Годинник на будівлі міської ради, «Біг-Бенчик», як нарекли його місцеві мешканці, завершив свій дванадцятий удар. Гладка пані у крислатому солом’яному капелюшку піднесла до очей руку з мініатюрним шкіряним годинничком і, звіривши час, витерла долонею спітніле чоло. Сонце сьогодні світило з особливим ентузіазмом, розплавляючи асфальт і зганяючи людей до воріт базару, де торгував холодним квасом старий дідусь в афганській формі.
Затримавшись біля прилавка з косметикою, пані в капелюшку зіштовхнулася з темноволосою дівчиною у довгому барвистому сарафані. Обличчя дівчини було свіжим і по-дитячому наївним. На спині лежала груба темна коса. Дівчина ледь не збила її з ніг. Похитнувшись, пані впустила на землю маленьку білу сумочку, котра мала трохи кумедний вигляд на «богатирському» плечі господині.
Колишня вчителька літератури сердито махнула рукою і згадала непритаманне її лексикону слово.
- Пробачте! – дівчина швидко нахилилася і подала «красномовній» пані сумочку. – Пробачте, будь ласка, я не хотіла.
- Та нічого, - поблажливо махнула вона рукою.
Дівчина пробурмотіла чергове вибачення і розчинилася у натовпі.
Пані прискіпливо оглянула сумку, повернула її на плече. В обідню пору натовп на базарі стає особливо щільним. Рухатись між вузенькими, наче вулички у гірських містечках, рядами доводиться «бочком». Вона вже зайняла відповідну позицію, приготувавшись прориватися і розштовхувати ліктями натовп, й раптом зойкнула. У палатці навпроти, на манекені, висіла прозора блакитна сукня. Якраз до хустини, яка потрапила їй на очі минулого тижня. Підійшла, роздивилася. Божественно! Досконалий крій. Тут додасть, а там відніме. Приховає те, чим вона не надто пишається і підкреслить «особливі достоїнства». Петрович збожеволіє…
- Скільки?
- Не дешево, - уважно на неї глянувши, відповіла молода продавчиня. І дещо зверхньо додала: – Ручна вишивка.
«Вона думає, що я не можу дозволити собі таку річ», - обурилась пані.
- То скільки? – перепитала з натиском, майже грубо.
- Триста.
- Беру, - широким жестом зняла із плеча сумку, відчинила. Опустила туди руку в пошуках гаманця. Крем, таблетки, дзеркальце, м’ятні пастилки… Провела рукою по днищу, обмацала потаємну кишеню. Раз, вдруге. Здивовано подивилася на продавчиню і, не питаючи її дозволу, почала витрушувати вміст своєї сумки прямо на джинси, які лежали на прилавку першими.
- Злодійка! Тримайте!
Здавалося, ці крики лунали звідусіль одночасно. Дівчина з довгою чорною косою, притискаючи до грудей велику коробку з тортом, бігла, ковтаючи пилюку і не розрізняючи дороги. Літні босоніжки із слизькою підошвою навряд чи були створені не лише для бігу, але й для нормальної ходи. Перечепившись через великий, порослий мохом камінь, вона завила від болю, та, гнана страхом, кинулась на протилежний бік вулиці, ледь не потрапивши під колеса сріблястої іномарки.
Її нібито вже й не переслідували, але вона не дозволяла собі зупинитися. Завернула у двір старенької багатоповерхівки, забігла до розмальованого кольоровим графіті під’їзду, тремтячими руками скинула перуку і сарафан, під яким знайшлися шорти і маєчка на тоненьких бретельках. Вийняла із кишені великий целофановий пакет BOSS і заховала туди усе це добро. Провела рукою по білявому, коротко стриженому волоссю, дістала мобільник.
Їхні тіні загубилися у затінку старезної і двічі "підстреленої" блискавками груші. Сонце розплавляло асфальт, робило його м’яким і зморшкуватим.
- Я ледь не попалася!
