Він умів жити лише нею і лише заради неї. Музикою. Дихав нотами, а мелодії вже давно переплелися з його серцевими ритмами, розчинилися у крові. Дідусь запевняв Олексія, що той почав співати ще до того, як навчився зв’язно говорити. Інші діти плакали, а він співав.
- У нього дар!
- Багато хто співає, - заперечувала бабуся, не надто дослухаючись до слів колишнього чоловіка. Головне – заперечити. – Он Сашка і Андрій…
- Це не те! – сердито махав рукою дідусь. – Олексій сам вигадує слова.
Прислухаючись до словесної баталії старшого покоління Коваленків, Олексій мовчав. Ну як їм пояснити, чого він і сам не розумів? Він не вигадував слова. Вони народжувались самі. Він просто випускав їх на волю, у світ, де музика творить дива, тамує біль, очищує душу.
Хлопчик ріс, і його соковитий, насичений баритон важко було не помітити. Він часто виступав на імпровізованій сцені із гнилих дошок біля сільського клубу. Приходячи з городу, підкачував штані, щоб приховати бруд. Замість мікрофону – пластмасовий гребінець мами. Так як більшість глядачів – люди похилого віку (молоді в Олексіївці практично не лишилося), послухати концерт вони приходили зі своїми стільцями, табуретами. Дехто попритягав дубові пеньки, а дід Макар навіть прикотив комп’ютерне крісло. Правда, він нічого не чув про комп’ютери і називав його банкеткою. Баба Галя пожвавила свій бізнес, приносячи перед початком концерту до клубу вишневу наливку, а її невістка – два кошика пиріжків з капустою.
Коли лунала: «Ой у лузі червона калина», Ольга Іллівна, вчителька-пенсіонерка суворого радянського загартування, заповзято гупала ногою в такт мелодії. Пісні Олексія змушували підспівувати навіть тих, кому на вухо наступив велетенський грізлі. Захоплені вигуки надавали сили, мелодія наливалася, міцніла, линула в небо, де її підхоплювали солов’ї. «Йому аплодують янголи, - дихаючи на гостей концерту міцним тютюном і слив’янкою, запевняв їх дідусь Олексія. – Я сам чув!»
Слава диво-співака поширювалась на сусідні села. Мешканці Олексіївки гордо іменували хлопця «Артистом» і вважали за честь бачити почесним гостем на своїх святах.
- Я мрію стати співаком, – говорив він рідним.
- То співай! – в один голос відповідали мати і бабуся. – Чого тобі бракує?
Він замовкав. Як їм пояснити, що Олексіївки для нього занадто мало?
Уже кілька років Олексій жив у будинку з матір’ю і бабусею. Його батько помер, а дідусь, три роки тому розлучившись зі своєю другою половиною і влаштувавши з цього приводу гучний бенкет, жив у власноруч збудованій времянці на їхньому городі. Бабуся з матір’ю величали його «Паном» і запевняли, що без нього в будинку нарешті настане мир. Але одна «боксерська груша» змінилася іншою. Мати і донька, котрі раніше наступали на «старого хрича» єдиним фронтом, тепер воювали між собою. Вони ділили все: гроші, обов’язки, господарство. І, здавалося, навіть отримували від цих міжусобиць неабияке задоволення.
Олексій, як умів, намагався помірити двох найрідніших жінок. Виходило не завжди. Їхні безкінечні крики – дивний супровід його співу. Коли місяць світив у вікно яскравим прожектором, Олексій виходив на двір і заводив тужливу пісню. Вночі звуки зовсім інші: насичені, соковиті, майже живі. Легше дихається і мріється. У мріях він бачив себе на великій сцені великого міста, чув захоплені крики і оплески, від яких серце билося швидше, а судинами розливалася чиста, абсолютна гармонія.
