РОЗДІЛ 15
СВЯТОТАТСТВО
- Останній день, - зітхнув з полегшенням Дзирт, одягаючись в церемоніальне вбрання. Якщо перші шість місяців його останнього року навчання, проведені за вивчення тонкощів чаклунства у Магіку, здавалися йому найкращими з усіх, то останні шість місяців у школі Ллос були найгіршими. Кожного дня Дзирту та його одногрупникам читали безкінечні хвалебні промови на честь Павучої Королеви, легенди та пророцтва щодо її могутності і нагород, які вона обіцяла своїм вірним послідовникам.
Слово «раби» підійшло б сюди краще, думав Дзирт, бо жодного разу в цій помпезній школі, присвяченій божеству дроу, він не чув нічого, що хоч віддалено нагадувало б слово «любов». Його народ поклонявся Ллос, жінки Мензоберранзану присвячували усе своє існування служінню їй. Однак ця жертва віддавалася лише на догоду самолюбству, бо священиці Павучої Королеви бажали піднятися до звання верховної жриці виключно заради власної могутності, яку гарантувало їм це звання.
Серце Дзирта не могло всього цього прийняти.
Дзирт пройшов крізь ці шість місяців у Арак-Тініліті виключно завдяки притаманному йому стоїцизму і вмінню тримати очі опущеними, а рот на замку. Тепер він нарешті підійшов до свого останнього дня в Акемії, Завершальної Церемонії, найсвятішої для дроу події. Віерна пообіцяла йому, що тут він осягне справжню велич Ллос.
Невпевненими кроками Дзирт вийшов з укриття своєї крихітної простої кімнатки. Він хвилювався, що ця церемонія стане його особистим випробуванням. До цього часу лише мізерна частина суспільства навколо нього мала для Дзирта хоч якесь значення, і він запитував себе, всупереч запевненням сестри, чи після подій цього дня він справді бачитиме цей світ так, як бачить його рід. Страхи Дзирта вирували навколо нього, одні породжували інші, і все це міцно огортало його безвихіддю, з якої нема шляху.
Можливо, він насправді боїться, що події цього дня будуть такими, як обіцяла Віерна.
Дзирт прикрив очі, ступаючи в круглу церемоніальну залу Арак-Тініліту. В центрі приміщення палав вогонь, джерелом якого слугувала жаровня на вісьмох ніжках, що, як і все в цьому місці, нагадувала павука. Верховна наставниця усієї Академії, матір-наставниця та ще дванадцять верховних жриць-наставниць Арак-Тініліту, включно з сестрою Дзирта, сиділи, схрестивши ноги, у колі навколо жаровні. Дзирт та його одногрупники зі школи воїнів стояли вздовж стіни позаду них.
- Ма ку! – наказала матір-наставниця, і усі затихли, тільки полум’я тріщало в жаровні. Двері знову розчинились, і в залу увійшла молода жриця. Дзирту говорили, що вона першою закінчувала Арак-Тініліт цього року, і була найгарнішою ученицею школи Ллос. Тож вона була удостоєна найвищої честі на цій церемонії. Дівчина скинула на підлогу свій одяг, оголеною увійшла в коло жриць і стала перед полум’ям, спиною до матері-наставниці.
Дзирт закусив губу, збентежений і трохи схвильований. Він ще ніколи не бачив жінки в такому світлі, і підозрював, що піт на його чолі виступив не лише від тепла жаровні. Дзирт крадькома роззирнувся кімнатою і здогадався, що інші його одногрупники теж поділяють його відчуття.
- Ре-ко сай`н`іі келемей, - прошепотіла матір-наставниця, і червоний дим розійшовся від жаровні, зафарбовуючи кімнату туманним світінням. Дим приніс з собою запах, густий і до нудоти солодкий. Дзирт вдихнув це ароматне повітря, і йому здалось, ніби тіло стає легшим і скоро взагалі підійметься над підлогою.
Полум’я в жаровні зненацька заревіло і піднялось вгору, змусивши Дзирта зажмуритись і відвернутись. Жриці почали ритуальний спів, хоча його слова були незнайомі Дзирту. Однак він навряд чи звертав на це увагу, відчайдушно намагаючись втримати тверезе мислення, бо здавалось, ніби в цьому п’янкому тумані він зараз втратить свідомість.
