Одягнений так, як і належить благородному сину, з кинджалом, захованим у чоботі (порада Дайніна), Дзирт підіймався широкими кам’яними сходами, що вели до Тьер Бреч і Академії дроу. Далі він пройшов між гігантськими колонами, під уважними поглядами охоронців - двох учнів, що були вже на останньому році навчання в Мелі-Магтірі.
Близько трьох десятків юних дроу вештались довкола комплексу Академії, але Дзирт ледь чи їх помітив. Три величні будівлі повністю заполонили його увагу. Зліва височіла гостроконечна вежа-сталагміт Магіку, школи чаклунів. Дзирту належало провести там перші шість місяців свого десятого і останнього року навчання.
Прямо перед ним, в глибині комплексу, вимальовувалася найбільш вражаюча будівля з комплексу - Арак-Тініліт, Школа Ллос, висічена з каменю у формі гігантського павука. Дроу вважали її найважливішою частиною Академії, тому здебільшого вона була призначена для жінок. Чоловіки проводили в ній лише останні шість місяців навчання.
Тим часом як Магік та Арак-Тініліт були найрозкішнішими з трьох, найбільш важливою для Дзирта в той хвилюючий момент була будівля біля самої стіни печери справа від нього – пірамідальна споруда Мелі-Магтіру, школи воїнів. Ця будівля повинна була стати домом для Дзирта в найближчі дев’ять років. Дроу, що вештались неподалік, в такому разі мусили бути бійцями, як і він, і так само готувались розпочати навчання. Група з двадцяти п’яти учнів була незвично великою для школи бійців.
Що було ще більш дивно, декілька з новеньких були благородними. Дзирту було цікаво, наскільки вони сильніші чи слабші від нього, і чи можна було його уроки з Закнафейном протиставити тому, чого, без сумніву, навчили їх майстри зброї їхніх поважних родин.
Ці думки неминуче підводили Дзирта до спогадів про його останню сутичку з наставником. Він швидко відігнав думки про ту прикру бійку, особливо питання, на які наштовхнули його слова Зака. Але зараз не було часу на такі сумніви. Мелі-Магтір височів над ним, найбільше випробування і найважливіший урок його юності.
- Вітаю, - пролунало позаду нього. Дзирт повернувся і побачив ще одного новачка, хлопця, що носив якось незграбно прилаштовані до пояса меч і кинджал і виглядав ще більш знервованим, ніж Дзирт. Це його трохи заспокоїло.
- Келноз із Дому Кенафін, п’ятнадцятого дому, - сказав хлопець.
- Дзирт До’Урден з Дармон Н`а`шезбернон, Дому До’Урден, Дев’ятого Дому Мензоберранзану, - машинально відповів Дзирт, слово в слово як вчила його Матір Меліс.
- Благородний, - зауважив Келноз, оцінивши те, що прізвище Дзирта співпадало з іменем його дому. Келноз низько вклонився. – Твоя присутність – це честь для мене.
Дзирту почало тут подобатись, зрештою. Вдома до нього ставились так, що він аж ніяк не міг думати про себе як про благородного. Однак почуття власної значимості, що почало було зароджуватись в ньому після привітання Келноза, розвіялось безслідно вже за мить, коли наставники вийшли до них.
Дзирт побачив свого брата між ними, але Дайнін застеріг його не чекати до себе особливого ставлення і вдавати, що взагалі не помічає його. Дзирт рушив до Мелі-Магтіру разом з іншими учнями, коли почувся свист нагайок і наставники почали кричати про страшні наслідки, які відчують на своїй шкурі ті, хто буде відставати. Їх гнали, ніби стадо, бічними коридорами, і зрештою загнали в овальну кімнату.
- Сидіть або стійте, як хочете! – гаркнув один з наставників. Помітивши двох учнів, що шепотілися неподалік, наставник хльоснув бичем і збив одного порушника спокою з ніг.
Дзирт здивувався, як швидко в кімнаті настала тиша і порядок.
- Мене звуть Хатч`нет, - почав наставник гучним голосом, - майстер Знань. В цій кімнаті ви будете займатись протягом п’ятдесяти циклів Нарбонделі, - він обвів поглядами прикрашені пояси, що були на кожному. – Вам буде заборонено приносити зброю сюди!
