На екрані були фінальні титри. В той же час Дарина додивлялася свій останній сон. Вона скрутилась у позі ембріона, обхопивши руками велику подушку. Виникало враження, наче вона несподівано заснула: сонячні промені заглядали через фіранки, освітлюючи її бліде обличчя, на якому виднілися сліди вчорашнього макіяжу. Вона забула зачинити вікно і вітер грався з її коротким хвилястим волоссям. Дарина могла ще спати так багато годин, але телефонний дзвінок порушив її приватну ідилію. Вона поворухнулася, сильніше притискаючись до подушки, ніби протестуючи проти вимушеного пробудження, а за мить простягнула руку до столика за телефоном. «Алло…» - почув тихий хриплий голос її співрозмовник.
- Даша, тебе викликають зняти сюжет. Я все розумію: у тебе вихідний і ти маєш право відпочити… Цим мала б займатися Катя, але вона пішла у відпустку...
- Та знаю я, що у мене немає вибору – Дарина глибоко вдихнула і подивилась на себе у дзеркало шафи-купе. На неї дивилися чи то ще сонні, чи то втомлені очі. – Куди їхати?
- У лікарню №18.
«Якщо будеш так багато працювати, то потрапиш в лікарню» - згадала мамині слова. «Ось зараз туди і поїду» - глузливо усміхнулася дівчина сама до себе. «Швидко я заснула. Навіть телевізор забула вимкнути».
Блідо-зелені стіни та запах ліків навіювали на Дарину спогади з її бурхливого дитинства, коли три літа підряд вона потрапляла в однойменні стіни з різних причин – то її раптово заколіло у боці, і, мужньо терплячи кілька днів, вона опинилася на операційному столі з апендицитом, то її привозили сюди зі зламаною ногою чи зап’ястям: любила видиратися з сусідськими хлопцями на паркан, але не завжди була обачною. «Дитино! Ти ж дівча, що ти там забула? Зараз впадеш у мій двір і голову розіб’єш! Що я мамі скажу?» - кричала на неї сусідка Варя.
Так ризик став для неї буденною справою на все життя. Тому вона зазвичай не надавала уваги дрібницям. А навіщо? Закриваючи очі на них, Дарина могла рухатися з більшою впевненістю і настирливістю. І коли щоденна напружена робота перестала бути для неї чимось незвичним, вона шукала адреналіну на дахах багатоповерхівок або мостах.
- Зірвали тобі плани на сьогодні? – співчутливо спитав дівчину Рома, наздоганяючи її з камерою у руках.
- Пострибають без мене… Давай швидше підемо.
- Кого ми маємо знімати?
- Зараз в лікаря спитаю, кого з них можна. Це напевно він.
Високий кремезний чоловік у білому халаті гортав якісь папери біля вікна.
- Є два пацієнти… Боюся, що це неможливо – поглянув у журнал. – Вони не прийшли до свідомості. Нічим не можу допомогти.
- Павле Анатолійовичу! – підбігла молода медсестра. – Андрущенко сьогодні опритомнів. Зміряла поглядом відвідувачів:
- Посвідчення є? Ходімо, я вас проведу до нього. Тільки майте на увазі, не варто його дуже довго розпитувати. Це така травма, самі розумієте… Він кілька разів втрачав свідомість і взагалі мовчазний. Родичі ледь дочекалися від нього кількох слів.
За дверима палати було три пацієнти. Одному з них робили укол, другий читав книжку, а третій лежав нерухомо на боці. Дарина намагалася вгадати, до кого з двох підійти.
- Ні-ні. Он він. З того боку. Я ж попереджала, що його стан важкий.
Дарина приголомшено опустилася на стілець біля ліжка і кілька хвилин сиділа мовчки.
Перед нею був чоловік з перебинтованою головою. Він лежав обличчям до стіни і було дуже важко визначити скільки йому років. Єдине, що дозволяло робити здогадки – руки. Це були руки, здавалося, людини похилого віку, смагляві, жилясті, вкриті порізами і мозолями. Разом з тим, пальці на них були тонкі, наче у людини, яка займається ювелірною справою або грає на фортепіано. Якщо добре придивитися, можна було помітити татуювання на тильній стороні долоні. Це було число. Або радше рік. 1984.
