Уявити собі нашу Десну без її озер неможливо. Це діти ріки, колишні її часточки – протоки, стариці, рукави та затоки, що з часом відокремились, на жаль, від своєї матінки і давно б загинули, перетворились на болота чи висохлі вибалки, якби не щорічна материнська підтримка Десни. Щовесни ріка, як турботлива мати прочищає їх під час повені від всілякого бруду, торішнього падалого листу, сухих гілок дерев, відмерлих часточок водоростей, загиблої під час зимової придухи риби. Щороку вона ділиться з ними найдорожчим своїм статком – рибою, котра поповнює озера, приходячи на зміну своїм загиблим взимку родичам; дух Десни щороку дає їм наснагу до відродження.
Озеро – не ставок. У ставка немає тієї природної краси, якою хизуються заплавні озера: зеленого латаття жовтих і білих лілей, рдесту, гостролиста, куги. Риба з деснянських озер не відгонить, як ставкова, мулом, бо джерела, які живлять наші озера, невидимими підземними протоками з’єднані з річковими, вони становлять єдине ціле – чисту, життєдайну деснянську воду. Ніхто не прочищає ставки так турботливо, як Десна – свої озера.
Озеро – красиве. Мальовничо схилені верби, немов дівчата, полощуть у воді свої коси-гілки; неначе вартові стоять вільхи; подекуди навіть стрункі білявки-берези, як справжні наречені, вдивляються-милуються собою у водному дзеркалі озера... І скрізь, навіть на тих озерах, береги яких не поросли деревами чи кущами, – скрізь ніжна зелена травичка збігає до самої води, а попід берегом вузькою смугою яюр-лепеха бадьорить, освіжає повітря своїм чистим ароматом. Піщані плеса з білим пісочком так і кличуть тебе шубовснути у чисту прозору озерну водицю. По краю води – зелене розмаїття, у кожного озера своє, але латаття неодмінно панує скрізь, а поміж ним – на якомусь озері височать рідкі зелені стріли ситняку, на якомусь гостролист виткнувся в небо своїми гострими листочками, на іншому – рдест чи водяний перець розкошують, буяють в достатку та радості буття, а подекуди вже й різак помалу забирає у свій полон водне дзеркало.
У кожної рослини – своя межа і досвідчений рибалка з першого погляду на рослинне царство озера скаже і яка тут глибина, і на яку рибу можна розраховувати. Там, де росте яюр – глибина не більше півметра, де гостролист – хіба що сімдесят сантиметрів, а за лататтям – глибина вже не менша від двох – двох з половиною метрів. Зелений килимок латаття рідко буває суцільним, частіше за все в ньому раз по раз трапляються прогалини, що їх рибалки звуть „вікнами”. Густірку чи підлящика у вікнах не зустрінеш, вони полюбляють чисте дно – коли піщане, коли з глеєм, а от окуні, плітки, червонопірки, – для них вікна найулюбленіші місця, де і корму багато, і від хижої щуки легше втекти. Але ж і щука більше полюбляє на межі таких вікон свої засідки влаштовувати, тож кожен, знаючи, яку саме рибу хотів би спіймати, прийшовши на озеро, вибирає собі місце до вподоби.
Озеро – красиве. Своїми берегами, зеленим лататтям з вікнами, жовтими глечиками та білими лілеями, чистою водою з перекинутим у неї небом, білими хмаринками в дзеркалі води, серпневим вранішнім туманом і золотою доріжкою вечірнього сонця, що пролягла від берега до берега...
Нема такого рибалки, хто б не пройшов озерну науку. Далеко не кожен стає деснянським рибалкою і лише одиниці – справжніми десняками, але хіба знайдеться у нас такий хлопчина, котрий жодного разу не закидав вудку на озері? Чи знайдеться в Коропі такий школяр, котрий не вміє плавати? Плавати вчаться, звісно, на озері, Десна надто серйозна ріка для такої науки і жартувати вона не любить, а прийшовши на озеро скупатись, лише тільки вдихнувши чисте свіже повітря, що так манливо пахне лепехою, свіжою водою, вербовим листям, глянувши на мальовничі вікна в лататті, уявивши, що десь там, в озерній глибині гуляють в пошуках корму плітки та окуні, враз хочеться взяти до рук вудку. Тож не дивно, що змалечку хлопці, буває, днями пропадають на озерах, опановуючи рибальську науку.
Гарно на озері. Це на Десні можна або купу риби наловити, або ж взагалі ні з чим додому приїхати, – як складеться. На озері хай і небагато, але завжди спіймаєш, хоч на юшку, хоч на сковороду смаженої.
Небагато у нас таких рибалок, котрі сьогодні ладні ловити на Десні, а завтра – на озері. Озерні рибалки не люблять ловити на Десні, бо там потрібні швидка реакція та вміння бачити на кілька метрів вглиб – безпомилково вибирати уловисте місце. Це на озері нічого не вартує постійно ходити берегом, шукаючи де стоїть риба; на Десні ж, як бігатимеш, точно підеш з пустими руками: там риба шукає корм, мандруючи на десятки чи й сотні метрів, а справа рибалки – сидіти й чекати її, на що далеко не у всіх вистачає терпіння. Деснянським рибалкам не до вподоби озерна дрібнота, їм потрібні лящі та в’язі і, бажано, не менше, ніж по кілограму-півтора кожен. Ловити рибу на озері – то суцільний відпочинок, на Десні ж більше схоже на професійну роботу, котра, як відомо, вимагає праці, напруги, нервів.
Озерні рибалки не їдуть по рибу ані світ, ні зоря. На озері раніше шостої ранку рибалку з вудкою не побачиш, риба тут клює майже цілий день: зранку трохи краще, трохи більша, але і серед дня приїхавши, можна відвести душу. Це на Десні рибалка сидить, немов у засідці під час війни, намагаючись ногою не гупнути, зайвого слова не сказати, навіть, по можливості, не поворухнутись. На озері можна і в воду забрести і, приїхавши з друзями, вести приємні розмови. Проґавити на озері кльов – ну це вже зовсім щось неймовірне – риба тут бере без поспіху, ще й почекати треба, аби вона як слід заковтнула гачок. Одним словом – суцільне задоволення і приємний відпочинок. Якщо щось і може зіпсувати на озері вам настрій, то це лише вітер, який, женучи хвилю, зносить поплавці в латаття, де гачок чіпляється за його стебла і тоді можна навіть обірвати волосінь. Але ж озеро – не Десна, завжди можна об’їхати його навколо і знайти затишне місце, де вітер не дошкулятиме, або принаймні дутиме в спину, від берега, не роблячи вудкам шкоди.
Всі наші озера різні: Став – глибокий, з вільхами по берегах, Панське – мілкіше, біля води одні лише верби. Вить – вузьке та дуже глибоке озеро, Карпівка – значно ширша. Береги Старої Десни густо поросли деревами та кущами, біля Острова ж, навпаки – жодного деревця. Харчиха багата окунем, Коваленчиха – червонопіркою. Обижань та Короп поволі заростають різаком, Стара ж Коноплянка – кропивкою.
