі не заходить більше в Десну з низин Дніпра риба. Як були зруйнували у війну греблі, то одразу по ній риби в Десні повно було, навіть стерлядь була не в диковинку, а потім куди поділась – чи виловили всю, чи в Дніпро повернулась, не скажу. Одне знаю – винні в тому греблі”.
Тепер ось повеней немає. Чи то не так дружно, як раніше сніги тануть, чи замало їх нині, аби Десна розлилась, як колись, на всю ширину своєї заплави, чи, можливо, ті кляті греблі не дають накопичитись необхідній кількості води... Але ж все-таки буде прибутна, обов’язково буде! І якщо вже кілька років поспіль її не було, то за логікою тепер має бути хіба ж така! Ого! Позаходить з низу знову риба, обов’язково зайде. Така наша справа рибальська, – чекати.
Вже опустивши стовпчика в торбину, витерши руки, та почепивши на гачок наступну пшеничину, відчуваю раптом, що щось змінилося в полі мого зору, в самому його краєчку, щось не так, як було ще секунду назад. Похапцем – зирк! – на поплавець головної моєї вудки, – ні, на місці; очима проводжу коло по воді від поплавця до верболозу, до берега... Вудка, що лежить, знята давно вже з сошок, біля самого урізу води, з черв’яком на гачку, раптом ворухнулась! А поплавця її, що раніше лежав на воді під самісіньким берегом – нема! Ого!... – І гінчик починає гнутися...
Ану ж бо!.. І після підсічки в глибині повисає раптом непідйомна вага, від якої враз у дугу гнеться вудка! Оце так... Взяло під самісіньким берегом, на черв’яка, що пролежав у воді годину, чи й більше. Велике, неповоротке і важке напинає внизу волосінь. Раптом зовсім близько, за якихось, може, два метри від берега, якраз куди моя підсака дістає, тьмяно зблиснув, вивернувшись під водою, широкий бік ляща і знову сильно нап’яло волосінь. Радість, захват, страх – а раптом зійде? – хвиля за хвилею нестримні почуття охоплюють мене.
„Не поспішай!” команда самому собі звучить зсередини і я одразу ж підкоряюсь їй. Повільні, але сильні потяжки неповороткого, вайлуватого ляща пригинають вудку до самої води, я весь віддаюсь нашому суперництву і світ навколо перестає існувати, звузившись до якихось трьох чи чотирьох квадратних метрів поверхні води. Спливає якийсь час – можливо дві, а, можливо, і всі п’ять хвилин, бо хіба ж можна реально оцінити його за такого хвилювання, і хоча рибу побачити ще не можна, але вудлище піднялося вже вище і, вочевидь, суперник ходить тепер десь упівводи. Ще трохи і знову, немов в уповільненій зйомці, в глибині води з’являється мідний бік ляща, з’являється і зникає, потім ще раз, вже ближче до поверхні і ось уже, лежачи на боці, лящ спливає поверх води.
Та варто мені взяти лівою рукою підсаку і покласти її сіткою на воду, як суперник, напруживши рештки своїх сил, знову потягнув униз, немовби і не зазнавав ніякої втоми. Проте, цього разу, стомившись остаточно, він доволі швидко піднімається на поверхню та безвільно затихає лежачи на боці.
Поволі, без поспіху, піднявши трішки його голову над водою, починаю підтягувати до підсаки. Жодного опору... Я навіть чітко бачу те місце на витягнених у довгу трубку губах ляща, куди встромився гачок, бачу як поволі то відкриваються, то закриваються розтулені втомою зяберні кришки, бачу шматки слизу з лящевого боку, що намистом зависли на жилці біля гачка, – лящ все ближче і ближче до підсаки, нарешті вже опиняється прямо над нею...
Ще мить і я вже піднімаю її у повітря. Навчений попереднім досвідом, я тепер підсаку тримав ледь не за середину держака, брав здобич значно ближче до берега і тому без особливих зусиль вийняв ляща з води.
Хіба можна порівняти з чимось оцю мить рибальського торжества, коли над водою у твоїй підсаці лежить широчезний, з мідним полиском боків, великий деснянський лящ? Від моменту, коли під воду повагом пішов поплавець і до того часу, коли красень-лящ зависає у сітці, минає три-п’ять-сім хвилин, але це хвилини справжнього, нехай, можливо, для стороннього спостерігача, і якогось первісного, але, повірте, справжнього щастя, котре, поза всяким сумнівом продовжує життя рибалки не на один день.
