За Балацьким наміряли землю якомусь Книшеві, потім Симоненкові, Кандзюбі, двом Івановим, Семеняцькій, знайомому вже слюсарю Немиченку.
Немиченко, щоправда, запротестував:
- А чому це мені міряєте на косогорі? У мене город був на рівному.
- А тут буде на косогорі, - не звертав на Немиченка уваги Булочка.
- Я протестую! - волав Немиченко.
- Відійди, - намірявся Булочка міряти городи далі.
- Не відійду, - ліг на ріллі Немиченко. - Або наміряй, Михайле, город на рівному, або поверни старого.
Федір Талимонович тим часом ледь не плакав.
- Що ж це ти, Петре, так повісив носа? - стогнав перед головою КСП.
- Ет, - махнув той рукою. - Хіба проти начальства попреш?
- Ой, Петре, Петре, - скреготнув Федір Талимонович зубами, - не буде з тебе голови.
І кинувся до сівачів.
- Сійте, хлопці! - благав. - Балон горілки ставлю, тільки сійте!
- А чого ж не сіяти? - несподівано підтримав Федора Талимоновича найогрядніший із сівачів. - Та за балон ми й чужу землю засіємо. А це ж наша, рідна! Давай, Василю, печи! - гукнув трактористові.
І заревів трактор, і, грузнучи в ріллі, рушив по полю.
- Стій! - волав Балацький, город якому попав скраю, ще й на рівненькому. - Куди? - кричав новоявлений землевласник і кидався під гусениці трактора.
- Відтягніть того куркуля вбік! - зично керував, вгніздившись на сівалці, Федір Талимонович.
Двоє сівачів зіскочили з сівалок, схопили Балацького попід руки, потягли вбік. Балацький запручався, кулацюгою розтовк одному з сівачів носа. Балацького почали бити. За Балацьким потягли руку інші міські. Тракторист з ломом у руках вискочив з кабіни.
- Припиніть! - гублячи у грязюці черевики, мчав до посівного агрегату Булочка.
- Правильно, хлопці, - несподівано підтримав сівачів Немиченко, - сійте! Даєш старі городи!
Немиченка підтримали ті з міських, городи яким також припадали на косогорі, що тягнувся до річки.
Два міліціонери, котрі прибули з Булочкою, кинулися розбороняти бійку. Пролунав постріл у повітря.
- Геть із землі, зайди! - кричав один з сівачів.
- Сам зайда! - волав, не звертаючи уваги на постріл і мацаючи розбитого носа, Балацький.
- Заспокойтеся, панове! - важко сопів Булочка. - Городи будуть тут, і квит! Таке рішення адміністрації. Тож годі оцих дурниць! А того підбурника, - Булочка кивнув на бовваніючого на сівалці Пилипчука, - арештуйте поки що, щоб не каламутив води.
Міліціонер з пістолетом у руках шаснув до Пилипчука.
- Доки з селян знущатимуться? - гримнув раптом один з сівачів.
- Не дамо своїх в обиду! - ревнув і тракторист, та й виріс з ломом у руках перед міліціонером.
Міліціонер розгубився.
- Михайле, верни старі городи, - радив Булочці Немиченко.
- Не Михайло, а Михайло Іларіонович, - зло відрізав Булочка.
- А я кажу, верни, - злі Немиченкові очі дивилися Булочці в саму душу.
Але Булочка був спокійний - на душу чіпляють міцні замки.
- Аоештуй і цього підбурювача, - подав Булочка команду міліціонерові, кивнувши на Немиченка.
Міліціонер розгубився зовсім. Другий міліціонер, видно, був без зброї, бо непомітно згинув, розчинився в натовпі.
- Та що ж це таке? - заволав Немиченко. - Комуністи були - арештовували, демократи прийшли - теж арештовують!
- Неподобство! - важко загув натовп за Немиченковими плечима.
- А що ж з вами ще робити, як не арештовувати? - огризнувся до Немиченка Балацький.
- Правильно! - зашелестів другий натовп за плечима Балацького.
- Товариші! - подав і Федір Талимонович голос із сівалки. - Давайте не будемо доходити до крайнощів. У сьогоднішньому зіткненні не винен ніхто з людей, тож забудьмо образи. У всьому злі, що твориться в районі, винен він!...
І волохатий палець Федора Талимоновича втупився у Булочку.
- Батько і син мафіозних структур району, конструктор нашого горя! - патетично закінчив свою промову Федір Талимонович.
- Правильно! Доки з нас знущатимуться?! Геть мафію від влади! - загув натовп.
- Батьку, керуй ти, верни городи! - кинувся Немиченко до Федора Талимоновича, зачепився за борони і впав перед сівалкою на коліна.
Федір Талимонович на мить відчув себе Хмельницьким, Сагайдачним, Скоропадським і всіма іншими гетьманами війська запорізького і взагалі всякого війська, разом узятими.
- Люди, ідіть на свої старі городи, сійте, садіть, квітчайте садами Батьківщину! - гукнув, як і може гукнути батько до свого війська.
- І ви, хлопці, сійте! - не забув батько й інших дітей своїх - колгоспних сівачів. - Свою землю сієте, рідну, ніким не загарбану!