Хатч`нет обійшов кімнату по периметру, переконуючись, що кожен учень уважно стежить за його рухами.
- Ви – дроу! – викрикнув він несподівано. – Чи знаєте ви, що це означає? Чи знаєте ви, звідки прийшли, яке минуле вашого народу? Мензоберранзан не завжди був нашим домом, і не завжди ми жили в печерах Підзем`я. Колись ми вільно ходили Поверхнею.
Він різко розвернувся і став прямо перед Дзиртом.
- Ти знаєш, що таке Поверхня? – прошипів Майстер Хатч`нет. Дзирт відсахнувся і похитав головою.
- Жахливе місце, - продовжив Хатч`нет, знов звертаючись до всієї групи. – Кожного дня, коли світло починає підійматись Нарбонделлю, гігантська вогняна куля підіймається в відкрите небо над головою, і несе цілі години світла, жахливішого, ніж закляття жриць Ллос!
Він витягнув руки перед собою і закинув голову, дивлячись кудись вгору, жахливий вираз болю викривив його обличчя.
Учні почали зітхати і зойкати.
- Навіть уночі, коли вогняна куля ховається за далеким краєм світу, - продовжував Хатч`нет, вимовляючи кожне слово так, ніби розказував страшну історію, - ніхто не може сховатись від незліченних жахів поверхні. Нагадуючи про те, що принесе наступний день, сяючі цятки, а іноді ще й менша куля зі срібного вогню, спотворюють благословенну темряву неба. Але колись наш народ ходив на поверхні світу, - повторив він, голос зазвучав тепер жалісно, - довгі віки минули, було це навіть задовго до народження найстарших Домів. В ті далекі часи ми ходили поруч з блідими ельфами, ельфами поверхні!
- Не може бути! – вражено вигукнув хтось зі студентів.
Хатч`нет кинув на нього важкий погляд, вирішуючи, чи краще буде побити учня за те, що перервав наставника, чи дозволити групі розділити його емоції.
- Так було! – відповів він, обравши друге. – Ми думали, що світлі ельфи – наші друзі, ми називали їх ріднею! В нашій наївності ми не могли знати, що вони – втілення обману і зла. Ми не могли передбачити, що вони повернуться проти нас раптово і проженуть нас від себе, вбиваючи наших дітей та старійшин нашої раси! Не знаючи жалю, світлі ельфи переслідували нас на поверхні. Багато разів ми просили миру, але завжди нам відповідали мечами і смертоносними стрілами!
Він замовк на мить, на обличчі розповзлась широка зловісна посмішка.
- І тоді ми знайшли свою богиню!
- Слава Ллос! – пролунало звідкись.
І знову Хатч`нет обійшовся без покарання, знаючи, що кожен такий коментар тільки глибше втягує учнів у павутину його пишномовства.
- Саме так, - відповів наставник. – Славмо всі Павучу Королеву! Це вона прийняла нашу осиротілу расу до себе і допомогла нам боротись з нашими ворогами! Це вона привела перших верховних матерів нашої раси в рай Підзем`я. Це вона, - вигукнув він, здійнявши вгору кулак, - дає нам силу і магію, аби ми могли відплатити нашим ворогам!
- Ми – дроу! – кричав Хатч`нет. – Ви – дроу, і вас більше ніхто не посміє зневажати, бо тепер ви правите всім, чим забажаєте, і можете завоювати будь-які землі, на яких забажаєте мешкати!
- І поверхню? – запитав хтось.
- Поверхню? – перепитав Хатч`нет і розреготався. – Хто захоче повертатись в те жахливе місце? Залишіть його світлим ельфам! Нехай горять під вогнями відкритого неба! Наше місце – Підзем`я, де серце світу б’ється під нашими ногами, де навіть каміння стін бринить жаром сили світу!
Дзирт ситів тихо, вбираючи кожне слово відточеної завдяки частому повторенню промови талановитого оратора. Дзирт, як і всі новенькі учні, спіймався в гіпнотичні Хатч`нетові сіті, сплетені з майстерно зважених інтонацій і натхненних викриків, що згуртовували дроу. Хатч`нет був майстром Знань в Академії вже більш ніж два століття, і його авторитет був чи не найбільшим серед усіх чоловіків-дроу, навіть більшим, ніж у деяких жінок. Верховні матери правлячих домів добре знали ціну гарно підвішеному язику.
