День відходив за обрій. Останні промені сонця позолотили давно немите вікно і пішли на спочинок. Була пора , якої він тепер боявся. Ні день, ні ніч. Ні вечір. Поріг між тим і тим. Сутінки . Навіть звуків не чути. Ніби ватою огорнуло Небо світ передвечір’я. Це триває мить.
Скрипнули двері. Розірвали застиглу тишу.
- Сидиш?
- Прийшла?
- Ти щось їв?
- Щось їв…
Кинула поглядом на стіл. Крихти. І надрізаний огірок. Більше нічого. На плитці холодний чайник. У цукерничці ані цукринки…
Він далі сидів відсторонений, ніби розчинився в тому передвечір’ї. Жаль його. А, може, себе. І літ, що пролетіли . Колись вони не зрозуміли, що життя не пишуть набрудно. Його живуть одразу. Думалося, що все ще встигнуть.
Не встигли. Не вибачили. Не зійшлися. Тепер він у порожній квартирі. Згорбився. Ані іскринки в очах. Крихти на столі засохлі. Коли їв? І що?
І вона. Сама. На сусідній вулиці.
У нього сорочка не випрана. Комірець протертий… І вікна немиті.
У неї кран протікає. І двері скриплять.
У нього голос тремтить. Щоб не заплакати.
І вона щовечора біль свій розпинає на зорях.
Колись вони були головними героями казки життя.
Тепер казки пролітають мимо.
Ідуть в безкінечність і вони…
Та поки на зоряному містку не чути звуків останніх кроків, ще можна мить зупинити.
-Я принесла Тобі кави. І печива. Яке Ти любиш.
-Любив.
В кімнату залітає вітерець .
-Тобі холодно? Вітер?
-Ні, то залетіли ангели і крила у них, як і у нас, зотліли…
-То наші літа зотліли.
-Зірка впала..
-Я її для Тебе попросив… Вибач… Не втримав. Не загуби її.
-Тепер – ні. Не загублю. Хоча запізно.
-Запізно не буває. Допоки ми живі.
...Пахла кава з цинамоном. Плакав місяць. Срібними сльозами - зорями над двома посивілими головами…
