Зак вийняв один зі своїх мечів з піхов і вкотре вже замилувався дивовижною майстерністю виконання кожної його деталі. Цей меч, як і більша частина зброї дроу, був викуваний сірими дворфами, а тоді проданий в Мензоберранзані. Робота дергарів була, як завжди, вишуканою, але опісля того над нею ще попрацювали темні ельфи, і саме завдяки їм зброя стала такою особливою. Жодна з рас Поверхні або Підзем`я не могла перевершити темних ельфів у мистецтві зачарування зброї. Пройнятий дивними еманаціями Підзем`я, магічною силою, що жила лише в світі, позбавленому світла, і благословенний нечестивими жрицями Ллос, меч лежав в його руці краще, ніж будь-який інший, і меч жадав убивства.
Інші раси, особливо дворфи та ельфи поверхні, теж пишаються своєю зброєю. Прекрасні мечі та могутні молоти носяться на видноті, мов експонати в музеї, і майже кожен бард може прощебетати пов’язану з цим легенду, що майже завжди починається зі слів: «В прадавні дні…»
Зброя дроу була інша, вона ніколи не слугувала експонатом. Ніхто не віддавався згадкам про минуле, дивлячись на неї, вона використовувалась, коли була потрібна тут і зараз, а її призначення лишалося незмінним, допоки вона була достатньо гостра для битви – бути придатною для вбивства.
Зак підняв меч до рівня своїх очей. В його руках він був не лише знаряддям для битви. Він був продовженням його люті, його відповіддю на це існування, яке він не міг прийняти.
Тепер цей меч міг стати розв’язанням ще однієї проблеми, яка раніше здавалася безвихідною.
Він увійшов до тренувального залу, де Дзирт відточував удари з обертанням, атакуючи манекен.
Зак зупинився, дивлячись на молодого дроу в дії і думав про те, чи досі Дзирт вважає танець зі зброєю лише цікавою грою. Як миготіли скімітари в його руках! Кожен удар завдавався з безпомилковою точністю, кожен клинок передбачав рухи іншого і обидва працювали неймовірно узгоджено.
Цей молодий дроу скоро міг би стати дивовижним воїном і перевершити в майстерності самого Закнафейна.
- Чи зможеш ти вижити? – прошепотів Зак. – Чи маєш ти серце воїна-дроу?
Зак сподівався, що відповідь – тверде «ні», але в будь-якому випадку Дзирт був приречений.
Зак ще раз поглянув на свій меч, він знав, що повинен зробити. Він вийняв другий меч і цілеспрямовано рушив в напрямку Дзирта.
Дзирт помітив його і приготувався до бою.
- Останній спаринг, перш ніж я вирушу до Академії? – засміявся він.
Маска? Або може молодий дроу справді пробачив собі вбивство охоронця Майї? Це не мало значення, нагадав собі Зак. Якщо навіть Дзирт оговтався після того, що зробила з ним його матір, Академія все одно неминуче його знищить. Майстер зброї не сказав ні слова, він просто накинувся на Дзирта зі шквалом ударів, що відразу змусили хлопця захищатись. Дзирт вступив у бій, навіть не здогадуючись, що цей останній спаринг з його наставником – це набагато більше, ніж просто навчальна сутичка.
- Я пам’ятатиму все, чого ти мене навчив, - пообіцяв Дзирт, ухиляючись від удару і негайно відповідаючи не менш різким випадом. – Я зроблю все, щоб моє ім`я пам’ятали в Мелі-Магтірі і ти мною пишався.
Гримаса на обличчі Зака вразила Дзирта, і наступний удар ще більше вибив дроу з душевної рівноваги – меч майстра зброї стрімко полетів вперед, націлившись на його серце. Дзирт стрибнув убік, вдаривши по клинку розпачливо, і ледве уник смертельного удару.
- Ти настільки впевнений у собі? – прогарчав Зак, цілеспрямовано кидаючись за Дзиртом.
Дзирт знайшов у собі відповідь, коли їх клинки знову схрестились з пронизливим дзвоном.
- Я – воїн, - твердо сказав він. – Воїн-дроу!
- Ти танцівник! – кинув Зак глузливо. Він так потужно вдарив по скімітару, виставленому Дзиртом для захисту, аж рука хлопця затремтіла.
- Самодур! – кричав Зак. – Ти намагаєшся здаватися таким, але ти навіть не розумієш, що значить воїн-дроу!