Ще немає й дев’ятої ранку, літній день виграє всіма барвами, пташиний спів, немов добре темперований клавір, видає бездоганну гармонію звуків: у ній і дзюрчання жайворонка, і короткі мелодії щиглика та вільшанки, ніжний вишуканий посвист вивільги, навіть пронизливий вереск стрижів, – все сплетене в одну прекрасну мелодію, яка сприймається нині, немов урочистий концерт на твою честь.
Ляща запроторено до торбини, де він ще намагається звільнитись і я спиною та боком відчуваю його могутні поштовхи, та це вже не хвилює мене, бо торбина в рюкзаці, котрий до того ж ще й пришпилений вербовим кілочком до кручі.
Я на сьомому небі від щастя. День за днем власна самооцінка себе, як рибалки, неухильно росте і це відчуття мені неабияк приємне, особливо, коли усвідомлюєш разючі зміни на краще у порівнянні з тим, що було кількома роками раніше. Це тішить серце та додає впевненості: „Я знаю. Я вмію. Я можу.”
Треба сипонути у воду півжмені гороху. Хтозна, чи немає там, на дні, ще одного такого міднобокого красеня?
– Торох! – полетіли в ріку десятки горошин і одразу ж щезли в зеленкуватій деснянській воді; вудка з насадженим на гачок новим черв’яком знову лягає на берег біля самісінької води і мені тепер цікаво: чи лящ випадково клюнув саме на цю вудку, чи це я несподівано для себе винайшов новий спосіб лову.
Перевіряю праву вудку. Нетронута ніким горошина добре тримається на гачку, проте я все ж заміняю її на свіжу. Треба побути кілька хвилин насторожі – а раптом знову буде кльов. Та я навіть впевнений, що він неодмінно буде. І я сиджу над своїми двома вудками, готовий будь-якої миті на швидку вчасну підсічку; сиджу зосереджений, внутрішньо спокійний, впевнений у собі.
...Крячок, білий птах із чорними смужками біля очей, з гострими крилами, увійшовши в круте піке, сходу, за якийсь десяток метрів від мене, на льоту впав на воду, вхопив дзьобом необачного себеля, і, здійнявши бризки, злетів знову в повітря, аби віднести здобич своїй малечі, але одразу ж був атакований своїм, не таким спритним, родичем. Пронизливі крики крячків, їх стрімкий карколомний політ, – і знову перед очима заспокійлива картина: неспішний плин ріки, здавалось би, одноманітний на протязі тисяч років рух води, але ж беззаперечно неповторний кожної своєї миті. Мінливі миттєвості складаються в незмінну, непохитну, мов скеля, вічність, так само, як подих, чи удари серця, чи миттєві відчуття, зібрані в часі докупи, становлять життя людини. Дійсно, – життя, як ріка. Ти плинеш по ньому, не знаючи, що чекає тебе он за тим кущем верболозу, чи поворотом русла. Можна пливти по життю сухим вербовим листочком, можна – як он той жук, що борсається нині у воді, перебираючи лапками, невідомо як втрапивши в чуже, вкрай незручне та небезпечне для життя середовище, але не здавшись, бореться до останнього в надії на порятунок; можна рибою носитись в глибині хоч вниз по течії, хоч вгору, почуваючись щасливим у рідній стихії, а можна і рибалкою, що саме перетинає ріку на човні і точно почуває себе господарем життя та вершителем доль, що жука, що риби.
Як воно складеться, моє життя? Залишитись мені вдома, біля любої серцем Десни, попливти по життєвій течії сухим листочком, без жодних власних зусиль до будь-яких життєвих змін, чи пірнути рибою в глибину життя? А, можливо, краще все ж таки сісти в човна та, відштовхнувшись від берега, самому вирішувати куди податись – вгору, чи вниз по течії, або взагалі переправитись на протилежний берег у пошуках незвіданого?
