Варто лише людині обзвичаїтись, роздивитись на новому місці, як їй вже кортить знати: а що там, – далі? Рокочівщина гарне місце: затишне, своє, майже домашнє. Першу половину літа тут завжди стояла наша пасіка і дорогу до неї я вже вивчив, як свої п’ять пальців.
Рокочівщина для мене, малого рибалки, була, як колиска, мов гніздечко ремеза для його пташеняти, відома вся – від лози нижче биринського плесу і до Перегатів. То лише спочатку видавалась вона мені неосяжною, немов світ, але ж тепер я знаю – за півгодини можна пройти її з кінця в кінець, та й то, не поспішаючи, нога за ногою. Навіть ті верби, які видались мені колись непрохідним лісом, повним звірів, насправді ростуть не такою вже й широкою смугою лише вздовж биринського плесу; тепер мені анітрохи не буде страшно і одному пройти вербові хащі з кінця в кінець. От Десна – вона дійсно безкрая, мабуть, і життя не вистачило б на те, щоб пройти її від витоку до гирла, ну, звісно, зупиняючись на кожному придатному для вдалої риболовлі місці, аби посидіти кілька годин в надії на рибальське щастя.
Луг вже не лякає мене своїм безмежжям. Хоча він помережаний стежками-доріжками, немов лабіринтом, проте, я вже знаю, що майже кожна з них рано чи пізно приведе до Десни. Поїдеш попід лісом, понад Панським, мимо маслозаводу, мимо Ставу – і, пройшовши через кладку біля його заболоченої вершини, потрапиш в Тетерину лозу; через Плавучий міст мимо Виті, через Лису гору – дістанешся Мальцевої пристані, Карасівки, Здрастуй і прощай та Бирина; через Михайлівку, мимо Коноплянки та Човника, перебрівши Філонів бродок, опинишся в Рокочівщині; якщо ж їхати мимо риботинської ферми, тоді, оминаючи Харчиху та Короп, залишаючи зліва Острів, перебравшись через вузенький влітку потічок Станків, виберешся на вкатану велосипедами лугову стежку, котра забирає трохи ліворуч. Пропустивши поворот із цієї стежки вправо, по якому мимо Старої Десни не так вже й далеко до Рокочівщини, неодмінно потрапиш понад зарослою верболозом деснянською забокою до Журавльового.
Журавльове – урочище особливе, мало не останній луговий прихисток для дичини – звірів та птаства. Хіба що Тетерина лоза, з порослим здоровенними вербами та осокорами, переритим рівчаками лугом, може посперечатись із Журавльовим у своїй дикості.
Колись дуже й дуже давно Десна тут, звиваючись руслом немов змія, робила відразу три петлі: прямуючи в одному напрямку, раптом круто розверталась і текла в протилежному, приходячи майже на те ж саме місце, звідки брала початок утворена таким чином петля. Виходило щось на зразок півострова з вузьким перешийком і це відбувалось тричі підряд.
... Василь Кирилович, наш директор школи, сам деснянський рибалка, викладаючи нам географію, коли дійшла мова до річок, немов перемінився, аж помолодшав:
– Ану, кажіть, хто з вас на Десні рибу ловить? О-о, бачу, багатенько, майже всі хлопці... Що, і Оля Журавель? Ну да, батько ж рибалка.. Кого ж мені сьогодні спитати? – і спіймавши мій погляд, кивком голови в сторону дошки запрошує:
– Ну, давай... Пасіку ще ставите в Рокочівщині?
– Торік продали, Василю Кириловичу... – в моєму голосі непідробний смуток.
– Ну, все одно, розкажи нам, як утворилась Стара Десна?
„Та... Що це за питання?”
– Десна петлю свою перерізала, спрямила русло, а з петлі потім озеро утворилось.
– Добре, молодець.
– І Острів так само утворився, – демонструю я свої знання лугу.
– О! Правильно! А от тепер мені скажи, чому саме в сторону Коропа ці дві петлі відійшли, а не за Десною опинились, га? Чому вона тоді Журавльове чи Здрастуй і прощай не перерізала? От питаннячко!
Я тільки й можу, що з притиском видихнути із себе повітря. Юрко Прокопович з другої парти, стуливши докупи обидві долоні, так, що вийшло щось на зразок кулі, відчайдушно мені підказує, похитуючи „кулю” із сторони в сторону: „Вісь..., місяць...”
Нічого не дібравши, я вирішую виборсуватись самотужки:
– Ну, там... берег було легше розмити...
– А ти на минулому уроці був?
– Ні, я хворів...
– Ото ж бо й воно. Добре, сідай, не буду тебе мучити. Ну, давай, відповідай, раз підказував, – Василь Кирилович киває головою в бік Юрка.
– Місяць через певний великий проміжок часу змінює своє положення відносно осі Землі. Коли цей кут зменшується, в річках, які течуть у напрямку паралелей, як наша Десна, більше підмивається правий берег, а коли кут збільшується – тоді ріжеться лівий берег, бо це так впливає на воду його сила тяжіння. І ще на морях через цю дію Місяця бувають припливи і відливи.
– Сідай, молодець! Запам’ятайте, хлопці, як тільки Місяць змінить ще раз кут свого нахилу до осі Землі, так колись Десна і переріже свою петлю на Здрастуй і прощай і до Оболоння відійде стариця – озеро утвориться. З часом і в Журавльовому Десна отой перешийок між своїм річищем і Островом забере і піде вона по старому новому руслу – через Острів...
Журавльове – особливе урочище. Як в’їжджаєш в нього – позаду в тебе залишається Стара Десна, а лівіше від неї – довга смужка озера Короп, що теж колись було річкою; по ліву руку – Острів, по праву – деснянська забока, залишки старого русла, береги якої, так само, як і більша частина тутешньої кручі, густо заросли верболозом і через це в Журавльове потрапляєш неначе в гузир жака: тут лише один вхід і вийти сушею десь в іншому місці, перейти до другого урочища можливості немає. Стежка понад кручею, спочатку глинистою, а чим далі вниз по течії, тим більше супіщаною, через хащі червоної лози вперемішку з крушиною, дикою смородиною та ожиною, виводить на деснянський глибокий плес з високим, білого піску, берегом. На цьому місці Десна круто повертає вліво. Раніше з цього місця починалася ще одна, третя петля. Коли її ріка перерізала – утворився Острів.
Після Рокочівщини Журавльове видається диким місцем. Не в дивину побачити тут сліди козулі на піску, або й зустріти її саму серед хащ червоної лози. Угледівши рибалку раніше, ніж він помітить її, вона кидається геть, не розбираючи дороги, з великим тріском та шумом продираючись крізь кущі. Від несподіванки рибалка аж здригнеться, а потім лише посміхнеться вдоволено: є ще, слава Богові, дичина на лузі, не всю винищили охочі перестріляти все живе мисливці. Коли тут немає рибалок, сімейство видр влаштовує на крутому суглинистому березі ковзанку, з розгону злітаючи по ній на животі прямо у воду. Після цих розваг на кручі залишається вигладжена до блиску мокра широка смуга. Ближче до осені ласки, не дуже й побоюючись рибалок, влаштовують полювання на лугових мишей, а білі й сірі чаплі все літо бродять під протилежним берегом, чатуючи на зелених жаб та риб’ячу молодь.