Тож так було щодня, нескінченний потік промов, повних ненависті до ворогів, яких жоден зі студентів не бачив. Ельфи поверхні не були єдиною ціллю Хатч`нетових словесних атак. Дворфи, гноми, люди, хафлінги і всі інші раси поверхні, навіть підземні раси, такі як дворфи-дергари, з якими дроу часто торгували і навіть билися пліч-о-пліч, - у всіх знаходилась ганебна сторона в світлі промов наставника.
Дзирт швидко зрозумів, чому в овальну кімнату не дозволялось приносити зброю. Щодня він повертався з занять з руками, стиснутими в кулаки від гніву, що несвідомо шукали руків’я скімітара. Сутички між учнями вже стали буденністю, тож він розумів, що інші відчувають те ж саме. Однак, домінуючим фактором, що якось дозволяв контролювати учнів, були брехні наставника про жахи зовнішнього світу, і намагання пов’язати їх заспокійливою думкою про спільний спадок – спадок, який, як вони скоро переконаються, дасть їм достатньо ворогів, аби битися проти них разом.
Довгі, виснажливі години в овальній кімнаті майже не залишали учням часу на спілкування одне з одним. Вони жили в спільній кімнаті, але мали ще безліч обов’язків, окрім уроків з майстром Хатч`нетом – прислуговували старшим учням і наставникам, готували їжу, прибирали в будівлі, і це залишало їм дуже мало часу для відпочинку. Наприкінці першого тижня вони вже були вкрай виснажені, але Дзирт зрозумів, що через такий стан вплив промов майстра Хатч`нета на них тільки посилювався.
Дзирт терпів усе мужньо, вважаючи, що це куди краще, ніж ті шість років прислуговування його матері і сестрам. Та все ж Дзирт був дуже розчарований першими тижнями в Мелі-Магтірі. Йому дуже не вистачало тренувань.
Одного разу пізно вночі він сидів на краєчку своєї ковдри, тримаючи скімітар прямо перед очима і згадуючи усі ті години, проведені в битвах, більше схожих на гру, разом з Закнафейном.
- Нам потрібно йти на заняття за дві години, - нагадав йому Келноз з сусіднього ліжка. – Відпочинь трохи.
- Я відчуваю, як мої руки втрачають уміння, - тихо відповів Дзирт. – Клинок здається важчим і погано збалансованим.
- Через десять циклів Нарбондель буде велике змагання, - сказав Келноз. – Буде тобі стільки практики, скільки забажаєш. Не бійся, скоро ти відновиш усі вміння, які затупились за час занять з майстром Знань. Наступні дев’ять років ти майже не випускатимеш скімітарів з рук!
Дзирт заховав скімітар у піхви і впав на своє ліжко. Як було з багатьма аспектами свого життя (і він вже починав боятись, що так буде і все його майбутнє життя Мензоберранзані), в нього не лишалось вибору, окрім як прийняти такі обставини свого існування.
- Ця частина вашого навчання закінчилась, - оголосив майстер Хатч`нет зранку п’ятдесятого дня. До кімнати зайшов інший наставник, Дайнін, що вів за собою підтримувану за допомогою магії коробку. Коробка була заповнена дерев’яними палицями, як-небудь обгорненими якимось м’яким матеріалом, що по довжині і формі нагадували різноманітну зброю дроу.
- Беріть собі палицю, що найбільше нагадує обрану вами зброю, - пояснював Хатч`нет, поки Дайнін обходив кімнату. Він підійшов до брата, і Дзирт відразу побачив зброю для себе – дві ледь загнуті палиці, довжиною по три з половиною фути кожна. Дзирт підняв їх і виконав простий випад. За вагою і збалансованістю вони були дуже схожі на скімітари, до яких звикли його руки.
- На славу Дармон Н`а`шезбернон, - прошепотів Дайнін і пішов далі.
Дзирт знову покрутив в руках подобу зброї. Настав час дізнатися ціну урокам Зака.
- Клас повинен дотримуватись порядку, - говорив Хатч`нет, коли Дзирт відволікся від споглядання нової зброї. – Це – велике змагання. Пам’ятайте, що переможець тут лише один.
Хатч`нет та Дайнін разом погнали учнів з овальної кімнати і з Мелі-Магтіру, далі тунелем, що охоронявся двома скульптурами павуків позаду Тьєр Бреч. Ніхто з учнів до цього дня ще не був за межами Мензоберранзану.