«Яка столиця? Що за вигадки?» – сердилася мати. «Тебе там ніхто не чекає. Ніхто!» - підхоплювала бабуся. І він вірив. Не чекають…
Удень Олексій з іншими односельчанами працював у полі, а ввечері починалися його «гастролі». Жіноча частина родини слідкувала за тим, щоб люди розплачувались з Олексієм грошима, а не горілкою, як заведено на селі. Дяк мріяв затягти хлопця у хор. Йому дружно «підспівували» мати з бабусею, котрі запевняли, що це надприбуткове місце. Олексій, як міг, опирався. Він бачив себе у зовсім іншому. Це інше щодня крутили по телевізору. Яскраву рекламу популярного талант-шоу, яке оголосило чергові кастинги.
«Поїдь. Не будь дурнем! Спробуй свої сили», - підштовхував у спину дідусь. «Тобі там нічого не світить. Там усе схоплено і за все заплачено», - говорила жіноча частина родини. Олексій кивав, але потай від матері збирав гроші. На всякий випадок. Терміни кастингів спливали, а він все з надією дивився на екран, чекаючи чергову рекламу. Аж доки одного вечора, повернувшись з ювілею сільського голови, не почув розмову матері і бабусі. Вона планували його майбутнє, розмальовуючи життя хлопця в різні барви. Виходило тьмяно і понуро.
«І справді поїду», - дістаючи з-під матрацу свою «заначку», вирішив він.
Величезний театр, до відмови заповнений людьми, викликав в Олексія ледь не панічний страх. Усе блищало, сяяло, викликало захоплення. Навіть велетенське дзеркало у фойє, в якому він вперше побачив себе повністю. Побачив і зрозумів, наскільки відрізняється від інших. Простак, селюк. Спробував прилизати загрубілою долонею чуба, розстібнув верхній ґудзик на сорочці, виставивши на показ поношений від частого прання комір. Олексій ніколи раніше не бачив музичних пристроїв, на яких грали хлопці, і сильно розгубився, коли «дівчинка-картинка» за столом реєстрації учасників запитала, чи є у нього із собою фонограма.
Олексій отримав номер учасника кастинга і став чекати. У довгому білому коридорі з величними колонами і екзотичними квітами, який так нагадував йому палац із малюнка у книжці. Час ніби зупинився. До зали, де проходило прослуховування, заходили все нові люди, але черга ніби й не меншала. А потім він побачив їх… Пофарбованого у біле блондина в блискучому шкіряному костюмі. І двоє «чоловіків-орангутангів», як називає таких велетнів його бабуся. Натовп розступився, звільняючи їм дорогу. Вони зайшли у заповітні двері без черги. «Друг продюсера. Він точно пройде. Усе по блату», - шепотілися довкола. Олексій разом з іншими поступився їм дорогою. Але, на відміну від решти, не повернувся в чергу.
- Був у Мар'янівці. На весіллі, - пояснив він увечері матері.
- Заплатили? – гримаючи каструлями, тільки й спитала вона.
- Заплатили.
Кілька днів Олексій ходив, низько опустивши голову. Працював без ентузіазму, з його репертуару зникли веселі пісні. Втратив апетит, сон, а надокучливе материне: «Що сталося?» супроводжувалось гнівним: «Не ваше діло». Мати бідкалася, що хлопець навчився їй грубити, вбачаючи у цьому руйнівний вплив діда. А Олексій нібито вже й розчавив свою мрію, викинув у сміття, намагаючись заповнити дійсність буденними справами, але десь глибоко у серці засіли дрібні скалки, кололи, мучили, нагадували про нездійсненне.
На початку примхливого вересня в Олексіївці з'явився новий вчитель музики, з появою якого до Олексія повернулася загублена надія. Наче волелюбна кішечка. Непоказний на вигляд чоловік, Арсен Михайлович виявився надзвичайно здібною людиною. Грав на п’яти музичних інструментах. І співав іноземні пісні, що для Олексіївки вже неабияка екзотика. Як і отой дивний топінамбур, яким Арсен Михайлович засадив свій город. Почувши на вечорницях у виконанні Олексія «Червону калину», сказав, що його чекає велике майбутнє. І заходився допомагати хлопцю себе реалізувати. Навчав його співам: сварив за невірне інтонування, використання одного лише верхнього регістру, неправильне дихання і «проковтування» деяких нот. Розробив для Олексія жорстку програму тренувань. Використовуючи славнозвісний метод батога і пряника, пообіцяв у майбутньому записати хлопцю кілька пісень.