...Перші юнацькі, часом, недоладні ще роздуми... В них вже проглядаються і якісь ознаки маленького поки що життєвого досвіду, і незграбне та невміле бажання пофілософствувати, а головне, – з’являється насолода від таких міркувань. Так само, як і біля багаття, над водою добре мріється, тим паче, коли справдились твої надії на рибальський успіх і ти зможеш з гордістю показати вдома свої трофеї. Дарма, що кльов нині припинився – вже не потрібно гарячково вишукувати нове місце, чи новий спосіб лову, аби якось встигнути реабілітуватись за вранішню невдачу. Всю рибу не виловиш, а твоя завжди тобі дістанеться. В такий час думається особливо легко, а від пережитої ейфорії будь-які плани на майбутнє виглядають цілком реалістичними.
...Задріботів поплавець на правій вудці, рука блискавично опинилась над нею, та пінопластова жовта кулька лише пускає по воді дрібні кола і не збирається йти під воду. Ех, була-не-була! Підсікаю – пусто. На гачку висить лише лушпайка від горошини. Все ясно, підійшов такий дріб’язок, що не здатен навіть проковтнути цілу горошину.
Ось спробую почепити на гачок розпарене зернятко пшениці. Але цей гачок завеликий для одного пшеничного зернятка, тож, аби прикрити його від риб’ячих очей, доводиться чіпляти цілих три пшеничинки. І почалось безглузде змагання з „молодими спеціалістами”.
Проходить мало не година, але в цьому змаганні мені лише один раз вдається вийти переможцем. У решті випадків насадка була безкарно знята з гачка. Поплавець і дріботить на поверхні, і на якусь мить пірнає під воду, навіть ковзає по поверхні вбік, але навіть вчасна підсічка не дає результату. В черговий раз мені все-таки вдається зачепити здобич і, практично без будь-якого опору із води вже за мить вилітає маленька густірочка., хіба що трохи більша за половину моєї долоні. Ех ти, дурненька, дурненька... Ну навіщо ти мені така? Пливи краще додому, розповідатимеш на старості літ, як дасть тобі Бог віку, про те, в яких бувальцях довелось побути. Бульк! – за мить її не стало й видно, прожогом подалась в якесь потаємне безпечне місце.
Аж тут ожив поплавець на тій вудці, що лежить під берегом, застрибав на воді і піш-о-о-в на самісіньке дно, так глибоко, що його й видно не стало. Лунко стукнуло в грудях серце і завмерло: „Знову лящ!”. Рука сама хапає вудку з передчуттям, що зараз внизу знову повисне тягар і вудлище зігнеться в дугу. Підсічка! Марно... Та ні, все ж таки щось там, здається, висне, майже і невагоме зовсім. Йорж... Бобир. Мале, зеленкувато-сіре, розчепірене у всі боки „страховисько”. Ну, це вже зовсім нікуди не годиться. Хоча і додому їхати нема ніякого бажання, але ж і тут залишатись далі я не бачу жодного сенсу, тим більше, що й гороху практично не залишилось. І я вирішую переїхати вище по течії, до Сінопункту.
На лузі пасеться велике стадо колгоспних корів, а поряд з ним ще й отара овець. Хто б оце раніше дозволив їм тут пастись – переводити багаті сінокоси? Але через те, що кілька років поспіль немає справжньої прибутної води, – повені, – і трави лугові перевелись, збідніли, змиршавіли, не піднімаються вище коліна. Тож і віддали їх під випас скотині.
Пастуха щось не видно – можливо, спить у холодку, а, можливо, присів десь із вудкою. Серед корів величною поставою виділяється бугай – міцний тулуб, висока холка, товсті короткі роги стримлять не вперед, а на боки, – саме втілення дикої неприборкуваної сили. В овечій отарі владарює баран. Голова у нього увінчана крутими загнутими назад і вниз рогами. Отара надто близько підійшла до стада, вівці та корови почали змішуватись між собою; кілька овець обступили молоду корівку, скубуть траву прямо з-під її носа. Це не подобається бугаю і він неспішно та вайлувато наблизившись до нахабних овець, нахиливши голову до землі так, неначе хоче піддіти вівцю собі на ріг, починає тіснити отару. А це вже барану не сподобалось. Коли вівці з меканням відбігли трохи від корів, на передній край висунувся господар отари і теж опустивши голову донизу, став прямо перед бугаєм.
Я стою, тримаючи в руках велосипед з уже прив’язаними вудками, але їхати не поспішаю, чекаю: що ж воно буде? Справа йде до бійки, але куди ж тому баранові до бугая, котрий в два з половиною рази вищий і разів у десять важчий.