Озеро, на якому збираєшся ловити, потрібно знати. Знання це густо замішане на власному досвіді. Ніхто тобі вдома на словах не розповість більше та зрозуміліше, ніж ти второпаєш сам, на місці, навчаючись на власних помилках та маленьких перемогах. З азартом первісного рибалки, для якого успіх означав сите життя, а невдача – щонайменше голодну ніч, ми вчилися і здобували знання, які тримаються в наших головах все життя значно краще, ніж шкільна наука.
Головне – знайти рибу. Де вона може бути? Там, де чисте піщане дно, бо на ньому легше знайти корм, але тут риба дуже обережна, намагається триматись ближче до краю озерного плеса, поряд з рятівними заростями водяної кропивки та латаття. Тут її краще ловити з дна. А от у вікнах між лататтям із дна не половиш, воно все в водоростях, тому ловлять з меншої глибини, але риба тут поводиться сміливіше.
В затінку від латаття, кущів та дерев риба не така обережна, як на відкритій, освітленій сонцем воді. Озерна риба менше боїться шуму та присутності людей, аніж деснянська і сміливо шукає корму в скаламученій купальниками воді, можливо, через те, що в озері її життя не таке сите, як у Десні. Чим риба більша, тим, навчена життєвим досвідом, глибше і далі від берега вона тримається. Але й від породи риби залежить на якій глибині її шукати. Густірка – та бере лише з дна, плітка – по-всякому: навесні упівводи і вище, влітку та восени йде на глибину; окунь частіше в півводи харчується, а великий в основному з дна; червонопірка ж тримається високо, біля самої поверхні.
Оте, первісне ще, в нашій крові бажання бути з уловом, так, неначе від цього залежить життя не лише твоє, але і всієї родини, коли повернення додому з пустими руками означає для рибалки життєву невдачу і поразку – воно краще за будь-що спонукає добре опановувати рибальську науку.
Наші озера... Спасибі вам за вашу красу і затишок, за ваші дари і відкриті самотужки таємниці, за чисту воду, за наше вміння плавати, за запах лепехи і затінок вільх та верб у літню спеку, за росяні трави на ваших берегах, за шум дощу на вашій поверхні, за посвист вивільги та солов’їні концерти, спасибі за години й дні, що склалися в місяці та роки, проведені на ваших берегах.
На Панському я вчився тримати вудку в руках та відкривав для себе перші ваші таємниці; на Ставу на маленьку двометрову бамбукову вудку, придбану в „Спорттоварах” за один карбованець сорок копійок я спіймав на горкушку першу в житті щуку, хай і невеличку, півкілограмову, зате – першу. На Коваленчисі, де вся наша вулиця вчилась плавати, я на ту ж таки бамбукову, з точеною дерев’яною ручкою, тягав на червону п’явку окунців всього лише за якихось півметра чи метр від ватаги, що хлюпалась в скаламученій воді. Вона й досі, ця вудка, вже понад сорок років вірою та правдою служить мені, незважаючи ні на що, буваючи часом просто незамінною.
Лише на Коваленчисі, на ямі, вже на довгу березову вудку вдавалось мені ловити на коника-скачка у вікнах між лататтям сильних, дуже обережних, із золотим полиском на боках, червонопірок, таких шорстких на дотик, неначе на них зовсім немає слизу. Потрібна була тоненька волосінь, маленьке грузило і легесенький пір’яний поплавець: скрадаючись, я обережно, так, щоб і кола по воді не пустити, опускав коника у „вікно”. Через якийсь час мій поплавець, ковзнувши по поверхні, навскіс ішов під воду, – підсічка!, – і скоро золотава рибка опинялась у моїй долоні. Треба було йти далі, шукати наступне „вікно”, бо спіймати на одному місці більше двох розумних та обережних рибок мені жодного разу не вдавалось.
На Коноплянці, як і мріялось мені колись взимку на дідовому дивані, слухаючи його, давно вже завчену мною напам’ять оповідь, не раз вдавалося спіймати щуку і на живця, і на спінінг, от тільки жодного разу не трапилась мені така, як дідові – дванадцятифунтова. Зате на Шпилю, – на плесі Коноплянки, за вузькою смужкою латаття, що відділяла мілину з піщаним дном від глибокої ями, взяла одного разу на розпарену пшеницю здоровенна, грамів на чотириста-п’ятсот, плітка і мені довелося довгенько з нею позмагатись, аби на легеньку, з тонкою волосінню, озерну вудку, перетягти здобич через латаття та без поспіху виволікти на берег. Добре, що на той час я вже пройшов деснянську школу.
На Старій Десні я вчився веслувати на взятому напрокат сусідському човні, проте, це варте окремої розповіді. Зате, поставивши плоскодонку в лататті під протилежним, мілким берегом, прив’язавшись на носі та на кормі стеблами латаття, немов ставши на два якорі, щоб не зносило човна вітром, тягав із стариці хіба ж таких пліток – широка спина темна, очі з жовтим обідком: кожна, як півтори моїх долоні!
Та все ж найулюбленіше моє озеро – Вить: довге і від своєї вершини аж до березняка пряме, вузьке та глибоке, немовби хто канаву викопав, а далі, до самого Шостакового мосту – звивисте і широке. Береги у верхній частині поросли вільхами, що в один ряд стоять понад самою водою, корінням п’ючи воду з озера, і глибина тут така, що навіть латаття під берегом не росте. Повно в озері великої риби – і лящі, і в’язі, і півпудові щуки не дивина, от лише спробуй вловити таку на вудку! Не йде. Зате вдосталь звичної озерної риби – окунів, пліток та густірок.
Не одразу приглянулась мені Вить. Відчувши на Панському себе рибалкою та отримавши велосипеда, подався я по іншим, більш віддаленим озерам. Коноплянка манила до себе щуками, Харчиха – окунями, Коваленчиха – чистою водою, білим піском та обережними червонопірками. Ну, і звісно ж, Десна. І я, і Толя, ми вдвох на кілька років забули про Панське, нашу рибальську колиску і якось випадково зазирнули на нього вже після закінчення школи.
Містка, з якого жінки прали білизну, а ми вчилися тягати пліток, пічкурів та окунів, не було, мабуть його забрала ота небачена Прибутна. Зате так само мелодійно висвистували вивільги, лунко торохкотів у сосновому лісі дятел, так само біля людських городів стояли під берегом на припоні човни і рівненька стежка пролягла вздовж води від перелазу на одному кінці озера аж ген до пляжу на іншому. Все було так само, як і сім, чи десять років назад. Лише містка не було, лише ми стали майже дорослими, майже справжніми рибалками.
І ми, такі впевнені у собі, маючи в торбинці баночки з гнойовими черв’яками, закасали якомога вище штани, забрели чимдалі від берега, прикинули на око глибину, підтягли вгору поплавці та й позакидали свої вудки, тепер набагато довші, аніж наші перші, дитячі.
