Вони рухалися звивистими тунелями тихо, мов легенький вітерець, кожен крок був обережно зважений, кожен крок міг вмить змінитись позицією бойової готовності. Вони були учнями дев’ятого року, останнього року перебування у Мелі-Магтірі, і вони так само часто працювали в межах великої печери Мензоберранзану, як і поза нею. Дерев’яні палиці більше не прикрашали їх поясів, лише адамантитова зброя, прекрасно викувана і нещадно гостра.
Іноді стіни тунелю змикалися перед ними так, що коридором ледь міг прослизнути один темний ельф. А іноді вони опинялися у таких величезних печерах, що навіть їх очі не бачили ні стін, ні склепіння. Але вони були воїнами-дроу, тож були навчені працювати на будь-якій місцевості Підзем`я і готові зустрітись з будь-яким ворогом, що лише міг їх тут чекати.
«Навчальне патрулювання» - так називав це завдання Майстер Хатч`нет, але застерігав учнів, що «навчальному патрулю» можуть зустрітись цілком реальні і ворожі чудовиська. Дзирт, все ще найкращий у групі, йшов на чолі разом з Майстром Хатч`нетом, ведучи групу з десятьох чоловік, вишикувану позаду. З двадцятьох п’ятьох дроу (стільки учнів було в групі, коли Дзирт розпочинав навчання), тепер залишилося двадцять два. Один був виключений (а згодом страчений) за невдалий замах на вищого за рангом учня, другий загинув під час практичних занять, а третій помер у власному ліжку природною смертю – кинджал у серці цілком природно обриває життя.
В іншому тунелі неподалік Берг`іньйон Бенр, другий в групі, разом з Майстром Дайніном вів іншу половину класу, виконуючи те ж саме завдання. День за днем Дзирт та його одногрупники намагалися тримати граничну бойову готовність. Однак за три місяці цього удаваного патрулювання їм зустрівся лише один монстр – печерний рибалка, потворний крабоподібний житель Підзем`я. Ця зустріч лише на короткий час захопила дроу, але не принесла жодного практичного досвіду, бо печерний рибалка прослизнув десь по скельному виступу і зник, перш ніж патруль встиг на нього напасти.
Але цього дня Дзирт почувався якось інакше. Можливо, причиною цьому була незвична гострота в голосі Майстра Хатч`нета, або ж дрижання каміння в печері, ледь чутна вібрація, що на рівні підсвідомості підказувала Дзирту про присутність якихось створінь в печерному лабіринті. Але якою б не була причина, Дзирт уже був достатньо досвідчений, щоб підкорятись інстинктам, і тому не здивувався, коли краєм ока вловив зрадницьке сяйво від якогось джерела тепла, що промигтіло в бічному тунелі. Він жестом наказав патрулю зупинитись, а тоді швидко видерся на невеликий виступ вгорі над входом в бічний тунель.
Прибулець ледь встиг з’явитися в головному тунелі, як зрозумів, що вже лежить на підлозі з двома скімітарами, схрещеними над його шиєю. Дзирт швидко облишив свою жертву, впізнавши іншого учня-дроу.
- Що ти тут робиш? – запитав Хатч`нет у нього. – Ти ж знаєш, що в тунелі за межами Мензоберранзану не можна виходити нікому, окрім патрулів дроу.
- Прошу пробачення, Майстре, - мовив студент. – Я приніс важливі новини.
Увесь патруль зібрався навколо нього, але Хатч`нет одним поглядом наказав їм відійти і дав знак Дзирту розставити учнів у захисну позицію.
- Дитина зникла, - продовжував учень, - принцеса Дому Бенр! Чудовиськ помітили в тунелях!
- Яких чудовиськ? – запитав Хатч`нет. Гучний звук, подібний до клацання, немов хтось стукає двома камінцями, відповів на його запитання.
- Печерне страховисько, - жестами показав Дзирту Хатч`нет.
Дзирт ніколи не бачив цих потвор, але знав про них достатньо, аби зрозуміти, чому Майстер Хатч`нет несподівано перейшов на мову жестів. Печерні страховиська полювали, покладаючись на свій слух, гостріший, ніж у будь-якого іншого мешканця Підзем`я. Дзирт швидко передав це мовою жестів іншим учням, і вони затихли, дотримуючись інструкцій наставника. Це була ситуація, до якої вони готувались останні дев’ять років свого життя, і тільки піт, що виступив на долонях, зраджував хвилювання за виразом мовчазної готовності молодих воїнів-дроу.