Відстань між противниками метрів, десь так, сім-десять, а від мене до них – не більше тридцяти. Бугай починає, схиливши знову голову до самої трави, голосно сопіти та гребти правою ратицею землю. Знаю я цих бугаїв: якщо розійдеться, то мало нікому не покажеться, і мені можуть непереливки бути, не те що баранові. Чи не вшитись мені звідси, доки не пізно? Та все ж цікавість перемагає. Здається, і корови з вівцями припинили пастись, готуються вболівати – кожен гурт за свого поводиря. Бугай сопе все дужче, все голосніше, аж трава лягає під струменем повітря, що виривається з його ніздрів. Ратицею він видер всю траву і тепер вже чорна масна лугова земля летить з-під копита. Та барана щось не дуже це лякає. Кілька разів намірившись на бугая своїм широким лобом,, увінчаним масивним костяним шоломом, він розвертається і підтюпцем відбігає на кілька метрів назад, потім повертається ( а я вже був подумав, що це він здрейфив перед отакою тушею, котра все більше й більше впадає в раж) і з силою відштовхнувшись задніми ногами від землі, починає розбіг.
Він мчить прямо на бугая (я аж завмираю: що зараз буде!), на очах набираючи швидкість, але й бугай, певно ж, знаючи чого від упертих баранів можна чекати, тут же припиняє сопіти та гребти землю ратицею, трохи піднімає широчезну свою голову з міцними рогами і подається всім тулубом вперед, назустріч своєму супротивнику. В якихось дві чи три секунди здолавши відстань, що їх розділяла, десь метрів за два від бугая, баран зо всіх сил відштовхується ще раз задніми ногами від землі і в стрибку, в польоті, скеровує удар своїм лобом прямісінько в бугаїв лоб.
– Клац!!! – такого голосного кістяного звуку мені ще зроду не доводилося чути, здалося, що і у вухах від нього заклало. Луна пішла понад Десною, під протилежним берегом вдарила риба, мабуть, налякало і щуку, котра пригрілась десь близько до поверхні. Я занімів: бугая, оцю гору м’язів, уособлення міці, від такого удару раптом відкинуло назад і він аж сів на задні ноги, немов звичайнісінький пес, до того ж, ще й дивився перед собою якось тупо та ошелешено.
Оце так! Оце тобі і баран! Бугай сидить, ніяк не може прийти до тями, а баран, мов би нічого і не сталося, прямо в кількох метрах від поверженого суперника починає скубти траву, всім своїм виглядом показуючи: „Я цих бугаїв вже стільки перетовк, – одним більше, одним менше...”. Горді і закохані в свого поводиря, вівці одразу ж приєднуються до нього.
Та-ак! Чого тільки не побачиш на нашому лузі... Я цю прю повік тепер не забуду...Кому тільки сказати: баран побив бугая! І я ще довго, вже їдучи на велосипеді, похитую лише головою – от буде про що дома розповісти!
Зупиняюся в нижньому кінці кручі, перед самим плесом. Сонце піднялось досить високо, в чистій кручі вода добре освітлюється сонцем, риба вже боїться підходити близько до берега, а тут, серед кущів верболозу, приглянулась мені симпатична прогалинка. Супіщане дно досить стрімко йде в глибину, від кущів тут затінок, значить, можна розраховувати щонайменше на дріб’язок. Аби не надто засмоктав мене рибальський азарт, ловити вирішую на одну вудку. Прилаштувавши сошки та нажививши на гачок черв’яка, закидаю вудку і готую, про всяк випадок, підсаку. Якийсь час, незважаючи на вкинуту принаду, – жменю пшениці, – поплавець тихо-мирно лежить собі на воді і я ще встигаю зручніше влаштуватись на березі, намостивши під себе сухих галузок, яких вдалося назбирати поблизу, не встаючи навіть з місця.
Аж ось без будь-якого попередження жовта пінопластова кулька зникає з поверхні... – вчасна підсічка! Характерний опір, коли здобич ходить не колами, а із сторони в сторону – окунь. Хай і невеликий, хіба що трохи за сто грамів, але цей розбишака завжди для рибалки жадана здобич, не те, що його далекий колючий родич – йорж, тим більше, що в Десні окунів стало так мало... Ну, пішло діло.
