- Мене звуть Дзирт…
- Я знаю, як тебе звуть, - відповів учень-маг, що мусив бути наставником Дзирта в Магіку. – Твоя слава йде попереду тебе. Вже майже всі в Академії чули про тебе і твою воїнську майстерність.
Дзирт низько вклонився, трохи зніяковівши.
- Але з цих умінь навряд чи буде користь тут, - вів далі маг. – Я буду навчати тебе чаклунству – темному боку магії, як ми його звемо. Це випробування твого розуму і твого серця; нікчемна металева зброя тут не гратиме жодної ролі. Магія – ось справжня сила нашого народу!
Дзирт прийняв критику мовчки. Він знав, що риси, якими похваляється молодий маг, були також необхідними якостями справжнього воїна. Фізичні дані грали лише малу роль в обраному Дзиртом бойовому стилі. Сильна воля і прораховані маневри, все, що цей маг, схоже, вважав сильним боком одних лише чаклунів, допомагали Дзирту вигравати усі його битви.
- В наступні місяці я покажу тобі багато дивовижних речей, - продовжував маг, - артефакти, яких ти навіть не міг уявити, і чари такої сили, якої ти ще не бачив.
- Можу я дізнатись твоє ім’я? – запитав Дзирт, намагаючись звучати так, ніби вражений безперервним потоком самозвеличення мага. Дзирт уже досить багато знав про чаклунство від Закнафейна, здебільшого про слабкість, притаманну цьому класу. Через те, що магія була корисною не лише у битві, чаклуни-дроу займали високу позицію в суспільстві, другу після жриць Ллос. Зрештою, саме чаклун запалював Нарбондель, що слугувала годинником міста, і чаклуни осяювали магічними вогнями скульптури, що прикрашали будинки дроу.
Закнафейн ледь чи поважав магів. Вони могли убивати швидко і на відстані, застерігав він Дзирта, але якщо примудритись підкрастися до них ближче, навряд чи вони зможуть захиститись від меча.
- Мазой, - відповів маг. – Мазой Ган`етт з Дому Ган`етт, розпочав свій тридцятий і останній рік навчання. Скоро мене визнають повноправним чаклуном Мензоберранзану, з усіма привілеями, що супроводжують це звання.
- Тоді мої тобі вітання, Мазой Ган`етт, - відповів Дзирт. – Мені теж залишився лише рік навчання в Академії, оскільки воїн проводить тут лише десять років.
- Ця праця потребує менше вмінь, - негайно зауважив Мазой. – Чаклун мусить навчатись тридцять років, перш ніж його визнають достатньо досвідченим, аби вільно займатись своїм ремеслом.
І знову Дзирт ввічливо стерпів зневагу. Він хотів просто подолати цю стадію свого навчання, закінчити свій останній рік і спекатись Академії назавжди.
Однак ці шість місяців під наставництвом Мазоя здалися Дзирту найкращими за весь час його навчання в Академії. Не те щоб йому сподобався Мазой – молодий чаклун не пропускав жодної нагоди нагадати Дзирту про нижчість воїнів в порівнянні з магами. Дроу відчував, як між ними з Мазоєм зароджується щось на кшталт конкуренції, так ніби маг під’юджує його до майбутнього конфлікту. Молодий воїн міг тільки стенути плечима на таке, як він завжди робив, і намагатись витягти якомога більше користі з занять.
Дзирт зрозумів, що вже достатньо добре розбирається в магії. Усі дроу, і воїни не були винятком, володіли певним рівнем магічних здібностей і деякими природженими уміннями. Навіть діти темних ельфів уміли прикликати сфери темряви і окреслювати силуети противників нешкідливим кольоровим вогнем. Дзирт виконував подібні завдання легко і за декілька тижнів уже навчився кільком магічний прийомам і знав декілька простих заклять.
Поруч з вродженими магічними талантами дроу також володіли певною стійкістю до чаклунських атак, в цьому Закнафейн вбачав найбільшу слабкість магів. Чаклун міг виконати найпотужніше закляття бездоганно, але якщо його жертва – темний ельф, цілком можливо, що всі зусилля мага не дадуть жодного успіху. Натомість надійність гарно прорахованого удару мечем завжди подобалась Закнафейну більше, і Дзирт, вже в перші тижні навчання з Мазоєм будучи свідком багатьох недоліків магії, починав ще більше цінувати те, як його тренували в дитинстві.