- Закляття темряви не допоможуть проти печерних страховиськ, - жестами повідомив Хатч`нет загону. – І це теж не подіє, - він показав на одноручний арбалет в своїй руці з отруєною стрілою наготові – улюблену зброю дроу, з якої вони зазвичай розпочинали атаку. Хатч`нет заховав арбалет і вийняв свій вузький меч.
- Ви повинні знайти щілину в його кістяному панцирі, - нагадав він учням, - і всадити зброю в плоть.
Він поплескав Дзирта по плечу і вони рушили разом, інші учні шикувалися за ними в ряд.
Клацання знову повторилося, відлунюючи від стін і заплутуючи дроу. Хатч`нет дозволив Дзирту обирати шлях, і був вражений тим, як швидко учень розібрався в плутанині відлуння. Дзирт закрокував вперед упевнено, хоча більшість учнів в патрулі схвильовано роззирались навколо, не до кінця впевнені, де саме зачаїлась небезпека і як до неї далеко.
Зненацька один звук прибив усіх до місця, прорізав те кам’яне клацання монстрів, повторювався знову і знову, відлунював від стін, впинаючись в голови дроу жахливим риданням. Крик дитини.
- Принцеса Дому Бенр! – жестами показав Хатч`нет Дзирту.
Наставник почав перебудовувати загін у бойову формацію, але Дзирт не чекав наказів. Від цього крику у нього пробігли відразливі мурашки по спині, і коли лемент повторився знову, лиховісні вогні загорілися в фіолетових очах.
Дзирт помчав тунелем, холодний метал скімітарів вказував йому шлях. Хатч`нет швидко наказав патрулю наздоганяти. Він не хотів втратити такого талановитого учня як Дзирт, але побачив і переваги в його поквапності. Якщо інші побачать, як їх найкращий одногрупник гине через власну дурість, цей урок вони забудуть не скоро.
Дзирт обігнув один гострий виступ і далі помчав прямо крізь вузький прохід між напівзруйнованими стінами. Він більше не чув луни, лише хиже клацання монстрів і здавлений дитячий плач.
Його гострий слух вловив ледь чутний шерхіт ніг учнів, що мчали за ним. Дзирт знав, що якщо він це чує, то печерні страховиська і поготів. Дзирт не збирався зупинятись і не жалкував про свій порив та поспішність. Він видерся на карниз, що тягнувся на десятифутовій висоті, сподіваючись, що він не обривається посеред коридору. Подолавши останній поворот, Дзирт ледь встиг розрізнити тепло тіл почвар крізь миготливі холодні тони екзоскелетів, панцирів, що мали майже однакову температуру з камінням навколо.
Він нарахував п’ятьох гігантських двоногих монстрів, двоє притулились до каміння і охороняли коридор, а троє подалі, в невеличкому закутку бавились чимось маленьким і крикливим.
Дзирт опанував себе і продовжив крастись по карнизу, використовуючи всі свої уміння, щоб прошмигнути повз вартових. Тоді він побачив дівчинку, що лежала на купі каміння під ногами в одного з чудовиськ. Вона тремтіла, схлипуючи, тож Дзирт був певен, що вона жива. Дзирт не мав наміру вступати в бій, якщо це не буде конче необхідно, сподіваючись, що зможе тихенько прослизнути і викрасти дитину.
А тоді патруль стрімголов обігнув останній виступ, і Дзирт мусив діяти.
- Вартові! – закричав він і напевно врятував цим попередженням життя чотирьох дроу, що бігли першими. Увага Дзирта негайно перемкнулась на поранену дівчинку, коли одне з печерних страховиськ підняло свою кремезну пазуристу лапу і зібралось розчавити її.
Чудовисько було вдвічі вище, ніж Дзирт, і принаймні вп’ятеро важче. Воно було повністю захищене міцним екзоскелетом і озброєне гігантськими кігтистими лапами і довгим зубастим дзьобом. Між Дзиртом і дитиною стояло троє таких потвор.
Але в той момент дроу не хвилювала жодна з цих обставин. Страх за дитину був сильнішим, ніж усі думки про небезпеку, що нависла над ним. Він був воїном-дроу, тренованим і спорядженим для битви, тоді як дитина була безпомічна і беззахисна.