Оце так! Вже через кілька хвилин мій поплавець без поспіху пішов під воду і, підсікши, рука моя відчула чималеньку, як для озера вагу, а вудка добряче зігнулась. Ха! Що то значить досвід! Не тьохнуло серце, не здригнулась рука, а впевнено потримавши рибу якусь хвилину в напрузі та відчувши, як ту покинули сили, я плавним порухом вудки вліво та набік вже швидше потягнув її до поверхні і не зупиняючись, так само плавно прискорюючи рух, спробував одразу ж викинути здобич на берег. Легка, але пружна та міцна березова вудка відразу зігнулась ще більше від ваги широкої, із знайомим мідним полиском боків, рибини, що вилетівши з води та промайнувши у повітрі добрих три метри, важко гепнулась об берег. Від несподіванки в мене мабуть сам собою розкрився рот і, забувши про тишу та обережність, я, піднімаючи високо ноги, кількома стрибками вискочивши із води, перетнув-таки своїй здобичі шлях до рятівної води. Підлящик! Якщо він і не дотягував до фунта, то зовсім небагато. Підлящик! Справжній! І де – на Панському, за колишнім містком, де ми роками колись стільки днів ловили озерний дріб’язок, навіть не здогадуючись, яка риба ходить поряд! Все ще не вірячи своїм очам, я роздивлявся підлящика, коли щось свиснуло і широке, темне промайнуло у повітрі повз мене – це Толя повторив мій успіх. Ну дива! Це ж треба – ось тут, де років сім назад ми тягали пічкурів та пліточок, зрідка – в дитячу долоню завбільшки густірочок, тепер, випадково сюди повернувшись, одразу вчепити таку здобич!
Але ж і слабенькими виявилися підлящики із Панського проти своїх братів та сестер із Десни. Якби ж то ми хоч трохи здогадувались, що то за риба була у нас на гачку, – звісно, не викидали б її отак просто на берег, хоча б просто із поваги до лящевого роду.
В захопленні ми побрели знову у воду і Панське, наша колисочка, ще не раз того дня подарувало нам таку ж гарну здобич. Та й не тільки того дня, бо ми ще кілька разів потому навідувались до нашого улюбленого місця і кожного разу повторювали перший успіх, неначе, здаючи, тепер вже Панському, екзамен на атестат зрілості.
Як тут втримаєшся і не розповіси друзям-рибалкам про таке везіння? Отоді-то Сашко Макієнко і повідав, що його батько, знаменитий коропський рибалка, ловив на Виті на горох двокілограмових лящів. Нічого собі! На озері, не на Десні – на озері, – двокілограмових лящів! Не одного, не один раз – ціле літо ловив!
Сашко і місце показав – на тому березі, під вільхами. Дійсно, у двох місцях на березі стриміли, мабуть, ще з минулого літа, акуратно вирізані коротенькі сошки і ріденьке нижнє гілля на струнких вільхах над цими місцями було високо підрізане, аби не заважало закидати довгі вудки.
Я повірив. Повірив і заходився освоювати Вить. Одразу скажу – таких лящів, як Сашко розповідав, – не ловив. І кілограмових теж, але таких, як на Панському з Толею – досить багато. Навіть якщо й була та захоплива розповідь правдивою, а підстав сумніватися щодо цього в мене було мало, то особисто мені (тепер я це знаю) для такого успіху тоді все одно не вистачило б наполегливості та рибальського хисту. Та я все одно не жалкую. Вить і без того багато чому мене навчила.
...Шоста година ранку. Зручно вмостившись на зеленому, рівнесенько підстриженому гусячим стадом моріжку, якраз навпроти березняка, біля намощеного з дерну трампліна, котрий хлопці використовують для стрибків у воду, я без поспіху готую вудки. Одразу за трампліном починається глибока яма – колись із гумового човна я наміряв на середині близько восьми метрів. Але й під берегом досить глибоко. Вже друге літо я із задоволенням ловлю на Виті, лише зрідка навідуючись на Десну. Надто багато клопоту – ловити на Десні. Як то воно виходить у Івана Трифоновича: майже ніколи не повертається додому без ляща і частіше за все – не з одним?
Ловити на озері – за втіху. А мій деснянський досвід тут теж став у нагоді. Озерна риба дуже полюбляє чисте піщане дно, бо на ньому легше знайти поживу, аніж на замуленому та порослому водоростями. Але не варто сидіти надто близько до води, намагаючись закинути вудку якомога далі. Якщо поводитись тихенько, не лякаючи рибу своєю присутністю, то навіть і велика, за озерними мірками, підійде майже до самого берега, тим більше, коли час від часу кидати в місце лову трішки розпареної пшениці.
Раніше, почавши ловити на Виті, я за звичкою намагався якнайдалі закинути вудку, вважаючи, що „риба шукає де глибше”, та з часом зрозумів: велика риба дуже рідко візьме гачок із наживкою, якщо він неприродно звисає звідкись згори. Інша річ, коли гачок з нею лежить на пісочку, а волосінь стелиться по дну і не лякає рибу.
Тож, посунувши поплавець вгору по волосіні мало не на таку ж глибину, як на Десні, я закидаю у воду обидві вудки: одну, з пшеницею, – правіше, на пісочок, під самісінькі водяні хащі, межу яких мені добре видно крізь прозору вранішню воду, а іншу, з червоним вертким гнойовим черв’яком, – лівіше, під трамплін, туди, де бере свій початок яма. Вудки, лежачи на траві, хіба що на метр, щонайбільше – на півтора звисають з берега над водою. Мої улюблені пір’яні поплавці білими паличками лежать на воді, бо грузила знаходяться на дні і не ставлять їх своєю вагою вертикально, як це зазвичай прийнято на озері. Ну, а тепер, знову ж таки, за деснянським звичаєм, сипонемо у воду трохи розпареної пшениці – отак! – і чекатимемо.
Сонечко вже виткнулося з-за вільх у вершині Виті, гріє мою ліву щоку і відбиваючись у воді, сліпить очі так, що дивитись на схід нема ніякої можливості. Один березнячок стоїть на протилежному березі озера, затуляючи собою панораму Коропа, інший, перекинутий, лежить прямо на воді і виглядає точнісінькою, лише перевернутою, копією першого: їх розділяє неширока, теж здвоєна, світло-зелена смуга яюру. Щось своє завзято виспівують серед верб за моєю спиною вільшанки та щиглики і жебонять-ґелґочуть, снідаючи на лужку біля дороги, що веде на Лису гору, білі гуси, стадо яких, в чотири чи п’ять десятків, живе тут ціле літо.
Гарно на душі. Щось таке думається – не думається, мріється – не мріється: так, плететься щось у голові безтурботно, повільно, переповзаючи з одного на інше, як оце плямисте сонечко – з травинки на травинку.
А тим часом поплавець під трампліном раптом рушив поволі від берега на глибину і, витягнувши провислу волосінь до самого гінчика, без поспіху, як був у лежачому стані, так лежачи і почав занурюватися. Враз відлетіли кудись мої в’ялі думки і з напівлежачого стану я, вмить підібравши під себе ноги, згинаюсь у клубок, немов той їжак, тримаючи руку напоготові над вудкою.