- Через твою ж дурість! – Іван дивився їй прямо в очі. Під цим поглядом Лариса завжди почувалася наче під прицілом гвинтівки. – Чому ти затрималась? Думала, та курка не помітить зникнення гаманця? Чи що вона тебе не впізнає? Солодкого їй захотілось, бачте, - поглянувши на київський торт, він презирливо скривився.
- У мене сьогодні день народження.
- Вітаю, - його вуст ледь торкнулася посмішка. Гостра, як і погляд. Іван дістав із кишені кілька купюр, двічі перелічив. Простягнув Ларисі. – Твоя частка. Купи собі щось гарненьке.
- Мене сьогодні ледь не впіймали, - не дивлячись на нього, твердо повторила вона.
- Ну-ну, з ким не буває. Забудь, - дружньо поплескав її по плечу. Простягнув пачку цигарок. – Розслабся.
- Я більше не хочу…
- Що?
Відійшовши на кілька кроків, Лариса голосно повторила:
- Я більше не хочу цим займатися, - зігнулася і закрила очі, ніби очікуючи удару.
Іван засміявся. Весело, легковажно.
- Сміливо. Але це мені вирішувати, коли буде кінець. Чи ти забула?
Лариса механічно нарізала торт, механічно готувала імпровізоване застілля у тісній комірці маленького, задушливого універмагу. Автоматично вислуховувала привітання колег, розплачувалася за них чемними «Дякую!»
Коли останні краплини червоного вина впали до її пластикової склянки, під загальні оплески спробувала загадати бажання.
- Мабуть, про кохання? – підморгнула їй продавчиня Світлана, пухкенька рудоволоса дівчина із незвичними для її слов’янської зовнішності косими очима, успадкованими від діда-монгола.
Лариса розгублено кивнула.
- Ви пробачте. Але мені сьогодні треба раніше додому.
- Звичайно, звичайно, - загомоніли дівчата. – Святкуватимеш…
- Святкуватиму, - повернувшись обличчям до дверей, відповіла вона.
Хоча й знала – вдома її не чекає НІЧОГО. Нічого з того, заради чого потрібно було б поспішати. Батько вже привітав її по телефону. О сьомій ранку. І Лариса, мабуть вперше за багато місяців вислухала його до кінця, не кинувши слухавку.
- Приїздіть до мене. З мамою… Хоча б на вихідні, - ніяковіючи, попросив він.
Дівчина подякувала і пообіцяла подумати.
Так вже повелося, що її дні народження виявляються чи не найгіршими днями в році. Позаминулоріч, коли усі востаннє збиралися за родинним столом, за вікном блискало і гриміло. Мати вимкнула електрику і єдиним джерелом світла в кімнаті були свічки на великому шоколадному торті. Її старша сестра Аллочка побігла на кухню за «сюрпризом». Повернулася вона із великою скляною посудиною, наповненою морозивом, залитим вишневим сиропом. Коли Аллочка, похитнувшись, упала із цією красою на землю, усі подумали, що вона просто послизнулась у темряві. Посуд уцілів, але морозиво розлетілося по білому пухнастому килимі. Алла, яку вони з матір’ю смикали за руки, намагаючись підняти, все не прокидалася. І так нагадувала велику ляльку, манекена…
А далі були лікарні і діагноз, в який просто не вірилось. Аллочка згасала повільно, поступово перетворюючись на сіру тінь з великими запаленими очима. Батьки боролися за неї як могли: збирали гроші з допомогою волонтерів, влізли у борги, продавши все, що мали. У квартирі лишилося всього-на-всього кілька непотрібних речей, таких, як настінний годинник, котрий постійно поспішав, і той білий килим, назавжди зіпсований вишневим джемом, плями на якому в’їлися у тканину наче кров. Його просто скрутили і заховали під ліжко. Подалі від очей.