...Я відкриваю очі і з жахом розумію – проспав! Надворі білий день, за стіною мати торохтить каструлями, готуючи сніданок... Як це сталося? Я ж почув дзвінок будильника, але одразу не встав, вирішив хвилин п’ять подрімати, і на тобі... Це все гульки, правду мама каже, що потрібно одному Богові молитись: або рибу ловити, або...
Зиркнувши на годинник, – ой, леле! – пів-на п’яту, – вмить вдягаюсь та підскакую до мами:
– Чому ж мене не збудили? А батько де?
– Батько сам поїхав, казав, що місце тобі триматиме. А ти ж прийшов, мабуть, о першій ночі, тож пожаліли тебе, не стали будити, бо ще заснеш там у гатці та в Десну впадеш. Поїж, не їдь голодний! – це вже навздогін.
„Пожаліли!” Але й ображатись немає на кого – хіба що на самого себе: вчора ввечері Сашко Помпа виніс гітару, тож наша хлоп’яча компанія засиділась аж запівніч.
З’ївши нашвидкоруч пару котлет та запивши молоком, вдягаю на плечі рюкзак, бо тепер вже не з кошиком їжджу на Десну, а як справжній рибалка – із рюкзаком, вилітаю з хати, хапаю велосипед з прив’язаними до нього ще звечора вудками і – за хвіртку. Ліва нога на педаль, поштовх правою – доки велосипед котиться, перекидаю ногу через раму, сам в сідло і гайда!
Гарна штука – велосипед. Розганяючи залишки сну, щосили тисну на педалі – будинки тільки миготять перед очима: ось я вже й на Михайлівці і по обочині бруківки жму наліво, до автопарку; звернувши за ним направо, з гори, тримаючись стежки, аби не загрузнути в глибокому, розтовченому колесами колгоспних машин, піску, вилітаю на луг, весь щільно вкритий молочно-білим туманом.
Початок серпня. Прохолодними стали ночі, тумани зранку криють луг: маківка літа за плечима, для рибалок золота пора настає – риба починає нагулювати жир на зиму, клює частіше та сміливіше.
Туман густезний. Потрібно добре пильнувати, аби вчасно звернути куди слід – луг весь помережаний рибальськими стежками, на Козацькому не звернеш вчасно лівіше – потрапиш до Коноплянки, не приймеш біля Коропа вправо – замість Журавльового опинишся у риботинській кручі.
Ось ліворуч загерготіли з туману гуси – значить уже Харчиха, гарне озеро: хіба ж такі окуні на п’явку беруть! Ось уже й Козацьке, колись, розповідав батько, козаків наділяли тут сіножатями. Виїжджені автомобілями колії розходяться направо й наліво, а вперед веде лише вузенька, вкатана до стану асфальту, стежка. З неї вже не зіб’єшся, вона виведе до Коропа, а там вже й Станки, а за ними – Журавльове.
Двадцять хвилин на шосту, у Коропі сонце давно піднялося над горизонтом, бадьорить і сповнює оптимізмом кожного, хто о цій порі вже на ногах, а тут, на лузі – туман... Добре змащений велосипед не скрипне, лише шини тихенько шурхотять по вкатаній луговій стежці. Якась сіра купка намалювалась попереду і лише за два-три метри стає зрозуміло, що це заєць. Усівшись на стежці перепочити, бо мабуть, і йому дошкулила густа роса, він помічає мене в останню мить і кидається з місця кількаметровим стрибком не в росяну отаву, а далі по стежці: „ Хай тобі морока! Такий туман... Де він взявся на мою голову, ледь не переїхав” – певно, в зайця саме такими були перші думки. Почкурів вухатий і сліду не залишилось, а мені – втіха та розвага.
Аж ось нарешті стає помітно, як почав слабшати туман: на сході він видається вже рожевуватим. Стежка забирає лівіше, тягнеться понад високим берегом Коропа і крізь послаблий туман вже можна побачити, як сильно заростає озеро різаком. Тут луг вже не такий рівний, стежка то спускається у вибалок, то піднімається нагору, потім знову опускається. Я скочуюсь в останній, найбільший вибалок, із розгону вилітаю на його протилежний схил і раптом, – оце так диво! – немов чарівник махнув своєю магічною паличкою: туман миттєво впав на траву. Неначе невагомі лаштунки м’яко опустилися з неба на землю і одразу відкрилась чиста серпнева блакить над головою, яскраве сонечко десь там, над сосновим лісом, осяяний ним луг із розкиданими по зеленій скатертині скиртами та стогами – знайома кожному рибалці вранішня картина погожого серпневого дня...
Перебравшись через вузенький рівчак Станків, за якихось три хвилини я вже веду велосипеда понад деснянською кручею, шукаючи поглядом батька. В Журавльовому у нас немає своєї гатки, тож кожного разу доводиться шукати вільне місце.
Тиша... Жодна гілочка, жоден листочок не ворухнеться; залишки туману срібляться сльозинками на кінчиках зеленого ще листя, стовбури верболозу набули темнішого, ніж звичайно, відтінку, попід кручею на воді лежить густа ще вранішня тінь, лише плес на протилежному березі золотиться під сонячним промінням та кінець кручі перед поворотом, нижче по течії, весь осяяний сонцем. Поверхня ріки немов скляна: як у велетенському дзеркалі відбивається в ній небо, навислі над водою кущі червоного верболозу і навіть земснаряд, що став на якорі нижче по течії, не псує цієї ідилії – завмер, жодного поруху на ньому, жодного звуку. Як придивитися з висоти кручі, – лише течія мережить гладь води одвічним, але неповторним, щомиттєво різним візерунком та легенькі випари піднімаються над водою, як наслідок прохолодної серпневої ночі, що минула.
Аби не злякати Тишу, не порушити цю красу чужим, нетутешнім звуком, боячись гупнути черевиком, чи брязнути педалями велосипеда, я веду його, притримуючи за сідло, аби він не підстрибував на корінні, що випинається з піщаного ґрунту впоперек стежки.
Рибалки, що сидять по гатках, зосереджено дивляться на поплавці, тримаючи праву руку над вудками, аби вчасно підсікти, і видно, що для них зараз не існує нічого, окрім своїх поплавців.
Ранок на Десні. Найчарівніша пора, коли одного разу вистачає, аби зрозуміти, що в цю ріку неможливо не закохатися з першого ж погляду, завмерти, розкривши назустріч їй свою душу, і дивитись, дивитись, дивитись...
Батько сидить по сусідству з Михайлом Жуковим, – це його ми колись, як я вперше їхав на Десну, зустріли на Михайлівці. Він сам із Росії, та по війні, одружившись, знайшов свою долю в Коропі. Прилаштувавши обабіч стежки велосипед, я обережно підходжу до краю кручі і лише визираючи з-за куща червоної лози, стиха запитую батька:
– Ну що, клює?
Моє запитання не застало його зненацька; очевидно, він помітив мене, ще коли я йшов стежкою понад кручею. Тож мовчки ствердно кивнувши головою, та не відриваючи очей від поплавців, він показує рукою вниз по течії:
– Он там за кущем сідай, тримаю тобі місце.