Пора! Підсічка! – і на іншому кінці волосіні, в глибині, одразу висне очікуваний тягар. Я знаю, я впевнений, я відчуваю по поведінці риби, – як вона ходить, опирається, – що це підлящик спокусився моїм черв’яком. Зсунувшись по берегу до самої води, потихеньку підтягую здобич до себе. Озерна риба набагато слабша від деснянської, яка все життя змушена боротись із течією, котра тренує в рибі силу та витривалість, а в скрутну хвилину боротьби з рибалкою ще й допомагає їй, додаючи до риб’ячої сили і свою. Тож зовсім скоро, без будь-яких переживань з мого боку, знесилений підлящик сам лягає на бік і підтягнений тихо, без жодного сплеску, до берега, втикається носом у прибережний пісочок. Перехопивши вудку в ліву руку і тримаючи її так, щоб волосінь була весь час натягненою, я правою рукою вправно беру здобич і ось вона вже на березі. Гарний підлящик – аж ніяк не менший від тих, що ми з Толею ловили на Панському. Почин зроблено.
Ожила і права вудка. Задріботів поплавець, верхівка його відірвалась від поверхні, і ось так, навскіс, пішов він під воду, втішаючи своїм, сотні разів баченим уві сні і наяву розміреним порухом, моє рибальське серце. Знову спокійна, впевнена та виважена підсічка, опір на іншому кінці волосіні і за кілька секунд чимала, майже в півтори моїх долоні плітка важко підстрибує на моріжку.
Гарно, так, як і завжди на цьому місці, почався ранок. Клює розмірено та впевнено. Кожні п’ять-сім хвилин – рибинка. Не кльов, а мрія. Дріб’язок не докучає, бо, як звичайно, тримається у верхніх шарах води. Кілька днів, як стало на погоді і риба сміливо бере наживку, одразу топить поплавець.
Дивитись, як реагує на кльов поплавець – це половина рибальського задоволення. Краса його руху зачаровує рибальське серце. То поплавець починає рухатись по поверхні води – кажуть у таких випадках: „повела”; то, лежачий, він раптом стане вертикально, потім трохи притоне, так що над водою його залишиться хіба що якийсь сантиметр, а потім попливе вбік і одночасно вглиб; а то, без будь-якого попередження, повагом піде в глибину, коли навскіс, а коли і вертикально вниз – кажуть: „потопила”; буває, задріботить тоненько і попливе вбік, а то, інколи, аж підстрибуватиме на місці, а потім вже піде в глибину...
Як палкий прихильник балету отримує насолоду від майстерних па балерини, котра, перемігши земне тяжіння, невимушеними та граційними рухами всоте переповідає йому про одвічні людські пристрасті, так і любитель поплавцевої вудки тішить своє серце, спостерігаючи рух поплавця під час гарного кльову. Для втаємниченого рибальського ока існує безліч варіацій цього руху, всі вони для рибалки немов німа музика: бачить – і серденько мре.
Півтори години суцільного задоволення спливають як одна мить. Підлящик, дві густірки та більше десятка гарних пліток – прекрасна здобич. І все так чинно, без поспіху, без нервів, без тієї напруги, яка не відпускає тебе весь ранок на Десні. І, головне, все виходить по-твоєму, як задумано. От саме через це я і відчуваю себе своїм на озері, бо вода, вона лише зі своїми щедро ділиться статком.
Половина восьмої. О цій порі, хоч годинника перевіряй, гусяче стадо йде купатися на озерне плесо, що знаходиться метрів за п’ятдесят правіше від мене. Я давно чекаю цього, бо на те є свої причини. Ще з Коваленчихи пам’ятаючи, як добре ловилися окунці в скаламученій купальниками воді, я одного разу спробував повторити те ж саме на Виті і сам здивувався, наскільки вдалим виявився такий спосіб. Тільки тут за купальщиків мені слугують гуси.
Стадо хвилин двадцять, а то й півгодини з великим шумом та гамом полощеться, пірнає, маше на воді крилами, здіймаючи тим самим хмару бризок, ґелґотить та ґерґоче на всі голоси і здіймає у воді таку каламуть, що озерне плесо з першого погляду робиться схожим на велику калюжу. Та я терпляче чекаю на своєму місці, раз по раз витягуючи із води чергову сірувато-сріблясту плітку.
Аж ось гусяче купання скінчилося і стадо, вийшовши на моріжок, починає розправляти, укладати та змащувати жиром своє пір’я, а я, прихопивши баночку із черв’яками, полотняну торбину через плече та одну вудку, рушаю до місця їхнього купання, бо з власного досвіду вже знаю, що риба зараз збереться на мілкому плесі, аби пошукати в здійнятій гусьми каламуті ласу для себе поживу.
Тихенько забрівши у воду майже до колін, опустивши поплавець на меншу глибину, обережно закидаю вудку не так вже й далеко від берега. Поплавець на скаламученій воді лежить нерухомо хіба що кілька секунд, а потім миттєво зникає під водою. Раз! О – є! Плітка, куди більша, ніж ті, що були спіймані вранці на пшеницю, опиняється скоро на березі. Отак! Знову тихенько забрідаю у воду, тепер трохи правіше, і знову поплавець лежить на поверхні серед численних гусячих пір’їнок. На цей раз часу проходить набагато більше, перш, ніж я дочікуюсь кльову, але така ж сама плітка за пару хвилин вже складає компанію попередній. Я знову переходжу вздовж плеса на нове місце, але на мілині риба сторожка навіть і в скаламученій воді. Мені доводиться кілька разів перекидати наживку в різні місця – все марно.
А спробую я, як колись на Панському: смик-смик – легенько посмикую вудкою..., смик-смик... Там, на дні, мій черв’як від цього посмикування оживає – то піднімається над дном, то опускається. Нарешті, після чергового мого „смик-смик” поплавець зникає в скаламученій воді. Раз! Є! Ти бач, як впирається: волосінь ріже воду вправо – вліво, вправо – вліво. Ясно – окунь. Помалу підтягую його до берега і сам тим часом поволі виходжу із води, а тоді, коли опір слабне, плавний рух вудкою вправо, до берега, підйом, – і дебелий окуняка, вилетівши із води, важко падає в траву.
Який я молодець! Настрій у мене – кращого годі й бажати. Гарно, коли все виходить по-твоєму. Тоді життя прекрасне і ти віриш – так буде завжди. Принаймні, так хочеться вірити, бо просто ще немає підстав думати інакше.
Спробую ще. Але як не смикаю, куди не закидаю – нема кльову. Та це не засмучує: не вперше ловлю таким ось чином і добре вже знаю, що спіймати більше двох-трьох голів не вдавалось ще жодного разу. Все одно, вагома прибавка, нічого не скажеш. Підемо далі ловити на пшеницю.
Перша маленька біла хмаринка з’явилась на небі і легенький вітерець ніжно торкнув листячко на вербах, зашелестів угорі і ледь-ледь збрижив воду, змазавши чарівну картинку на її поверхні. Сонечко, піднявшись вище, вже не сліпить, коли дивишся на воду і відчутно гріє ліву щоку. Не гріх і позагоряти: знявши одяг, я ніжусь під вранішніми променями. Клює все рідше, та це мене не засмучує, бо в торбині вже за два кілограми риби.
