"Бомба" пішла на стіл редактору "районки". Редактор зблід, змокрів від поту і нерозуміюче втупився у Пилипчука.
- Це ви таке написали? - перепитав.
- Я, - гордо відповів Федір Талимонович.
- Але ж..., - засовався було редактор.
- Ніяких але ж, - припинив те сіпання Федір Талимонович, - у нас гласність!
Редактор ще раз прочитав статтю.
- Треба відредагувати, - ледве вимовив.
Редагування затяглося на цілий місяць і краю йому видно не було.
- Чому не друкується стаття? - ледве не щодня допитувався Федір Талимонович у редактора.
- Дуже велика, - відповів якогось разу редактор, - не влазить у формат. Якби скоротити.
- Не влазить в один формат, переносьте в другий, - стояв на своєму Федір Талимонович, - а скорочувати не дозволю. Та фотографії, фотографії не забудьте.
Редактор облився потом.
Минув тиждень.
- То де ж стаття? - ревом ревів Федір Талимонович.
- Статті не буде, - відповів цього разу вже зовсім спокійний редактор, - з метою недопущення на сторінки газети різних наклепів, а також зведення через нас особистих рахунків, редакція вирішила подібні статті друкувати тільки після відповідних віз.
- Чиїх? - не мав наміру відступати Федір Талимонович.
- Добродія Булочки.
- Що?! - аж підскочив Федір Талимонович. - Та хто ж це наклеп на себе візувати буде?
- Не знаю, такий порядок, - редактор був спокійний, як море в штиль.
- Ви порушуєте демократичні принципи! - метеоритом шубовснув Федір Талимонович у те море. - Ви не даєте розвернутися четвертій владі!
- Статті без візи не буде, - надто малим виявився метеорит для такого моря.
- Я вимагаю! - шаленів Федір Талимонович.
- Вимагайте, не вимагайте, а закон є закон.
- Поверніть тоді статтю!
Замість відповіді редактор тицьнув пальцем у рядок у кінці чергового номера "Нижньошанюківської зорі". Рядок доводив до відома, що "матеріали не рецензуються і не повертаються".
- Я вимагаю письмового пояснення причин відмови в опублікуванні статті! - хапався Федір Талимонович за останню соломинку.
Соломи редактору було не жаль.
- Будь ласка, - мовив він, щось нашкрябав на папірці, віддав секретарці і через десять хвилин Федір Талимонович тримав у руках замість "бомби" нікчемну, пожмакану зі злості довідку.
В довідці розповідалося, що редакція газети "Нижньошанюківська зоря" відмовила в опублікуванні статті громадському кореспонденту Пилипчуку Федору Талимоновичу по тій причині, що:
"... 1} стаття не завізована главою адміністрації Нижньошанюківського райоу п. Булочкою Михайлом Іларіоновичем;
2} головний редактор газети "Нижньошанюківська зоря", доки і його на цій посаді, не допустить на сторінки свого видання матеріалів, здатних порушити соціальну стабільність у районі."
Федір Талимонович кипів, аж пара стовпом стояла. І так і не захолов. Зрозумівши, що одне вогнище безнадійно тухне, зібрав свою кашу і помчав до іншого. Обласна газета, скривившись, мов середа на п'ятницю, пожалілася, що сирі має дрова - самим би обігрітися, куди вже посторонніх приймати. Федір Талимонович поліз вище. І нарешті надибав те, що шукав. Одна з центральних, опозиційних владі, газет палахкотіла, мов хто хату підпалив - браві хлопці так і кидали, так і кидали в полум'я не дрова, цілі колоди. Ті ж браві хлопці роздивилися і кашу Федора Талимоновича, витягли з неї необхідне поліно і з метою доведення його до кондиції колоди відправили одного з хлопців-кореспондентів у Нижньошанюківський район.