– Щось впіймав? – не вгамовуюсь я.
Та батько не встигає відповісти. Згори, з висоти кручі, мені видно, як поплавець на батьковій вудці рвучко зникає з поверхні і я бачу його хід у товщі води , батько вчасно підсікає і вудка одразу згинається та починає пружинити в такт ривкам риби. Хто з рибалок не знає того азарту, що охоплює твоє єство при спостереженні за такою картиною?
Рибина відчайдушно бореться за свою свободу, з розгону намагаючись звільнитись від рибальського гачка, але кожного разу пружна сила вудки зводить нанівець її зусилля, змушує поступатись, потроху підтягуючи до поверхні. Ось уже половина довжини волосіні знаходиться над водою, ось згори видно, як у товщі води зблиснуло сріблясте тіло чималої здобичі і за якусь хвилину червоноперий в’язь вже ріже поверхню своїм спинним плавцем в останній надії пірнути на рятівну глибину. Він вже майже досягає воя, коли вправним, непомітним рухом руки батько ледь-ледь піднімає вудку і рибина, витративши на цю боротьбу останні сили, перекидається через себе назад і, ковтнувши повітря, враз завмирає нерухомо і вже безсило та покірно тягнеться з піднятою над водою головою до берега, щоб за кілька секунд втрапити у заздалегідь підставлену підсаку.
Опинившись у піднятій над водою сітці, він знову починає борсатись. Запізно. Гарний півкілограмовий красень із сріблястими боками, темно-сірою спиною та яскраво-червоними плавцями скоро опиняється в батьковому кошику.
Чому ж оце я стою, роззявивши рота? Час іде!
Мене мов вітром здуло. Кинувшись до велосипеда, гарячково відв’язую від рами свої вудки і пригинаючись, немов солдат на передовій під обстрілом, переставляючи ноги при самій землі, аби не гупати черевиками, наближаюсь до свого місця. Воно починає подобатися мені з першого погляду. Круча тут напівпіщана-напівглиниста, весняна вода легко підмила берег і він осунувся вниз разом із кущем верболозу, котрий при цьому переселився до самої води і, купаючи у ній своє гілля, утворив таку собі природну гатку, враз уповільнивши течію, змусивши її закрутити добрячого воя та вибрати в піщаному дні нижче куща глибоченьку ямку. Деснянські рибалки такі місця зазвичай прозивають „обмутками”. Великі ями, такі, як на Козі чи биринському Шпилі – то обмути, а на маленькі, такі, як оцей, кажуть лагідно: обмуток.
Видно, що тут частенько посиджують: біля води втоптаний пісок, вище – видовбаний у березі „припічок” із невеличким оберемком сіна. Це місце для сидіння. Де-не-де трапляються на очі висохла на сонці до синюватого відтінку луска та зерна пареної пшениці, що розгубилися з рибальської торбинки: словом, всі прикмети гарного насидженого місця.
Як не хочеться мені поспішити, але я поволі, без різких рухів, аби не налякати рибу, зсуваюсь по кручі вниз, а всівшись, починаю готуватися. Першим ділом – жменю гороху в те місце, де з-за куща виривається течія. Потім зліва від себе, майже при самій воді, кладу на берег підсаку і лише після цього доходить справа до вудок. Три мої стрункі, рівненькі березові вудки в кількох місцях по довжині зв’язані докупи смужками цупкої чорної тканини, що правлять мені за вервечки. Якомога швидше вивільнивши від цих пут вудки, котрим, мабуть, вже не менше ніж мені кортить швидше приступити до справи, я починаю насаджувати на гачки горох та закидати свої снасті у воду: спочатку, під куща, – найкоротшу; на півметра нижче по течії – середню і ще нижче – найдовшу. Це вже таке перевірене всіма деснянське правило – коротша вудка має лежати вище по течії, ніж довша, інакше вода обов’язково заплутає їхні волосіні. Хоча в моєму рюкзаку окрім вареного гороху є ще й черв’яки і парена в термосі пшениця, але зранку – тільки на горох, в постійній надії спіймати велику рибину.
Красиво лежать на воді мої поплавці – вирізьблені з корка шевським ножем кульки. Нижче куща під берегом течії практично немає. Лише десь там, на дні і трохи далі від берега, якраз де лежать мої грузила та гачки з горохом, починається течія, яка несе вниз поживу для риб’ячої братії. Вона натягує волосінь саме так, як треба – поплавець не притоплений, а вільно лежить на поверхні і мені буде видно щонайменший його порух, коли там хтось спробує на смак м’яку горошину.
Весь в очікуванні першого кльову, я одразу ж клякну над вудками в напрузі, аби не проґавити, вчасно зробити підсічку. Спливає хвилина, друга,... десята: нерухомо лежать поплавці, ніхто не цікавиться моїм горохом.
Ну що ж це таке? І місце гарне, і горох вдався на славу, один до одного, і день такий, що душа радіє, а ніхто й гадки не має скуштувати мою насадку і я вирішую ще сипонути гороху. Заторохтіли по поверхні жовті горошинки і, пішовши навскіс вниз, розтанули в зеленавій глибині.
Я не зводжу з поплавців очей і права рука, що завмерла у повітрі над вудками, вже затерпла в плечі, а знизу жодного натяку, неначе і риби в воді немає. Та ні, не може такого бути... А чи не проґавив я кльову? Можливо, там вже й гачки пусті? Треба перевірити, вирішую я і виймаю найменшу вудку. Горошина ціла-цілісінька, вимита Десною до блиску, вона тримається на гачку саме так, як треба. Але в цю ж мить краєм ока я бачу, як на середній вудці повагом піш-о-о-в під воду поплавець. Відчай, досада, сяка-така підсічка лівою рукою – марно! Ет! Ще жодного разу не було, щоб я не проґавив першого кльову... Нічого, заспокоюю я себе, це краще, ніж якби риба зірвалась, бо тоді вона, налякана, точно повела б за собою решту геть від небезпечного місця.
Швиденько почепивши свіжу горошину, закидаю вудку з таким розрахунком, щоб течія поклала насадку на те ж саме місце. Клюнуло, ледь тільки грузило торкнулось дна. Поплавець задріботів і одразу ж пішов під воду. Вчасна підсічка – є!
Рибина на дні враз вирвалась на стрижень і її опір, підсилений течією, добре гне вудку, але зі свого досвіду я відчуваю, що, незважаючи на цю силу, це все ж таки не лящ, бо якраз ваги великої риби, котра до всього ще й висне немов гиря, і не відчувається. Все-таки, як не крути, я вже досвідчений рибалка, поспіху в моїх діях нема: стомлюючи завдяки пружності вудки свою здобич, я повільно піднімаю її нагору та ближче до берега. Ага, он блиснув широкий сріблястий бік – чимала густірка, чи навіть підлящик. Ось уже вона вийшла на поверхню, вчасний легенький порух вудкою і риба, хапонувши повітря, завмирає та в покорі тягнеться до берега. Ще мить і вона в підсаці. Гарна густірка, точно грамів триста буде. Таку не соромно і вдома показати.
