- Я - Дмитро, - незугарне руде одоробло невизначеного віку намалювалось у дверях сорокарічної вдови Анастасії Пилипівни. Двоюрідна сестра, якої не бачила вже літ із двадцять, щоправда, завідомила її про візит родича, про існування якого й не здогадувалась. Припрошувати пройти гостя не поспішала. То ж руде одоробло стоячи у коридорі, почало доводити свою покревність. Від того лазіння покрученими гілками генеалогічного дерева, жінка отримала легке запаморочення. Її поволеньки, але вперто почав трафляти шлячок. Вона подумки шукала причин, аби відмовити рудому одороблові. Знана бо річ, що найбільше родичів у мешканців столиці. Ось і цей відшукався в коліні про яке й думати забула, а якщо чесно, то й взагалі не знала.
Слова категоричної відмови вже готові були злетіти її уст, коли "родич" почав так само детально розповідати про мету свого візиту - мовляв, готуватиметься до якоїсь там малярської виставки, не то флористів, не то футуристів, а може й анімалістів - того так і не второпала. Та й до чого їй усі ці тонкощі?
Та з усього тут мовленого незаперечним було те, що, новоявлений родич уміє малювати, саме це визначило його долю. Чотирнадцяти літня донечка Анастасії, хоча й відвідувала уроки малювання, музики і хореографії, та усе ще не визначилась - який фах обере у майбутньому. Дівчинка у жодній царині не виявила надзвичайних здібностей. Анастасії хотілося, аби бодай її донька ступала по слідах діда - відомого художника й мистецтвознавця. Самій не вистачило ані здібностей, ані терпіння. Можливо, далекий родич, якщо він і справді художник, розгледить у чаді обдарованість у цій царині. Ото ж Дмитро Аполінарович, до якого господиня так і не змінила свого зневажливо-презирливого ставлення, зайняв місце на диванчику у малюсінькій кімнаті, яка колись використовувалась як спіжарня, та відколи вони розжились великим холодильником, втиснули туди мацюпусінький диванчик, де й селили далеких родичів, що до них не так вже й рідко з'являлись.
Після смерті чоловіка Анастасія геть перестала підтримувати ілюзію своєї дуже сумнівної вроди. У неї було сухорляве обличчя із запалими щоками, гострим носиком і круглими, мов у птахи очима. В студентські роки її навіть називали гарною, бо мала тонкий стан й струнку фігуру. Вийшла заміж, (чи краще "вискочила", як багато жінок з Галичини, у вісімнадцять), то ж у своїх сорок, та ще й у статусі вдови, почувалась строгою (як належить матері п'ятнадцятирічної дочки), "старшою панею". Рухи у неї теж були різкі і скупі. Після смерті чоловіка, що працював архітектором на Личаківському кладовищі, а згодом на Байковому, в столиці і всеньке життя викреслював склепи й надгробки, удруге вийти заміж й не думала. Спричинилось хіба й те, що й перший чоловік подарував їй небагато яскравих спогадів. Доля не була для нею щедрою на жіночу радість. З часу його смерті взагалі ж вела відділене, репрезентативне і якби забальзамоване життя. Зміни в ньому проходили непомітно - як рух годинникової стрілки.
Усенькі дні постоялець Дмитро пропадав у майстерні товариша й додому заявлявся лише надвечір. Трохи займалися з дочкою Уляною, опісля вечеряли, часами іще спільно переглядали якусь телепрограму. На цьому їхнє спілкування вичерпувалось. Сухо й коректно. Анастасія навіть гадки не мала нав'язувати ближчі стосунки з далеким родичем, чи й з ким би то не було взагалі. Якщо природа чимось й наділила Анастасію, то лише надмірною байдужістю. Своєю безмежною байдужістю вона нагадувала якесь природне явище. Такою стійкою й незрушною була ця її риса. Уся її поведінка була свідченням, що усенький світ аніскілечки не цікавить її.
Того дня вона повернулася з праці трохи раніше й зайшовши в кімнату Оленки побачила, як Дмитро чогось знітився.
- Виглядаєте мов кішка, що тільки-но з'їла любиму канарку господаря, - кинула художникові, що стояв біля Оленки, яка намагалась малювати чоловічий торс. Із того, що постоялець був у самій майці, зробила висновок, що той торс донечка змальовувала таки із постояльця. Десь тоді у неї проскочило усвідомлення, що її постоялець чоловік, і їй, можливо, слід до цього трохи уважніше поставитись. Та Дмитро глипнув на неї безневинними й рівночасно відданими мов у пса очицями, що думка, мов перелітна хмаринка, зникла з горизонту.
Того ранку Дмитро, як завжди трохи несміливо мовив.
