П’ятдесят восьмий поверх. Вони стояли прямо під табличкою яка нагадувала, що це п’ятдесят восьмий поверх.
Але ж хвилину тому всі троє блукали лише на дев’ятому поверсі, та й пейзаж за вікном був зовсім інший! Про те, як вони потрапили з першого поверху на дев’ятий, дівчата теж не могли пригадати. Ця лікарня була така величезна, що вони просто загубились в її моторошних коридорах.
Здалеку долинув звук твердих коліщаток, які котилися по підлозі, вимощеній лінолеумом в сіро-зелену клітинку. За мить коридором, що перехрестям перетинався з нішею біля вікна, в якій стояли дівчата, пронеслись троє лікарів. Вони швидко штовхали каталку, на якій лежав обгорілий, скривавлений чоловік. Він намагався тягнутися рукою вгору, але вкрита пухирями кінцівка безсило впала назад на білі простирадла.
Вони так і стояли: заціпенілі, з розширеними зіницями. А у вмонтованому в стіну телевізорі, на фоні їхніх фотографій, розказували про те, як вони пов’язані з Артуром і впевнено стверджували, що цей зв’язок доводить їхню причетність. Глядачів запевняли: їх шукають по всій лікарні та неодмінно знайдуть.
Таня ні як не могла зрозуміти що до чого. В голові все перемішалося та переплуталося – немов коридори та поверхи величезної лікарні. Спочатку вони каталися на велосипедах разом з іншими членами клубу, які тимчасом змагалися між собою на довгій алеї. Всі зібралися біля триметрової бетонної стіни, оздобленої плиткою з чорного граніту. Насправді це була навіть не стіна, а платформа, що вирівнювала схил пагорбу, на якому стояла лікарня. Найближчий під’їзд до будівлі був далеко, тому велосипедистів тут ніхто ніколи не турбував.
Коли перегони закінчились, голова клубу дістав «вибуховий килимок» метр на два та сказав, що треба буде виїхати до кар’єру та кинути його там – має дуже класно шарахнути. На це Артур та Юрка сказали:
«А нащо до кар’єру їхати? Он там, зверху на стіні, величезний майданчик, людей на ньому ніколи немає. Вибух від «килимка» все одно спрямований, піде вгору та в боки і асфальту не пошкодить, зате охорону нажахають! А тут, під стіною, нас ніхто не бачить і можна буде швиденько вшитися».
Діна намагалась їх відмовити, Ніна просто стояла, втупившись в асфальт, а Таня голосно протестувала. Проте дівчат ніхто не слухав: за лічені хвилини розбишаки вилізли на стіну і їм перекинули «килимок». Кілька секунд, і от вони вже стрибнули з платформи на м’яку траву. Велосипедисти, не вагаючись, вдарили по педалям і з’їхали вниз по пагорбу.
А потім пролунав вибух. Навіть здалеку вони почули, як ударна хвиля повибивала шибки в будівлі лікарні. Ще за хвилину долинули звуки метушні, але велосипедисти продовжили крутити педалі. Немов прудкі мурахи, вони швидко роз’їхалися в різні боки…
Коли раптом Діна зупинилася.
- Я так не можу, - проговорила вона, озираючись назад. – А раптом щось серйозне сталося? Треба з’їзди та перевірити.
Таня була проти, а Ніна так само мовчала, тому подругу відмовити не вдалось, довелося їхати за нею. Аби не привертати уваги, вони залишили велосипеди біля чорного ходу та непомітно проникли в лікарню. В цій її частині завжди було похмуро та безлюдно, але цього разу гомін від метушні долинув уже за кілька кроків вглиб будівлі.
Тоді вони й побачили першого. Медсестри швидко штовхали каталку, на якій лежала жінка з обгорілою рукою та шиєю. Здається бік теж постраждав, але крізь простирадло цього не було видно. Бідолаха весь час схлипувала та стогнала, аж поки каталка не зникла за поворотом.
З кожним метром гомін наростав немов клубок вати, на який намотують все нові й нові шари. Через безмежну кількість поранених та переляканих людей велетенська лікарня нагадувала потривожений бджолиний вулик.
На них ніхто не зважав. Спершу. У всіх були свої клопоти – занадто багато криків, болю та крові. Каталки, каталки, каталки… Обгорілі, скалічені люди з відірваними кінцівками…
- Це ми винні! – тихенько плакала Діна, заховавшись у темному куточку. – Це ми в усьому винні. Я не переживу, якщо це ми в усьому винні!
- Ми не винні! – запевняла Таня, трясучи подругу за плечі. – Нашої вини в цьому немає!