Він був у величезному захваті від багатьох речей, з якими знайомив його Мазой, особливо зачаклованих предметів, яких було безліч у вежі Магіку. Дзирт тримав в руках палички і жезли неймовірної сили і відточував бойові прийоми з мечем, так потужно зачаклованим, що в руки Дзирта поколювало від доторку до нього.
Мазой уважно спостерігав за Дзиртом, вивчаючи кожен рух молодого воїна і намагаючись знайти його слабкі місця, які можна було використати в разі очікуваного конфлікту між Домом Ган`етт та Домом До’Урден. Декілька разів у Мазоя з’являлась можливість убити Дзирта, і серцем він розумів, що це було б обачним кроком. Однак, інструкції Матері СіНафай, дані йому, були недвозначні і непохитні.
Матір Мазоя таємно влаштувала все так, аби він став наставником Дзирта. Така ситуація не була дивиною – шість місяців у вежі магії воїни завжди навчались один-на-один з старшими учнями Магіку. Даючи Мазою таке завдання, СіНафай поквапилась також нагадати, що його заняття з молодим сином Дому До’Урден повинні бути лише в межах простої розвідки. Йому заборонялось робити будь-що, що могло хоча б натякнути на конфлікт, запланований між домами. Мазой не був таким дурним, щоб ослухатись її.
Та все ще в тінях ховався інший чаклун, і його заполонив такий відчай, що навіть погрози верховної матері навряд чи могли далі стримувати його.
- Мій учень, Мазой, розповів мені про твої успіхи, - сказав Альтон ДеВір Дзирту одного дня.
- Дякую, Майстре Безликий, - нерішуче відповів Дзирт, дуже стривожений тим, що наставник запросив його на особисту розмову.
- Як ти сприймаєш магію, молодий воїне? – запитав Альтон. – Мазою вдалось вразити тебе?
Дзирт не знав, як йому на це відреагувати. По правді, магія не вражала його, як ремесло, але він не хотів образити майстра цієї справи.
- Я вважаю, що це мистецтво поза моїми здібностями, - відповів він тактовно. – Іншим це здається гарним шляхом до сили, але я маю більшу схильність до меча.
- Ти вважаєш, що твоя зброя може змагатись з магічними силами? – не втримався Альтон. Він втримав посмішку, намагаючись не видати свої наміри.
Дзирт стенув плечима.
- Усе має своє місце в битві, - відповів він. – Хто може сказати, що могутніше? В битві це залежатиме від того, в чиїх воно руках.
- Що ж, а як на рахунок тебе? – глузливо мовив Альтон. – Перший в своїй групі, рік за роком, як я чув. Наставники Мелі-Магтіру дають високу оцінку твоїм талантам.
І знову Дзирт зрозумів, що червоніє від збентеження. Але більше за все йому було цікаво, звідки учень та наставник Академії так багато про нього знають.
- Чи зможеш ти вистояти проти сили магії? – запитав Альтон. – В лиці наставника Академії, наприклад?
- Я не… - почав Дзирт, але Альтон був надто захоплений власною пишномовністю, щоб чути його.
- Давай дізнаємось! – вигукнув Безликий. Він вийняв тоненьку паличку і миттю випустив у Дзирта блискавку. Дзирт пірнув униз ще перед тим, як паличка вистрелила. Блискавка розтрощила двері в найвищу з кімнат Альтона, і рикошетом застрибала по прилеглій кімнаті, розбиваючи предмети на своєму шляху і обпалюючи стіни.
Дзирт звівся на ноги біля бічної стіни зі скімітарами наготові. Він все ще не був певен щодо намірів наставника.
- І як довго ти зможеш ухилятись? – знущався Альтон, обводячи паличкою загрозливі кола. – Як щодо інших заклять, що є в моєму розпорядженні? Тих, що атакують розум, а не тіло?
Дзирт намагався зрозуміти мету цього уроку і роль, яку він мусив в ньому зіграти. Може, наставник чекає від нього нападу?
- Це не навчальна зброя, - попередив він, націлюючи скімітари на Альтона.
Проревіла ще одна блискавка, змусивши Дзирта відстрибнути на те ж місце, де він був спочатку.
- Тобі здається, що це урок, дурний До’Урден? – прогарчав Альтон. – Ти знаєш, хто я?
Настав час для Альтонової помсти, і під три чорти накази Матері СіНафай!
Якраз коли Альтон уже зібрався відкрити Дзирту правду, якась чорна фігура стрибнула на майстра зі спини, збиваючи його на підлогу. Він заборсався, намагаючись звільнитись, але швидко зрозумів, що велика чорна пантера причавила його безнадійно.
Дзирт опустив скімітари, він уже нічого не розумів.