- Які правила? – запитав Дзирт у Келноза, що біг поруч з ним.
- Якщо наставник каже, що ти програв, це значить, що ти програв, - відповів Келноз.
- А правила бою? – запитав Дзирт.
Келноз кинув на нього недовірливий погляд.
- Виграти, - просто сказав він, так ніби іншої відповіді не могло й бути.
Невдовзі вони потрапили в досить велику печеру, що мала слугувати ареною для змагань. Гостроконечні сталактити звисали над ними зі стелі, а високі сталагміти перетворювали простір печери на звивистий лабіринт, з безліччю гарних для засідок місць і глухих кутів.
- Оберіть стратегію і займіть свою вихідну позицію, - сказав їм майстер Хатч`нет. – Велике змагання почнеться, коли я дорахую до ста!
Двадцять п’ять учнів сипонули в різні боки, хтось зупинявся, оцінюючи місцевість перед собою, хтось відразу помчав і зник в темряві лабіринту.
Дзирт вирішив знайти вузький коридор, де була б гарантія, що він битиметься тільки один-на-один, і вже вирушив на пошуки, коли хтось схопив його ззаду за одяг.
- Команда? – запропонував Келноз.
Дзирт не відповів, він не був певний, чи варто згоджуватись на чиюсь допомогу, і чи не завадить це йому битися так, як він звик.
- Усі інші об’єднуються в команди, - наполягав Келноз. – Дехто навіть по троє. Разом у нас буде шанс.
- Наставник сказав, що переможе лише один, - заперечив Дзирт.
- Хто може бути кращим від тебе, якщо не я, - хитро підморгнув Келноз. – Ми переможемо усіх інших, а тоді з’ясуємо все між собою.
Міркування Келноза здавалися розсудливими, а рахунок Хатч`нета уже досяг сімдесяти п’яти, тож у Дзирта майже не залишилося часу, щоб зважити всі за і проти. Він поплескав Келноза по плечу і повів свого нового союзника в лабіринт.
Місточки тягнулись вгорі по периметру печери, навіть перетинали її вздовж і впоперек, даючи наставникам-суддям гарну позицію для спостереження за всім, що відбувалося внизу. Дванадцять суддів уже були нагорі, нетерпляче чекаючи початку змагання, що дозволить їм оцінити таланти нового класу.
- Сто! – прокричав Хатч`нет згори.
Келноз було рвонув вперед, але Дзирт зупинив його, тримаючи в межах вузького коридору між двома великими сталагмітами.
- Нехай вони самі прийдуть до нас, - повідомив Дзирт, користуючись безшумною мовою жестів дроу. Він пригнувся, готуючись до бою. – Дозволь їм втомити одне одного. Терпіння – наш союзник!
Келноз заспокоївся, розуміючи, що обрав собі гарного союзника.
Однак їм не довелося випробовувати власне терпіння, бо вже за мить в їхній сховок увірвався високий войовничий учень з палицею, загостреною, ніби спис. Він вискочив прямо перед Дзиртом, атакуючи його тупим кінцем списа, а тоді розвернув зброю в потужному випаді, який міг би на місці убити ворога, удар був сильний і бездоганно розрахований.
Але для Дзирта це був найбільший базовий прийом з усіх можливих, йому навіть важко вірилось, що тренований учень може атакувати іншого навченого бійця так просто і прямо. Дзирт був упевнений, що це дійсно обраний противником прийом, а не обманний маневр, і почав діяти. Його дерев’яні скімітари пішли проти годинникової стрілки перед ним, зіткнулись зі списом і відвели його вістря так, що воно безпечно пройшло над плечем Дзирта.
Нападник, шокований таким майстерним прийомом, втратив рівновагу і зрозумів, що відкритий для удару. Всього за частку секунди, перш ніж учень встиг оговтатись, Дзирт тицьнув одним, а потім іншим скімітаром його в груди.
М’яке блакитне світло осяяло вражене обличчя учня, і вони з Дзиртом одночасно підняли очі, щоб побачити, звідки воно йде. Наставник з паличкою в руці дивився на них з містка вгорі.
- Ти переможений, - сказав він високому хлопцю. – Падай там, де стоїш.