Дзирт перейшов у наступ. Вогонь запалав в фіолетових очах дроу, і влучні удари скімітарів посипалися з новою силою. Але Зак був непохитний. Він відмахнувся від усіх атак і продовжив урок.
- Ти знаєш, що відчуває вбивця? – виплюнув він. – Чи ти вже примирився з тим, що сталось?
Дзирт відповів йому тільки болісним риком, і знову кинувся в напад.
- О, ця насолода, коли твій меч впивається в груди верховної жриці, - дражнив Зак. – Бачити, як тепло покидає її тіло, поки губи кривляться в прокльонах, які вона кидає тобі в обличчя! А ти чув коли-небудь крики помираючих дітей?
Атаки Дзирта ослабли, але Зак не збирався зупинятись.
Тепер вже майстер зброї перейшов у наступ, кожен його удар був спрямований у життєво-важливу зону.
- Які вони гучні, ці крики, - продовжував Зак. – Луна від них століттями бринить в твоїй голові, вони переслідують тебе кожну мить твого життя!
Зак зупинився, щоб Дзирт міг зважити кожне його слово.
- Ти ж ніколи не чув їх, правда, танцівник?
Майстер зброї широко розвів руки, ніби запрошуючи учня.
- Ходи сюди, і запиши на свій рахунок своє друге вбивство, - сказав він, кладучи руку на свій шлунок. – В живіт, де біль найбільший, і тоді вже мій крик відлунюватиме в твоїй голові. Доведи мені, що ти воїн-дроу, ти ж так хочеш ним бути.
Вістря скімітарів Дзирта повільно опустилися в підлогу. Він більше не всміхався.
- Ти вагаєшся, - сміявся з нього Зак. – Це твій шанс заслужити собі репутацію. Один удар, і твоя слава йтиме поперед тебе в Академії. Інші учні, навіть наставники, шепотітимуть твоє ім`я, коли ти проходитимеш повз. «Це ж Дзирт До’Урден», - казатимуть вони. - «Цей хлопець вбив найкращого майстра зброї в усьому Мензоберранзані!» Хіба це не те, чого ти бажаєш?
- Будь ти проклятий, - виплюнув Дзирт, але все ще не зробив жодної спроби напасти.
- Воїн-дроу? – дорікнув йому Зак. – Не квапся брати собі ім’я, якого ти анітрохи не розумієш.
Дзирт кинувся на нього з шаленством, якого він ще ніколи не відчував. Він не хотів убити наставника, він хотів перемогти його, змусити його припинити глумитись, показавши Заку такий вражаючий бій, над яким він не зможе посміятись.
Дзирт бився неперевершено. За кожним випадом миттєво йшли ще три, удари сипались на Зака згори і знизу, зсередини і з боків.
Зак зрозумів, що починає задкувати, надто зайнятий блокуванням нещадних ударів Дзирта, щоб навіть думати про наступ. Він дозволив Дзирту втримувати ініціативу декілька хвилин, він боявся закінчення бою, розв’язки, на яку він вже зважився.
Зрештою, Зак зрозумів, що не може відтягувати більше.
Він послав один меч у лінивий випад, і Дзирт негайно вибив зброю з його руки.
Молодий дроу вже передчував перемогу, коли Зак ковзнув вільною рукою в мішечок на поясі і вхопив маленьку керамічну кульку, одну з тих, що так часто допомагали йому в битвах.
- Не цього разу, Закнафейне! – вигукнув Дзирт, слідкуючи за його рухами, бо пам’ятав, як часто Зак перетворював свою вдавану слабкість в блискучу перевагу.
Зак стискав кульку, не наважуючись здійснити задумане.
Дзирт провів серію атак, потім ще одну, намагаючись скористатись перевагою, яку він здобув, вибивши у майстра зброї меч. Впевнений в своєму успіху, Дзирт пішов в низький потужний випад.
Хоч це й застало замисленого Зака зненацька, він встиг відбити удар єдиним мечем. Але другий скімітар Дзирта вдарив по вістрю меча, відхиляючи його в підлогу. В той же момент Дзирт блискавично вивільнив перший скімітар із Закового блоку, посилаючи його вгору і розвертаючи. Дзирт зупинив лезо за дюйм від Закового горла.
- Я переміг! – вигукнув хлопець.
Зак відповів вибухом світла, яскравішим, ніж будь-коли міг уявити собі Дзирт.
Зак заздалегідь заплющив очі, але Дзирт не встиг приготуватись і не зміг витримати такої різкої зміни. Його голову пронизало пекельним болем, і він позадкував, намагаючись втекти подалі від світла, подалі від майстра зброї.