Хлопець-кореспондент першим ділом відвідав редактора "районки", посовав перед його носом виданою Федору Талимоновичу довідкою і висловив думку, що таким людям, як редактор, місце в заячому стаді, а не в засобах масової інформації, покликаних захищати справедливість. Редактор образився і обізвав хлопця-кореспондента шакалом, голодним на сенсації, а не кореспондентом. Хлопець-кореспондент це запам'ятав.
Наступною віхою на кореспондентському шляху Федір Талимонович обрав вілли і котеджі. І лише, коли все це було детально описане і занесене на фотоплівку, делегація у складі хлопця-кореспондента і Пилипчука Федора Талимоновича нанесла візит пану Булочці.
Пан Булочка, зручно вмостившись у кріслі, уважно вислухав запальну промову кореспондента, смачно висякався у білесеньку випрасувану хустинку і мовив одне-єдине речення:
- А ви запитайте в самого Пилипчука, чи менша у його дочки в сусідньому районі вілла за мою, чи така сама?
Федір Талимонович скипів.
- При чому тут смалець до мила? - визвірився. - У моєї дочки є чоловік, він юрист, три сільськогосподарські підприємства обслуговує, він і збудував!
- Атож, - підтвердив Булочка, - у нас колгоспним юристам зараз тільки й будуватися з таким шиком.
Федір Талимонович розкрив рота і вже почав було цідити слова обурення, відціджуючи за щоку, від гріха подалі, напрохані матюки, що так і пнулися назовні до огидних вух-локаторів глави району, але Булочка, не церемонячись особливо, швидко заткнув Пилипчукового рота, мов то й не рот був, а так - щілина у ванні.
- Якщо ви розумний кореспондент, - не звертаючи уваги на Федора Талимоновича, мовив Булочка до кореспондента, - то й стаття ваша буде розумною, а якщо, вибачте, самі знаєте, який - то й статті вашій така ж ціна. А тепер усе, бо в мене немає часу на подібні дурниці.
І швиденько провів непроханих гостей за двері.
Хлопець-кореспондент шаленів.
- Мафія! Нахабна мафія! - репетував.
- Вона, вона, ріднесенька, - підтакував Федір Талимонович, наливаючи коньяк у чарки. - Дай їй перцю, дай, сину!
"Син" дав. Аж у носі в декого засвербіло. Стаття в центральній газеті, підписана й іменем Пилипчука, підняла на ноги весь район.
Біля апартаментів районної адміністрації зібрався несанкціонований мітинг.
- Мафія, мов той кліщ, впилася в наше народне тіло! - гримів з імпровізованої трибуни Федір Талимонович.
І добавляв на закінчення:
- Доки терпіти будемо, га?
- Досить, натерпілися! - шумів мітинг. - Вимагаємо повернути награбоване народу!
На третій день до мітингуючих вийшов сам Булочка.
- Шановні товариші й панове, - мовив. - Не піддавайтесь на провокації, розходьтеся по домівках.
- Добре, що тобі є куди йти! - єхидно крикнув хтось у відповідь.
- Віддай хату людям, і вони розійдуться, - поставив Федр Талимонович, вийшовши з натовпу, ультиматум Булочці.
- А з вами я взагалі не бажаю розмовляти, - відвернувся Булочка від Пилипчука, - я звертаюся до розумних людей.
- Ви чули?! - аж заревів Федір Талимонович. - Він мене ледь не привселюдно обізвав дурнем! Не інакше, як і вас, люди, вважає за телепнів! Аякже, хіба ж таким панам , як оцей ось, личить опускатися зі своїх небес до простої людини?! О, це великий пан, товариші! Такого не гріх і турнути, як робили це наші діди в сімнадцятому!
Мітинг зашумів, заулюлюкав, закричав чиїмсь диким голосом: - "Віддай хату, падло!; тож Булочка мусив утекти за міцні двері своєї контори.
