У свої десять з половинкою років я дійшла до напрочуд дорослого умовиводу про те, що життя - дуже несправедливе. А все через собаку. Якої в мене не було (але я дуже хотіла, аби була). Але за те була у Вальки, моєї однокласниці та подруги.
І я своїм розумом щиро не могла збагнути - про що Вальці така честь. Я ж бо краща! В мене і успішність у навчанні взірцева, а у Вальки оцінки - як прийдеться, я ж і по-господарстві бабусі допомагаю, а Валя лише вміє проводити час для вданого задоволення. Чому ж тоді вона заслужила на собаку, а я – ні?
І я вирішила вмовляти маму купити собаку. Знала: якщо переконаю її, то переконаю всіх інших. Мама ще з тих! Вона займала відповідальну високу директорську посаду . І директором вона була не лише на роботі, але і в дома, у хатніх капцях та в халаті, вона все рівно продовжувала бути директором, керівником, диктатором диктантів для оточуючих.
- Мам, купи собачку, - просила я, демонстративно витираючи сльози в поділ маминої спідниці.
- Яку ще таку собаку? – морщила ніс мама.
- Ну хоч якусь. Купи маленьку. Таку, аби в кулачок помістилася. Таку, щоб ти її навіть не бачила, не помічала.
- Від собак один клопіт. То - блохи та глисти. А ще доведеться вигулювати. Одним словом, проблем буде, - мама показово махнула рукою вище голови, вказуючи на те, що клопоту буде дуже багато. – А мені, і без твоєї собаки, є про що турбуватися.
- Ну, будь ласка, - благала я.
- Ні, і крапка на тім, - строгим, однозначним тоном, сказала мама, мов відрубала.
Після цих слів я зайшлася сльозами так, як весняне небо заходиться дощами.
Батько, який зазвичай тримався осторонь наших переговорів, того разу не витримав і втрутився. Він взяв мене за руку, розвернув до себе обличчям, і встановивши зоровий контакт - очі в очі, промовив:
- Юля, ти вже доросла і маєш розуміти, що в житті є речі, які ми хочемо і можемо мати, - вичікувальна пауза, - і є речі, які ми хочемо, але не можемо мати. Собака – це одна з них. І чим швидше, ти це зрозумієш, тим краще для всіх.
Але я не розуміла, не могла та не хотіла щось зрозуміти. Я була дитиною, яка хотіла собаку. Не мало, не багато – а просто собаку. І я плакала від безсилля, від неможливості щось змінити. Бо що можна зробити, коли ти дитина, а вся влада цього світу належить дорослим? А ти, малий та беззахисний, мусиш носити з собою їхню волю та виконувати її.
Єдиною людиною, яка мене завжди розуміла, була бабуся. Вона підійшла до мене тоді, коли мої негативні емоції били фонтаном дрібних крапель, і почала втішати:
- Не переживай. Я впевнена, що з часом вони погодяться на цуценя. Але не зараз. Їм треба час. Великі справи поспіхом не робляться. А цуценя – то велика справа, правда ж?!
- Ще яка! – підтвердила я.
- Ну, а поки що ти можеш піти з подругою вигулювати її цуценя.
Я зраділа. Ідея була добра. Навіть дуже. І в найближчому часі ми з Валентиною вже тягнули на прив’язі її песика Дружка.
Валін цуцик був прекрасний. Маленький кокер саніель. Його золоті кучері, довгі, наче стрижка під каре, вуха та куций хвіст робили його найкращим псом на світі. Принаймні, так я вважала тоді.
- Як добре, що ти вигулюєш зі мною Дружка! Удвох значно веселіше, - тішилась Валя. І ми бавилися з Дружком в найрізноманітніші ігри – в такі, які могла тільки вигадати наша дитяча уява.
Але Валя тішилась недовго. Під час нашої прогулянки її хороший настрій кудись втік та сховався. На її обличчі з’явилась ознака невдоволення – вона ображено загнула нижню губу, так, як робила завжди в школі, коли сердилась на вчительку, яка сварила її за невивчений урок. А коли, під час гри, Дружок лизнув мене в щоку – вона взагалі надулась наче повітряна кулька, яка от-от лусне, почервоніла та вихопила цуцика з моїх обіймів. «Нам пора» - на прощання кинула слова та зникла в під’їзді.