Тепре можна і пошуками зайнятися. Подивимось, чи не спокуситься хто на мою пшеничку за лататтям... Хвилина, друга... десята... Ні, не дурна рибка: чого б це зернятко висіло впівводи? На дні – то інша річ. Он там, лівіше, ще одна прогалина з піщаним дном, але там набагато глибше. Тихенько, вздовж смужки лепехи, проходжу до неї і не дійшовши кілька метрів, присідаю, обережно закидаю вудку так, що гачок із грузилом знову опиняються на дні... Ну ось, будь ласка: поплавець одразу розвернувся вправо і помандрував від берега, на ходу занурюючись у воду. Озеро – не Десна, поспішати не треба. Підсічка, опір і чергова красуня-плітка підстрибує на зеленій траві.
Перші відпочиваючі з’явились біля плеса, там, де бавились у воді гуси. Взагалі-то пляж на Виті знаходиться на протилежному від мене, зверненому до Коропа, березі, але приїжджий люд, вихідці з місцевих, аби набути першої засмаги, буває, починають свій пляжний сезон саме з цього місця. Тут не гамірно, тихо, а, головне, не виглядаєш білою вороною на тлі засмаглих до коричневого кольору аборигенів, на кшталт Льоні Недбая, неофіційного „директора пляжу”.
Немолода, як на мене, пара, мабуть, вже добре за сорок, обоє маленькі, опецькуваті, розташувалась під вербичкою і чоловік, розмотавши принесену із собою вудку, заходився хвоськати по воді, намагаючись закинути наживку якомога далі за латаття. Він помаленьку наближається до мене і я, перевіряючи залишену біля трампліна свою вудку та готуючись до наступних пошукових мандрів, спостерігаю за ним. Симпатичний чоловічок дуже сильно нагадує мені ведмедика: своїм носом, губами, виразом обличчя.
Мені цікаво і я, відтягуючи в часі свою мандрівку, встигаю спіймати двох пліточок, а в нього все ніяк щось не ладиться. Зкоса зиркаючи на мене та бачачи мою здобич, він, вочевидь, і засмучується, і заздрить мені. Моя рибальська гордість торжествує. Ось я зараз покажу цьому дядькові як треба ловити! Вчепившись лівою рукою за гілку молодої вільшини та ступивши від берега півкроку у воду, я зависаю в повітрі над лататтям і починаю вільною рукою перегортати, неначе сторінки книжки, зелене, схоже на тарілки, листя. Нарешті між двома злиплими між собою листками знаходжу те, що шукав: дві маленькі темно-коричневі п’явки-клепсини присмоктались зісподу до верхнього листка. Я марно намагаюсь однією рукою відчепити їх від латаття та ще й утримати в долоні, тому доводиться, потягнувши за довге стебло, зірвати рослину. Затиснувши стебло в зубах, тепер вже обома руками хапаюсь за гілки та обережно, аби не шубовснути у воду, вибираюсь на берег. П’явки, очевидно, ще не второпавши того, яка зміна відбулась навколо них, ще тримаються на лататті. Почепивши на гачки обох вудок по пласкому верткому черв’ячку, я закидаю одну на піщане дно, а іншу, зменшивши глибину, у вікно між лататтям. „Ведмедик” помалу, начебто і не помітно, але наближається до мого місця, раз по раз зацікавлено зиркаючи в мою сторону.
„Дивіться, дивіться” – думаю я про себе, пильнуючи поплавця між лататтям. Хтось там, під водою, пробує наживку: поплавець вже кілька разів намагався перейти у вертикальне положення. Нарешті я не витримую – треба ж подивитися в чому там справа. Піднімаючи вудку, легенько підсікаю – ти ба! – хтось таки вчепився і добре впирається... Аж ось із води вилітає чималенька плітка і вже підстрибує на траві поряд зі мною. Нічого дивного – інколи так буває: начебто і кльову справжнього не було, а здобич опиняється на гачку. П’явка ціла та неушкоджена, лише трохи прим’ята і ще міцно тримається на гачку, а тому, закинувши вудку на те ж саме місце, берусь до іншої, гачок котрої лежить на пісочку. Треба трохи подражнити місцеве населення. Смик-смик..., смик-смик..., ось вже й поплавець біля самого берега... Перекинемо подалі і знову – смик-смик..., смик-смик... Пішов нарешті поплавець під воду, далеко пішов, вже його й не видно. Раз! О, це вже окунь – заходив, впираючись, вправо-вліво, вправо-вліво. А все ж таки за кілька секунд і він вистрибує на траві.
„Ну що, дядьку, бачили, як треба?” – подумки звертаюсь я до сусіда. Окунь, на відміну від плітки, п’явку встиг з’їсти, тому мені доводиться чіпляти на гачок черв’яка. Нехай ще він полежить на пісочку під трампліном, можливо, хтось і на нього спокуситься, а я ось із вудкою, на гачку якої залишилась ще одна п’явка, повернусь до тієї прогалини, де нещодавно спіймав плітку.
І вже звідти, чаклуючи над вудкою: смик-смик..., смик-смик..., бачу, як „ведмедик”, підбігши до залишеної біля трампліна моєї вудки, хапає її, підсікає і, промайнувши у повітрі, в траву падає широченька срібляста рибина. „Густірка – зауважую я про себе, – нехай бавиться” – поблажливо посміхаюсь і, глянувши в бік свого поплавця, не знаходжу його на поверхні. Правда, сонце світить тепер прямо мені в обличчя, пускаючи блискітки на легеньких хвильках, здійнятих ніжним подихом вітру, але де ж він? Рука сама собою робить підсічку – є! Є, і чималеньке, бо вудка гнеться і волосінь ріже воду вбік – знову окунь. Ходи-но сюди, розбишако... Ач, який красень!
Ну, мабуть, досить... Скоро тут зберуться хлопці, аби пострибати з трампліна, яка вже тоді риба?
Я іду до своїх речей і чую, як жінка здалеку вичитує свого „ведмедика”:
– Він рибалка, а ти?... Покинь, іди сюди.
„Ведмедик”, що, не втримавшись від спокуси, супроти всіх неписаних рибальських законів, вже був закинув свою вудку якраз на моє місце, зніяковіло виправдовується переді мною:
– Клювало, то я витягнув... Поклав до торбини...
Мені стає його жаль і через той зневажливий тон дружини, і через те, що до цього часу він нічого не спіймав. Я навіть не ображаюсь на нього через те, що він так безцеремонно, не питаючись дозволу, всівся на моє місце, бо... рибалка є рибалка: хто ж утримається, коли поплавець, хай навіть і чужий, так красиво іде під воду, а твій власний он, завмер нерухомо, немов і риби у воді катма.
– Сидіть, – кажу я йому, – мені вже треба їхати. Ось, візьміть трохи пшениці, чіплятимете по одній на гачок, впоперек зернятка. І глибину зробіть глибшу, ось таку – із дна щось та й упіймаєте.