Але Діна все одно плакала.
А потім вони нарешті помітили що по телевізорам, вмонтованим у стіни по всій лікарні, показують екстрені новини. Найчастіше повторювали запис з камер спостереження та ще відео з кількох професійних камер, що знімали матеріал для сюжету, який мав би увійти до вечірніх новин. На цих записах посеред великого майданчика натовп слухав промовців, що розказували про проблему раку і важливі кроки, які суспільство робить для її вирішення. Благодійний пікнік… здається, вони так це назвали. Молодь танцювала під музику, дітлахи гралися на великому майданчику, всі їли безкоштовні цукерки та пили безкоштовні напої…
Аж доки кольорові кульки, що літали в синьому небі, не полопалися від ударної хвилі. Запис за записом лопалися кульки, а люди розліталися в усі боки разом з частинами своїх тіл.
Незабаром в новинах почали говорити про Артура та Юрку, яких зафіксували двійко камер. А ще за деякий час згадали всіх членів їхнього клубу. Більшість зловила міліція далеко звідси, самих Артура та Юрку так і не знайшли… а потім кілька медсестер згадали, що бачили в лікарні трьох дівчат, про яких ніхто нічого не знав. Люди з екранів наказували Діні, Ніні й Тані негайно показатися, але вони боялися і продовжували ховатись. На той час дівчата, самі не зрозумівши як це сталося, вже опинилися на дев’ятому поверсі та шукали там сходи, аби вибратися з лікарні. З кожною хвилиною диктори з екранів все впевненіше заявляли про їхню причетність до вибуху, все більше звинувачували... і незабаром дівчата самі стали головними винуватцями. Десятки людей, які говорили щось з екранів, ненавиділи їх, мріяли порвати на шматки, запевняли, що весь цей жах відбувається з їхньої вини. І від кожного такого слова Діна все гучніше плакала, бормочучи «Це ми в усьому винні!».
«Але ж ми не винні, не винні!», - продовжувала переконувати себе Таня, щосили намагаючись повірити власним словам. Чи справді все було так, як вони пам’ятають? Таня вже не знала. В цьому похмурому хаосі синіх коридорів лікарні вона сама заплуталась у власній свідомості. Та ще й ці кляті стрибки в пам’яті… як, як вони опинились аж на п’ятдесят восьмому поверсі?
Дівчата продовжували йти, не можна було лишатись на місці, але кожен новий крок ще більше їх заплутував.
Ще одна каталка з гуркотом пронеслася неподалік – на ній стогнала жінка з відірваною вибухом кистю. Одразу за нею медсестри штовхали ще одну, де лежала сама відірвана кінцівка. Ці каталки зникла з очей так само швидко, як і всі інші.
Тридцять шостий поверх? Невже знову? Таня питально поглянула на своїх подруг, але Діна так само плакала, Ніна так само мовчала. А в коридорі прямо навпроти них стояла стара блакитна труна з облупленою фарбою. На мить дівчині здалося, що навіть коридори вже давно покинуті, обгорілі та з розбитими стінами, але це марево швидко минуло. Вони поспішили геть, подалі від клятої труни! Але натомість потрапили до вузького довгого коридору: вздовж стін стояло багато-багато каталок, люди на яких були з головою накриті білими простирадлами.
Господи, та скільки ж на майданчику тих людей було?! Лікарня така величезна, а вони все одно на кожному кроці натрапляють на них!
- ОН ВОНИ! – пролунало з добре освітленого коридору і назустріч дівчатам вибігло кілька оскаженілих охоронців. На щастя лікарня була дуже велика і більшість персоналу зібралася на нижніх поверхах, тож досі подругам вдавалось уникнути міліції… але тепер їх знайшли!
Дівчата тікали так швидко, як могли. Проте там, куди вони прибігли, був глухий кут. А люди в моніторах продовжували розказувати про загиблих та поранених, чия кров на руках трьох наляканих підлітків.
- Попалися, падлюки! – люто закричав один з охоронців. Їх було троє... чи може четверо? Вони хапали за волосся, за одяг, за руки. У них були кийки, були ножі.
- Ми вас на органи пустимо! Для тих, кому власні вашим вибухом пошкодило! – несамовито горлав високий чоловік, замахуючись на Таню ножем…
Дівчина щосили замружила очі. А наступної миті зрозуміла, що стоїть під табличкою яка запевняла, що вони зараз на сорок сьомому поверсі.
Втекти. Вибратися звідси. Якнайшвидше забиратися з цієї чортової лікарні!