Двоє монстрів кинулись до карнизу, що Дзирту й було потрібно. Він звівся на ноги і перестрибнув їх, розмитим войовничим клубком пролетівши в бік страховиська, що лишилося з дитиною. Потвора втратила всі думки про дівчинку, коли скімітари нещадно вдарили їй по морді і заскрипіли об екзоскелет, відчайдушно шукаючи щілину.
Печерне страховисько похилилось назад, приголомшене люттю свого супротивника і не здатне навіть розрізнити окремі рухи скімітарів, що жалили його.
Дзирт знав, що над цим він отримав перевагу, але знав також, що інші двоє скоро будуть в нього за спиною. Він не збирався здаватись. Дзирт зісковзнув з підвищення біля монстра і кинувся відрізати йому відступ, опиняючись між його схожими на сталагміти ногами і штовхаючи його на підлогу. Тоді дроу вискочив на нього, нещадно штрикаючи скімітарами, поки створіння борсалось на животі.
Печерне страховисько намагалось вдарити у відповідь, але панцир був надто важкий, щоб створіння могло вислизнути з-під граду ударів.
Дзирт знав, що сам він в не менш безнадійному становищі. Битва точилася в коридорі, але Хатч`нету та його учням навряд чи вдасться прорватися повз вартових і вчасно зупинити двох монстрів, що, без сумніву, вже наближались до нього.
Обачність підказувала Дзирту покинути цього монстра і відкотитись убік, зайнявши захисну позицію.
Але болісний вереск дитини заглушив голос обачності. Гнів палав в очах Дзирта так шалено, що навіть дурне печерне страховисько знало – його життя наближається до кінця. Дзирт виставив скімітари клином і всадив їх в потилицю потвори з усією силою. Знайшовши маленьку тріщинку в екзоскелеті потвори, Дзирт трохи пересунув вістря, схрестив руків’я і розколов тріщину ширше. Потім він звів руків’я докупи і ввігнав леза в м’яку плоть і в мозок істоти. Гострий кіготь провів глибоку лінію впоперек плечей Дзирта, розриваючи півафві; бризнула кров. Дроу перекотився через голову вперед і відбіг зі своєю пораненою спиною до дальньої стіни. Лише одне печерне страховисько насувалося на нього, інше схопило дитину.
- Ні! – відчайдушно закричав Дзирт. Він рвонув до дівчинки, але істота важким ударом відкинула його назад. Він не міг рухатись, міг тільки дивитись, як печерне чудовисько поклало край крикам дитини.
Лють знову спалахнула в очах Дзирта, змінивши рішучість. Найближча потвора рушила до нього, збираючись розчавити ельфа об камінь. Дзирт зрозумів намір і навіть не спробував зійти зі шляху. Замість того він обіпер рукоятки своїх скімітарів об кам’яну стіну, понад плечима.
Враховуючи інерцію восьмистафунтової туші потвори, навіть міцний панцир не зможе захистити її від адамантиту скімітарів.
Намагаючись причавити Дзирта до стіни, потвора тим самим ввігнала клинки у свій живіт.
Істота відскочила назад і засмикалась, намагаючись звільнитись, але не змогла уникнути люті Дзирта з Дому До’Урден. Молодий дроу гнівно обернув леза в череві потвори. Потім він зі скаженою силою відштовхнувся від стіни, зваливши гігантського монстра на спину.
Двоє з його ворогів були мертві, і ще одного з вартових прикінчив патруль, але Дзирта це не заспокоїло. Третє печерне страховисько вже височіло над ним, поки він відчайдушно намагався вийняти скімітари зі своєї останньої жертви. Дзирт не встигав втекти від нього.
Тоді прибув другий патруль, і Дайнін з Берг`іньйоном підбігли по тому ж карнизу, що й Дзирт раніше. Печерне страховисько облишило Дзирта, коли двоє майстерних бійців накинулись на нього.
Дзирт намагався не зважати на болючу рану на спині і тріщини, які він, без сумніву, дістав в тендітних ребрах. Дихання давалось йому дуже важко, але це також не мало значення. Йому нарешті вдалось вивільнити один зі скімітарів, і дроу кинувся на монстра зі спини. Оточене трьома майстерними бійцями, печерне страховисько загинуло за декілька секунд.
Прохід нарешті очистили, і темні ельфи зібралися навколо закутка. Вони втратили лише одного учня в битві з вартовими.