- Глабрезу, - простогнала матір-наставниця, і Дзирт розпізнав в її голосі виклик, ім’я жителя нижчих рівнів. Він знову глянув на коло жриць і побачив, що матір-наставниця тримає в руці змієголову нагайку з єдиною гадюкою.
- Звідки вона її взяла? – пробурмотів Дзирт, і лише потім зрозумів, що сказав це вголос. Він сподівався, що це не завадило церемонії, але заспокоївся, коли роззирнувся навколо і побачив, що й інші його одногрупники щось белькочуть до себе, а дехто, здавалось, ледве тримається на ногах.
- Поклич його, - наказала матір-наставниця оголеній учениці.
Молода жриця невпевнено підняла руки і широко їх розвела.
- Глабрезу, - прошепотіла вона.
Полум’я танцювало в жаровні, ледь тримаючись в її межах. Дим війнув в обличчя Дзирту, ніби запрошував вдихнути. Коліна затремтіли, його ноги ледь не оніміли, але якимось чином він почував себе зараз більш чутливим, більш живим, ніж будь коли раніше.
- Глабрезу, - почув він слова учениці, цього разу гучніші, і чув він також, як гуготіло полум’я. Воно засліпило Дзирта, але чомусь це його не хвилювало. Його погляд блукав по кімнаті, але не міг ні на чому сфокусуватись, не міг пов’язати дивні, танцюючі картини зі звуками ритуального співу.
Він чув, як жриці зітхали і вмовляли ученицю продовжувати виклик, знаючи, що закляття близьке до завершення. Він почув свист нагайки (ще одне заохочення?) і крик учениці:
- Глабрезу!
Таким первісним, таким могутнім був цей крик, що врізався в мозок Дзирта та інших чоловіків у кімнаті з силою, якої вони не могли раніше навіть уявити.
Полум’я почуло поклик. Воно ревіло, підіймалось вище, вище, і зрештою почало набувати форми. Одним поглядом воно окинуло все, що відбувалось в залі, окинуло і ніби увібрало все поглядом. Гігантська голова, собача з козлиними рогами, з’явилася з полум’я і почала вивчати звабливу молоду дроу, що насмілилась вимовити його ім’я.
Десь з-поза цієї потойбічної фігури просвистіла нагайка, і дівчина повторила свій поклик, голосом, що вабив, благав.
Гігантське створіння нижчих рівнів вийшло з полум’я. Неймовірна демонічна сила створіння приголомшила Дзирта. Глабрезу вивищувався на дев’ять футів і здавався навіть більшим, з м’язистими руками, що закінчувалися потужними клешнями замість кистей, і другою парою менших, нормальних рук, що стирчали з грудної клітки.
Інстинкти Дзирта наказували йому атакувати монстра і врятувати дівчину, але роззирнувшись довкола за підтримкою він побачив, що матір-наставниця та інші жриці знову повернулись до ритуального закляття, цього разу якісь збуджені тони пронизували кожне слово.
Крізь туман і запаморочення, дратівливий п’янкий аромат димчастого червоного ладану продовжував свій наступ на реальність. Дзирт тремтів, балансуючи на тонкій грані самоконтролю, в ньому починав зростати гнів, і дроу щосили боровся зі звабливою п’янкістю ароматного диму. Інстинктивно його руки знайшли руків’я скімітарів на поясі.
А тоді чиясь рука торкнулась його ноги.
Він поглянув униз і побачив одну з наставниць, що лежала на підлозі і запрошувала його приєднатись. Щось подібне тепер відбувалось по всій залі.
Туман продовжував тиснути на нього.
Наставниця поманила його до себе, легенько дряпаючи його ногу нігтями.
Дзирт розкуйовдив гриву свого густого волосся, намагаючись знайти хоч якусь точку опори в цьому запаморочливому вирі. Йому не подобалась ця втрата контролю над собою, розумове оніміння, що позбавляло його відточених рефлексів і обережності.
