Навколо чорно-чорно. Не видно куди ступити крок.
Хто поруч?
Скільки їх?
Не пізнати.
Ні тепла. Ні дотику.
Куди йти?
Далеко ще?
Довго?
Часом виникає навіть питання «Навіщо?».
Тоді хочеться зупинитися. Завмерти. Зникнути.
І веде тільки страх, що доведеться залишитися тут на завжди.
А якщо попереду все ж є світло?
Час від часу можна наштовхнутися на щось гостре. Тоді пекучий біль сповільнює ходу. Важко і неуникно.
А йти треба.
Через пустку і невідомість прорізати шлах.
Де мета?
Темрява.
Але що це?
Звідки лунає мелодія?
Жіночий голос дарує пісню.
Незнану, але здається, що чув її колись давно,в часи гармонії і затишку.
Щось таке рідне у розсипах кришталевих звуків.
Хто наважився розірвати пастку тиші?
І темрява вже не здається такою густою і порожньою.
Хтось поруч.
Хтось виведе, ви чаклує жадане світло.
Та, що співає у темряві.