- Принцеса Дому Баррізон`дель`армго, - мовив один з учнів із Дайнінового патруля, дивлячись на дитяче тільце.
- Нам сказали, що вона з Дому Бенр, - заперечив інший учень, цього разу з групи Хатч`нета. Дзирт не пропустив такої невідповідності. Берг`іньйон підійшов ближче, щоб перевірити, чи справді жертва була його молодшою сестрою.
- Не з мого дому, - сказав він з явним полегшенням, швидко оглянувши тіло. Він засміявся, знайшовши ще щось на трупі.
- Це навіть не принцеса! – заявив він.
Дзирт спостерігав за дійством уважно, помічаючи перш за все байдуже, бездушне ставлення своїх одногрупників до того, що сталось.
Інший учень підтвердив спостереження Берг`іньйона.
- Це хлопчик! – вигукнув він. – Але з якого дому?
Майстер Хатч`нет підійшов до маленького тільця і нахилився за мішечком на шиї дитини.
Він витрусив вміст собі на долоню, виявивши там герб одного з нижчих домів.
- Просто безпритульне дитя, - засміявся він, викидаючи порожній мішечок на підлогу і ховаючи в кишеню його вміст, - без жодних наслідків для нас.
- Гарний бій, - швидко додав Дайнін, - і всього одна втрата. Повертайтесь до Мензоберранзану, ви можете пишатись роботою, яку сьогодні виконали.
Дзирт схрестив леза скімітарів з гучним дзвоном, протестуючи.
Майстер Хатч`нет не звернув на нього уваги.
- Шикуйтесь і повертайтесь до міста, - сказав він іншим. – Ви сьогодні гарно впорались.
Він повернувся до Дзирта, перепиняючи розлюченого учня, що вже було рушив за іншими.
- Окрім тебе! – зашипів Хатч`нет. – Я не можу ігнорувати той факт, що ти убив двох чудовиськ і допоміг з третім, - буркнув наставник, - але через твою дурну браваду ми всі були в небезпеці!
- Я попередив про вартових… - промимрив Дзирт.
- До чорта твоє попередження! – закричав наставник. – Ти рушив, не дочекавшись наказу! Ти наплював на прийняті методи ведення бою! Ти завів нас туди всліпу! Подивись на труп свого загиблого одногрупника! – лютував Хатч`нет, показуючи на мертвого учня в коридорі. – Його кров на твоїх руках!
- Я хотів врятувати дитину, - заперечив Дзирт.
- Ми всі хотіли врятувати дитину! – відрізав Хатч`нет.
Дзирт не був таким упевненим. Що могла робити дитина в цих тунелях сама? Як зручно нагодилась група печерних страховиськ, яких дуже рідко можна було побачити неподалік від Мензоберранзану, щоб дати таку гарну можливість навчальному патрулю попрактикуватись? Надто зручно, враховуючи те, що тунелі за містом охоронялися справжніми патрулями, до яких входили досвідчені воїни, чаклуни і навіть жриці.
- Ти знав, що там, за цим поворотом, - спокійно мовив Дзирт, але його очі лиховісно звузились. Удар клинком прямо по рані на його спині змусив Дзирта похитнутись від болю, він ледве втримався на ногах. Озирнувшись, він побачив Дайніна, що пильно дивився на нього згори вниз.
- Тримай свої дурні слова при собі, - попередив Дайнін жорстким шепотом, - або я відріжу тобі язика.
- Дитина була приманкою, - напосідався Дзирт, коли вони вже були на самоті з братом в кімнаті Дайніна.
Відповіддю Дайніна був болючий ляпас.
- Вони пожертвували дитям, щоб ми могли попрактикуватись, - загарчав молодший До’Урден безжально.
Дайнін замахнувся для ще одного удару, але Дзирт спіймав його руку.
- Ти знаєш, що я правий, - мовив Дзирт. – Ти знав про це весь час.
- Знай своє місце, Другий Сину, - відповів Дайнін погрозливо, - в Академії і в сім`ї.
Він вирвався з хватки брата і відійшов.
- Хай ваша Академія провалиться в Дев’ять Кіл! – кинув Дзирт в обличчя Дайніну. – А якщо сім`я така ж сама…
Дайнін уже тримав меч та кинджал напоготові.
Дзирт відстрибнув, його скімітари теж опинилися в руках.