Ще менше Дзирту подобалась картина, що розгорталась перед ним. Цілковита неправильність усього цього вдарила йому в саму душу. Він вивільнився з хватки жінки і спотикаючись перетнув залу, переступаючи через перевиті тіла, надто зайняті, щоб зважати на нього. Він дістався до виходу так швидко, як тільки дозволили йому тремтячі ноги і нарешті опинився за межами зали, різко зачиняючи двері за собою.
До нього долинули крики молодої жриці. Ні камінь стін, ні розумовий бар’єр не змогли заглушити його. Дзирт важко опирався на прохолодну кам’яну стіну, хапаючись за шлунок. Він навіть не зупинився, щоб обміркувати свій вчинок, він знав тільки, що хоче опинитися подалі від бруду тієї зали.
Віерна опинилася поруч з ним, її сукня була розшнурована спереду, як ні в чому не бувало. В голові у Дзирта трохи прояснилось, і він почав думати про ціну, яку доведеться заплатити за свої дії. Але вираз обличчя його сестри не був розлюченим, помітив Дзирт, дивуючись ще більше.
- Тобі більше подобається усамітнення? – мовила вона, рука лягла Дзирту на плече. Віерна навіть не намагалася зашнурувати сукню. – Я розумію, - сказала вона.
Дзирт вхопив її за руку і відсторонив її.
- Що це за божевілля? – вимогливо запитав він.
Обличчя Віерни викривилось, коли вона почала розуміти, чому насправді її брат покинув церемонію.
- Ти відмовив верховній жриці! – загарчала вона на нього. – За усіма законами вона могла убити тебе за таку зухвалість.
- Я її навіть не знаю, - вигукнув Дзирт. – Від мене чекали…
- Від тебе чекали, щоб ти чинив так, як наказують!
- Вона мені байдужа, - затинався Дзирт. Він усвідомив, що не може примусити свої руки не тремтіти.
- А ти думаєш, що Закнафейну була небайдужа Матір Меліс? – відповіла Віерна, знаючи, що згадка про його героя зачепить Дзирта. Зрозумівши, що їй вдалось поранити брата, Віерна пом’якшала і взяла його за руку.
- Повертайся в залу, - промуркотіла вона. – Час усе ще є.
Холодний погляд Дзирта зупинив її не гірше вістря скімітара.
- Павуча Королева – богиня нашого народу, - гостро нагадала йому Віерна. – А я – одна з тих, хто проголошує її волю.
- Я б цим так не пишався, - кинув Дзирт, чіпляючись за свій гнів як за спосіб протистояти хвилі надто реального страху, що погрожував похитнути його принципову стійкість.
Віерна відважила йому міцного ляпаса.
- Повертайся на церемонію! – вимогливо мовила вона.
- Іди поцілуй павука, - відповів Дзирт. – І нехай він вирве твій проклятий язик тобі з рота.
Тепер уже Віерна не могла змусити свої руки не тремтіти.
- Стеж, як говориш з верховною жрицею, - попередила вона.
- Хай буде проклята ваша Павуча Королева! – виплюнув Дзирт. – Хоча певен, що Ллос була проклята ще цілу вічність тому!
- Вона дає нам силу! – завищала Віерна.
- Вона забирає все, що могло б зробити нас чимось більшим, ніж каміння, по якому ми ходимо, - закричав у відповідь Дзирт.
- Святотатство, - криво посміхнулась Віерна, слово зірвалось з її язика, мов свист змієголової нагайки матері-жриці.
З церемоніальної зали до них прорвався стогнучий, болісний крик.
- Брудний союз, - пробурмотів Дзирт, відводячи погляд.
- Він має свою мету, - відповіла Віерна, нарешті стримавши гнів.
Дзирт кинув на неї повний звинувачення погляд.
- У тебе теж був такий досвід?
- Я – верховна жриця, - була її проста відповідь.
Дзирту потемніло в очах, його охопила така відраза, що дроу ледь не знудило.
- І тобі сподобалось? – виплюнув він.
- Це дало мені силу, - прогарчала Віерна у відповідь. – Тобі цього не зрозуміти.
- Чого це тобі коштувало?
Ляпас Віерни ледь не збив Дзирта з ніг.
- За мною, - сказала вона, хапаючи Дзирта за одяг на грудях. – Я хочу тобі дещо показати.