Перша велика здобич завжди вселяє в душу рибалки надію, ба, навіть упевненість, що цього разу успіх буде неабиякий. І от що дивно: навіть якщо місце лову спочатку здавалось би не таким вже й красивим, то варто лише спіймати на цьому місці гарну рибину, як воно одразу ж перетворюється в очах рибалки на надзвичайно красиве і він починає про себе щиро дивуватись: як це раніше не розгледів таку красу? Хай навіть воно буде і якесь нетипове у цій своїй красі, але все одно, довго ще грітиме душу і тішитиме серце яскравою згадкою про успіх.
Моє ж нинішнє місце видається мені тепер просто ідеальним, фантастично красивим: і зручне, і мальовниче, а головне – ніхто ще не назве його своїм, бо за нашими неписаними деснянськими правилами лише спорудження на такому місці власної гатки дає рибалці беззаперечне право на володіння ним впродовж всього сезону. Я знову оцінюю поглядом місце – повезло! Якщо вже тут не буде ляща, то де ж йому тоді ще бути?!
Знову чіпляю горошину і відправляю вудку на належне їй місце. Знову через якусь хвилину поплавець починає дріботіти, та так, що, здається, зараз вискочить з води, а потім круто йде вглиб. Гоп! Приємне відчуття, що там, внизу немаленька риба, та все ж опір цього разу слабший і за хвилину здобич опиняється в підсаці. Але тепер це не густірка, а її родичка – темніша за кольором, з більш витягненим тулубом і худішою спинкою, ласкирка.
Одна за одною, за короткий час до мого рюкзака втрапляють ще дві ласкирки, всі як на підбір, – одного розміру. Але кльов припиняється так само раптово, як і почався і мені знову доводиться сипонути у воду жменю гороху. Подіяло – два кляпці спокусилися на мій горох і склали компанію своїм родичам. Всі вони – лящева родина: і густірка, яку важко від підлящика відрізнити і тендітна ласкирка, і кляпець, – тільки цей має округліший ніс та великі, набагато більші, ніж у густірки, очі.
Сьогодні наш день – клює і в батька, і в мене, і в дядька Мишка, котрий так само, як і я примостився під кущиком верболозу. До чого ж гарно: ще по-літньому тепло, але вже не спекотно, на вітер і натяку немає, риба клює, навколо тебе краса – словами передати не можна, на душі, як на небі – жодної хмаринки, в житті теж ніяких проблем, попереду лише неозора далечінь буття і хоча ти ще жодного разу всерйоз про це не замислювався, але в підсвідомості майбутнього восьмикласника вона сповнена найкращих сподівань. Словом, ось він, земний рай, і я – в ньому!
Раптом брязнуло щось металеве, луна пішла понад Журавльовим: то робітники на земснаряді, з’явившись на палубі, заходились лаштувати його до роботи. Металевий брязкіт, чужий для лугу звук, розноситься над водою, псуючи гармонію оповитого тишею, окутаного чарами серпневого деснянського ранку. Мимоволі в розніжену душу, здавалось би, надійно обгорнуту непроникною оболонкою спокою, вривається досада та розчарування:
– У-у-у... – я кривлюсь, немов від зубного болю.
– Дринь-динь-динь-динннь! – завелась машина, загула, забубоніла, аж дрібна хвиля колом почала розходитись на всі боки від земснаряда і ось вже пішла по трубах на пологий протилежний берег піщана пульпа. Лопотітиме тепер машина цілий день, поглиблюючи фарватер деснянського русла і то єдина втіха для рибалок, бо ж кожен знає – риба шукає де глибше.
На якийсь час кльов припиняється, але згодом призвичаєна вже до такого шуму риба знову починає брати наживку. Клює у мене в основному на середню вудку, тому, щоб не відволікатись, я витягую найменшу та залишаю на березі, прихиливши до кручі. Ну, звичайно ж: саме в цей час, коли в мене зайняті обидві руки, на великій вудці поплавець зненацька, без будь-якого попередження, але повагом, не поспішаючи, зникає під водою. Полишивши маленьку вудку, я рвучко, всім тілом, подаюсь вперед, бачу, як гінчик вудки починає згинатись, гнеться, гнеться, нарешті тьопає об воду, права рука наосліп шукає вудку.., нарешті підсічка, – ого! На протилежному кінці волосіні повисло щось важке, неначе вудка зачепилась за корч, що пропливав мимо, але скоро воно оживає, тягне в глибину, його потяжки настільки сильні, що мені доводиться ще й лівою рукою притримувати вудку. Березове вудлище пружинить, стримує ривки риби, такі потужні, яких мені ще не доводилось відчувати раніше. Думки та здогадки що це може бути за риба та наскільки вона велика вихором носяться в моїй голові, азарт боротьби опановує мене і передчуття майбутньої перемоги вже п’янить, бентежить уяву, аж раптом:
– Бринннь!.. – і пустота...
Я ще не розумію всього жаху того, що сталось і продовжую обома руками тримати вудку, яка тепер майже вертикально дивиться в небо. Погляд мій закляк на поверхні води, де ще кілька секунд тому назад волосінь різала воду, а гінчик раз по раз тьопав по ній.
– Поспішив... Мабуть добрячий в’язь був, – батьків голос виводить мене із ступору.
– Бачив?! – тільки й спромагаюсь я вимовити.
– Авжеж, бачив, – вигин кручі дозволяє батькові, який сидить метрів за п’ятнадцять вище по течії, спостерігати за моєю невдачею.
Як таке могло трапитись? Моя гордість – німецька триколірна жовто-зелено-синя волосінь нуль двадцять п’ять сотих міліметра, що витримує три кілограми, десятьма метрами якої наділив мене Іван Трифонович, і не витримала? Та ні, такого просто не може бути, я ж не міг її перервати руками, скільки не намагався, аж долоню порізав, але не перервав. І чому це вона лопнула саме посередині своєї довжини?
„Треба швидше замінити волосінь, можливо там косяк підійшов, можливо, він ще не пішов звідси; гороху вкинути, закришити треба, затримати, підманити!” – думки рояться в голові, чергова жменя гороху летить в воду, я тремтячими руками дістаю з кишені рюкзака мотовильце із запасом волосіні, коробочку з гачками і грузилами та поспіхом берусь до роботи.
Тільки чому ж це волосінь в тому місці, де вона лопнула, немов приплюснута, неначе вдарили по ній молотком? Та й на самому вудлищі на такій же відстані від гінчика, як і залишок волосіні, дерево потерте і навіть є невелика вм’ятина? Та це ж не інакше, як моя вудка на нерівній дорозі терлась і билась об велосипедну раму! Ех! Не передбачив, не прив’язав надійно вудки – і ось, маєш... Такий здоровань зірвався! А я ж вирішив був, що вже спіймав того в’язя... Як ото батько каже: „Не кажи гоп, доки не перескочиш”?
За кілька хвилин я знову закидаю на звичне місце полагоджену вудку і весь в напрузі завмираю над нею, зарікшись бодай навіть на одну мить відволікти свою увагу від двох поплавців, котрі завмерли на зеленавій, немов пляшчане скло, поверхні. Ще півжмені гороху в воду – ну, де ж ви, в’язі, лящі? Ну ж бо, чекаю на вас!