- Анастасіє Пилипівно, наша виставка відкривається у Центральному Домі художника. Це якраз побіля офісу, де ви працюєте. Чи не погодились би ви роздати запрошення на відкриття вашим співробітникам? Звісно ж розраховую, що й самі прийдете, - зашарівся...
- Ну й родич! Та це ж просто хамство! Зробити її, головного бухгалтера фірми, розповсюджувачем квитків! - розлюченим джмелем атакувала думка. Гарні манери отримані хіба з молоком матері не дозволили Анастасії вихлюпнути, що було на серці. То ж чемно кивнула. Важко було зрозуміти - погодилась, чи лишень: "Я вас почула", - як полюбляють висловлюватись політики та іще ведучі телевізійних шоу, що в принципі нічогіськи не означає... Усе ж запропоновану стопку запрошень згорнула в свою безрозмірну, як у кожної жінки, торбинку.
Коли лишень переступила поріг офісу, двійко її співробітників одразу ж заговорили про яскраву афішу на стенді Дому художника. Виясняли чи бува хто не знає, хто там виставляється. Й тут Анастасія Пилипівна, розклала віяльцем запрошення на презентацію. Додавши ніби між іншим.
- Там виставляється мій далекий родич, який у мене зараз живе.
Тепер уже усі підлеглі головбуха пообіцяли, що після роботи учинять культпохід на виставку.
***
Анастасія, як завше останньою покинула офіс і не поспішаючи скерувала свої стопи в бік величавого Палацу мистецтв. Не дуже часто завертала сюди. Відчуття, що не реалізувала себе в житті, не стала художницею, як мріяв її батько, жило в серці непозбутим смутком...
Побачивши прилизані пейзажі з критими соломою хатинами, такі ж "миловидні" церковці під ґонтою в оточені гір, солодкі писочки домашніх тваринок - сюжети які так полюбляє невибаглива публіка, Анастасія, що трохи тямила в малярстві скривилась - були безмірно далекі від того, що її батечко називав "правдою життя". Звідки в людей береться ота пристрасть до штучного, не природного, надмірного? Це кемп, - гарненький, заспокійливий, безпечний, - роздумувала вона. Епігонство, а подекуди чистої води кіч - винесла вердикт Анастасія. Зрештою, чого можна було сподіватися від "метрів" на кшталт її рудого одоробла?...
Нараз її наче струмом обпекло. Із кутка зали на неї зорила оголена жінка. Своєю наготою кидала сміливий виклик безпечному, амурно-цнотливому світкові довкола. Жіночність у повені й певності своєї влади. Безмірно далека від картин Якоба Йорданса, де жінки скромно прикривають свою наготу, та й від Тінторетто, в якого натура якби підглянута збоку. Це швидше нагадувало відкритість Мунка чи Персеваля. Але й ці майстри пензля ніколи не домагались такого шокуючого ефекту. Такого тріумфу оголеного жіночого тіла.
Була, як струмінь водограю в жаркий день. Розповсюджувала довкола атмосферу милого і мудрого спокою. Вся картина була пронизана світлом. Навіть затемнені місця - усе купалося в невагомому повітряному серпанку, що повисає літнім полуднем...
Були іще два полотна із зображенням голих жінок. написані досить вправно, але там можна було відчитати на обличчях професійно-хтивий погляд. Оголені тіла були виписані підкреслено натуралістично з розпусною непристойністю. "Піхвоцентричні картини" - окреслила для себе. Чому вони такі різні? Адже добре прочитується - писала їх одна рука. Й лише відступивши збагнула - це одне й те ж обличчя! Різний погляд на жінку. Різне її прочитання. Вражаюче...
Паленіючи з ніяковості Анастасія підійшла поближче, аби роздивитися прізвище художника. Вона прочитала його і мало не знепритомніла: Д. Каленик - її постоялець. От тобі й "руде одоробло"! Не одоробло - жмикрут! Та такий, що прости і одведи! Додому повернулася вкрай знервована. Вона, безумовно, не згіршиться від вигляду оголеного жіночого тіла. Та що подумають про неї підлеглі, в яких, це добре знала, міщанські смаки? Та й її ніколи й нічим не заплямована репутація... Для них подібні полотна - звичайна порнушка? А це ж вона сама роздала їм запрошення на виставку... Як пояснить вона, що ділить квартиру з людиною, яка пише такі непристойні речі? Що вони про неї подумають? Хіба, що вона не нудьгує маючи в хаті такого розпусника..? Головне ж як їй повестись із самим Дмитром? Річ ясна, вона, людина з розвиненим художнім смаком не дорікатиме чоловікові, за це розпусне малярство. То що, похвалити? Адже одна картина їй навіть дуже сподобалась... Промовчати! Мовчати, аж поки сам не запитає про її враження від виставки. Звісно, так буде розумніше.