Вони вийшли з Арак-Тініліту і перетнули внутрішній двір Академії. Дзирт зупинився, коли вони підійшли до колон, що позначали вхід до Тьєр Бреч.
- Я не можу пройти тут, - нагадав він сестрі. – Офіційно я ще не випускник Мелі-Магтіру.
- Формальність, - відповіла Віерна, не вповільнивши кроку. - Я ж наставниця Арак-Тініліту, і можу сама оголосити тебе випускником.
Дзирт не був певен у правдивості заяви Віерни, але вона й справді була наставницею Арак-Тініліту. Дзирт не хотів злити її знову, він все-таки боявся законів Акажемії.
Він спустився за нею широкими кам’яними сходами, і далі звивистими вулицями самого міста.
- Додому? – наважився запитати Дзирт невдовзі.
- Ще ні, - була коротка відповідь. Дзирт більше не допитувався.
Вони підійшли до східного краю печери і проминули стіну, що захищала Дім До’Урден. Попереду були входи в три невеликі тунелі, кожен охоронявся магічно підсвіченими статуями гігантських скорпіонів. Віерна зупинилася на мить, вирішуючи, який шлях треба обрати, а тоді повела брата найменшим тунелем.
Хвилини складались у години, а вони все ще йшли. Прохід розширився і незабаром вивів їх у заплутані катакомби перехрещених тунелів. Дзирт швидко заплутався в цьому лабіринті і не зміг запам’ятати стежку, але Віерна впевнено йшла якимось визначеним шляхом, який вона явно добре знала.
А потім, відразу за низькою аркою підлога несподівано пішла вниз. Тепер вони стояли на вузькому уступі над великою прірвою. Дзирт запитально поглянув на сестру, але втримався від запитань, коли побачив, яка вона зосереджена. Вона проказала кілька простих наказів і торкнулась свого чола, а потім і чола Дзирта.
- За мною, - наказала Віерна, і вони з Дзиртом зробили крок з уступу і злевітували на дно прірви.
Легкий туманець, мов від невидимого гарячого озера або розщелини, огортав каміння. Дзирт відчував тут небезпеку, якесь зло було неподалік.
Зловісне передчуття зависло в повітрі, не менш виразне, ніж туман.
- Не бійся, - сказала йому Віерна на мові жестів. – Я наклала на нас закляття маскування. Вони нас не бачать.
- Вони? – запитали руки Дзирта, але в цей момент він почув збоку дивний шерхіт. Дзирт прослідкував за поглядом Віерни і побачив якусь мерзенну істоту, що всілася на валуні неподалік.
Спочатку Дзирту здалось, що це темний ельф, і по пояс це був і справді дроу, хоч роздутий і блідий. Однак нижче пояса істота нагадувала павука, вісім лапок підтримували її тіло. Створіння тримало в руках натягнутий лук, але здавалось потривоженим, хоч і не могло розгледіти, хто втрутився в його лігво.
Віерна насолоджувалася відразою на обличчі брата, поки той роздивлявся істоту.
- Дивись на нього уважно, молодший братику, - промовили її руки. – Ось доля тих, хто прогнівив Павучу Королеву.
- Що це? – запитав Дзирт.
- Драйдер, - прошепотіла йому на вухо Віерна. А тоді, знову повернувшись до мови жестів, додала, - Ллос не назвеш милосердним божеством.
Дзирт загіпнотизовано дивився, як драйдер переповзає з місця на місце в пошуках гостей. Дзирт не міг навіть сказати, чоловік це чи жінка, таке роздуте було тіло істоти, але насправді це не мало значення. Воно не було створене природою і не могло залишити нащадків, якої б статі воно не було. Це просто змучене тіло, більше нічого, і воно ненавидить себе певно навіть більше, ніж усе інше довкола.
- А я милосердна, - продовжила Віерна беззвучно, хоч і знала, що всю увагу брата прикував до себе драйдер. Вона прихилилася спиною до кам’яної стіни.
Дзирт озирнувся на неї, зрозумівши її намір. А тоді Віерна зникла, ніби вросла у камінь.
- Бувай, маленький братику, - пролунали її останні слова. – Так буде краще для тебе.