- Досить, Гвенвівар! – пролунало позаду Альтона. Дзирт відвів погляд від розпластаного наставника та кішки і побачив, як в кімнату заходить Мазой.
Пантера зістрибнула з Альтона і слухняно попрямувала до господаря. Але на півдорозі вона зупинилася і озирнулася на Дзирта, що все ще стояв посеред кімнати. Дзирт був такий зачарований твариною, граційними, плавними рухами її опуклих м’язів та інтелектом у великих очах, що вже майже не звертав уваги на наставника, який щойно його атакував, хоч Альтон, живий і неушкоджений, вже піднявся на ноги і був явно знервований.
- Моя улюблениця, - пояснив Мазой. Дзирт зачудовано спостерігав, як Мазой відкликає кішку назад в її рідний рівень, відправляючи її матеріальну форму в зачаровану статуетку з оніксу, яку тримав у руці.
- Звідки вона у тебе? – запитав Дзирт.
- Ти недооцінюєш силу магії, - відповів Мазой, ховаючи статуетку в кишеню. Його сяюча усмішка змінилась невдоволеною гримасою, коли він повернувся до Альтона.
Дзирт також поглянув на безликого наставника. Те, що учень посмів атакувати учителя, здавалось цілковито дивним молодому бійцю. З кожною миттю вся ця ситуація ставала все більш заплутаною.
Альтон знав, що переступив за рамки дозволеного і дорого заплатить за свою дурість, якщо не знайде способу викрутитись зі скрутного становища.
- Ти зрозумів свій урок? – запитав Мазой Дзирта, але Альтон зрозумів, що питання також адресувалось і йому.
Дзирт похитав головою.
- Я не певен, якою була ціль усього цього, - чесно відповів він.
- Демонстрація слабкого боку магії, - відповів Мазой, намагаючись якось замаскувати справжню причину сутички, - щоб показати тобі, в яке невигідне становище заганяє мага надмірна напруга під час чаклування, щоб показати тобі згубність одержимості, – він зиркнув на Альтона, - чарами. Маг стає дуже вразливим, коли надміру зосереджується на своїй можливій жертві.
Дзирт зрозумів, що все це брехня, хай хоч яка її причина, але він не міг зрозуміти справжніх мотивів, що лежали за подіями цього дня. Чому наставник Магіку напав на нього? Чому Мазой, все ще учень, так ризикував задля його порятунку?
- Давай не будемо більше надокучати наставнику, - мовив Мазой, збираючись відволікти Дзирта від роздумів. – Ходімо зі мною в наш тренувальний зал, я ще раз покажу тобі Гвенвівар, мою магічну кішку.
Дзирт зиркнув на Альтона, йому було цікаво, що зробить непередбачуваний наставник далі.
- Йдіть, - мовив Альтон спокійно. Він знав - прикриття, яке вигадав Мазой, було його єдиним способом уникнути гніву прийомної матері. – Я впевнений, що урок цього дня запам’ятався, - мовив він, дивлячись на Мазоя.
Дзирт зиркнув на Мазоя, і знову на Альтона. Але на сьогодні з нього вже було досить. Він хотів дізнатися більше про Гвенвівар.
Коли Мазой з Дзиртом повернулися до кімнати наставника, маг дістав з кишені оніксову фігурку пантери і знову прикликав Гвенвівар. Мазой дихнув вільніше, познайомивши Дзирта з кішкою, бо молодий дроу більше нічого не говорив про інцидент з Альтоном.
Ще ніколи Дзирт не бачив настільки чудового магічного створіння. Він відчував силу в Гвенвівар, гідність, що видавала чаклунську природу тварини. Насправді, гладеньке мускулисте тіло пантери і її граційні рухи уособлювали мисливські якості, які так шанували дроу. Просто спостерігаючи за рухами Гвенвівар, Дзирт розумів, як може вдосконалити власну техніку.
Мазой дозволяв їм бавитись і борюкатись годинами, радий, що Гвенвівар змогла допомогти йому загладити те, що накоїв пришелепуватий Альтон.
Дзирт уже встиг залишити свою зустріч з безликим чудовиськом позаду.
- Матір СіНафай не зрозуміла б цього, - застеріг Мазой, коли вони з Альтоном опинились наодинці того ж дня.
- Ти їй скажеш, - зауважив Альтон, ніби між іншим. Він був настільки пригнічений своїм невдалим замахом на Дзирта, що це його зараз ледь чи турбувало.
Мазой похитав головою заперечно.
- Їй не обов’язково знати.
Підозрілива посмішка розповзлась на спотвореному обличчі Альтона.
