-Ні, ну ви таке бачили? Ви таке бачили?
Голос огрядної жінки в засмальцьованому халаті, зривається на крик, зависає темною хмарою над кленами, зодягненими в літню спеку і нудьгу, і губиться в гущавині кущів. Жінки, які стоять на подвір’ї, одним оком поглядаючи за малими онучатами, встигають другим оком спостерегти те, що викликало таке обурення у сусідки. І вже де ті онуки. Чотири пари очей вп’ялися у пару, що стоїть під кущами. Вона, худенька, у спортивному костюмі, волоссячко скручене якоюсь стрічечкою. Він також не лондонський денді, у потертих джинсах і футболці, яка пам’ятає ще, напевно, день, коли впала берлінська стіна. Ось і сліди штукатурки на ній. Вона тримає у руках букет квітів. І цей букет щойно, на очах у жінок, подарував їй він.
Чотири пари очей шпарко обвели поглядом найближчі клумби і з жалем, що на жодній із них не пропали квіти, бо й не росло зроду-віку там жодної лілеї, знову повернулися до пари.
- Де ж це він зірвав ті лілеї? - з неприхованим жалем у голосі , що не вдалося одразу впіймати чоловіка на злодійстві, - цікавиться Марія.
- Та, напевно, десь украв, - тоном, що не припускає заперечень, - відповіла Ганна.
Усі знову прикипіли до пари. А ті, наче й не бачать. На дерев’яних ящиках з-під овочевого магазину розстелили газету, розкладають нехитру закуску: помідори, кілька огірків, грубо накраяний хліб. У центрі – вже в слоїку букет лілей.
До них приєдналося ще кілька таких самих постатей. У поношеному одязі, немиті, аж сірі чи то від такого способу життя, чи від того, що ночують у підвалах чи виритих землянках. Так, так..Ось тут, у людному районі: неподалік податкова, кілька підприємств,наукових установ, міст, під яким гуркочуть поїзди, особняк якогось бізнесмена, що втиснувся між п’ятиповерховими хрущовками, у невеличкому сквері, який і сквером назвати важко через гущавину, безхатьки вирили кілька землянок. Як вони там зимують, сказати важко. Раніше взимку дехто з них пробиралися в підвали будинків. Але після того, як на підвали навісили важкі замки, на дверях під’їздів встановили кодові замки, у сквері появилися нові мешканці. Вони вилізали несподівано з-під землі перед носом заклопотаних людей, які поспішали на роботу чи на ринок. Їх лякалися діти, які раніше тут любили бавитися в хованки.
- Алкоголіки!- зі зневагою в голосі озвалася Марія.
- Бомжі! – підтримують інші. – Дітей страшно випустити на вулицю. Мусиш тут стовбичити день при дні.
Тільки Юля мовчала. Їй чоловік ніколи не дарував квітів. Вона нікому і ніколи не призналася б, що заздрила в цю мить тій худенькій жінці.
І раптом пронизливий дитячий крик:
- Іванко!
Перелякані діти над відкритим каналізаційним люком.
Почувся звук розбитого скла. Перевернувся ящик, покотилися помідори …
х х х
Вони обидва лежали в одній палаті: Іванко та чоловік, котрий дарував лілеї.
- Це велике щастя, що Богдан Васильович встиг вихопити хлопчика з кип’ятку. Велике… Сам, щоправда, при тім ноги попік, але в хлопчика опіки менші, - заспокоював лікар батьків дитини.
-Я тримав його на руках , устиг вихопити з кип’ятку і скинути з нього гарячий одяг… -
Рятівник прикрив очі. До палати зайшла медична сестричка зі шприцами . Поруч стояла жінка у скромній ситцевій сукенці з букетом лілій. Ця самісінька. Тільки волосся білим ореолом обрамлювало втомлене обличчя.
У довгих розмовах в лікарні батьки і бабуся хлопчика довідалися, що чоловік, котрий дарував лілеї і іменинниця, чоловік і дружина. Він пропрацював майже сорок літ учителем. Вона життя присвятила якомусь проектному інституту. Їхню квартиру, допоки вони були на заробітках, щоб врятувати важкохворого сина, продали чорні рієлтори. Сина врятувати не встигли. Самі ж опинилися на вулиці. Серед тих нещасних, що живуть у землянках, більшість саме таких. Є там педагоги, інженери, пенсіонери. Лише один алкоголік був. І той покинув пити. У землянках порядок. Вдень вони спочатку вантажать ящики, заробляють на хліб. Потім читають газети, щоб бути у курсі новин. Своєрідна політгодина щодня. Довгі розмови, суперечки.. . Є серед них музикант, який дивом зберіг старовинну скрипку і грає улюблені мелодії у підземному переході. Коли холодно, та скрипка краще закутана аніж вони. Бо ж утримує їх… Хто чим займається. Дарина ось вишивала, шила… Жаль, що не вдалося відсвяткувати її день народження.
-
Не хвилюйся. Ми це зробимо у своїй квартирі,- нахилилася над Богданом жінка.
Новосілля святкували у вересні. Коли вже в повітрі літали тоненькі білі павутинки – шлюбні намиста павуків. Коли на одному з кленів у тому сквері вже появився маленький червоний вогник – який давав початок падолисту….. Коли вже північ лякала сіверком і холодним подихом уночі… Коли на палітрі світу спалахнули бездимні ватри калини та горобини. І лише космеї та жоржини, горді хризантеми ще оживляли ту палітру яскравим бісером пелюсток.
Богдан сидів у вітальні . Забинтовані ноги у пантофлях були подібні на двох цуциків, що заховалися під стіл. Дарині допомагали на кухні жінки, котрі місяць тому спостерігали, як Богдан дарував їй квіти. А за столом сидів Іванко зі своїми батьками. Мати його вдячно дивилася на господаря квартири, батько Іванка , суддя, який допоміг повернути житло рятівникові, був радий, що вдалося добитися справедливості. І ніяковіли ті, хто ще вчора був у статусі бомжів. Нині у них появився дім. Поки що спільний. Богдан і Дарина у двох кімнатах обладнали справжній гуртожиток. Вони тепер житимуть тут, допоки не відвоюють своїх квартир.
А серед безлюдного скверу самотньо стояли ящики… Донедавна вони виконували роль стола , за яким збиралися об’єднані спільною бідою люди. Безхатьки . Бомжі.