- Ми повинні знайти ліфт, - скомандувала Таня до подруг. – На ліфті ми точно, без усяких стрибків, спустимося на перший поверх та виберемося звідси!
Дівчата нічого не сказали, але мовчки пішли за нею…
Як, вже шістдесят перший поверх?! Це траплялося все частіше й частіше, і лякало все більше й більше. Божевілля, просто якесь божевілля!..
- Он ліфт! – радісно закричала Таня, вказавши на заповітні розсувні дверцята. Вони виберуться, вони виживуть і доведуть всім, що їхньої вини немає, її ж немає! Вони просто опинилися не в тому місці не в той час, а винні лише ті пришелепуваті хлопці, що надумали жартувати!
Проте… чому хлопці, які вирішили просто пожартувати, кидали вибуховий килимок у натовп людей?
Таня вхопилася за голову, яка мало не розірвалась. В очах попливло, на ногах стало важко втримуватись, а клятий ліфт не приїжджав так нестерпно довго!
- Гей, стійте, куди це ви! – закричала дівчина, вмить відволікшись від своїх думок: Діна та Ніна, взявшись за руки, мовчки пішли до тераси. – Поверніться, ліфт же зараз приїде!
Вона вже кинулася за ними, але дверцята саме відкрилися і Таня побачила маленьку обшарпану світлу кабінку.
- Діна, Ніна! – закричала вона щодуху, тримаючи ліфт. – Приїхав, скоріше давайте сюди!
Але дівчата її не слухали. З кожним кроком вони продовжували наближатися до краю тераси…
А за мить Таня мало не закричала з відчаю та страху: на тому кінці довжелезного коридору до неї біг лютий охоронець!.. Біг наче хижак що переслідує здобич, яку не має права впустити.
- Дівчата!!! – заверещала Таня зі сльозами на очах і лише встигла побачити бічним зором, як Діна та Ніна зробили крок з краю тераси… перш ніж заскочити назад в кабіну та істерично натиснути на першу-ліпшу кнопку.
Двері почали повільно зачинятися, а охоронець продовжував швидко наближатись! Вона важко дихала і щосили втискалася спиною в стінку ліфту – немов би це її врятувало. На мить Тані здалося, що зараз він ускочить до неї в кабінку і вб’є, але розсувні двері зімкнулися прямо перед його витягнутою рукою.
Ліфт рушив униз, а заціпеніла дівчина сповзла на підлогу. Вона плакала, кусала пальці, рвала волосся.
П’ятий поверх. Вона випадково натиснула на кнопку п’ятого поверху. Підвівшись, Таня торкнулася пальцем спочатку кнопки «відміна», а потім «одиниці».
На першому поверсі її ймовірно чекатимуть… от би можна було назавжди залишитись в цьому маленькому та безпечному ліфті. Тоді б їй ніколи не довелося виходити назовні до людей і щось їм пояснювати…
Та вона ж ні в чому не винна! Вона насправді ні в чому не винна. От саме це вона їм і скаже! На першому поверсі зараз повно журналістів і перше, що вона зробить, це побіжить до камер та все пояснить.
Ліфт їхав дуже повільно – Тані здалося, що минуло не менше семи хвилин. Та врешті маленька жовта коробочка зупинилась. Щойно дбайлива паща дверцят випустила її, дівчина вискочила назовні та щодуху побігла вперед. Так, вперед. Десь попереду, безумовно, має бути людина, яка їй потрібна – журналіст, оператор…
Так вона вибігла до самого виходу, до того самого майданчика, на якому стався вибух. Асфальт і справді не постраждав, просто був весь у сажі та запеченій крові.
Таня пішла далі. Крок за кроком вона перетнула майданчик і дійшла до самого його краю – до того самого місця, на яке вилазили Артур та Юрка.
Внизу, під чорною стіною, стояла сила силенна людей, і весь цей натовп дивився на неї, лише на неї. Докір, ненависть, зневага. Їх в цілковитій тиші висловлювали людські очі та навіть об’єктиви телекамер. Очі живих, мертвих та скалічених.
- Я не винна! – нарешті наважилась вигукнути Таня. – Ми з дівчатами просто були там! Ми намагалися відмовити хлопців, казали не робити того! Але вони не послухали, все одно вирішили пожартувати! Хто ж знав, що там буде стільки людей…
В голові знову загуділо. Але ж вони бачили, бачили той натовп, посеред якого залишили той клятий вибуховий килимок! Та й… усі вони, усі велосипедисти мали б знати про той клятий захід, мали б хоч голоси людей почути!
- Я не!.. – знову спробувала сказати Таня, але запнулася. Прямо біля стіни, в перших рядах, на неї споглядали скривавлені, розбиті обличчя Діни та Ніни, які так само трималися за руки.