Тим часом, поки перед будинком адміністрації шумів мітинг, у сам будинок явилася компетентна комісія з обласного центру. Завдання перед комісією стояло одне - перевірити матеріали статті.
Булочка чемно і ввічливо видав комісії інформацію про все, чим вона цікавилася, створив членам комісії необхідні умови для роботи, а ще коли випив з головою комісії на брудершафт і тричі почоломкався, то й взагалі справив приємне враження.
Після тижня напруженої праці комісія винесла вердикт - нічого злочинного в діях Нижньошанюківської районної адміністрації не виявлено.
- Комісія куплена, - поставив свою печать на тому "вердикті" Федір Талимонович.
Тим часом мітинг пошумів ще з тиждень, мов якесь запізніле дерево глупої осені пожухлими листочками, понуртував і, бачачи, що шум той та нуртування скидаються на сон рябої кобили, який нікого не цікавить, розпався, розбігся, так і не вициганивши Булоччину хату на громадські потреби.
Мітинг розбігся, але підозра у районного люду до свого керівника району лишилася.
Федір Талимонович оцінив "гарячі події" в районі, як першу сходинку до свого Олімпу, і заходився чекати, поки вимурують усі інші сходинки. У процесі чекання Федір Талимонович шастав по всіляких зборах та збіговиськах, тинявся по різних підприємствах і просто терся між людьми, проводячи відповідну "антимонопольну політику й агітацію", як любив висловлюватись, проти продажних властей і їх злого уособлення - пана Булочки, та ще з цією ж метою шкрябав час від часу замітки до своєї улюбленої газети, котрі знайомий хлопець-кореспондент перетворював у чергові розгромні статті, які немало попсували нервів і коштів Михайлу Іларіоновичу.
Таким чином, завдяки своїй непосидючості, Федір Талимонович вийшов серед опозиційних політиків Нижньошанюківського району на перший план, здобувши собі серед людей славу "нашого справедливого мужика", якого знав чи й не увесь район.
Час ішов. Булочка керував, Федір Талимонович боровся.
Вирвавшись одного разу за кордон ("пропивати народну кров", як охарактеризував це явище Федір Талимонович), Булочка здибався там з якимось англійським підприємцем Ричардом Лорі. Що вже вони там говорили, що там балакали, ніхто не знає (один Федір Талимонович здогадується), але з'явилися незабаром у Нихніх Шанюках англійці. Ну й хай би собі з'являлися (хто не захотів би глянути на екзотичного іноземця), так ні, заходилися керувати. Покопавшись у Нижньошанюківській землі, похлюпавшись у підземних водах, прийшли англійці до висновку, що не завадило б Нижнім Шанюкам мати своє підприємство по випуску оригінальної облицювальної плитки та інших будівельних матеріалів. Підприємство підприємством, але Булочка віддав англійцям старенький цегельний завод і добрячий шмат землі якраз на так званих Дачах (полі, розділеному між жителями міста на городи). Підприємство, звичайно, мало бути не суто англійське, а спільне, та ще й мале, але суть справи це не міняло - люди збунтувалися.
"Дачі наші, геть англійців!" - прикріпив хтось плаката на городах.
- Викиньте отой оскаженілий націоналізм! - скерував Булочка, обходячи Дачі з Ричардом Лорі.
Плакат порвали і викинули, а наступного дня на Дачах з'явився бульдозер. Загуркотів, заляскотів та й замовк, бо за ніч хтось витяг з нього і закопав поряд у землю паливну апаратуру двигуна.
- Ето беспрєдєл, - жалівся Булочці Лорі.
- Нічого, пошумлять та й затихнуть, - усміхався Булочка.
Може, так воно й сталося б, якби за справу не взявся Федір Талимонович. Першим ділом він метнувся до знайомого керівника сільгосппідприємства, голови КСП, на землях якого мали наділити міським замість відібраних Дач нові городи.