Будемо і далі на черв’яка, коли такі справи. За якусь хвилину поплавець пірнає знову, я підсікаю, аж тут через якусь секунду невидима сила раптом зупиняє рух вудлища догори і гне його не те що в дугу – в три погибелі. Бідна бамбукова лозинка аж потріскує від напруги – оце так!! Що там?! Воно пре проти течії, а коли мені все ж вдається, нахиливши вудлище вліво, до самої води, стримати цей скажений тиск, воно раптом розвертається і жене тепер в зворотньому напрямку – вниз за течією. Ти ба, яке моторне... Що ж це таке?! До дна не притискає, ось уже і впівводи, хоча зрозуміло, що риба піднялась не від утоми; ось вже й до поверхні недалеко... Коли ж це зблиснуло під водою довге, зігнуте луком біле черево – щука! Ого! Кілограмів на три, а в мене ж звичайна волосінь, та ще й тонка для такої здобичі – нуль дві десятих міліметра. Щука гасає туди-сюди зовсім близько від поверхні, незрозуміло яким чином тримаючись на вудці: чи то рибку, що клюнула на мого черв’яка, проковтнула, чи сама якось сіла на гачок. Щось не віриться мені, що зможу її витягти, але азарт змагання не покидає мене, та й хижачка чи не те ж саме задоволення отримує, а можливо, вся справа в її жадібності, проте наша тяганина триває вже кілька хвилин, можливо, і всі десять. Щука затято тягає вудку зправа-наліво та зліва-направо, я встигаю тільки повертати вудлище у різні боки, а про якусь втому розбійниці і мови не може бути. Нарешті я вирішую: ет, пан, або пропав! – взятись за підсаку. Та тільки-но вона опиняється у воді, в безпосередній близькості від щуки, та враз із силою йде в глибину, ще якусь мить тисне, аж раптом волосінь слабне і безвільно повисає – все скінчено. Очевидно, награвшись та оцінивши небезпеку від підсаки, щука вирішила за краще піти геть. Снасть моя ціла і неушкоджена, а мені так і не зрозуміло, яким чином хижачка трималась на вудці. Верхнє коліно мого вудлища від такого надмірного та тривалого напруження залишається добряче зігнутим, та й я сам отримав чималу порцію адреналіну, тож і жалкувати, власне, нема за чим – одразу ж було зрозуміло, що справа ця безнадійна.
Ми тут так нашуміли, що нема чого і сподіватися ще на який-небудь кльов, тому я рішуче викидаю у воду залишки гороху та пшениці, черви залишаю в банці – згодяться наступного разу, а до того поживуть у погребі, і починаю складати снасті. Закінчивши все, закидаю на плече важкий рюкзак і по не дуже високій похилій кручі піднімаюсь нагору. І вже прив’язавши вудки до велосипеда, ще раз кидаю оком на Десну. Красуня! Оці хащі верболозу, вервечка войків, що проглядається в прогалині, де я щойно сидів, мальовнича круча: тут заквітчана першими квітами, а там поросла вербами, мінливий колір деснянської води, в котрій відбились літнє небо та вербова зелень – гарно!
А луг: ну до чого ж тільки мальовнича наша деснянська заплава! – нижче по течії, де розпочався плес, берег поріс високими вербами вперемішку з чорнокленом, крушиною та верболозом, проміж яких знайшли своє місце і ожина, і чорна смородина. Тут справжні хащі, спробуй ще продерись крізь них: дерева обвиті плющем та диким виноградом, що деруться таким чином до сонечка, аби мати змогу буяти під його життєдайним промінням, на землі, порослій чагарником та кропивою, повно хмизу – це лежать, рокладаючись, рештки відмерлих кущів та дерев, котрі завершивши свій життєвий шлях, перегнивають, слугуючи поживою для своїх же нащадків.
По краю цих хащів мерехтять, сріблячись на сонці, молоді осички, а онде густа крона дикої груші височіє над ними, ще більше відтіняючи темною зеленню свого листя осикове срібло. Лівіше і далі, скільки видно – розлігся, помережаний різними відтінками зелені, простір лугу, що ген-ген впирається в темну, немовби кинуту якимось велетнем на землю, шапку сохацького соснового лісу.
Жаль, не цвіте нині луг так, як цвів він раніше. Не гонить вітер по різнобарвному морю мінливі всіма кольорами веселки хвилі; лише кінський щавіль виділяється своїми темними купками на більш-менш одноманітній зеленій траві, та поодинокі золотисто-жовті острівці курячої сліпоти урізноманітнюють цю картину.