Дома нікого не було. Видно Дмитро з друзями відмічають відкриття виставки. Донечка в музичній школі. Випадало б далекому родичеві учинити бодай маленьке свято на ознакування цієї події. Потішу його, та й нас заодно солоденьким, - вирішила жінка, вибігаючи у супермаркет. Біля невеличкого ринку побачила розкішні червоні півонії - її любимі (колись чоловік, казав, що вона схожа саме на цю квітку), купила не вагаючись.
Причепуривши кімнату, поставила на стіл квіти. Очікуючи доньку і постояльця відчула, що хвилюється. З чого б це? Аж присіла. На хвильку уявила: як би то вона виглядала гола як бук, як на отих Дмитрових картинах? Скільки часу її не навідували подібні думки? Ці картини, а разом з ними й художник якось вмить стали для Анастасії найсильнішим афродизіаком*. Це іще не виразне почуття до рудого одоробла її якби приголомшило. Свідомість зрушила з місця мов автомобіль з під коліс якого вибили цеглу. Вона, як ніколи раніше, у цю передвечірню пору вирішила прийняти душ. Роздягшись довго розглядала себе у дзеркалі. У неї тонка талія, отже вона все ще приваблива для чоловіків...
Чула: спочатку прийшла дочка, одразу ж за нею Дмитро. Одягну свій червоний халатик, - вирішила. В художника, що полюбляє писати оголену натуру після того, як побачить мій відкритий халатик з певністю почнуться еротичні фантазії, - допустила пустотливу думку Анастасія Пилипівна. В мозку кожної людини є такі звивини чи місце для романтики, як в кожному трамваї є місця для інвалідів, вагітних і пасажирів з дітьми. Анастасія не була тут виключенням. Коли тільки вийшла з ванної, шкіра її була ніжно рожевою, та коли помітила на собі погляд Дмитра, серце ніби скотилось в якусь пустку в середині її самої, й шкіра стала білою, мов парне молоко.
- Які ж вони розкішні, - мовив, Дмитро, підходячи до букету півоній, - китайці називають її королевою квітів. Вона у них - символ щастя. Погладжуючи ніжні пелюстки він чомусь зосередив погляд на ній, а зовсім не на квітах, - відзначила Анастасія. Чому раніше не зауважила цього погляду? Жінка всміхнулася і відчула, як приємна хвиля ніжності залоскотала біля серця. Вже навіть не пригадала, коли востаннє будь-який чоловік викликав у неї таке хвилювання.
Дмитро смакував "Мерло" темно бордового кольору, вона ж таки налягла на ньому, випивши два банькатих фужери. Розкладаючи по тарілках "Київський" торт, нанизувала Дмитра на своє зіщулене око. Відчула, що вино добряче вдарило в голову. Чоловік, звісно, спіймав на собі погляд Анастасії Пилипівни. Що б він міг означати? - в очах художника борсалася непевність.
Анастасія Пилипівна вже вкотре намагається нав'язати розмову, та жодна тема не знаходить у метра (так після оглядин виставки подумки називає Дмитра), підтримки. Якийсь він аж надто сором'язливий, - робить висновок.
- Ви, Дмитре, чоловік вашого віку, і вашого таланту, - знову багатозначно наголошує жінка, - повинен був перейти через наркотики, алкоголь, груповий секс, самотність а на вашому обличчі немає всього того...
Дмитро знову ж лишень зрушує плечима й не знаючи що відповісти ніяково посміхається. Вкотре за вечір господиня напастує його несподіваними, ще й якимись двозначними запитаннями, що насторожують чоловіка. До закінчення вечері Дмитро не підіймає на неї очей, якби її взагалі не було в кімнаті. Поводиться ніби йому зовсім байдуже, але ж подібним можна обдурити хіба що школярку, вона ж - доросла жінка. Це зігріло її серце - знала по собі - така поведінка напоказ - свідчення любові. Вона теж притихла й розангелилась, немов її добрим вітерцем сюди принесло...
О, йому зовсім не все одно! В Анастасії чудово розвинена емпатія* . Її маленька внутрішня богиня, її лібідо, плавно похитуючи стегнами танцює переможне танго по кімнаті розносячи нові порції солодкого наїдку. Донька й художник категорично відмовляються від торта, але вона не може відмовити собі в задоволенні іще раз дефілювати із кухні у вітальню із кавником, чи мигдалевими горішками. Тепер її халатик тримається лише на двох ґудзичках. Відкриваючи бюст і оголюючи стегно. Уляна нагнулась до неї й дискретно шепоче матусі про безлад у її гардеробі. Нетямкувате дитя! - злоститься подумки мати. Не розуміє, що настає хвилина, коли охочіше танцюєш, ніж ходиш. Вона ж не могла стриматись - цитувала доречно і не дуже колись почуті вірші:
Ніч з дощем брудні танцюють танці
Граються у пристрасть неначе ті коханці,
Що сором втратили і вибігли на двір.