„Ведмедик” із вдячністю дивиться на мене і мені це приємно, тішить моє рибальське самолюбство.
Доки змотував вудки, прив’язував їх до рами велосипеда, збирав у сумку торбину з рибою, баночки з наживками та запасні снасті, „ведмедик” і собі витягнув плітку. „Ну, все, тепер його від вудки і трактором не відірвеш” – думаю я, а самому так не хочеться їхати додому...
На годиннику лише десята ранку, тож чи не спробувати мені ще під вільхами, ген, навпроти пляжу?
„Е-е-е, таки заїду на якусь годинку” – вже сідаючи на велосипед, не втримавшись від спокуси продовжити задоволення, вирішую я і за якихось три-чотири хвилини переїжджаю ближче до верхів’я озера, в те місце, де воно нагадує вузький глибокий канал, з обох боків зарослий високими, в один ряд, вільхами.
Тут у нагоді стає моя третя вудка – коротенька бамбукова з точеною дерев’яною ручкою. Я й беру її лише для цього випадку – коли доведеться ловити під деревами, бо завдовжки вона лише два метри і тому не чіпляється за повисле гілля. На ній і волосінь найтонша, і гачок найменший, – „ковтунчик”, і грузило легеньке, і малесенький, дуже чутливий поплавець.
Почепивши на гачок пшеничину, скрадаючись, підходжу до товстої вільхи, обіпершись об її стовбур, так, щоб мене не могла побачити риба, обережно, дуже обережно, поволі опускаю гачок із пшеничиною у воду біля самісінького берега, де глибина одразу становить більше метра. Мені зі свого схову видно лише клаптик водяної поверхні та поплавець, що тільки-но торкнувся води. Торкнувся – і ось він вже пішов на дно, мені добре видно весь його рух під водою. Раз! – ого... маленька, тоненька вудка добряче гнеться і я розумію, що цю здобич викинути на берег одним махом просто не вийде. Помалу, помалу опір слабне і вже біля самої поверхні ходить велика, грамів на двісті, плітка. Як же мені її підняти? Нічого не поробиш, – доведеться себе викрити. Поступово підвівши рибину до самої поверхні та змусивши її ковтнути повітря і завмерти, я присідаю над самою водою, підводжу здобич до берега – ні, не дістану, надто високо знаходжусь над водою, – тому обережно взявшись за волосінь двома пальцями лівої руки, плавним рухом піднімаю здобич із води. Плітка висить нерухомо лише доти, доки не опиняється на березі, але тут всі її спроби повернутись до рідної стихії виявляються марними. Гарна, нема чого й казати. Полотняна торбина все важчає та важчає: такий улов не соромно вже і деснянському рибалці показати, що вже тоді про озеро говорити!
Я знову підходжу, тепер вже до наступної, вільхи, що росте на відстані метра-півтора від попередньої і знову, скрадаючись, ховаючись за товстим стовбуром, тихесенько опускаю гачка з наживкою у воду. Секрет простий: попід самим берегом одразу починається велика глибина, тому тут гуляє чималенька риба, шукаючи поживи та корму, що опадає з навислих над водою дерев. Тому і мій маленький, з єдиною пшеничинкою, гачок на тонесенькій волосіні, який повільно опускається під воду, неначе тоне сам по собі, не викликає у плітки чи густірки підозри. Риба лякається, коли на воду падає рухома тінь, мене ж їй за вільхою не видно, тому риба сміливо бере наживку. Але і спіймати в одному місці більше однієї-двох ніколи не вдається, надто вже обережні підводні мешканці, знаходячись під самим берегом.
Новий кльов не забарився і знову все повторилось точно так само, як і минулого разу.
Отак, пройшовши попід вільхами метрів із сорок чи п’ятдесят, я додаю до торбини ще з десяток пліток та густірок, хай і не таких великих, як перша. Вже пів на дванадцяту: їсти хочеться так, що з’їв би й вовка. Розумію, що давно вже треба було б бути вдома, але ніяк не можу змусити себе покинути цей рай.
„Ось іще одну спіймаю – і все!”
... А паузи між уловом стають дедалі більшими, а сонечко все вище, а додому, попри все, не хочеться...
І я, повалившись у траву, лежу: розкинувши руки, головою в затінку від верхівок вільх. Сонечко гріє моє засмагле тіло і крізь листя, що його стиха ворушить вітерець, воно, немов бавлячись зі мною, пускає мені в очі легенькі зайчики; високе синє небо з білими хмаринками, котрі неквапно пливуть за Десну, зачаровує своєю бездонною чистотою. Коли дивишся на небо лежачи, відчуття зовсім інші, аніж коли просто ідеш кудись у своїх повсякденних справах. Іде людина, опустивши голову, – взагалі неба не бачить. Коли голова опущена, неба, ясна річ, не видно, і настрій у неї через те гірше нікуди. Чим вище голову підіймаєш, тим більше відкривається тобі неба перед очима. Людина з високо піднятою головою, будь хто це скаже, – щаслива та впевнена у собі і своєму майбутньому. А чи це не через те, що в неї весь час перед очима небо на видноколі? Що вже тоді казати про того щасливця, котрий лежить отак безтурботно серед високої трави і перед очима у нього лише літнє небо! Лише небо: синє, безмірне, бездонне, весь світ – лише небо, неначе ти один у всьому Всесвіті, неначе тобі одному він і належить. А шматочок виднокола, той, що прямо над головою, з вільховим гіллям, крізь яке світить сонце, тільки нагадує, що твій Всесвіт – не холодна пустеля, а сповнений краси і життя деснянський луг!
Десь там, за цими хмарками, невидимі в прозорій, але все одно бездонній синяві існують цілі світи, котрі лише вночі заявляють нам про своє існування і змушують тоді замислитися про небуденне, про щось, котре в книжках зветься Вічним...
Гарно на душі. Я наловив сьогодні чимало риби і впевнено можу сказати, що де-де, а на озері навчився це робити. Я ловив не так, як зазвичай ловлять усі, як намагався ловити той дядько-„ведмедик”. На пісочку я ловив із самого дна, неначе на Десні, хоча на озері ловити так не прийнято; ловив у скаламученій гусьми воді і це теж мій винахід; нарешті ловив тут, під деревами, на маленьку легеньку вудку, ховаючись у засідці, і ось, маєш: півторби риби. А тут ще й почуте від жінки: „ Він рибалка...” – це про мене! Вона з першого погляду це зрозуміла. Як тут не запишатися. Такого про себе, тим більше, позаочі, мені ще не доводилось чути.
Без угаву сюрчать у траві коники, ось один з них виліз на верхівку стебла тонконога прямо поряд із моїм обличчям, пряде по крильцях своїми складеними ніжками, видобуваючи тонкі пронизливі звуки, неначе мене тут і немає зовсім; щось прошелестіло зліва в траві біля самої моєї ноги, мабуть, метка ящірка помандрувала кудись у своїх справах; раптом прямо над головою пролетів смішний одуд, пролетів, немов відштовхуючись від невидимої тверді та потім підстрибуючи у повітрі, кумедно махаючи своїми куцими широкими та строкатими крильцями і вже за якусь хвилину розійшлось над водою його „уду-ду, уду-ду!”; високо в небі, розпростерши великі крила і зовсім ними не махаючи, планує на повітряних потоках чорно-білий лелека, – що він видивляється з такої височіні? А, можливо, це не він, а я завис у небі: піді мною пливуть хмарки на тлі неозорої та бездонної блакиті, а той лелека – то моє відображення, немов у воді і вже не розібрати, де верх, де низ...