- Чого ти хочеш? – запитав він покірно. – Твій термін навчання вже майже підійшов до кінця. Тож що тепер може наставник зробити для Мазоя?
- Нічого, - відповів Мазой. – Мені нічого від тебе не потрібно.
- Тоді чому? – допитувався Альтон. – Я не хочу, щоб за мною тягнулись борги. З цим інцидентом треба покінчити тут і зараз!
- З ним покінчено, - відповів Мазой. Альтон не був у цьому впевнений.
- Чого я досягну, розповівши Матері СіНафай про твій дурний вчинок? – переконував його Мазой. – Швидше за все, вона б убила тебе, і тоді запланована війна з Домом До’Урден не мала б підґрунтя. Ти потрібен нам для того, щоб виправдати атаку. Я хочу, щоб ця битва відбулась, тому я не ризикуватиму нею задля того невеликого задоволення, яке б я міг отримати, якби тебе катували.
- Я був дурнем, - визнав Альтон похмуро. – Я не планував убивати Дзирта, коли покликав його до себе, я просто хотів поглянути на нього, вивчити його, щоб ще більше насолодитись його смертю, коли нарешті настане час його убити. Але коли я побачив його перед собою, коли цей проклятий До’Урден стояв переді мною незахищеним!..
- Я розумію, - щиро сказав Мазой. – У відчував те ж саме, коли дивився на нього.
- Ти ж не маєш нічого проти Дому До’Урден.
- Справа не в домі, - пояснив Мазой, - а в ньому самому! Я спостерігав за ним майже десятиліття, вивчаючи кожен його рух.
- І тобі не сподобалось те, що ти бачив? – запитав Альтон з надією в голосі.
- Він не один з нас, - похмуро відповів Мазой. – Після шести місяців, що я провів біля нього, я відчуваю, ніби знаю його ще менше, ніж раніше. Він не виявляє амбіцій, натомість примудрявся вигравати великі змагання в своїй групі дев’ять років підряд! Йому гарно дається магія, він міг би бути чаклуном, дуже сильним чаклуном, якби обрав цей шлях.
Мазой стиснув руку в кулак, намагаючись підшукати слова, що якнайкраще відбили б його ставлення до Дзирта.
- Це все для нього надто просто, - процідив він крізь зуби. – Він нічим не жертвує на своєму шляху, і його досягнення в справі, яку він для себе обрав, не залишають на ньому жодних слідів, жодних шрамів.
- Він обдарований, - зауважив Альтон, - але він тренується більше, ніж будь-хто інший, принаймні, так говорять.
- Не в цьому проблема, - безсило загарчав Мазой.
Щось ще було в характері Дзирта, щось невловне, що по-справжньому подобалось молодому Ган`етт. Зараз він не міг цього зрозуміти, бо ще ніколи не бачив цього в жодному дроу, і тому що воно було надто чуже для його світосприйняття. Мазоя, як і багатьох інших учнів та наставників хвилював той факт, що Дзирт досягнув небачених успіхів у бойовому мистецтві, яке так цінували дроу, але нічого за це не віддав. Дзирт не заплатив тієї ціни, тієї жертви, яку віддавали всі інші діти-дроу ще задовго до того, як потрапляли в Академію.
- Це не важливо, - мовив Мазой після кількох безплідних хвилин міркування. – Я ще встигну дізнатись про Дзирта більше.
- Я думав, його навчання під твоїм наставництвом уже скінчилось, - сказав Альтон. – Він проведе свої останні шість місяців навчання в Арак-Тініліті, а туди ти навряд чи зможеш потрапити.
- Ми обидва закінчимо навчання після цих шістьох місяців, - пояснив Мазой. – Ми разом будемо відпрацьовувати належний термін в патрульних загонах.
- Багато хто теж мусить відпрацьовувати, - нагадав йому Альтон. – В тунелях довкола міста працюють десятки патрулів. Ти можеш навіть не зустрітись із Дзиртом в ті роки.
- Я вже влаштував усе так, що ми будемо в одній групі, - відповів Мазой. Він занурив руку в кишеню і вийняв оніксову фігурку чарівної пантери.
– Обопільна угода між тобою і Дзиртом? – здогадався Альтон, схвально посміхаючись.
- Здається, Дзирт надто захопився моєю кішкою, - реготнув Мазой.
- Надто захопився? – застеріг Альтон. – Краще бережи спину від його скімітарів.
Мазой голосно розсміявся.
- Нехай краще наш друг До’Урден побереже свою спину від кігтів пантери!