- Ні! – закричав Дзирт, дряпаючи гладку кам’яну стіну, допоки стріла не впилась йому в ногу. Скімітари з`явилися в його руках блискавично, він розвернувся, готовий зустріти небезпеку. Драйдер уже прицілився для наступного пострілу.
Дзирт хотів відкотитися убік, під захист великого валуна, але поранена нога миттю затерпла і припинила йому підкорятись. Отрута.
Дзирт вчасно підняв клинок, відбиваючи ним другу стрілу, а тоді впав на одне коліно і стиснув рану.
Він відчував, як холодна отрута поширюється по кінцівці, але вперто відрізав древко стріли і знову перемкнув увагу на нападника. Він подумає про рану пізніше, а тепер залишається сподіватись, що він встигне вчасно її обробити. Але зараз перед ним стояло єдине завдання – вибратися з прірви.
Він вже повернувся тікати, плануючи знайти безпечне місце і звідти злевітувати вгору, але лицем-в-лице зіткнувся зі ще одним драйдером.
Сокира просвистіла повз його плече, ледь не зачепивши.
Дзирт відбив ще один удар, інший скімітар полетів вперед, але драйдер заблокував його другою сокирою.
Дзирт уже трохи зібрався з силами і був упевнений, що переможе цього супротивника навіть з пошкодженою ногою, що дуже обмежувало його рухи, допоки стріла не потрапила йому в спину.
Дзирт похилився вперед від сили удару, але примудрився відбити чергову атаку драйдера перед собою. А тоді дроу опустився на коліна і впав обличчям униз.
Коли драйдер з сокирами, вважаючи Дзирта мертвим, рушив до нього, дроу перекотився прямо під роздуте черево істоти. Він ударив скімітаром вгору з усієї сили, і знову відкотився, ухиляючись від потоку гидотної павучої рідини.
Поранений драйдер спробував утекти, але впав на бік, його нутрощі вивалювались на кам’яну підлогу. Та Дзирт все ще був у безнадійному становищі. Його руки тепер теж оніміли, і коли інше потворне створіння підповзло до нього, Дзирт не міг навіть сподіватись відбитись. Він з усієї сили чіплявся за свідомість, намагався знайти якийсь вихід, боротись до самого кінця. Але його повіки ставали все важчі…
А тоді Дзирт відчув, як хтось вхопив його за одяг, грубо підняв на ноги і вдарив об кам’яну стіну.
Він розплющив очі і побачив обличчя своєї сестри. Він почув, як вона каже:
- Він живий. Нам треба негайно забрати його звідси і очистити рани.
Ще одна постать з’явилася перед ним.
- Я думала, це буде кращий спосіб, - виправдовувалася Віерна.
- Ми не можемо дозволити собі втратити його, - пролунала відповідь, в голосі не вчувалось жодних емоцій. Дзирт упізнав цей голос з минулого. Він спробував якось сфокусувати погляд, хоча пере очима усе пливло.
- Меліс, - прошепотів він. – Мамо…
Від її лютого удару в голові трохи прояснішало.
- Матір Меліс! – прогарчала вона, її розлючене обличчя було лише за дюйм від його. – Не забувай!
Дзирта її холодність вжалила не гірше отрути, і полегшення від того, що вона тут, розтануло так само швидко, як і з’явилось.
- Ти маєш знати своє місце! – гаркнула вона, повторюючи наказ, що переслідував Дзирта усе його дитинство.
- Послухай мене, - вимогливо сказала вона, і Дзирту врізались в свідомість її слова. – Віерна привела тебе в це місце, щоб тебе убили. Вона була милосердною до тебе, - Меліс кинула розчарований погляд на доньку.
- Я розумію волю Павучої Королеви краще, ніж вона, - продовжувала верховна матір, слина бризкала Дзирту в обличчя з кожним словом. – Якщо ти ще раз скажеш щось брудне про Ллос, нашу богиню, я сама приведу тебе сюди! Але не для того, щоб убити, це було б надто легке покарання, - вона шарпнула голову Дзирта вбік, щоб він міг побачити гротескні залишки убитого ним драйдера.
- Ти знову прийдеш сюди, - запевнила його Меліс, - щоб стати драйдером!