Нема кльову...
Розбіглась риба, побачивши небезпеку, спробуй знову принадити її до цього місця! Так гарно починався день, стільки загалом красивої риби спіймав, був цілком задоволений своїм успіхом, а варто було упустити ось таку здобич і тобі вже світ не милий, на густірок та ласкирок, якими до недавнього часу готовий був пишатися, і дивитись не хочеться, – хіба ж це риба, – так собі, дріб’язок.
Посидівши нерухомо над своїми вудками хвилин тридцять, я все ж не витримую і починаю роззиратись навколо. Он щось стиха булькнуло в батьковій стороні, потім ще раз і ще: – е-е-е, та він чергового в’язя тягне! Батько вправно підхоплює його в підсаку: ач, який красень! – мабуть, вдвічі більший від моєї найбільшої густірки.
Я знову завмираю над вудками, але все марно, жодного поруху поплавця. Ще трохи гороху летить у Десну, вже і в торбинці залишилось його небагато, але відновити кльов ніяк не вдається. Про щось стиха перемовляються між собою батько та дядько Михайло і, зиркнувши в їхній бік, я бачу, як останній без поспіху, на зігнутій в дугу вудці, підводить до берега якусь велику рибину. Жодного звуку, жодного сплеску, неначе на гачку в нього не жива і сильна риба бореться за свою свободу, а тягнеться якась затонула ломака. Він робить це так повільно, що мені навіть дивитись на це не вистачає витримки. Дядько Мишко тим часом все ж таки підводить здобич ближче і ближче до берега, ось він нахиляється до самої води, до піщаної смужки похилого дна, перебирає вудку в ліву руку, на якийсь час завмирає, а потім піднімається і мені видно, як він тримає під зябра широкого, мов пательня, міднобокого ляща.
Що то значить справжній рибалка! От мені б так навчитися: і терпляче дочекатись, коли лящ клюне, не проґавити момент для підсічки, і так майстерно та тихо, навіть без підсаки, його витягти. Рештки моєї витримки мов вітром здуло. Перевірив обидві вудки – горошини на місці, неушкоджені: „ Треба щось робити, скільки ж оце чекати мені з моря погоди? Та в мене ж і пшениця є, і черв’яки!” І я знову беру найменшу вудку, що лежала покинута на березі та почепивши на її гачок кілька розпарених пшеничин, закидаю під самий кущ.
Ага! Задріботів поплавець і пішов під воду. Р-раз! – пусто... Та це нічого, головне, щоб клювало, тоді рано, чи пізно ми її... Ось ми почепимо на гачок не три, а одне зерняткою. Ану, давай, хто кого?
На цей раз поплавець диб-диб, – пустив по воді крупні кола і зник під кущем. Р-раз! – є! Ого, щось добряче вчепилось – тисне і тисне вниз, до дна. Не вбік, не на стрижень, все до дна. Якась дивна рибина...
Годі вже мені поспішати. Я лише тримаю волосінь натягненою і потроху піднімаю вудку, коли опір слабшає. Риба ходить на невеликих колах: вправо-вліво, вправо-вліво і все тисне до дна, хоча до поверхні їй залишилось хіба що з метр. Аби не заважали, я лівою рукою виймаю решту вудок, вивільняючи простір, щоб взяти здобич в підсаку. Ось вже вона і у воді, готова прийняти в сітку мого суперника. Ось блиснув сріблястий бік продовгуватої рибини. Що ж воно таке, кого це подарувала мені Десна? В’язя? Ось риба вже біля самої поверхні і все намагається піти в глибину, тисне, звиваючись всім тілом, високий плавець вже виткнувся над водою, а мені ніяк не вдається підняти їй голову, аби вона хапонула повітря. Раптом біля самої підсаки риба стає сторч, головою донизу і половина її тулуба із сильним хвостом стримить над водою – ну що це за диво?!
Потягнувшись із підсакою вперед, порухом знизу догори я таки забираю здобич і з натугою, на витягненій руці, піднімаю її в повітря. Сірувато-срібляста рибина важко борсається в сітці, доки я підношу підсаку до себе. Хто ж це втрапив на мій гачок? Підуст! Ну як я відразу не здогадався – хіба ж ми з хлопцями мало переловили їх на биринському плесі?
Тупий, немов обрубаний ніс і невеличкий рот знизу, неначе в акули, – чудернацька риба. Правда, на плесу вони попадались нам куди менші: грамів по двісті-триста. А тут он який „дядько”! Ну, слава Богові, і я тепер з рибою. Хоча і не в’язь, та все ж велика рибина, ніхто не скаже – дріб’язок.
– Ну що там у тебе? – стиха цікавиться батько. – В’язь?
– Ні, підуст.
Перекинулись двома словами і знову мовчимо. Лише земснаряд гуде й гуде, вже всі вуха прогув, добре хоч риба звикла до цього гулу, а то довелось би мандрувати звідси світ за очі.
Знову пшеничину на гачок – і під куща. Клюнуло відразу; підсічка, нетривала боротьба і деснянська плітка з мою долоню завбільшки переселилася в торбину до решти здобичі.
Гарна насадка – парена пшениця. Коли на горох велика риба не клює, рибалку виручає пшениця. Рідко кому вдається, хіба що випадково, спіймати на пшеницю ляща, а тим більше в’язя, зате дрібної білої риби – скільки завгодно. Та й нема нічого простішого, ніж приготувати парену пшеницю: звечора сипонув жменю зерен у термос, залив крутим кип’ятком, термос добре закрив – і ось, вранці маєш вже готову насадку. Зерна за ніч розпарились, понабухали, аж шкуринка на них полопалась, але, на відміну від гороху, таке зернятко на гачку тримається досить міцно, а деснянська біла риба, – від себеля до густірки, – нізащо не пропустить нагоди поласувати пшеничинкою.
Добре я тут прилаштувався: довго чекати кльову на маленьку вудку не доводиться – закинув, трохи почекав, є! Полотняна торбина в рюкзаку все більше наповнюється рибою: плітки, густірки, синці, навіть себелик взяв із дна, певно від самої поверхні погнався за пшеничинкою, що тонула. Ось поплавець знову рішуче пішов вниз, до дна, хтось верткий, сильний, рвучко смикає за волосінь, затято опирається та врешті-решт опиняється-таки в моїй лівій руці. Стовпчик. Довга, немов пічкур, з майже округлим тулубом, рибинка, із лускою, схожою на луску маленького в’язя, – сильна, м’язиста, це одразу відчувається, коли тримаєш її в долоні: тільки й дивись, щоб не вирвалась – хто ж не знає нашого стовпчика?