Легко на душі. Я лежу, розм’яклий, зовсім нерухомо, можливо хвилин десять, а, можливо, і півгодини, без жодного бажання поворухнути хоча б пальцем і дивні відчуття переповнюють моє єство. Як і всі люди, я звик відділяти себе від оточуючої природи невидимою межею, перейти яку мені ніколи й на думку не спадало. А оце саме зараз мені починає здаватися, що я дивлюсь на білий світ очима лелеки, чи хоча б коника, чи ось оцього сонечка, що завзято повзе вгору по високій травинці.
Мені видається, що я тут свій, ну, майже свій... Принаймні, зараз мені хотілось би таким бути: такою ж часточкою природи, як одуд, чи лелека в небі, чи оця вільха, а не таким винищувачем, як браконьєр, котрий вночі тягає сіткою по деснянських плесах рибу, приходячи в чарівний світ Лугу лише з лихими намірами, бо куди ж йому стільки риби? Сам, із своєю сім’єю, він її зроду не поїсть, – продає з-під поли на базарі, обкрадаючи нас, звичайних рибалок, вважаючи себе розумнішим та спритнішим за інших...
Але думки про осоружних браконьєрів, котрих так не люблять справжні рибалки, все ж таки відступають, даючи місце задоволенню від нового почуття. Це неначе якась гра – відчувати себе „своїм”. Ти бачиш та розумієш те, що для багатьох закрите, є навіть не таємницею, а просто незвіданою білою плямою, про існування якої вони, швидше за все, і не підозрюють.
Тебе не бояться навколишні, часом вони навіть довіряють тобі свої таємниці, діляться з тобою своїми статками: озеро – рибою, ліс – грибами, птахи – співом, дерева – своїми плодами. Ти не приносиш їм шкоди більше, ніж вони можуть її витримати. У природі всі живуть за рахунок інших, от тільки в одному біда: лише ми, люди, такі розумні та всемогутні, часто-густо ні в чому не знаємо міри.
„Ти ба, яку теорію розвів...” – ліниво, з насмішкою звертаюсь сам до себе. А все ж таки приємно, нехай і подумки, можливо, лише в своїй уяві, але зливатись, хоча б і на деякий час, із природою.
Чи ж є десь на білому світі ще одна отака Десна, з такими луками, озерами? Бідні-бідні ті люди, що ніколи в житті не бачили і навіть не уявляють, що може існує ця краса! Живуть у своїх селах та містах, де немає поряд ані ріки, ані соснового лісу, хіба що якийсь замулений ставок, чи схожа на канал річка в бетонних берегах...
Менше року залишилось мені навчатися в технікумі, а куди потім закине доля – невідомо. В юності так кортить побачити світ, пізнати незвідане. Кращої, ніж у нас природи все одно не знайду, тому поїду у велике місто, але якщо вже в місто, то нехай це буде столиця, – не більше і не менше!
„Та все одно, я щоліта приїздитиму додому, – обіцяю сам собі: – Хіба ж можна прожити без Десни, без Виті, без лугу та лісу? Обов’язково приїздитиму, хай би що там не було!”
...Сюрчали коники, ширяв у небі лелека, подала голос вивільга, від пляжу доносились плескіт, хлюпання, сміх; вітерець, що дужчав, гнав лугом зелені хвилі – на повну силу на Придесенні господарювало літо.
Коло за колом, виток за витком – саме з цього складається наше життя. Ситуація повторюється для нас раз за разом лише з однією метою – щоб ми угледіли певне правило, дотрималися його і таким чином перейшли на більш високий рівень свого розвитку.
Ти навчився робити власними руками необхідні тобі знаряддя; навчився спостерігати, бачити взаємопов’язані речі, терпляче чекати і мати витримку; ти зробив вибір своєї мети і тепер націлений на її досягнення; ти вмієш робити висновки зі своїх спостережень; хтозна звідки – інтуїтивно, підсвідомо чи з досвідом, але до тебе приходить розуміння того, що відбувається там, під водою, у недосяжній тобі стихії; нарешті, ти навчився бачити красу Природи і завдяки цьому вона стала для тебе розрадою, джерелом задоволення та навіть натхнення – одним словом – щастям.
В результаті відбулося твоє самоствердження. Здавалося б, мета досягнута, рухатися далі, начебто, і потреби вже немає...
Переглянемо ще раз...
Ти живеш у власному, окресленому умовними межами, світі. Ти звик до нього, тобі в ньому зручно. Але потрапивши одного разу, не важливо, у п’ять чи в п’ятдесят років, у світ, раніше тобі невідомий, створений не людськими руками, а Провидінням, ти завмираєш здивований, зачарований безмежжям простору та форм життя і починаєш розуміти, що до цього моменту ти, власне кажучи, жити ще й не починав; твоє буття починається лише зараз, і ти, немов та губка, починаєш всотувати у себе нечувані і небачені тобою раніше враження.
Таке розмаїття в Природі: ліси, луки, степи, пустелі, гори та моря – і наскільки все це різне! Ти в захопленні; ти все намагаєшся, але безуспішно, осягнути суть побаченого. Де там; тобі б навчитися бачити, бо навіть спостерігати – не так просто, як може здатися на перший погляд. І ось саме це – навчитися вміти бачити – виявляється першим завданням уроку, що його дала тобі Природа.
Весь під владою перших вражень, ти починаєш досліджувати цей, ще невідомий тобі, світ. Твоїх п’яти органів відчуттів тобі не досить, навички далеких-далеких пращурів безповоротно втрачені. У таких випадках на допомогу людині приходять винайдені нею знаряддя.
Кажуть: хочеш допомогти непристосованій до життя людині – не давай їй спійману рибу, дай їй краще вудку, аби вона ту рибу могла спіймати сама. Дурниці... Правильним буде навчити її самостійно робити вудку, бо якщо отримана за просто так вудка зламається – чи зможе ця людина зробити нову?
Спілкування з Природою неможливе без уміння людини працювати власними руками: лише самостійно змайструвавши вудку, ти робиш хиткий, невпевнений, хай і маленький, але свій перший крок у пізнанні світу.
Дев’яносто п’ять відсотків інформації про світ Людина отримує через зір. Ти на все життя запам’ятаєш свої перші, дитячі ще, враження від побаченого. Перед твоїми очима розгортається неосяжна картина земного буття; буття, в котрому, виявляється, так тісно сплелися між собою світи лугового коника і вранішньої роси, смугастого окунчика і зеленого латаття, красуні-вивільги і крислатої верби, і всі вони, до того ж, переплітаються із твоїм власним світом. Побачити усе це і пов’язати одне з другим означає зробити не просто черговий крок, а швидше навіть підйом на одну сходинку вгору.
