Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2463
Творів: 44151
Рецензій: 86124

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Остання надія

© ВЛАДИСЛАВА, 27-07-2014
          
Вони завжди однакові. Люди з її снів. Безликий натовп, в якому так легко загубитися. Як і в житті…
Ольга дістає із кишені блокнот і закреслює ще одну адресу. Ручкою, яка коштувала їй надто дорого… Відгукнувшись на чергове оголошення в місцевій газеті, дівчина опинилася в маленькому, майже порожньому офісі. Привітна пані за столом виблискувала золотими зубами і сипала добірними компліментами, розповідаючи про переваги їхньої роботи. Вільний графік, жодних затримок із заробітною платнею. А збирання ручок – не така вже й важка робота. Єдине, що потрібно – сплатити залог за матеріали, який повернеться з першою заробітною платнею.
Ольга віддала сто п’ятдесят гривень, отримала на руки набори деталей, а через тиждень, коли першу партію замовлення було виконано, не знайшла своїх роботодавців. Офіс був постійно зачинений, а на дзвінки довірливої дівчини ніхто не відповідав. 150 гривень, викинутих на вітер – ніби то й не багато. Але це були її останні гроші.
Ольга минула рятувальну станцію і зупинилася біля свого будинку. Відімкнула двері власним ключем, намагаючись поводитись якомога тихіше. Навшпиньки пішла до своєї кімнати. Не допомогло. В коридорі її перестріла мати.
- Уже повернулась? – прискіпливо оглянула дівчину.
Ольга кивнула.
- Знайшла роботу?
- Ще ні.
Мати роздратовано фиркнула. Буцімто, хто б сумнівався.
- Ти ж пам’ятаєш нашу угоду?
- Пам’ятаю.
- Ось, - вона протягнула Ользі аркуш паперу. – Я дещо вибрала з нового оріфлеймовського каталогу. Віддай своїй подрузі.
- Добре, - дівчина взяла аркуш і пішла до своєї кімнати.
Закривши двері, полегшено зітхнула. За останній рік багато змінилося. Тепер ці стіни не захищають, вони тиснуть, обіцяючи одного разу розчавити. Коли все почалося? Мабуть, того дощового дня, коли Ольга повернулася з інституту з дипломом. Спеціальність – вчитель молодших класів. Як хотіла бабуся.
- У нас на заводі звільнилося місце, - виймаючи з її зачіски шпильки, обережно почала мати. – У моєму цеху. Якщо хочеш, я можу поговорити із Сергіївною.
- Мам, у мене вища освіта.
- І що? – огризнулася мати. – Твій диплом тебе нагодує? Ти ж не хотіла працювати за спеціальністю, - уже спокійніше нагадала вона.
- Не хотіла. Але…
- Я сказала. А ти думай.
Не встигла Ольга зогледітись, як липень і серпень вже махали їй на прощання рукою. Роботу вчителя в їхньому провінційному містечку вона так і не знайшла, а місце на заводі зайняла інша дівчина. Це перше, чого їй не може вибачити мати.
«Їй катастрофічно не щастить», - співчувала бабуся.
«Вона просто не хоче працювати», - констатувала мати.
Ольга не могла зрозуміти, чому в одну мить все змінилося. До двадцяти трьох років вона була матері рідною, а тепер наче перестала. Скільки довелося дівчині побачити, скільки почути. «Забезпечуй себе сама. Як хочеш, - під час однієї із сварок заявила їй ненька. – Я ніколи не дозволяла собі сидіти на шиї у батьків. І тобі не буде подібних почестей.  У нас не благодійний фонд!»
«Їсти нехай їсть, але це все, на що вона може розраховувати», - сказала бабусі мати. Вона перестала давати Ользі гроші. Лише бабуся, ховаючись від дочки, виділяла їй зі своєї пенсії щомісяця по п’ятдесят гривень. Гроші, які дівчина витрачала на розсилку резюме, різні ксерокопії і корм для улюбленого кота Ніка.
З роботою не щастило. Ніби зурочили. Ольга намагалася працювати  продавцем,  але по завершенню випробувального терміну їй вказали на двері, сказавши, що вона не відповідає потрібним вимогам. А ось яким – не пояснили. Дівчина пропрацювала і місяць в колл-центрі, але за цей період не змогла знайти жодного клієнта. Навіть була прибиральницею в готелі, аж доки один з постояльців силоміць ледь не затягнув її до свого номеру. На одній із останніх співбесід Ольга неочікувано для самої себе розплакалась. «Будь ласка, дайте мені шанс. Мені дуже потрібна ця робота». Молодий директор пообіцяв, що розгляне її кандидатуру. Але подивився на Ольгу як на божевільну і одразу після її уходу викреслив прізвище дівчини зі свого нотатника. І ось остання спроба з ручками, де вона стала легкою здобиччю шахраїв.
Вона намагається знайти роботу. Чесно. Уже майже рік. Не плаче, не скаржиться. Немає кому… Просто читає оголошення і  йде на чергову співбесіду. Хоч їй і неймовірно страшно. «Нічого, - заспокоює себе. – Просто потрібен час». Колись вона розірве це коло невдач. От тільки стосунки з матір’ю все гірші. Вона її демонстративно принижує, так само демонстративно купує собі дорогі речі, косметику і вишукану їжу. «А що? Я заробляю», - кидає вона бабусі.
У власному домі Ольга почувається квартиранткою, котра усім заважає. Вечорами, зібравшись на кухні, мати і бабуся довго розмовляють. Тема завжди одна – непутьовий і невдячний нащадок. Ольга часто підходить до дверей і слухає, що говорять про неї ті, хто має бути найріднішими. Такий собі різновид мазохізму.
Ольга, чий будинок знаходиться далеко від центру міста, ходить на співбесіди пішки. Навіть в дощ і мороз. На транспорт не вистачає. Як і на телефон. Її мобільний давно заблокований. Через несплату. Із одягу, в якому не соромно з’явитися на люди, у неї лише сірий випускний костюм. Узимку вона вдягає під нього светр, але це не робить костюм теплішим. А влітку він аж надто спекотний.
Вдома Ольга ніколи не їсть у присутності матері. Одного разу, повернувшись з роботи, мати застала дівчину в кухні за столом. Бабуся приготувала її улюблений плов з чорносливом і посадила онучу їсти. Бабуся – єдина, з ким в Ольги збереглися більш-менш теплі стосунки. «Все буде добре», - говорить вона дівчині, але намагається не втручатись у її сварки з матір’ю.
На кухні голосно грало радіо. Ольга не почула материних кроків.
- Якщо вона їсть як в ресторані, хіба вона піде шукати роботу?
- Та нехай, - махнула рукою бабуся.
Ольга зігнула плечі, чекаючи найгіршого. Одного разу, у розпал сварки, мати плюнула їй в обличчя. А скільки разів вона плювала дівчині в душу. Ольга б із задоволенням зібрала речі і пішла з дому. От тільки немає куди…
- Я все життя працювала. Я ні в кого не сиділа на шиї. Ти отримуєш мізерну пенсію, я – мізерну зарплатню, а ми ще повинні в чомусь собі відмовляти, годуючи здорову дівицю, - вона повернулася до Ольги. – Твій батько був алкоголік, який здох мало не під забором. А ти ще гірша! Я вже від усього цього втомилася. Те вона не може, того боїться, те їй не до вподоби. Мені вже соромно дивитися людям у вічі. Якщо до кінця місяця ти не знайдеш роботу, ти тут більше не живеш. Запам’ятай!
Вона пам’ятає. А що лишилося до кінця місяця? Два дні…