- Я не маю жодного бажання битися з тобою, брате, - сказав він. – Але знай, що якщо ти нападеш, я буду захищатись. Тільки один з нас вийде звідси.
Дайнін роздумував над наступним кроком дуже обережно. Якщо він зараз нападе і переможе, більше не буде жодної загрози його позиції в сім`ї. Звісно ж, ніхто, навіть Матір Меліс, не зробить йому нічого за те, як він покарав свого молодшого зухвалого брата. Але Дайнін бачив Дзирта в бою.
Два печерних страховиська! Навіть Закнафейну було б складно досягти такої перемоги. З іншого боку, Дайнін знав, що якщо він не доведе свою погрозу до кінця, якщо дозволить собі злякатись Дзирта, малий буде більш упевнений в їх майбутній сутичці, і може все ж зважиться на зраду, якої Дайнін завжди очікував від другого сина.
- Що тут відбувається? – почувся голос з боку дверей. Брати обернулись і побачили Віерну, наставницю Арак-Тініліту. – Заховайте зброю, - гримнула вона. – Дім До’Урден зараз не може дозволити собі сутичок між членами сім`ї!
Розуміючи, що дилема вирішилася сама собою, Дайнін з готовністю підкорився, Дзирт зробив те ж саме.
- Вважайте, що вам пощастило, - мовила Віерна, - бо я не розповім Матері Меліс про вашу дурість. Вона б не була такою поблажливою, запевняю вас.
- Чому ти прийшла до Мелі-Магтіру без попередження? – запитав старший син, обурений таким ставлення сестри до нього. Він також був наставником Академії, і хоч він і був чоловіком, але заслуговував певної поваги.
Віерна уважно роззирнулася коридором, а тоді зачинила за собою двері.
- Щоб застерегти моїх братів, - пояснила вона тихо. – Ходять чутки про помсту, яку готують нашому дому.
- Яка це родина? – наполягав Дайнін. Дзирт просто стояв позаду, вражено мовчав і чекав, що вони скажуть далі. – За що?
- Можу припустити, що за знищення Дому ДеВір, - відповіла Віерна. – Мені мало що відомо, чутки дуже непевні. Але я хочу попередити вас обох – в найближчі місяці будьте надзвичайно обережні.
- Дім ДеВір загинув багато років тому, - сказав Дайнін. – Як вони можуть нас звинуватити?
Віерна стенула плечима.
- Це лише чутки, - мовила вони. – Але до таких чуток варто прислухатись!
- Нас звинуватили за те, чого ми не робили? – запитав Дзирт. – Наша родина повинна дізнатись, хто так помилився.
Віерна з Дайніном обмінялись посмішками.
- Не робили? – розсміялась Віерна.
На обличчі Дзирта відбилось усе його спантеличення.
- Тієї ночі, коли ти народився, - пояснив Дайнін, - Дім ДеВір припинив своє існування. Бездоганна атака, завдяки тобі.
- Дім До’Урден? – Дзирту забило дихання, він не міг прийняти цю жахливу новину. Звісно, Дзирт знав про подібні битви, але він завжди сподівався, що його родина була вище таких злочинних дій.
- Один з найкращих нападів, які будь-коли були виконані, - хвалилася Віерна. – Не залишилось жодного живого свідка.
- Ви… наша сім`я… вбила іншу сім`ю?
- Слідкуй за словами, Другий Сину, - попередив Дайнін. – Атака була бездоганною. А значить, в очах Мензоберранзану її ніколи і не було.
- Але Дім ДеВір припинив існувати, - мовив Дзирт.
- Дитя, - розсміявся Дайнін.
Безліч думок поглинули Дзирта в ту жахливу мить, безліч важких питань, відповіді на які він мусив знати. Але одне питання було найважливішим, воно комком жовчі піднялось йому в горлі.
- Де був Закнафейн тієї ночі? – запитав Дзирт.
- В молитовні жриць Дому ДеВір, - відповіла Віерна. – Закнафейн завжди виконує свої завдання бездоганно.
Дзирт позадкував, він не міг повірити в те, що чує. Він знав, що Зак уже вбивав дроу, убивав жриць Ллос, але Дзирт завжди думав, що він робив це, коли не мав іншого виходу, коли мусив захищатись.
- Ти повинен виявляти більше поваги до свого брата, - гаркнула Віерна. – Підняти зброю на Дайніна! Ти завдячуєш йому життям!