Ех, де ж ти, повінь?
Скочивши на велосипед, я починаю набирати швидкість – не терпиться похвалитись вдома рибальськими трофеями. По видолинках – вниз-вгору, вниз-вгору, оминаючи зарості верболозу – вправо-вліво, по дорозі в дві колії, одна з яких – вкатана велосипедами та мотоциклами до стану асфальту стежка, а друга – лише прим’ятий в густій траві нечастими автомобілями слід, через пересохлий рівчачок біля Сінопункту, ще трохи лугом і вже з розгону піднімаюсь у сосновий молоднячок там, де на краю села, над самою заплавою стоїть одноповерховий дитсадок, в котрому сільська малеча з перших років свого життя дихає вільним повітрям лугу та лісу, вбирає у свої чисті дитячі душі красу деснянського краю. Виростуть, розвіють їх по білому світу вітри людської долі, але ця пам’ять Десни, її лугу і соснового лісочка залишиться в їхніх споминах на все життя, зігріваючи та тішачи спогадами в бетонних нетрях великих міст.
Дорога додому завжди коротша, тим більше, коли повертаєшся не з пустими руками. Я вже без особливого поспіху їду рідними вулицями з бажанням, аби зустрівся хтось із знайомих та й спитав про мої рибальські справи.
Вже біля школи зустрічна вантажівка пригальмовує переді мною і водій – Сашко Леоненко, однокласник, з яким ми колись сиділи за однією партою і котрий теж за першої ж нагоди любить посидіти на Десні, гукає:
– Привіт! Є діло?
– Є!, – показуючи два підняті вгору пальці, посміхаюсь я, бо завжди радий бачити доброзичливого та щирого Сашка. З тим ми й розминаємось, бо вулиця – то не місце для балачок водія вантажівки і велосипедиста, але я й так знаю, що засяде тепер в Сашковій голові думка чкурнути найближчим часом на Десну.
Вдома батько, що не так давно прийшов із чергування, з задоволенням розглядаючи мій улов, у відповідь на моє жалкування про вранішню невдачу, заспокійливо мовить:
– Не жалкуй. То так треба було. Більше в Десні риби залишиться. Якби рибалки ловили всю рибу, що в них клює – давно б уже всю виловили. У кожного рибалки завжди сходить яка риба? Найбільша. Бо про що інакше він все життя згадував би і про що друзям розповідав?
„ І дійсно, – подумалось мені, – батько мудра людина. Таки ж колись згадаю, як підвели мене повідець з гачком, та як тремтіли потім від цього мої руки.”
Потім, сівши за стіл, ум’яв літрову банку полуниць з молоком та цукром, роздягнувся, і вже в ліжку, лежачи з закритими очима на м’якій, маминої роботи, подушці, за якусь хвилину ще раз пережив і свої вранішні невдачі, і свої перемоги, згадав і про барана з бугаєм, а потім враз провалився у міцний та солодкий молодий сон.
Ми крокуємо по життю, ми змінюємося під час цієї ходи і ти раптом усвідомлюєш, що через ці зміни ти дивишся на світ уже зовсім іншими очима, більше того, тобі вже стає підвладним те, що раніше ніяк не вдавалося.
Виявляється, що робити просто висновки із просто спостережень – цього також замало. Шукати, досліджувати, прогнозувати – ось що потрібно тобі, аби освоїти незнане. Вудка – твоє єдине знаряддя, котре дозволяє тобі обстежувати підводний світ, деснянське дно. По суті, це твої очі і твої пальці, тож, коли твої припущення стосовно того, що саме відбувається під водою, справджуються і виявляється, що очікуване дійсно має місце, ти проходиш часточку того шляху, котрий колись проходили твої пращури у своєму дослідженні світу.
Цілющі властивості рослин, особливості деревини тієї чи іншої породи, властивості металів, шкіри, каменю – пращури зуміли без жодних сучасних інструментів проникнути у їх сутність; ми тільки втрачаємо не лише те, що вони збирали для нас тисячоліттями, але у першу чергу – те, як вони це робили..
Самостійно отримати відповідь на запитання, розкрити, хай і маленьку, але таємницю – тепер ледь не щодня твій рух по колу виглядає як виток: ти у пізнанні Десни піднімаєшся все вище і вище. Віднині для тебе кожна зустріч з рікою – як свято.