До всього, раптом з’ясовується: як багато, часом, значать у нашому житті символи, ці стовпи, на котрі надійно спирається наш духовний світ! І озираючись назад, ти розумієш, що чи не найпершим символом деснянського світу стала для тебе батьківська пасіка. Лише вісім літ поталанило тобі бувати на ній, але в пам’яті вона назавжди залишилась уособленням спокою, миру та злагоди, ідеалом земного буття, а Бджола – прямо-таки зразком для наслідування. Саме на пасіці тобі несподівано, нехай і з чужої підказки, далося перше розуміння сили усих отих земних зв’язків на прикладі такої маленької Бджоли і такої неосяжної Планети: хіба просто знайти ще один, подібний до цього, величний приклад взаємозалежності?
Символи... А що ще може бути символом Десни? Що у твоїй уяві вирізняє її з-поміж інших річок, озер, ставків, – інших водойм взагалі? Для тебе особисто ця відмінність полягає у деснянській гатці. Уявна простота цієї, здавалося б, примітивної споруди такою є лише для людини необізнаної. Бо у гатці – її конструкції, виборі місця і способу лову знайшло своє втілення глибинне розуміння ріки її першим винахідником-рибалкою. Варто лише навчитися тобі ловити в гатці – і ти вже маєш усі підстави вважати, що в своєму пізнанні деснянського світу піднявся на другу, чи й третю сходинку. А скільки ж іще їх там, попереду!
Минають перші враження, засвоюються перші уроки. Настає черга вивчення правил. Так, виявляється, свої правила існують і тут. Пізніше, значно пізніше, ти зрозумієш, що Природа не любить надмірностей: насправді, нам для життя потрібно зовсім небагато. Вміти задовольнятися малим – то є ціла філософія. Якою б тонкою та благенькою не виглядала звичайна вудка, але при умілому з нею поводженні її запасу пружності та міцності цілком достатньо аби витягнути навіть велику рибу і, в той же час, один необережний поспішний рух призведе до втрати здобичі, а то й вудки. І ось уже можна говорити про перше правило: май терпіння та витримку – і навіть з обмеженими можливостями ти отримаєш від Природи усе необхідне тобі для життя та щастя.
Виявляється, не так вже й просто з першого разу засвоїти правила, по котрим живе Природа. Часом ти навіть не здогадуєшся, що ось саме оцей випадок і є правилом. Ти ходиш і ходиш по колу, щоразу повертаючись до початку, аж доки тебе не осяє здогадка: та це ж і є правило!
Оглянімося назад, на своє життя: ми раз по раз у власному повсякденні робимо і робимо одні і ті ж помилки, добре ще, коли не з одними і тими ж наслідками. І кожного разу клянемося: це вже востаннє! А насправді наше замкнене коло повинне б стати витком: повернення до висхідної точки має відбуватися на більш високому рівні осягнення Буття.
Ходити по колу – у цьому, насправді, немає нічого поганого, головне, щоб воно не було замкненим. У Природі весна завжди переходить у літо, за літом настає осінь, за нею суне зима. Мудра Природа дає нам зміни для перепочинку і усвідомлення зробленого. Ми ніяк не навчимося цим користуватися, розливаючи на весь світ свою досаду: ледь налаштувалися, щойно взялися до роботи, розігналися, а вже потрібно гальмувати.
А тим часом, у білій Німоті зими, здавалося б, мертвій, насправді – невмирущій, замислюється Природою, зароджується нове Буття... Тш-ш-ш...
І ось із нічого, із великої зимової Німоти, із Тиші, що сама по собі вже є таїною, раптом розливається на весь світ неміряна стихія, котра викликає і трепет, і страх, і захват. Ти спостерігаєш це диво природи тиждень, другий,...п’ятий, бачиш, як із того білого Нічого з’являється на світ Божий безліч нових життів і усим єством своїм починаєш відчувати в повітрі присутність невидимої, але чітко тобою усвідомлюваної Енергії буття, що плодить і плодить беззупину нові життя. А осередком цієї Енергії, її носієм, є ріка, котру надалі ти вже сприймаєш, як живу істоту, як матінку-Десну і віднині для тебе повінь є основоположним символом будь-якої ріки, котрий набув дійсно сакрального змісту.
Вищий ступінь спостереження – відсторонене споглядання. Це не так вже й просто, як може видатися, але коли це, зовсім несподівано, виходить у тебе вперше, – отоді ти починаєш дивитися на світ зовсім іншими очима і тільки під час споглядання ти здатен побачити справжню Красу світу і закохатися в неї на все життя – яка досконалість у всьому! Це вже не просто підйом на чергову сходинку: це так, неначе ти вийшов нарешті із темної гущавини на освітлений сонцем, заквітчаний луговий простір і вже вдивляєшся у далеку сизо-зелену стіну верб: а що там, за нею?
І ще одне золоте правило природи засвоєне тобою: хочеш досягти успіху – зосередься на чомусь одному. Варто було тобі це зрозуміти, і ось, будь ласка, черговий рубіж, котрий так довго здавався тобі недосяжним, подолано! Проте, горизонт так само далекий, а омріяні вершини ще тільки синіють в далині.
А тут, чи не вперше у житті, ти робиш і свій вибір: плес чи круча, спокій чи рух, мілководдя і простір чи глибина і обмеження, і неважливо, що саме на цей вибір впливає – твій темперамент, твоє внутрішнє бачення Краси, чи щось іще, про що можна сказати: „лягло на душу”. Суттєво інше: цей вибір визначить усе твоє подальше життя у деснянськім світі, та й не лише у деснянськім.
Чим би ти не займався, якій справі не навчався б, завжди приходить час твого першого іспиту, коли ти маєш самостійно доводити найсуворішому екзаменаторові – Природі, самому Життю, що не марнував часу у навчанні і є гідним високої оцінки. Тут неможливо когось обдурити чи домовитись, або, що ще гірше, – дати взятку. Здав – означає не мало, не багато: отримав тим самим право на життя – без перебільшення!
Коло за колом, виток за витком – саме з цього складається наше життя. Ситуація повторюється для нас раз за разом лише з однією метою – щоб ми угледіли певне правило, дотрималися його і таким чином перейшли на більш високий рівень свого розвитку.
Ти навчився робити власними руками необхідні тобі знаряддя; навчився спостерігати, бачити взаємопов’язані речі, терпляче чекати і мати витримку; ти зробив вибір своєї мети і тепер націлений на її досягнення; ти вмієш робити висновки зі своїх спостережень; хтозна звідки – інтуїтивно, підсвідомо чи з досвідом, але до тебе приходить розуміння того, що відбувається там, під водою, у недосяжній тобі стихії; нарешті, ти навчився бачити красу Природи і завдяки цьому вона стала для тебе розрадою, джерелом задоволення та навіть натхнення – одним словом – щастям.
В результаті відбулося твоє самоствердження. Здавалося б, мета досягнута, рухатися далі, начебто, і потреби вже немає...