Тракторист вкинув лом до кабіни. Міліціонер плюнув і сховав пістолет до кобури.
- А я кажу - мій город тут! - несподівано запротестував Балацький.
- Заткніть тому нещасному рота! - який гетьман буде церемонитися з бунтівниками.
Балацькому швидко насунули шапку на очі, дали коліном під зад і вкинули в борозну, де Балацький і змирився з дійсністю.
З дійсністю не змирився лише Булочка.
- Я вимагаю припинити безпорядки! - все пищав, блукаючи, мов сліпий, по ріллі.
Але що комариний писк проти гетьманського гласу - народ посунув на старі городи.
- Зупиніться! - став перед натовпом Булочка.
Натовп не зупинився.
- Стояти! - виріс Булочка перед Немиченком.
- Та пішов ти... - і глава адміністрації раптом вгніздився точно посеред калюжі.
- Ха-ха-ха-ха! - від щирої душі реготав над калюжею Федір Талимонович.
А весняне тепло тим часом все прибувало та прибувало, сушило землю, сушило ріллю, сушило й калюжі. На якомусь часі висохла і та знаменита в районі калюжа, якій зробив честь своїм візитом сам глава адміністрації. Калюжа-то висохла, а Немиченкові присудили чималий штраф за образу посадової особи при виконанні обов'язків.
- Що ж це воно за товариш у тебе такий? - скрушно хитав перед Немиченком головою Федір Талимонович. - Ти ж його практично в люди вивів.
- Тамбовський вовк йому товариш, - "хвалив" Булочку Немиченко.
Але Булочці було не до Немиченка.
- Верніте наші денгі! - нервово ходив по кабінету Булочки Ричард Лорі. - За што мі вам далі трідцат тисячі доларов? Ілі делайте дело, ілі верніте денгі.
Грошей Булочці було жаль, треба було робити діло.
А діло не робилося. Дачі давним давно окупували назад власники городів і, хвалячи-вихваляючи на всі заставки турботливого Пилипчука, садили там картоплі та іншу всяку городину, аж курява стовпом стояла.
І тоді Булочка сказав Лорі:
- Будуйте завод. Все інше я беру на себе.
І от, проснувшись одного ранку, Нижні Шанюки були вражені до глибини душі. По засаджених городах снували туди-сюди, висипаючи щебінь, вантажівки, поряд греблися бульдозери, рили якісь канави екскаватори. Люди, покинувши і роботу, і все на світі, мчали на Дачі, але, наткнувшись на стіну озброєної автоматами міліції, розгублено снували довкола, плакали, непритомніли, вивергали прокляття.
- Не хвилюйтеся, панове, - заспокоювали людей представники районної адміністрації, - городи вам сьогодні ж будуть наділені он там, - вказувалося на зеленіюче молоденьким горохом поле КСП, - а затрати, які ви понесли на цій землі, будуть відшкодовані.
Федір Талимонович, примчавши на Дачі, відчув, як радісно затріпотіло його серце. Якимось десятим чуттям він зрозумів, що всі довколишні події - Булоччин кінець. О, жадана мить, - нарешті прищ, що, мов більмо, стільки часу бовванів на пиці, буде видавлений, стертий, замазаний. Ще й іменем народу, що теж неабияке значення має, до речі. Гляди, доля буде милостива, і те місце, де тільки-но стирчав огидний прищ, розкриє свої обійми, розкине руки і прийме, мов до раю, свою єдину пташку, яка те місце скрасити може - Пилипчука Федора Талимоновича. Живи, жадана мить!
- Люди! - тамуючи радість у грудях, заклопотано снував Федір Талимонович у натовпі. - Що ж це воно робиться?
- Ой, кінець світу, Федоре Талимоновичу! - бідкалась, обливаючись сльозами, якась жіночка.
- Товариші, - зупинився Федір Талимонович біля жінки, - гляньте на ці сльози! Сльози матері, дружини, сестри! Ми не прощали їх фашистським окупантам, не прощали бандитам, не прощали гвалтівникам! Чому ж зараз, мов смиренні ягнята, готові віддати ці сльози на поталу новоявленим вовкам, що дорвалися до влади? Чому?
Люди мовчали, хмурилися тільки.
Федір Талимонович теж помовчав - шукав відповіді на своє ж запитання. Не знайшов.
- Не будьмо ж ягнятами! - кинув натомість гасло. - Вони проти нас автомати, - кивнув на озброєних міліціонерів, - ми проти них народний гнів! Вони захопили нашу землю, видирають з рота останній шмат хліба, ми ж захопимо їхню контору, скинемо ненависного диктатора, ватажка їхньої зграї, слинявого отого Булочку! Що вони варті без нього? Навіщо тоді їм наша земля? Ми все повернемо собі! Все!
- Веди нас, Федоре Талимоновичу! - знову десь поряд, мов з-під землі, виріс Немиченко. - Досить уже Булочці керувати, хватить уже з людей штрафи дерти, накерувався! Ось наш батько! - і Немиченків перст зупинився на грудях Федора Талимоновича.