Олексій днював і ночував у школі. Дідусь заохочував онука, «спонсоруючи» його заняття, а мати з бабусею проклинали вчителя, який забиває дитині баки різними дурницями. Втомившись від постійних сварок, Олексій переїхав у времянку до діда і пішов в «опозицію» до жіночої частини родини. Арсен Михайлович навіть возив Олексія до Києва, у звукозаписувальну студію свого знайомого. Коли перша пісня була готова, пообіцяв показати її потрібним людям. Повернувся до столиці і … зник.
Від учителя не було звісток уже місяць. Речі старенького лишилися в Олексіївці. Усі, окрім документів. Нарешті зліз останній брудний сніг, зарясніла перша весняна зелень, кволі пагони топінамбура, земля просить хазяйських рук. На селі плескали язиками, що у столиці безслідно зникають люди, а Олексій обдзвонив усі можливі інстанції. Збирався навіть їхати його шукати. От тільки де?
Від хвилювання тембр голосу Олексія змінився, став грубішим, глухим. А на скронях з’явилося кілька сивих волосин. Усі жаліли артиста, співчували. Навіть мати попросила повернутися додому. А тут нове горе…
Не стало дідуся. З його смертю Олексій лишився останньої підтримки. Хоча й отримав несподіваний дарунок. У старого в банку був рахунок, про який ніхто не знав. А на ньому – скромні заощадження, які він заповів онуку.
«Тікай звідси, хлопче! – часто повторював Олексію дідусь. – Їдь до Києва, бо тут пропадеш». Він так і зробить. Не полишить заповітної мрії.
У нагоді став лист зі столиці, усіяний кольоровими штампами (через неправильну адресу він довго блукав світами, шукаючи Олексія Коваленка з Олексіївки). Лист від продюсера, якому сподобалась пісня хлопця і він запрошував його на прослуховування. В листі не було нічого про Арсена Михайловича, але Олексій знав, кому завдячувати цим запрошенням.
Почувши, що син збирається до Києва, мати з бабусею завели стару пісню. «Хто тебе там чекає? Кому ти потрібен? Пропадеш на чужині».
- Нехай ми! – хапаючись рукою за серце, з пересердя шукаючи його праворуч, кричала бабуся. – Нехай дві старі і немічні жінки лишаться без допомоги. Нас ти ніколи не поважав і не жалів. Але на кого ти покинеш дім, твій спадок?
- Мені нічого не потрібно. Лише музика, - як заведений повторював Олексій.
Побачивши, що криками хлопця не пройняти, вирішили мовчати. Само пройде. Як незадавнена хвороба.
«Владнаю всі справи і поїду», - вирішив на початку серпня Олексій. «Допоможи із врожаєм», - згорбившись сильніше, ніж зазвичай, попросила бабуся. «Ти не позичиш трохи грошей на ремонт даху? - підлещувалась мати. – Кухню заливає». Він жодній з них не відмовив. Треба то треба.
«Подзвоню продюсеру наступного понеділка», - говорив він собі, ховаючи лист до кишені. А в понеділок знаходились терміновіші справи. «У вівторок», - твердо вирішував Олексій звечора. А до ранку запал згасав. У першу чергу потрібно полагодити щербатий тин, зібрати пшеницю, засіяти город ріпаком. Потім вже можна і до столиці. Гроші швидко розійшлися, наче їх і не було. А проблем не поменшало. Усім він потрібен, хоч розірвись.
До щоденних занять співами брався все рідше – часу обмаль. А коли починав співати, дивувався, як швидко забуває завчене, яким непокірним і «розладнаним» стає голос без тренувань. Хлопець міг носити із собою телефон, годинами дивитися на лист, навіть набирати потрібний номер. Але так і не подзвонити. Кожен наступний день, на який він відкладав той доленосний дзвінок, додавав Олексію сивини. Коли ж він нарешті зрозумів, що нікуди не поїде, чомусь одразу полегшало. Все знову стало просто.