Все ж таки вдалий день, нічого не скажеш. Рибальське щастя по вінця наповнює душу, ось-ось вихлюпнеться через край. Серпневий погожий ранок, не прохолодний, ні – свіжий, чистий, тихий-тихий, без жодного подиху вітерця; якби не земснаряд, що гуде і гуде за півтораста метрів вниз по течії, здавалось би, спить усе: завмерла спляча красуня-Десна, лише сплески хижої риби, що почала нагулювати на зиму жир, час від часу тривожать річковий спокій; не чути вже багатоголосого співу лугового птаства, яке, вивівши молоде потомство, заклопотане тепер його годівлею та наукою; зелені деснянські жаби притихли і не влаштовують червневих концертів – все говорить про те, що літо через два-три тижні закінчиться, а там знову школа... Ні, не наїздився я і цього року на Десну. Скоріше б вже закінчити школу, десь там ще повчитись, повернутись із армії, – отоді вже ніхто не заборонить мені їздити по рибу з травня і аж до кінця жовтня, як це робить, наприклад, Іван Трифонович. Скоріше б вже. Придбаю десь у великому місті розкладні бамбукові вудки, мотоцикла, – ні в чому не буде мені перепони: хоч під Змітнів, хоч до Розльотів, – куди твоя душа забажає. Буде в мене і своя гатка, і човен, обов’язково, от тоді і подивимось, хто більше риби спіймає!
Коли в рибалки гарний настрій, тоді і думки гарні. Оце почув би батько мої мрії, мабуть, ледь помітно посміхнувшись, мовив би: „Дурень думкою багатіє”. Нехай. Приємно помріяти. А як не мріяти, не будувати планів, хіба знатимеш, чого бажати, куди прямувати?
...Хай тобі! Клювало. Авжеж, пшеничинки немає. Ось ми ще на черв’яка спробуємо. Верткий червоний черв’ячок опускається під кущем на дно, за хвилину поплавець починає дріботіти, тоне, підсічка! – затятий опір необачного сміливця, і жирнючий, сантиметрів із п’ятнадцять завдовжки, пічкур вихоплюється з води і опиняється в долоні. Ти бач! Здоровань, яких ще й не доводилось ловити. Хотів уже підсаку брати – так опирався. Ото було б сміху людям – пічкура в підсаку!
Майже неушкоджена наживка повертається на своє місце і через якийсь час поплавець знову тоне, та так красиво, неспішно, глибоко, що моє серце від передчуття великої здобичі враз зупиняється в грудях, аж подих перехопило: „Лящ! Ну ж бо, – р-раз!”. Підсічка вийшла вдалою, вчасною, але ж отого опору, отого відчуття, що на вудці повисло щось важке, немов колода, сильне, як майже рівний тобі по силі суперник, – отого відчуття чомусь немає. За мить в повітрі зависає розчепірене, колюче сіро-зелене йорженя, як завжди із загнутим набік хвостом. „А щоб тобі!” – і я згадую Острів, наш із дідом піший похід. До речі, як брати по прямій, то до того місця звідси метрів сто п’ятдесят, не більше.
Ну що мені з тобою робити? Одна ж лише голова та колючки. Пливи, мабуть, додому, розповідатимеш на старості літ про цю пригоду своїм праонукам: „ Я сюди, а він туди!... Був я вже й на Той світ потрапив, але так налякав своїми колючками рибалку, що він одразу ж мене випустив!”. Обережно, аби не поколотись, знімаю йоржика з гачка і кидаю назад у Десну. Бульк! – нема, немов би й не було.
А ранок непомітно перейшов уже в день. Сонечко, лагідне серпневе сонечко, піднялось досить високо, висушило вранішні роси, нагріло, підсушило повітря, і я з насолодою, знявши сорочку, підставляю під його промені своє, і без того засмагле за літо тіло, котре відчуваючи, що недовго залишилось тішитись оцією благодаттю, з охотою приймає на себе ласку небесного золотого тепла.
Сонячні промені пронизують воду вже мало не до дна: мені добре видно зграйку себелів, котра, тримаючись проти течії, стоїть під кущем біля самої поверхні, товсту чорну гілку, яка стримить з-під берега десь у півводи і довгу косу річкової зелені, що відходить від гілки і з якою грається течія – колише, пестить, розчісує та голубить.
Закінчився рибальський ранок, спадає напруга очікування і розслаблені рибалки мають тепер змогу сповна насолодитися довколишньою красою. Серпом вигнуте русло Десни з густо порослими верболозом берегами: лівим – крутим, високим, бо його постійно підмиває, рушить течія, – це Десна, як і казав нам на уроці Василь Кирилович, пробиває собі коротший шлях, прагне піти в своє старе русло, обрізаючи тут останню свою петлю; і правим, – низьким, піщано-жовтим, що так і вабить звідти своєю пляжною насолодою; глибоке синє небо над головою, з якого ллється сонячна благодать тепла, світла та лагідної турботи про все живе; чисте, насичене річковими запахами, лугове повітря з ароматами: тонким, гіркуватим – червоної лози, кислувато-солодким – дозріваючих ягід дикої смородини та ожини, ваблячим до сну, віддаленим, – свіжого цьогорічного сіна і таким жаданим для кожного рибалки сирим запахом нещодавно власноруч виловленої риби.
Вже про щось своє, доросле, стиха розмовляють батько та дядько Михайло, онде, вище по течії, котрийсь із рибалок, здається Федоренко, вже прилаштовує вудки до свого велосипеда, готується їхати додому, і хоча я вже розумію, що все гарне має свій кінець, але ж покидати оце диво так не хочеться! Певно, і батькові так само кортить ще хоч трохи посидіти над деснянською течією, проте, досить скоро я все ж таки чую від нього:
– Ну що? Давай, мабуть, будемо збиратись: як тут не гарно, але вдома повно роботи, треба їхати.
„От у дорослих завжди так: якісь турботи, якась робота... Невже оце і я, коли стану такий, як батько, не зможу робити те, що мені подобається і скільки подобається? Та ні ж бо! Я житиму по-іншому, в своє задоволення, і ніщо не змусить мене їхати з Десни отак рано!” – хоч і з невдоволенням, але я починаю змотувати вудки.
„Можна було б і залишитись, дорогу я добре знаю, не маленький. – Але ж чомусь не клює, риба брати вже перестала, а мені хочеться показати дідові свою здобич: нехай позаздрить – це не бобирі з Острова!”
Вудки вже змотані, зв’язані докупи, і я, взявши їх у ліву руку, правою піднімаю із землі свій рюкзак. Ого! Оце наловив! – приємна вага моєї здобичі відтягує руку донизу і нова хвиля задоволення плеще в грудях. Що не кажіть, а риболовля – надзвичайно приємна річ. Видершись нагору, та підійшовши до того місця, де ловив батько, я дивлюся згори на гатку, у якій він сидів і краса вміло вибраного, впорядкованого, доглянутого місця мене зачаровує: „А що, як мені приїхати сюди ще раз, одному?”
– Гарна гатка, – кажу я, звертаючись до батька. – Я таки, мабуть, приїду сюди післязавтра.
– А чого ж? Навари завтра гороху, та й їдь – погоджується батько. – Візьмеш веломотор, щоб педалі не крутити. Впораєшся з ним?
„Оце так! Гарний день – він гарний у всьому. Це ж треба – поїду на веломоторі!” І весь переповнений щастям, від якого душа, тріпочучи крилами, рвалась із грудей, я, з чималим зусиллям стримуючи емоції, відповідаю спокійно та по-дорослому виважено:
– Авжеж, упораюсь.