- Я не!..
Вона закричала, впавши на коліна. Пальці жадібно вгризалися в шкіру голови. Не винна, правда ж невинна?!
Короткий спалах. І троє дівчат, які залишають велосипеди біля чорного ходу лікарні. Буде весело. Звісно ж буде весело! Все мало бути весело, вони збиралися просто полазити в підвалі, пошукати там склад старого лікарняного брухту, про який їм розказували хлопці! Вони не хотіли пошкодити трубу та спричинити витік газу! Дівчата навіть збиралися якнайскоріше знайти того, кому про це можна буде повідомити. І не їхня вина в тому, що чи то проводку десь замкнуло, чи то що... Та лікарня вибухнула не з їхньої вини, ті люди згоріли та загинули під завалами не з їхньої вини! Вони не винні, не винні, не винні!
Діна після цього весь час плакала та наполягала на тому, щоб піти зізнатися. Ніна просто мовчала, нікому нічого не казала… але по її очам Таня розуміла, що вона почувається так само.
А сама Таня… вона продовжувала запевняти подруг, що їхньої вини там немає, що це просто трагічний збіг обставин! І коли до них прийшли міліціонери, що якимось загадковим чином їх вирахували, вона продовжувала переконувати їх, що всі троє тут ні до чого – просто гралися неподалік лікарні в той день! При цьому Ніна, втупившись поглядом в землю, продовжувала підтверджувати її слова. Підтверджувала їх і Діна, яка не припиняла плакати.
Вони втекли. Якось вони тоді втекли. Час від часу їм вдавалося поглянути сюжети в новинах, які транслювалися з телевізорів на вітринах крамниць електроніки. Там весь час розповідали про них, закликали шукати.
Врешті всіх трьох знайшли в покинутій недобудові, де вони переховувались кілька днів. Дівчата одразу побачили міліціонерів, які оточили будинок та послали групу захоплення всередину.
Таня намагалася втекти. Вона кликала подруг за собою… але несподівано вони перестали її слухати. Діна так само плакала, а Ніна так само мовчала, коли дівчата взялися за руки та стрибнули з дев’ятого поверху.
Ковтаючи сльози Таня спробувала втекти, але її швидко зловили. На допиті, в ізоляторі, на суді… дівчина тільки й робила що плакала та запевняла, що вона не винна, ніхто з них не винен, ні в чому не винен!
Одного дня Таня просто збагнула, що знаходиться у психлікарні. Батьки приходили спочатку часто, потім рідше… і весь час вона казала їм, що хоче забути, хоче втратити себе, не пам’ятати нічого.
Таня не знала скільки часу минуло перед тим, як по неї посеред ночі прийшли люди. Вони поспіхом вивели її зі старої пошарпаної лікарні до машини та перевезли до іншої – чистої, охайної клініки. Її там тримали зв’язаною в добре освітлюваній білій кімнаті без вікон.
Дівчина не усвідомлювала коли ж це було, коли батьки прийшли до неї та сказали, що тепер все буде добре: що вони подбали про неї, що знайшли клініку, куди вивезли її таємно. І тут її позбавлять від болю, позбавлять від страху та мук совісті. Це їм було дуже важко, адже лоботомія скрізь заборонена, але їм вдалося знайти людей, які зацікавились. А ще вони провідуватимуть її тут, обов’язково провідуватимуть!
Потім Таню поклали на великий операційний стіл і вона заснула.
Проте коли дівчина прокинулась, полегшення не настало. Вона так само божеволіла, так само хотіла плакати. Та єдине, що вона могла робити, це спостерігати. Таня намагалась поворухнутись, подати хоч якийсь знак що вона ще тут, що все бачить, чує та розуміє… але її тіло відмовлялося слухатись. Всі ставилися до неї так, ніби вона була манекеном, який легко можна переставити з місця на місце. І єдиною, хто знав, що це не так, була вона сама. Жалюгідна, божевільна свідомість всередині непідвладного тіла.
Таня кричала, рвала волосся та дивилася на натовп, який зібрався під чорною стіною біля велетенської лікарні. Але ні стіни, ні лікарні, ні натовпу більше не було. Була тільки лоботомована дівчина, що лежала на спині в темній кімнаті. Дівчина, яка потонувши у власній свідомості тікала від реальності, знову й знову переживала той день по-різному, відчайдушно намагаючись щось змінити хоча б у своїй фантазії! Проте як вона не старалася, кожного разу все закінчувалось однаково: вона і тільки вона була в усьому винна.