Олексій довго блукав рідною Олексіївною, вдивляючись у краєвиди, які знав напам’ять. І як йому співати про золотаві поля і смарагдові ліси, коли вони вже не здаються такими? Чи його просто підводить зір? Олексія вже практично не запрошували виступати на сільських святах. Артиста успішно замінили FM-радіо і магнітофон. А що? Вмикай і слухай будь-які пісні. БЕЗКОШТОВНО!
А один з любителів живої музики, дихаючи на Олексія перегаром і
часником, жалівся, що витратив на весілля сина останні заощадження:
- Костюма йому купи, нові туфлі, путівку на море. А тут ще і його Люська вперлася: «Хочу, щоб на весіллі співав артист». Де я всього наберу? Може візьмеш замість грошей? – він поставив біля хлопця пляшку горілки.
Той кивнув і потягнувся до пляшки.
Він кілька разів завертав не туди, блукаючи порожніми на перший погляд вулицями. Його супроводжувало собаче гарчання і серенади котів на даху похиленого, схожого на Пізанську вежу будинку. Нарешті побачивши живу істоту, чоловік швидко подався вперед. Високий пан у крислатому капелюсі, забрьоханих багном штанях і високих мисливських чоботах, жуючи краєчок самокрутки, недовірливо оглянув незнайомця.
- Доброго дня! Ви не підкажете, де живе Олексій?
- Який Олексій? У нас їх багато.
- Співак. Я хочу запросити його виступити на весіллі доньки.
- А, той, що артист.
Слово «артист» пролунало якось зневажливо, насмішкувато.
- Третя хата від річки.
Вказаний будинок важко було не впізнати. Зарослий кропивою і осокою, він повільно просідав під землю. Сірий, увесь у розводах, чи то від неякісного шлаку, чи косих дощів. На дерев’яному паркані не долічитися з десятка дошок. Хвіртка відчинена, на ній вертикально, на одному гвіздку теліпається табличка: «У дворі злий пес». На подвір’ї валяється лушпиння від картоплі і яєчні шкарлупи. Ліве вікно дому закрите картонкою, синя фарба на дверях набубнявіла і порепалась.
Господар був надворі. Згорбившись, він сидів на мокрому від дощу ганку. Тримав в руках якийсь зім’ятий, вилинялий аркуш. Побачивши незнайомця, навіть не встав. Тільки кивнув на знак привітання і провів рукою по абсолютно сивій голові.
Чоловік розповів Олексію мету свого візиту.
- Добре, - відповів Олексій і зайшовся сухим кашлем.
Гість недовірливо оглянув свого співрозмовника. Втомлені запалені очі, набрякле, почервоніле обличчя. Чи це і справді той співак?
- То скільки ви візьмете?
Він махнув рукою.
- Та пляшку.
Ліда не розуміла, що краще: розвернутися і негайно піти, чи до кінця витримати Олегів погляд. Насмішкуватий, зверхній, чи він просто її жаліє? Олег – один з найкращих столичних продюсерів. Чоловік конкретний, не розводитиме правду медом. Він же для чогось її запросив. А може ще не все втрачено?
Але з програвача все лунав той клятий голос: бездоганно чисті ноти, цікавий тембр, ні на кого не схожий дзвінкий голос. Ліда ледь стримувалась, щоб не підійти і не розбити програвач на друзки.
- Бачиш, - нарешті заговорив Олег, надягаючи великі сонцезахисні окуляри. – Оце справжній талант. А те, що виходить із твоєї горлянки – ґвалтування звуку. Ти хрипиш, плутаєшся у нотах, музика постійно підставляє тобі підніжку.
- Ну і де цей твій геній? – Ліда намагалася зобразити спокій. Вийшло поганенько, на трієчку. – Я про нього чула?
- Я не знаю, де він. Я кілька разів відсилав співаку запрошення приїхати на мою студію, але він так і не відгукнувся. А я ні за ким не бігаю. Ти ж знаєш.
- Знаю, - повеселішала Ліда.
- Цей запис привіз мені один знайомий. Вчитель музики. Буквально за день до своєї смерті. Безглуздий нещасний випадок. Переходячи дорогу, старий потрапив під машину.
– То що сталося з виконавцем? Він теж помер?
- Можливо, - Олег вийняв із програвача диск, покрутив його в руці. – Можливо…