Наступного дня я готувався, як слід: і волосінь замінив, і жала гачків підгострив, і, заздалегідь намочивши, а потім ще й додавши ложку соди, зварив у літній кухні на керогазі такий, як треба горох. Смердючий дим від згорілого керосину різав очі, тож біля того керогазу довелося більше двох годин не сидіти, а мучитися. Не забув про гнойових черв’яків та розпарену пшеницю. І спати ліг, ледь стемніло, тому варто було дзеленькнути будильнику, як я одразу ж скочив на ноги. Швиденько під’ївши, ще тільки сіріти почало, вивів веломотор за хвіртку. То тут, то там, з усіх кінців Коропа до вранішнього собачого гавкоту та півнячого співу долучались „дир-дир-дир” – звуки рибальських мотоциклів та веломоторів. Вчуваючи в кожному з них суперника чи конкурента, я не став очікувати, доки розвидниться, як треба, а притиснувши голівку динамо до переднього колеса, щоб працювала фара, скочив у сідло, витиснувши зчеплення, покрутив кілька разів педалями, плавно відпускаючи важіль, повернув на себе ручку газу, – і понісся.
„Та-а! Гарна штука – техніка, – думав я: – сидиш собі, немов на стільчику, на педалі натискати не треба, а транспорт твій котить вперед так, що на велосипеді спробуй ще дожени!”
За якихось півгодини я вже в’їжджав у Журавльове. Лише двоє рибалок сиділи по своїх гатках, вільних місць вистачало, і з цікавості я пройшов далі того місця, де збирався ловити. На диво мені, земснаряда вже не було, певно буксир відтягнув його кудись в інше урочище. Погода була так само гарною, а тут ще й вільну гатку знайшов, та таку красиву – очей не можна було відвести! Її, певно, лише вчора перегатили: вся із свіжої лози, жоден листочок ще не зав’яв, багатообіцяюча, як на мій, з певним уже досвідом, рибальський погляд, бо відчувалося, що вона глибока, і повільна течія закручувала широкого, сильного та красивого воя, а це – головна прикмета того, що місце рибне. Стара посохла лоза, яку хазяїн замінив свіжою, викладена була біля самого берега понад водою, ще й з оберемком сіна нагорі, утворюючи тим самим зручне місце для самого рибалки: хочеш – сиди на сіні, а хочеш, – то й приляж, подрімай. Тут і заночувати не гріх! Високі кущі червоної лози, що росли по краю кручі, давали гарну тінь; три пари сошок з рогатками, обрізаними особливим, – за один раз, зсередини назовні, – акуратним різом, були поставлені широченько, так, що вудки, лежачи на них, аж ніяк не могли заважати одна одній і сама гатка була довгою, розлогою: одразу приходило на думку, що робила її людина міцна, сильна, по життю хазяйновита і з широкою натурою.
Всівшись по-турецькому на запашному сіні, я швиденько, з усіма рибальськими зручностями, облаштувався і, зосередившись на своїх вудках, вирішив ловити по-серйозному, лише на горох. Довкола мене серпень справляв своє свято і Десна за якихось два тижні до закінчення літа була просто чарівною. О цій порі не побачиш вже травневого буяння нового життя, коли навіть саме повітря насичене його молекулами; відійшла червнева новизна, котра, зазвичай дивує своїми післяповеневими перемінами – там берег підрізало, там вербу, зваливши її десь, може, і в Бирині, течія принесла аж сюди, в Журавльове, та тут і залишила до наступного водопілля; навіть липнева палка пора, коли немов із рогу достатку навалюються на тебе запахи стиглості – свіжого сіна, меду в стільнику, перших вишень і яблук, коли всі ситі та задоволені, коли все через край, – все це відійшло, як відходить спекотний полудень і нині Дух Десни, задоволений своєю роботою, лише милується її наслідками, пестить останньою ласкою здерев’янілі вже цьогорічні пагони лози, зграйку риб’ячої малечі, котра, щасливо оминувши всі небезпеки, вільно почувається в деснянській течії і качину молодь, яка щойно стала на крило, і, звісно, рибалку, що сидить, розм’якнувши душею, над прохололою після липневої спеки водою.
Та мені не було коли довго милуватись навколишньою красою, поглядом я гіпнотизував три поплавці, котрі тихо-мирно розташувались на темній ранковій поверхні деснянської води. Хвилина за хвилиною поволі спливав час, ласкирка та два невеликі в’язики, що вже лежали в моїй торбині, додавали мені сил втриматись від необачної суєти і я терпляче клякнув над вудками, готовий до будь-якого, навіть найнесподіванішого, кльову. Я чатував, немов первісний мисливець, немов індіанець на стежці війни, неначе від цього вирішувалось питання життя чи смерті всієї нашої родини і раптом в такому очікуванні, в оцій своїй настороженності, в напрузі та готовності до миттєвої дії, я відчув особливий смак. Набратись терпіння, зусиллям волі зосередити всю свою увагу на поплавцях, бути тривалий час внутрішньо напруженим, немов натягнений лук, готовим до моментальної підсічки, бо на Десні секундна затримка означає програш, відлік іде на частки секунди, – все це, разом узяте, видавалось мені важким, майже неможливим, але наглядний приклад досвідчених рибалок говорив сам за себе. Я щосили намагався бути схожим на них, побачив, що це в мене виходить і, виявляється, перемога над самим собою, може бути не менш солодкою, ніж над кимось іншим. „Я можу!” – приємне відчуття, сповнене захвату, солодкої втіхи, впевненості у своїх силах та віри у власний успіх.
Я таки дочекався. Він взяв аж на початку дев’ятої. Поплавець на середній вудці без будь-яких попереджень раптом пішов вглиб, пішов без поспіху, трохи навскіс, і мені добре було видно його рух під водою. Чотиригодинне напружене очікування раптом вистрілило миттєво моєю підсічкою і щось важке та непорушне там, на дні, враз змусило вудку зігнутись дугою, а воно посунуло від берега, забираючи вверх по течії, змушуючи вудку гнутись все більше і більше.
Вперше я опинився сам на сам з такою серйозною рибою і як кожен рибалка, боявся лише одного – раптового сходу здобичі. Самі собою спливли в пам’яті батькові колишні підказки: „Не давай йому вийти до воя, на стрижень!” – і я не давав: нахиливши вудку вліво, майже до самої води, тримав її, відчуваючи сильні, наполегливі потяжки риби в глибину, від берега, до рятівного воя, котрий допоможе, дасть їй додаткову опору та силу.
Ніхто з нас не міг поки що взяти гору: рибу стримувала пружність вудки та міць німецької волосіні, але й я відчував, що не маю можливості прискорити події. Варто потягнути сильніше і не витримає або волосінь, або риб’яча губа, тож із завмиранням серця дивився я на круто зігнуте березове вудлище, яке, піддаючись сильним потяжкам мого суперника, своїм гінчиком раз по раз торкалось поверхні води. Всі мої думки були лише про одне: „Тільки б не зійшов... тільки б не зійшов...”. Добре, що вудки були розставлені широко, тож мені поки що не було навіть потреби їх виймати, аби вони не заважали нашій боротьбі.