- Готуй, Петре, ще сто гектарів земельки, - засокорів Федір Талимонович, зайшовши до голови в кабінет. - Та не хвилюйся, тобі ще недовго залишилося мучитись - якихось два роки Булоччиного керування, і збирай, чоловіче, торби та й гей по світу. Скільки в тебе Булочка фермерам земельки відтяпав? - надавив Федір Талимонович на найболючіший Петрів мозоль.
- Та скільки ж, двісті, мать би його!... - громом зринуло в кабінеті.
- Ну, а тепер ще сто міським на городи, та й живи, як знаєш, - скрушно зітхнув Федір Талимонович.
- А ось! - тицьнув Петро у вікно дулю, мов там стирчав довгий Булоччин ніс, і дуля йшлася в самісінькі його ніздрі. - Ні хрена в них не вийде! Людей підніму, з габлями підемо, а землі не дамо!
Федір Талимонович не став чекати, доки Петро колись там підніматиме людей, а особисто чкурнув по селу, поговорив з селянами й аж пожалкував, що не мав можливості привезти з собою машину габель - можна було б уже роздавати, мов гвинтівки перед боєм.
Діло клеїлось. Федір Талимонович ще пошурував між людьми по місту, все нашіптував:
- І кому потрібні ті городи на колгоспному полі, як до них ще два зайвих кілометри сурганитись треба? Хіба не можна там, далі, завод будувати, а не якраз на людських городах?
Власники городів погоджувались без зайвих заперечень.
Тим часом прийшла весна, прийшов час наділяти міським нові городи. Міські шуміли, нервували, але врешті-решт потяглися, наче вівці, за Булочкою на нові "плантації".
- Земля там чудова, не хвилюйтеся, - заспокоював Булочка земляків.
Але на "чудовій землі" вже стояв висланий завчасно попередженим Петром посівний агрегат, і чималенький гурт селян на чолі з головою, грузнучи ледь не по коліно в грязюці, тягали з причепа до сівалок мішки з горохом.
- Та це..., ви..., що тут робите? - засмикався Булочка.
- Обробляємо свою землю! - гордо відповів керівник селян.
- Так не просохла ж іще, - здивувався Булочка.
- А ми сіємо, - стояв на своєму голова, - у нас своя агротехніка.
- Слухайте, Петре Васильовичу, - відізвав Булочка голову вбік, - ви що, глузд втратили? Ось акт на відторгнення землі, я ж тисячу разів уже вам пояснював.
- І я вам не менше пояснював, - відрізав голова, - що землі не дамо.
- Ви пожалкуєте, - психанув Булочка. - Ви ще на колінах до мене приповзете! Я вам влаштую! Я з роботи вас зніму!
- Не у вашій, на щастя, владі, - єхидно усміхнувся Петро Васильович.
Булочка припинив дурну балачку.
- Міряйте землю! - гукнув землемірам.
- Тільки суньтесь, хребти поперебиваю! - крикнув якийсь селянин із сівалок.
- Чого стоїте? - знову гукнув Булочка до міських жителів. - Чи без городів лишитися хочете?
- А ви старі поверніть! - гримнув із натовпу Федір Талимонович.
- Так, так, старі, - загомонів натовп. - Навіщо нам з сільськими лаятись?
- Про старі забудьте, - стояв на своєму Булочка. - Там буде завод, а ось тут вам будуть городи...
І наразі, вихопившит в одного із землемірів "метрівку", закрокував до поля.
Голова КСП став на дорозі.
- Геть! - просичав Булочка в очі голові.
Голова відступив. Принишкли й люди на сівалках.
- Список! - гукнув Булочка.
- Ось список, - подали послужливо папери.
- Балацький Іван Трохимович! - прочитав Булочка.
- Я, - вийшов із натовпу кремезний чолов'яга.
- П'ятнадцять соток, - прочитав Булочка. - Міряю.
І, не зважаючи на лискучі черевики, поліз у грузьку ріллю.
(Продовження буде).