Дарина запитально подивилася на Рому, який мусив визнати, що такою розгубленою він її ще не бачив за роки їхньої роботи. Тому взяв ініціативу в розмові у свої руки:
- Ми приїхали з телебачення. Хочемо поставити вам кілька запитань. Якщо ви не заперечуєте.
У відповідь – тиша.
- Вибачте, що турбуємо. Вас мали попередити…
- Мене попередили – озвався чоловік не повертаючи обличчя. – Я зможу говорити.
Дарина полегшено зітхнула, показала жестом оператору, аби він готував камеру до знімання, і почала з головного:
- Як ви себе почуваєте?
- Бувало і гірше – неохоче відповів співрозмовник. – Я був впевнений, що не повернусь.
- Але чому?
Поранений повернув голову і подивився на неї глибокими очима:
- Тому що вважав неможливим втретє народитись на світ.
- Втретє?..
Чоловік намагався відповісти, але почав кашляти.
- Да не спрашивайте вы его! Видите, в каком он состоянии? Можете меня спросить, у меня родственники на Донбассе живут – озвався сусід по палаті.
Журналістка повільно встала зі стільця.
- А я вже налаштував камеру… - тихо сказав Рома.
- Прошу вас, сідайте. Питайте про що завгодно. Петром мене звати.
- …Ви любите Орвелла? – за мить з легкою усмішкою спитала Дарина.
Петро спробував усміхнутися у відповідь.
- Читав не раз… Але я гадаю, ви про це… - підняв правицю з татуюванням. 1984.
Він намагався зібратися з думками і врешті сказав:
- То була війна. Теж війна.
- Афганістан?
- Саме так. Панджшер. Тоді, - потер іншою рукою чорні цифри, - я воював там другий рік. Залишалося ще півроку до повернення додому. У той час боротьба була найбільш небезпечною і виснажливою фізично. Одного разу ми потрапили під такий обстріл, що я був впевнений, що загину. Або ще гірше – стану немічним. Ніколи більше не візьму на руки сина.
- Але вижили?
- Повернувся абсолютно цілим, дивом не отримав жодної кулі. Ось тоді ніби вдруге народився на світ, про що ви мене питали…
- Зробити вам знеболювальний укол? – відчинилися двері палати.
- Ірино Ярославівно, цей препарат треба колоти з інтервалом мінімум в три години. А дозу можна трохи зменшити, не настільки сильний у мене біль.
- Ну що тут зробиш, доводиться його слухатись – усміхнулася медсестра, зачиняючи двері.
- То ви теж медик? – вражено спитала Дарина.
- Знаєте, як воно, – залишитися цілим, але бачити щодня своїх побратимів на межі життя і смерті або скаліченими?
- На щастя, ні.
- Тепер я помінявся з ними місцями.
- Цього року вас мобілізували знову?
- Так. П’ятдесяти мені ще нема, захищати країну можу. Але… Розумієте, я - лікар… Я за життя, а не проти нього. Я проти насилля. Той, хто раз став на шлях насилля, стане на нього вдруге. Тому добровільно мені це «вдруге» не було потрібно.
- Скільки ви воювали, перш ніж… потрапити сюди?
- Місяць. Небагато, правда? Коли почали падати хлопці, з якими я тримав зброю пліч-о-пліч… Я не хотів, щоб вони лежали тут, – вказав на свою маленьку палату, - тому я рятував їх на місці падіння. Не думав про своє життя. Те саме я робив коли… коли пролунав вибух.
Дарина відчула, як у неї пересохло у горлі.
- Хочу спитати… Після того, як одужаєте…
- …Чи буду я працювати?.. Та скільки зможу, стільки буду. У кожного своя місія. Хтось воює, а я лікую. Повірте, боротьба за чуже життя буває важчою. І таких, як я, багато.
- Дякую…
«Журналіст – Дарина Миренко, оператор – Роман Бондар…» - літери розпливалися в мокрих очах Дарини, яка вперше у житті дивилась власний сюжет.