- За мною, товариші! - поліз Федір Талимонович на найближчий пагорб, бо що ж то за вождь, як не зверху. - За нашу землю, за наш народ, за наші Дачі!
І, як справжній генерал, виступив попереду війська - жаль, коней тільки поблизу не було, а то б зловив, осідлав, бо що ж то за генерал, як пішки - так, ніби з одним погоном.
Військо темною, шумливою масою вливалося в одну з міських вулиць. Затріскотів чийсь тин - пустили на зброю.
Федір Талимонович зупинився.
- Передай по цепі, - мовив до Немиченка, - щоб без провокацій, без руйнувань. Ми не орда.
Немиченко метнувся до людей. Розібраний тин склали назад, на купу.
- Хто тут з вас старший? - летіла вздовж колон якась бабуся.
- Він наш батько! - вказав Немиченко на Федора Талимоновича.
- Що таке, бабусю? - лагідно, як і личить батькові, озвався Федір Талимонович до бабусі.
- Так тин же розібрали, анцихристи, щоб їм руки покорчило! - залементувала баба.
Федір Талимонович від несподіванки навіть не знайшовся, що сказати. Виручив Немиченко.
- Чого рота роззявила? - визвірився до баби. - Не бачиш хіба, за праве діло йдемо воювати!
- Так, - підтвердив Немиченкові слова Федір Талимонович і закрокував далі.
За ним посунула і вся юрба.
- Тьху! - плювалася баба вслід колоні, збираючи паліччя з недавнього тину.
- Ідіть з нами, товариші! - збирав Федір Талимонович по міських вулицях людей.
- За батьком ідіть! - ляскотів поруч Немиченко. - За батьком!
Площа перед будинком районної адміністрації в одну мить заповнилася людьми.
- Булочку! - гукнув Федір Талимонович.
- Бу-лоч-ку! Бу-лоч-ку! - скандував натовп.
Булочка, зачувши своє прізвище, виглянув у вікно і похолов. Такого повороту подій він не чекав - думав, усе втрясеться там, на Дачах.
- Виходь, наволоч, чи людей боїшся?! - лементував Немиченко.
- Смерть фашисту! - висунув хтось із лівого крила натовпу нову версію походження нинішнього керівника району, вказавши одночасно і шлях виправлення становища.
- Людоїд! - несамовито кричала якась жіночка.
- Бу-лоч-ку! Бу-лоч-ку! - лементували інші мітингуючі.
З будинку на ганок вискочив низенький лисуватий чоловічок - працівник адміністрації.
- Михайло Іларіонович просив дізнатися, що ви хочете? - несміливо перепитав у натовпу.
- Ти диви, - аж захлинувся від обурення Немиченко, - а він ніби й не знає?!
Хтось протяжно свиснув.
Чоловічок, не чекаючи відповіді, зник за важкими дверима.
- Та що його тут, надворі, просити й чекати? - загув якийсь чоловік з натовпу, вискочивши на східці. - Гайда всі до будинку, хоч килими позатоптуємо та шпалери пообдираємо в кабінеті, щоб знав, гад, як з людей знущатися!
- Вперед! - підтримали чоловіка інші.
Федір Талимонович, випередивши всіх, злетів на східці.
- Не треба до будинку, товариші, не треба, - почав умовляти людей, бо жаль стало килимів і шпалер - гляди, пригодиться ще кабінетик.
- Батьку, ти тьмянієш у моїх очах, - розчаровано видавив із себе Немиченко.
- Вимагайте звільнення Булочки з посади, не чіпайте кабінету! - благав Федір Талимонович.
Але наелектризований натовп раптом виріс з дитячого віку і забув свого батька.
- Вперед! - гриміло довкола і народ поліз на східці.
Наразі з-за дверей вилетів молоденький міліціонер з пістолетом у руці.
- Назад! - заверещав.
Натовп на мить зупинився.
- Розійдіться! - скиглив міліціонерик.
Натовп не ворухнувся. Немиченко шаленів, закликаючи до штурму.
Міліціонер вистрелив у повітря.
Натовп відсахнувся, сповз, мов необачна морська хвиля із скелі, зі східців.
На другому поверсі відчинилося вікно, звідти вистромився довгий Булоччин ніс.
- Попрошу всіх розійтися, - загуло щось під тим носом. - Земля буде вам наділена в іншому місці, затрати будуть відшкодовані - рішення відповідні вже є. Тож ще раз прошу - розійдіться, люди добрі, не йдіть на поводу у різних екстремістів типу Немиченка і Пилипчука, майте розум, щоб не сталося непоправного. Будинок охороняється, на підході свіжі сили міліції, розходьтеся по домівках, не спокушайте долю, я не бачу тої причини, з-за якої варто було б проливати вашу кров. Ідіть додому, ніхто не залишиться зобидженим. Це я вам, як керівник району, гарантую.
В натовпі розгубилися. В якісь гарантії Булочки вірилося не дуже, але й перед обіцяними свіжими силами міліції, яких усі мали можливість спстерігати на Дачах, було страшнувато. Люди, проклинаючи все і всіх, ладні були й розійтися.
- Що робити будемо, батьку? - нервово сіпався Немиченко.
