Вони ніколи не освічувалися одне одному. Ніколи не дарували подарунків, не запрошували в кіно чи до ресторану. Не розказували про свої стосунки іншим, бо, знали, яке тонке та ламке майбутнє.
- Іванна?
-А?
- Як тобі таке: «Літніми вечорами я часто згадував аромат твоєї весни».
- Ні, це не те.
Вітер бавився з шибками, а дерева хилилися наче балерини на тренуванні біля станка. Листочки кружляли усюди, деякі вдарялися об будинок, намагаючись зіштовхнути його з місця. Вони на мить стали схожими на людей.
- А мені ніколи не подобалось твоє ім’я, Іван.
Чоловік усміхнувся.
- Це смішно. Вони ж схожі. Майже однакові.
Іванна поглянула у вікно.
Листки все ще несамовито виконували все нові й нові викрутаси, збиваючи з пантелику перехожих. Дощу сьогодні не буде.
- Тобі не бути письменником. Знайди інше хобі .
Іван образився. Вкотре.
Важко визнавати власну нікчемність. Тому листки завжди галасливі восени. Це просто надмірна емоціональність. Прикро, що не даси таблетку витвору природи. Але на що ж тоді дивитися через скляний телевізор в стіні? На легковажних та трохи дурних підлітків, що групкою зібралися біля лави? Там в них пиво та цигарки?
«От тому й не буде він письменником. Вид з вікна не той. І думки в результаті не ті.»
Іванна ніколи не любила людей, що пишуть. І літературу як предмет у школі. Особливо вона ненавиділа історії про кохання і повсякденність. Єдине, що читала жінка в будь-яких творах, це опис природи. Тоді в її уяві вимальовувався чудовий світ, не такий як інші. Вона раділа тому, що у книзі не було малюнків, які б відображали цей уривок, бо він тільки для неї. В якійсь мірі це егоїзм. Але ж Іванна така і є.
- Я все ж допишу і потім дам тобі почитати.
- Ти знаєш мою відповідь. Вона незмінна.
- Головне – ти її знаєш.
Іван відійшов від письмового стола і теж подивився у вікно. Жінка здивувалася.
- Не будеш дописувати?
- Буду, згодом.
Дощ пішов наступного ранку. Всю ніч хмари накопичували сльози, важкі зітхання й хвилювання. На світанку вони вже стали надто великими.
Іванна прокинулась від перших крапель. Штовхнувши Івана, що спав поруч, вона побігла на балкон.
- Ні-ні, не треба. .. Ще п’ять хвилин ,– сонно бурмотів невдаха -письменник.
На балконі по-справжньому запахло осінню. Квартира нечутно дихала через відкрите вікно. Запах цей було чутно і у вересні, але зараз він став більш вираженим, терпким та свіжим.
- Ми йдемо гуляти! – закричала Іванна, повернувшись до спальні.
Іван прокинувся. Він вже звик пробуджуватися саме так, під голосні вигуки чи стусани.
У них в серцях все ще живуть підлітки і не дають дихати дорослим життям.
Вони пішли в парк, що поблизу будинку.
Іванна помітила, що людей майже немає. Тільки вдалечині сусід з четвертого поверху вигулював шоколадного лабрадора і жінка з дев’яносто восьмої квартири самотньо сиділа на лаві, зелена фарба на якій давно засохла і майже відлущилась. Кажуть, ця жінка втратила чоловіка та сина. Тепер потроху божеволіє, от і сидить і парку , мовчки чекаючи їх повернення, не залежно від погоди. Іван зауважив, що це зовсім не дивно дві-три людини в парку о сьомій ранку в четвер.
- Думаєш?
- Впевнений.
Розмова обірвалася. Вони знову затихли. Чоловік дивився під ноги, рахуючи кроки чи обґрунтовуючи нові думки, які потрапили в голову. Жінка дивилася на дерева і мріяла про те, що колись стане вишнею і зацвіте. Слова ніяк не утворювалися. Лиш усередині, нездатні пролунати, переплітаючись із згустком теплого вдихнутого повітря. Так вони ще довго гуляли, тихо, майже беззвучно. Лише руки з’єднували тіла, їх тепло – серця. Неначе невидимі сигнали переходили через пальці і вдаряли у мозок. Тому й не сперечалися куди йти і скільки. І розуміли усе.
Дощ не збільшувався. Краплі рівномірно падали, наче за чітко відрепетируваним сценарієм. На парасольках лунала музика, одна і та сама – мелодія ударів, осінніх дощів.
Порожня квартира сонно існувала. Рухи та розмови людей, що живуть у ній, тільки турбують мирне буття.
- Влітку, мабуть, все зміниться, - пробурмотіла Іванна, витираючи з полиці пил. Рука сміливо прослизнула між керамічними фігурками дівчаток-фей і скриньками, подарованими подругами.
- Чому б тобі не вийняти все з полиці і витерти повністю? – спитав Іван, що стояв поруч і вимальовував щось на екрані запиленого телевізора.
- Не хочу нічого змінювати.
- Іноді мені здається, що творча людина тут ти.
- Не кажи так. Це лише мої думки. Вони не повинні тебе турбувати. Мабуть, якщо розгребти всі нагромаджені спогади і почуття в моїй душі, розставити їх на місця…
Знаєш, я все ж вірю в твій успіх.
«Сьогодні справді дивний день. Вперше вона не така різка та впевнена у тому, що народжують її уста»
- Іди-но сюди, я тебе поцілую.
Іванна слухняно прилинула до нього.
«Чому все завжди так спокійно з ним? Я ж певно нестерпна.»
- Знаєш, Іване, все коли-небудь зміниться. І пейзажі за вікном, і ти. Я хвилююся.
Чоловік всміхнувся і вдихнув запах її тіла.
- Чому?
- Не хочу зливатися з світом: цим будинком, парком, погодою, людьми. Не хочу.
- І не будеш, - спокійно відповів Іван.
«Лиш дай відчути той справжній аромат. Ні-ні, не весни. Аромат твоїх думок, твого власного світу, що росте із сторінок книги і народжує новий погляд на життя, урівноважений, але приглушеним криком душі, далеко-далеко, що й не почуєш ніколи»
У всього є логічне закінчення. Але воно надто стрімке, щоб усвідомити усю його логіку.