О восьмій ранку Ольга забігла на роботу до своєї колишньої однокласниці. Ніна працювала продавцем у меблевому магазині і від неї можна було безкоштовно подзвонити. «Домашній не працює, а на мобільному сіла батарейка», - посміхаючись, пояснювала вона. Ніна киває і, продовжуючи фарбувати нігті, елегантним жестом підсовує до неї телефон.
Кілька днів тому Ольга ходила на чергову співбесіду. Сервісному центру потрібен був адміністратор. Поважного віку директор записав її дані, запитав, чи зацікавила дівчину робота і попросив зателефонувати в кінці тижня. А вона вже оббігала у пошуках роботи ціле місто. Це місце – її остання надія.
- Алло! Доброго дня!
- Доброго! – відповів дзвінкий дівочий голос, не схожий на той, який вона чула у слухавці раніше.
- А можна поговорити з вашим директором?
- З якого приводу?
- Мене просили передзвонити. Стосовно роботи адміністратора.
- Вакансія вже зайнята.
- Вибачте, - проговорила Ольга у слухавку, з якої вже лунали короткі гудки.
Остання надія безпомічно розтанула. Наче туман, який щоранку проганяє нахабне сонячне проміння.
- Все гаразд? – підносячи руку з нафарбованими нігтями до світла, запитала Ніна.
Ольга кивнула. Спробувала зобразити посмішку. А вона зносилася і перестала клеїтись до обличчя.
Повертатися додому надто важко. Особливо останнім часом. Ольга зупинилася на містку через річку з темною водою. Незрозуміло, як у такій хтось може купатися, ловити рибу, як там цвіте латаття. Але воно цвіло яскравими жовтими зірочками, а над поверхнею води, у зелених водоростях поблискували сріблясті спинки невідомих риб, над каменем, що велетнем стирчав із води, кружляло два білих метелики. Ольга перехилилася через поручень. Зблизька вода прозоріша. І така спокійна. Якось бабуся сказала, що потонути – це найлегша смерть. Бабуся не брехатиме…


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 31-07-2014

Треба глибше

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юлія Хотин, 30-07-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78153204917908 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Стефані Ґарбер «Каравал»: Коли грає стає реальністю
Часто людям хочеться пограти в гру, яка відволіче їх від реального світу і на кілька днів перенесе в інший …
«Поштовх»: Тим, кому не так потрібні інструменти, як стимули
От і настав той час, коли кожна вільна у своїх думках людина може щось вимудрувати, потім зануритися …
Поезія спротиву: Вірші та автобіографія зв’язкової УПА
У «Смолоскипі» вийшли друком вірші та автобіографія зв’язкової УПА — Катерини Мандрик-Куйбіди. Книжка …
Ув’язнені у розстріляну вічність: «Бабин Яр. Голосами» Кіяновської
На горизонті спалахнули димки. Важезна, мов кит, курява нависла над розпеченим степом. Тиша зачаїлася …