Учень кинув лютий погляд на Дзирта і слухняно опустився на кам’яну підлогу.
- Ходімо, - сказав Дзирт Келнозу, дивлячись на чаклунське сяйво, що видавало їх з головою. – Всі, хто є неподалік, тепер будуть знати, де ми. Треба знайти собі нову зручну позицію.
Келноз зупинився на мить, спостерігаючи за граційною, хижою ходою свого напарника. Безперечно, він зробив гарний вибір, запросивши Дзирта в команду, але тепер він знав також (ця маленька швидка сутичка розказала йому достатньо), що якщо він і цей талановитий мечник залишаться останніми, хто вистоїть (а це був більш ніж можливий варіант розвитку подій), Келноз не матиме жодного шансу на перемогу.
За одним зі сліпих поворотів вони натрапили відразу на двох супротивників. Келноз стрибнув на одного, що відразу ж кинувся навтьоки, а Дзирту дістався інший, озброєний «мечем» і «кинджалом».
Дзирт широко всміхнувся, він почувався все впевненішим у собі, коли його супротивник кинувся на нього з такими ж простими, найбільш базовими випадами, як і списоносець, якого так легко переміг Дзирт.
Декілька спритних вивертів скімітарами, декілька ударів по внутрішнім краям зброї противника, і меч та кинджал розійшлись в сторони. Дзирт блискавично кинувся з новим ударом – подвійний поштовх в груди супротивника.
Очікуване блакитне сяйво з’явилось знову.
- Ти переможений, - почувся голос наставника. – Падай, де стоїш.
Розлючений учень знову вперто і грубо кинувся на Дзирта. Хлопець заблокував удар одним скімітаром, а іншим вдарив нападника по зап'ястку, і дерев’яний меч з його руки полетів на підлогу.
Нападник стиснув забитий зап'ясток, але це була найменша з його бід. Сліпуча блискавка вдарила з палички наставника, поцілила йому в груди і відкинула футів на десять назад, де він вдарився об сталагміт. Він безформною грудкою сповз на підлогу, і сяюча лінія піднялась від його обпаленого тіла, що корчилось від болю на холодному сірому камені.
- Ти переможений! – знову рявкнув наставник.
Дзирт рвонув було на допомогу дроу, але наставник різко зупинив його:
- Ні!
Келноз уже повернувся і став поруч з Дзиртом.
- Він утік, - почав було Келноз, а тоді розреготався від вигляду побитого учня. – Якщо наставник каже, що ти програв, це значить, що ти програв! – відповів він на спантеличений погляд Дзирта.
- Ходімо, - продовжував Келноз. – Битва якраз в розпалі. Ми встигаємо повеселитись!
Дзирт подумав, що його напарник надто зухвалий, а ще ж жодного разу не підняв зброю. Він стенув плечима і пішов за Келнозом. Наступна сутичка вже не була такою простою. Прохід роздвоївся – одна дорога вела до нагромадження з декількох невеликих скель, друга вивела їх на групу з трьох дроу – благородних з правлячих домів, як зрозуміли Дзирт та Келноз.
Дзирт кинувся на двох зліва, а Келноз відбивався від третього. Дзирт майже не мав досвіду в бою проти кількох нападників, але Зак непогано пояснив йому техніку такого бою. Спочатку він виключно оборонявся, а потім встановив зручний ритм і дозволив нападникам втомитись, чекаючи від них помилок.
Але противники були хитрі і гарно працювали в парі. Рухи кожного були узгоджені з рухами іншого, і вони нападали на Дзирта під протилежними кутами.
«Дворукий», - так колись Зак назвав Дзирта, і зараз він цілком виправдовував це ім’я. Його скімітари працювали незалежно один від одного, але все ще в бездоганній гармонії, відбиваючи кожну атаку.
Неподалік з містка за ними спостерігали наставники Хатч`нет та Дайнін. Хатч`нет був не на жарт вражений, а Дайніна аж розпирало від гордості.
Дзирт бачив, як на обличчях супротивників з’являється розчарування, і зрозумів, що нагода для атаки випаде зовсім скоро. Тоді вони об’єднали зусилля, напавши на Дзирта з однаковими ударами, їх дерев’яні мечі при цьому були за дюйм одне від одного.