Що тоді сталось з подругою - я не знала. Розповіла історію бабусі. Та вмить розкрила карти: просто дівчинка приревнувала домашнього улюбленця. «Бери завтра шоколадку, іди до Валі та перепроси подругу, негоже друзям сваритися» - порадила.
Так я і вчинила, а ще крім шоколадки прихопила для Дружка м’ясні відходи.
- Чого тобі? - тоном Снігової Королеви зустріла мене подруга.
- Нічого, - зніяковіла я, забула про шоколадку, яка мала слугувати знаком примирення, і вручила Валі пакунок з м’ясними вирізками. – Ось тримай, це для Дружка.
На обличчі Валі з’явилась кисла гримаса, така ж кисла, як недозріле яблуко.
- Він такого не їсть, - повернула пакет назад Валя.
- А яке він їсть? – перепитала я.
- Та спеціальний корм!
- То я попрошу бабусю - вона купить, - з наївністю та цілковитим нерозумінням справи повідомила я.
- Ти не найдеш. То тільки в спеціальних магазинах продається.
- А де ті спеціальні магазини? – продовжувала не розуміти я.
- То тільки моя мама знає, де ті магазини.
Так ні про що не договорившись, не домовившись і не помирившись, розійшлися ми тоді.
А потім я в самоті їла плитку гіркого чорного шоколаду, яку так і згадала віддати Валі.
У школі подруга влаштувала мені бойкот. Вона ігнорувала мене так, наче я вдягнула шапку невидимку – не говорила, не підходила, і, зрештою, не бачила.
Я дуже хотіла помиритися з нею. З двох причин. Перша – я сумувала за її компанією, за її жартівливістю та безтурботністю. Другою причиною був Дружок. Але підійти до неї та заговорити, я чомусь не наважувалась – так і продовжувала нашу мовчазну війну.
Наближався Новий рік. І я розраховувала отримати дуже щедрий та важливий подарунок – песика. І навіть, якщо він буде не такий гарний, як Дружок - це нічого. Зате він буде мій! Я так мріяла про нього. Так надіялась, що батьки зрештою відступляться від своєї принциповості і подарують мені шматочок щастя. І я в доброму передчутті закреслювала дні на календарі. І мріяла, аби час квапився швидше. Але час, як на зло, йшов поволі та стихенька. Так завжди буває, коли чогось чекаєш – тепер розумію я.
Але Новий рік приніс мені розчарування. І це розчарування було вбрано в прямокутну коробку, обгорнуто в блискучу фульгу та прикрашено бантом. Моїм святковим подарунком була ігрова приставка.
- Приставка? – кричала я на очманілих від несподіванки батьків, кинувши вбік коштовний дарунок, наче непотріб.
- Ти ж сама її хотіла, - дивувалися з моєї вибухової реакції мама і тато.
- Я хотіла СОБАКУ! – продовжувала істерику я.
Звісно, приставку я теж хотіла. Але не так, як собаку. Приставка – то була всього лише данина моді. А собака – то життєва потреба, мрія мрій.
Далі в мене, мабуть, почалася справжня дитяча депресія, бо мені якось до всього стало байдуже, ніщо не цікавило мене. Бо нащо здався мені цей несправедливий світ, якщо навіть маленької собачки мати не можна?! – по-філософський розмірковувала я.
І не відомо скільки б тривали мої дитячі душевні поневіряння, якби не … Дзвінок в двері. «Це до тебе» - чомусь хитро і вдоволено сказала мама.
І раптом безмежне здивування мене спіткало: на порозі – мама Валі. А в руках у неї – найкращий пес на світі.
- Валя у лікарні, - почала говорити вона, розвіюючи там самим мій шок. - У неї виявили алергію на собачу шерсть.
Жінка трохи помовчала і продовжила далі:
- І оскільки, за таких обставин, Дружок більше не може жити з нами, то дочка просила передати його вам. Приймете?
- Приймемо! – зі швидкістю світла погодилась я.
Але в очах Валиної мами продовжували стояти знаки запитання. І направлені вони були в бік мої матері. Я боязко зиркнула в її сторону…. Але вона всміхалась найсвітлішою посмішкою до Дружка, який не відаючи про доленосні зміни в своєму житті, чухав потилицю лапою.
- Та приймемо, куди дінемось, - ощасливила мене відповіддю.
З того часу найкращий пес на світі жив зі мною.