Повторяла їх на голос, бо вірші теж танцюючі слова, а їй хотілося, аби нині геть усе танцювало.
- Що є любов? Чи це щось реальне? - виспівувала захмеліла Анастасія
В любові найголовніше - уява. Треба аби кожен придумував іншого з усією силою своєї уяви, не уступаючи реальності ані цаля, - згадувала рядки з недавно прочитаного роману Ромена Гарі. Вірила, що людина людину може взяти в смертельну облогу своїх пристрастей, амбіцій, бажань.
***
По своїх кімнатах розходяться далеко по дванадцятій. Це грубе порушення заведеного нею ж розпорядку, згідно якого за пів до одинадцятої усі мають готуватися до сну. Нині сон не бере тіла, Анастасії, як смалець мокрого. Бовкає серце, думки рояться, як не знати в які часи.
У неї раптом починає калатати серце - швидше, швидше, швидше і стає таким великим, що не вміщається в грудях. Щоки робляться гарячими, мов сковорідки. Тулить до щік долоні, які в неї завжди холодні, аби трохи їх остудити, тільки долоні чогось також гарячі. Все тіло гаряче, мов липень. Цей стан найбільше схожий до "Амоку"*, що його описав С. Цвейг .
Ні, це понад її сили! Вона тихенько встає й прочиняє двері в кімнату Дмитра. Звідтам доноситься розмірене посопування. Його не можна імітувати. Так само іще донедавна посапувала у сні її донька. Спить, ніби з ним добре попрацював анестезіолог...
Як може спати мов дитя той, хто пише такі "піхвоцентричні" картини? Чомусь саме вони, а не та осяйна й повна світла у неї перед очима. Її охопив любовний шал. Достоту, як самиці павука, яка віддаючись коханню, готова пожерти предмет своєї пристрасті. Мусила прикласти нелюдське зусилля, аби завернути назад до свого ліжка. Упала знесилена навзнак. Нараз шарпнулася, наче риба, яка заковтнула гачок і намагається вивільнитись. Справжній "Амок"! - приклад із літературного твору навідує її лише хіба тому, що ніколи в житті нічого навіть схожого не відчувала. Тільки випивши всеньку пляшку мінералки, що її завжди тримала біля ліжка, врешті безсила відкинулась на подушку.
***
Із самого ранку, хоча була субота, Анастасія почала прибиратись. Це її іще мама навчила, що чоловік одягається, щоб закрити власне тіло, а жінка прибирається, аби показати його. Тобто одягається, аби бути більше тілом. Щоб тіло виглядало не лише, як очевидність, а щоб у ньому прочитувалося щось більше, ніж воно само. До того мусила прикладати чимало зусиль, й звісно обманювала себе, як обманює кожна жінка, якій за сорок, що це їй вдалося.
З певністю вірно пасталакають про жінок: "Вартує розбудити їхні почуття, як здоровий глузд вилетить у вікно". Стала на порозі комірчини Дмитра заломивши брови. Чоловік тою несподіваною з'явою був шокований. Хоча, Анастасія його переляк відчитала як захоплення.
- Вам було б приємно намалювати мій портрет? - запитала багатозначно посміхаючись.
- Вибачте, Анастасіє Пилипівно, але я ніколи не малюю портретів...
- Який обманщик! Я була на вашій виставці й належно оцінила ваше мистецтво. Ваші оголені натури прекрасні! Особливо ця - з "небесним світлом", як у Реріха...
- Ні, ні, ви сплутали! - Дмитро аж розчервонівся, - це картини мого колеги - Данила Каленика. Однофамільник... Оголені натурщиці - його спеціалізація. Я ж малюю пейзажі. Ви їх з певністю й не помітили...
В день від'їзду Данила Анастасія Пилипівна була строга, як і в той перший день, коли він переступив їхній поріг. Від чого Дмитро одразу почувся вільніше. Півонії на столі були прив'ялі, як сорокалітня жінка. Згадала, як зовсім недавно цитувала тут Ромена Гарі, віршики про кохання...
- Звісно, у кожному трамваї є місця для інвалідів, вагітних і пасажирів з дітьми. Та чи часто вони там сидять?.. - промовила сумовито жінка.
Данило, зрештою, як і минулого разу нічого не второпав.
-------------------------
* Контрінтуїтивна поведінка полягає в тому, що людина реагує зовсім іншим чином, ніж це нами інтуїтивно очікується.
* Афродизіаки від імені давньогрецької богині Афродіти - речовини чи інші речі які стимулюють чи підсилюють статевий потяг.
* Емпатія - чуттєве ототожнення себе з якоюсь особою і викликання в собі почуття, яке вона переживає.
* Амок - психічний стан, властивий мешканцям Малайзії, Філіпін і по ближчих регіонів, характеризуються різким руховим збудженням, агресивними діями і безпричинним шаленством.