Дзирт різко розвернувся, опиняючись збоку і лівим скімітаром завдав сліпого удару знизу вгору, відбиваючи обидві атаки. Він спробував погасити інерцію свого тіла, падаючи на одне коліно і опиняючись знову на лінії зі своїми супротивниками, а тоді завдав два низькі удари вільним правим скімітаром. Дерев’яний скімітар втрапив спочатку одному, а потім відразу й іншому прямо в пах.
Вони одночасно кинули зброю, вхопилися за забиті місця і впали на коліна. Дзирт скочив на ноги перед ними і спробував підшукати слова, щоб вибачитись. Хатч`нет схвально кивнув Дайніну і обидва наставники опустили блакитне сяйво на переможених.
- Допоможи мені! – закричав Келноз з іншого боку сталагмітової стіни, що їх розділила.
Дзирт клубком прошмигнув крізь отвір в «стіні» і ударом лівиці в груди зустрів четвертого супротивника, що причаївся тут, явно збираючись завдати удару в спину. Дзирт зупинився, оцінюючи свою останню жертву. Він навіть не здогадувався, що дроу був тут, але поцілив бездоганно!
Хатч`нет протяжно присвиснув, освітлюючи блакитним обличчя останнього переможеного.
- Дуже добре, – видихнув наставник.
Дзирт побачив Келноза неподалік, він вже ледь витримував нещадний натиск свого майстерного супротивника. Дзирт стрибнув і опинився між ними, відбиваючи удар, що неминуче мав покласти край сутичці.
Його новий ворог був озброєний двома «мечами» і виявився найважчим випробуванням для Дзирта. Він атакував Дзирта складними обманними ударами, не раз змушуючи його задкувати.
- Берг`іньйон із Дому Бенр, - прошепотів Хатч`нет Дайніну. Дайнін все зрозумів, але сподівався, що його молодший брат справиться з випробуванням.
Берг`іньйон не був розчаруванням для свого видатного роду. Кожен його рух був майстерним і виваженим. Вони з Дзиртом крутилися в шаленому танці декілька хвилин, і жоден не міг взяти гору. Тоді Берг`іньйон пішов в атаку, найбільш знайому Дзирту – подвійний удар знизу.
Дзирт виконав нижній перехрест бездоганно, той самий блок, доцільність якого доводив йому Зак. Дзирта він досі не влаштовував і, підкоряючись несподіваному імпульсу, хлопець спритно просунув одну ногу між руків’ями схрещених скімітарів і поцілив супротивника в обличчя. Приголомшений син Дому Бенр вдарився спиною об кам’яну стіну.
- Я знав, що так відбивати удар не можна! – вигукнув Дзирт, уже з насолодою уявляючи, як наступного разу відіб’є подвійний удар знизу в спарингу із Заком.
- Дуже добре, - знову видихнув Хатч`нет, обличчя Дайніна аж сяяло.
Вражений Берг`іньйон ніяк не міг знайти виходу зі свого скрутного становища. Він огорнув себе сферою темряви, але Дзирт з готовністю занурився всередину, бажаючи спробувати свої сили в сліпій сутичці.
Дзирт накинувся на сина Дому Бенр з серією швидких ударів, останній з яких закінчився тим, що один з дерев’яних скімітарів Дзирта виявився приставленим до відкритої шиї Берг`іньйона.
- Я програв, - визнав молодий Бенр, відчувши скімітар на своїй шиї. Почувши це, Майстер Хатч`нет розвіяв темряву. Берг`іньйон кинув обидва мечі на підлогу і важко опустився вниз по стіні, а його обличчя освітило блакитне сяйво. Дзирт не зміг стриматись і широко всміхнувся. Йому стало цікаво, чи є тут хтось, кого він не зможе перемогти.
А потім Дзирт відчув потужний удар в потилицю, що збив його на коліна. Він встиг озирнутися, щоб побачити, як втікає Келноз.
- Дурень, - реготнув Хатч`нет, освітлюючи обличчя Дзирта, і озирнувся на Дайніна. – Гарний боєць, але дурень.
Дайнін схрестив руки перед грудьми, тепер його обличчя палало збентежено і гнівно.
Дзирт відчував холодний камінь підлоги під своєю щокою, але усі його думки в той момент звертались у минуле, кружляли довкола саркастичних, але до болю правдивих слів Закнафейна: «Це наш шлях!»