Зак все ще тримав очі міцно заплющеними, але зараз зір йому був не потрібен. Він дозволив своєму гострому слуху вести себе, бо Дзирт, що важко дихав і спотикався, був зараз легкою мішенню. Одним швидким рухом Зак зняв з пояса нагайку і хльоснув нею, ловлячи Дзирта за гомілки і збиваючи його на підлогу.
Майстер зброї змушував себе йти вперед, хоч він і боявся кожного свого кроку, але знав, що обране рішення правильне.
Дзирт знав, що до нього підкрадаються, але не знав, з якою метою. Світло приголомшило його, але ще більше здивувало те, що Зак вперто продовжує сутичку.
Дзирт заспокоївся, зрозумівши, що з пастки не вирватись, і спробував якось зарадити свої сліпоті. Тепер він мусив відчути перебіг битви, почути кожен крок нападника і передбачити удар.
Він підняв скімітар якраз вчасно, щоб зупинити меч, який в іншому разі розкроїв би йому череп.
Зак не чекав цього. Він відступив і вдарив під іншим кутом. І знову зазнав невдачі.
Тепер цікавість переважила бажання убити Дзирта, і майстер зброї провів серію атак, завдаючи ударів, що могли б прорвати оборону навіть багатьох з тих, хто міг нормально бачити.
Осліплений Дзирт відбив кожен удар, передбачив кожен рух, виставляючи скімітари відповідно.
- Як підло! – закричав Дзирт. Болюче відлуння яскравого світлового вибуху все ще пульсувало в його голові. Він відбив ще одну атаку і спробував знову опинитись на ногах, розуміючи, що в нього мало шансів довго втримувати захист, розпластавшись на підлозі.
Але біль від світла був все ще надто сильним, і Дзирт ледь не втрачав свідомість. Він спіткнувся і знову впав, один зі скімітарів випав з руки. Він розпачливо засовався на підлозі, знаючи, що Зак наближається.
Другий скімітар вибили з його руки.
- Як підло, - знову загарчав Дзирт. – Ти так ненавидиш програвати?
- Хіба ти не розумієш? – зашипів до нього Зак. – Програти – значить померти! Ти можеш виграти тисячу битв, але достатньо програти одну!
Він приклав меч до горла Дзирта. Лише один-єдиний рух. Він знав, що це буде милосердно, що це треба зробити, допоки наставники Академії не отримали свою жертву.
Зак швиргонув свій меч, і він перелетів, обертаючись в повітрі, через усю кімнату. Нахилившись до Дзирта з порожніми руками, він схопив хлопця за сорочку і поставив на ноги.
Вони стояли лицем до лиця, хоч все ще погано бачили одне одного в цьому сліпучому світлі, і не наважились порушити напружену мовчанку. Минула довга важка мить, коли вони навіть не дихали, а потім двеомер зачарованої кульки вичерпав себе і кімната стала такою ж, як і завжди. Але двоє темних ельфів тепер дивилися одне на одного вже в зовсім іншому світлі, в обох значеннях.
- Трюк від жриць Ллос, - пояснив Зак. – У них завжди напоготові подібне світлове закляття, - силувана усмішка скривила його обличчя, поки він намагався хоч трошки пом’якшити Дзиртову лють. – Хоча мушу зізнатись, я сам декілька разів використовував це проти священиць, навіть проти верховних жриць.
- Підло, - виплюнув Дзирт втретє.
- Це наш шлях, - відповів Зак. – Тебе цього навчать.
- Це твій шлях, - зашипів Дзирт. – Ти скалиш зуби, коли говориш про вбивство жриць Павучої Королеви. Тобі так подобається вбивати? Вбивати дроу?
Зак нічого не міг відповісти на це звинувачення. Слова Дзирта завдали йому глибокого болю, тому що були правдиві, і тому що Зак зрозумів, що його жага до вбивства жриць дроу – це лише боягузлива реакція на власну безнадію.
- Ти хотів убити мене, - прямо сказав Дзирт.
- Але не вбив, - відповів Зак. – Тож тепер ти живеш, щоб побачити Академію і отримати там кинджал в спину, тому що ти сліпець, ти не бачиш реалій нашого світу, ти відмовляєшся зрозуміти, який насправді наш народ. Або ж ти станеш одним з них, - гарчав Зак. – В будь-якому разі Дзирт До’Урден, якого я знав, помре.