- Ти знаєш? – захихотів Дайнін, зацікавлено позираючи на сестру.
- Ми з тобою були пов’язані тієї ночі, - нагадала Віерна. – Звісно ж, я знаю.
- Про що ви? – запитав Дзирт, хоч чомусь боявся почути відповідь.
- Ти був третім хлопчиком у нашій родині, - пояснила Віерна, - третім живим сином.
- Я чув про мого брата Наль… - це ім’я застрягло в горлі у Дзирта. Він починав розуміти. Все, що він зміг дізнатись про Нальфейна – це те, що він був убитий іншим дроу.
- Навчаючись в Арак-Тініліті ти дізнаєшся, що третього живого сина за традицією віддають Ллос, - продовжила Віерна, - тож ми пообіцяли Ллос тебе. Але в ту ніч, коли ти народився, в ніч, коли Дім До’Урден бився з Домом ДеВір, Дайнін піднявся до позиції старшого сина, - вона хитро зиркнула на свого брата, що стояв, гордовито схрестивши руки на грудях.
- Тепер я можу про це говорити, - посміхнулася Дайніну Віерна, і дроу кивнув. – Це сталося так давно, що вже ніхто не стане карати Дайніна.
- Про що ви говорите? – напосідався Дзирт. Він відчув, що впадає в паніку. - Що зробив Дайнін?
- Встромив свій меч в спину Нальфейну, - спокійно відповіла Віерна.
Дзирту здавалось, що його зараз знудить. Принесення в жертву? Убивство? Знищення цілої сім`ї, навіть дітей? Про що говорять його рідні?
- Поважай свого брата! – повторила Віерна. – Ти завдячуєш йому життям! Я застерігаю вас обох, - промуркотіла вона, зловісний погляд приголомшив Дзирта і збив із самовпевненого Дайніна корону. – Дім До’Урден може знову вийти на стежку війни. Якщо хтось з вас нападе на іншого, ви накличете гнів своїх сестер та Матері Меліс – чотирьох верховних жриць – на свої нікчемні душі!
Задоволена тим, що її погроза прозвучала достатньо вагомо, вона повернулась і вийшла з кімнати.
- Я піду, - прошепотів Дзирт, бажаючи тільки заховатися в якомусь темному кутку.
- Ти підеш, коли тебе відпустять! – рявкнув Дайнін. – Пам’ятай своє місце, Дзирт До’Урден, в Академії і в сім`ї!
- Як ти пам’ятав своє з Нальфейном?
- Ми виграли битву з Домом ДеВір, - відповів Дайнін, не вбачаючи в такому вчинку злочину. – Те, що я зробив, не завдало шкоди нашій сім`ї.
Ще одна хвиля відрази охопила Дзирта. Йому здавалося, що підлога під його ногами піднімається, бажаючи його проковтнути, і він майже цього хотів.
- Ми живемо в складному світі, - сказав Дайнін.
- Ми самі зробили його таким, - заперечив Дзирт. Він хотів говорити далі, говорити про Павучу Королеву і всю цю аморальну релігію, що схвалює убивство і зраду. Але Дзирт мудро притримав язик за зубами. Дайнін хотів би, щоб він помер, Дзирт щойно це зрозумів. Хлопець так само добре зрозумів, що якби він дав підступному старшому брату можливість налаштувати проти нього сестер і матір, Дайнін би це зробив.
- Ти мусиш навчитись, - сказав Дайнін, знову стриманим тоном, - навчитись приймати реалії світу, що тебе оточує. Ти мусиш навчитись розпізнавати ворогів і перемагати їх.
- Всіма доступними засобами, - закінчив за нього Дзирт.
- Це вирізняє справжнього воїна, - відповів Дайнін зі злим сміхом.
- А темні ельфи теж наші вороги?
- Ми – воїни-дроу! – заявив Дайнін строго. – Ми робимо те, що мусимо, аби вижити.
- Як ти зробив в ту ніч, коли я народився, - зауважив Дзирт, хоч в той момент здавалося, ніби в його покірному тоні не залишилося й сліду від звинувачення. – Ти був достатньо хитрим, щоб вийти сухим з води після того, що зробив.
Відповідь Дайніна, хоч Дзирт жодної іншої і не чекав, глибоко і боляче вдарила молодого дроу.
- Цього ніколи не було.