Минули кілька перших напружених хвилин і опір помітно послабшав, лише вага великої риби так само відчувалась і продовжувала гнути вудку. Мені нарешті вдалося трохи підняти вудлище, але варто було спробувати зробити це ще раз, як у відповідь так сильно потягло в глибину, що вудка своїм гінчиком аж булькнула об воду.
Суперник витратив на останню відчайдушну спробу звільнитися надто багато зусиль, бо раптом послаб, вудка наполовину розігнулась і я помітив, як у товщі води, немов нізвідки, несподівано тьмяно блиснув широкий бік великого ляща. Я хоч і сидів, по-турецькому схрестивши ноги, але якось враз, навіть сам не помітивши як це сталося, піднявся на рівні, лівою рукою підхопивши з берега підсаку. „Оце так!” – завмерло враз моє серце і острах можливого сходу знову вкрався в душу, але тут чергова підказка батька, котрий начебто незримо спостерігав за мною, спливла в пам’яті: „Не поспішай! Нехай притомиться, ковтне повітря...”. „Не поспішай!” – казав я сам собі, втримуючи ляща недалеко від поверхні і поворотами вудки то вліво, то вправо не давав йому податись далеко в котрийсь бік. Піти ж у глибину він, очевидно, вже й не міг за браком сил. Затамувавши подих, обережно, наскільки дозволяв мені опір риби, я почав поволі піднімати вудку. Ось вже лящ, завалившись на бік, вийшов на поверхню, але тут же, напружившись, знов пішов під воду.. Коли він вдруге ліг на бік, я вирішив, що час настав і, весь подавшись вперед, витягнувши руку з підсакою, зібрався вже підхопити нею здобич. Та мені, певно, попався надто витривалий і сильний лящ, бо ледь побачивши біля себе підсаку, він немов відкрив у себе друге дихання і знову рвонувся вглиб. Замість того, щоб дозволити йому це на певний час і тим самим остаточно вморити, я продовжував, вже попри всі рибальські закони та колишні батькові настанови, тягнути вудку на себе, аби швидше підхопити здобич підсакою.
Лящ здійняв цілу хмару бризок, немилосердно б’ючи широким хвостом на обидва боки і цей шум та ляскіт, певно було чути на все Журавльове. Іншим разом він неодмінно зірвався б із гачка, проте, в цей день щастя було на моєму боці, тому, незважаючи на шалений опір, я таки дивом втягнув його у підставлену підсаку, але одразу ж підняти її у повітря у мене просто забракло сил і лящ продовжував борсатись у сітці так, що бризки летіли аж на мене. Нарешті мені вдалося, підтягнувши підсаку прямо по воді ближче до себе, підняти її та перенести здобич у повітрі просто на те місце, де я сидів.
Присівши на сіно та тримаючи сітку з лящем між колін, я намагався тремтячими від хвилювання, неслухняними руками відчепити гачка, який міцно застряг у лівому куточку його рота. Серце мало не вискакувало із моїх грудей, під руками відчувалось міцне, м’язисте тіло великої риби, яка й тут сильно пручалась, вигинаючись та ворочаючись, наскільки їй дозволяла сітка, геть вся вимазана шаром риб’ячого слизу. Я все ніяк не міг себе опанувати, але зрештою лящ все ж таки опинився в полотняній торбині та ще й у рюкзаці.
Притримуючи рюкзак рукою, бо риба все борсалась та підстрибувала в полоні, я ще довго не міг заспокоїтись. На поверхні води плавало повно піни, горох на інших двох вудках виявився неушкодженим, бо ж, ясна річ, налякана небувалим шумом, вся риба втекла світ за очі, подалі від небезпечного місця. І хоч скільки не кидав я в воду гороху в надії, що вона підійде знову, жодного кльову більше не було. Жалкуючи за тим, що так необачно я поспішив і тим самим, напевно, полишив себе можливості подвоїти, а то й потроїти цього ранку свій успіх, я все ж був сам не свій від радості, бо вперше без будь-якої допомоги, навіть без поради, впіймав такого великого, найбільшого в своєму житті, ляща.
Тож, посидівши ще якийсь час, я почав збиратись додому – не терпілося похвалитись здобиччю перед дідом з бабою. Ех, жаль, що я приїхав не на велосипеді! Всередині мене енергія аж нуртувала, вона шукала виходу, їй потрібна була лише точка прикладення зусиль. Був би я на велосипеді, то, мабуть, і мотоциклом мене не наздогнали б. А так, – сидів, мов на стільчику, крутив навсибіч головою, навіть поривався щось заспівати.
Ге-ге-гей! Ого-го-го!!
Було від чого радіти: ось він, лящ, за моєю спиною, я відчуваю його вагу плечима, на яких висять лямки рюкзака, попереком, об який він спирається і незнані, поколіннями вже призабуті, але, виявляється, ще живі, первісні якісь почуття рибалки ожили, аж розпирають тебе від радості та гордості.
А чому мені сьогодні так повезло? А тому, що терпляче сидів і пантрував, сидів і пантрував, цілих чотири години чекав та таки ж і дочекався! Он, як виходить: дійсно терпіння потрібне. Терпіти й чекати, терпіти й чекати. І скільки б тобі не говорили про це інші, але лише тоді до кінця, остаточно, переконаєшся в правоті поради, як випробуєш, пройдеш все це сам. І не просто випробуєш, але з успіхом. От тоді вже закарбується на все життя: хочеш на Десні бути з рибою – терпи і чекай, будь завжди готовий, як клюне, на швидку, мов блискавка, підсічку, а потім вже не поспішай, знову будь терплячим, не підганяй події.
Задоволений собою, своїм успіхом, тим, що як мені тоді здавалось, вдалося розгадати головну таємницю рибальського успіху, я торохтів лугом додому, час від часу сам собі всміхаючись та почуваючись на сьомому небі від щастя.
Викошений ще на початку липня луг проглядався весь, як на долоні, я поглядом відшукував знайомі мені місця: он там, зліва, на краю темно-зеленої смуги соснового лісу, де білі будівлі маслозаводу, – там Панське і Став; правіше, де над Коропом височить радіотрансляційна вишка, але ближче сюди, на самому краю лугу, – Закороп’я, а в тій стороні вгадується, хоча її і не видно, – Коноплянка; там, де перед Лисою горою луг піднімається нехай і пологим, але помітним узвишшям, – там Коваленчиха, а за нею – Обижань... Весь світ нашого деснянського лугу, котрий раніше здавався мені таким таємничим та неозорим, тепер лежав переді мною, і я давно вже не боявся його, почуваючи себе серед нього не зайвим, не чужим, – майже своїм.
Авжеж, що так, бо Десна не стане ділитися своїми скарбами – рибою, із будь-ким, першим-ліпшим, хто з’явиться на її берегах. Я був переконаний, що став справжнім рибалкою, немов сама Десна сьогодні урочисто вручила мені атестат рибальської зрілості!
Чим би ти не займався, якій справі не навчався б, завжди приходить час твого першого іспиту, коли ти маєш самостійно доводити найсуворішому екзаменаторові – Природі, самому Життю, що не марнував часу у навчанні і є гідним високої оцінки. Тут неможливо когось обдурити чи домовитись, або, що ще гірше, – дати взятку. Здав – означає не мало, не багато: отримав тим самим право на життя – без перебільшення!