Дзирт скривився, він не міг знайти слів, щоб заперечити ті можливості, які кинув йому в обличчя Зак. Кров відхлинула від його обличчя, хоча серце шалено калатало. Він пішов геть, більшу частину шляху не спускаючи очей із Зака.
- Йди, якщо так хочеш, Дзирт До’Урден! – крикнув Зак йому в спину. – Йди до Академії і грійся там в променях своєї слави! Але не забувай про наслідки своїх талантів. Бо наслідки завжди є!
Зак відступив в рятівну темряву своєї кімнати. Двері зачинилися за майстром зброї з різким звуком, в якому бриніла якась страшна завершеність. Зак здригнувся і озирнувся, втупившись в гладенький камінь.
- Що ж, іди, Дзирт До’Урден, - прошепотів він у розпачі. – Йди до Академії, де тебе навчать бути тим, ким ти мусиш бути.
***
Дайнін прийшов за братом наступного ранку. Дзирт повільно поплівся до виходу з тренувального залу, раз по раз озираючись, чи не вийде Зак, щоб напасти на нього знову, або хоч попрощатись з ним.
Але глибоко в душі він знав, що Зак не вийде.
Дзирт думав, що вони були друзями, вірив, що зв'язок, який між ними зародився, був чимось більшим, ніж прості уроки фехтування. Молодий дроу не мав відповідей на жодне з тих запитань, що мучили його, а той, хто був його вчителем останні п’ять років, не залишив йому навіть натяків.
- Світло Нарбонделі підіймається, - зауважив Дайнін, коли вони вийшли на балкон. – Нам не можна запізнитися на твій перший день в Академії.
Дзирт глянув на міріади кольорів та форм, що складали Мензоберранзан.
- Що це за місце? – прошепотів він, розуміючи, як мало знає про свою батьківщину за стінами свого дому. Слова Зака, гнів Зака тиснули на Дзирта, поки він стояв там, нагадували йому про власне невігластво і не віщували нічого хорошого на темній стежці, що лежала перед ним.
- Це – світ, - відповів Дайнін, хоч запитання Дзирта було риторичне. – Не хвилюйся, Другий Сину, - засміявся він, вистрибуючи на перила. – Тобі розкажуть про Мензоберранзан в Академії. Ти дізнаєшся про те, хто ти, і хто твій народ.
Ця заява не заспокоїла Дзирта. Згадуючи ту гірку сутичку з дроу, якому він найбільше довіряв, хлопець усвідомив, що якраз цього знання він і боїться. Він пересмикнув плечима, усвідомлюючи безвихідь, і спустився за Дайніном на підлогу двору. Це були його перші кроки на тій темній стежці.
***
Ще одні очі уважно слідкували за тим, як Дайнін та Дзирт вийшли з Дому До’Урден.
Альтон ДеВір тихо сидів біля гігантського гриба. Так він робив щодня ось уже тиждень, спостерігаючи за комплексом До’Урден.
Дармон Н`а`шезбернон, Дев’ятий Дім Мензоберранзану. Дім, що вбив його матір, його сестер та братів, все, чим був колись Дім ДеВір… окрім Альтона.
Альтон подумки повернувся в ті дні в Домі ДеВір, коли Матір Джинафе збирала всіх членів сім`ї, де вони могли обговорити свої плани. Альтон, що був лише учнем, коли загинув Дім ДеВір, тепер по-іншому дивився на ті часи. Двадцять років принесли йому багато досвіду.
Джинафе була наймолодшою верховною матір’ю в правлячій раді, і її потенціал здавався безмежним. А потім вона допомогла патрулю гномів, використавши сили, дані їй богинею Ллос, аби завадити дроу безперешкодно напасти з засідки на маленький народ в печерах за межами Мензоберранзану. Вона хотіла лише смерті одного дроу, що був у тому загоні, - чаклуна, сина третього дому, що його Дім ДеВір обрав своєю наступною жертвою.
Павучій Королеві не сподобалася зброя, яку обрала Матір Джинафе, адже глибинні гноми були найгіршими ворогами темних ельфів в усьому Підзем`ї. Джинафе втратила прихильність Ллос, і Дім ДеВір був приречений.
Альтон витратив двадцять років у пошуках своїх ворогів, намагаючись дізнатись, яка родина дроу скористалась помилкою його матері і вбила його рідню. Двадцять довгих років, а тоді його прийомна матір СіНафай Ган`етт поклала край його пошукам так само несподівано, як вони і почались. Тепер Альтон сидів і дивився на цей дім, і знав напевне лише одне – за двадцять років його гнів анітрохи не пригас.