Аллочки не стало за півроку. Того ж дня не стало й Ларисиної матері, яку теж звали Аллою. Ні, її серце не припинило битися, але зі смертю старшої доньки у неї в середині щось перегоріло, обірвався зв'язок, який поєднував її з родиною і реальним світом. Визнаний у місті літератор, автор кілької збірок новел, Алла завжди шкодувала, що не передала свій талант жодній із доньок. А через день після смерті Аллочки знайшла в її ліжку товстий зошит з оповіданнями, захований за дерев’яним бильцем. Зошит давно посірів і потерся, але вона майже не випускає його з рук. Коли Алла перечитує ще зовсім наївні підліткові рядки, на її обличчі щоразу з’являється дивна, сонячна посмішка.
Ні, мати Лариси не збожеволіла. Просто вона якось відійшла від земного життя. Звільнилася з роботи в редакції, другий рік поспіль не знімає чорного одягу, щодня ходить до церкви, на могилу старшої доньки. Коли вона йде містом, люди приймають її за монахиню. Дехто навіть вітається: «Благослови Господи!» Кожна її розмова так чи інакше стосується Аллочки.
Чоловік намагався повернути її до реальності.
- Не чіпай мене! Невже ти не розумієш мого горя? – відмахувалась вона.
- Це наше спільне горе. Але я…
- Ти не любив її так, як я!
Він здався через рік. Здався і пішов. Іноді Ларисі здається, що мати й не помітила його уходу.
Батько пропонував Ларисі поїхати з ним. До бабусі в село. Дівчина відмовилась. Вона не покине маму. Батько пішов, отже, став зрадником. Надісланий ним грошовий переказ Лариса гордо повернула. А через кілька днів усвідомила, що завтра їм з матір’ю просто не буде чого їсти.
Учениця одинадцятого класу, відмінниця і домашня дівчинка, вона не уявляла, де і як шукати роботу. Розмова з матір’ю, котра вже затемна повернулася із церкви, нічого не дала. «Господь нас не залишить», - відповіла вона і знову заговорила про Аллочку.
Лариса прокинулась о шостій ранку і майже до полудня тинялася містом у пошуках можливого заробітку. Останні п’ять гривень витратила на хліб. Щоб вгамувати примхи голодного шлунку одразу відірвала і з’їла окраєць батону.
Виходячи з універмагу, зупинилась біля рибного відділу. На стіні, поряд із облізлим календарем, висіло оголошення про вільну вакансію продавця. Примружившись, щоб прочитати далекі літери, Лариса помітила чоловіка у довгому темному плащі. Вибираючи рибу, він безпечно поклав на прилавок товстий шкіряний гаманець.
Вона швидко бігла вулицею. Обличчя палало незнайомим донині вогнем. Його не холодив грубий поривчастий вітер. Лариса не знала, що на неї найшло, який з інстинктів спрацював і як гаманець того чоловіка опинився у неї в кишені. Заспокоювало одне – найближчі кілька днів їй буде чим годувати матір.
Наступного ранку Лариса пішла до школи, а дорогою додому її перестріло двоє молодиків, котрі привели дівчину до чоловіка із схожим на приціл гвинтівки поглядом.
- Мої люди тебе вирахували. Працюєш на чужій території, дитинко, - склавши руки на грудях, сказав Іван. – А я цього не пробачаю.
Перемагаючи страх, який буквально випромінював цей чоловік, вона намагалася пояснити, що вкрала лише одного разу, і то з відчаю.
- Я не суддя, щоб тобі вірити, - усміхнувся він. – Попалася, відпрацьовуй.
- Як?
- Робитимеш те, що у тебе непогано виходить.
Лариса не одразу погодилась на його умови. Погрожувала, що піде до міліції.
- Іди, - засміявся він легковажним сміхом, від якого всередині все похололо.
- Піду! – давлячись слізьми, прокричала вона.
А вже через дві доби на базарі місила чобітками мокрий сніг, видивляючись «жертву», на яку вкаже один із людей Івана. Спершу все це здавалося грою. Небезпечною, але грою, котра повільно переростала у своєрідне мистецтво. Лариса змінює місця, сценарії грабунку, костюми, перуки, обличчя, ризикуючи врешті-решт втратити власне. І ходить містом, низько опустивши голову. А раптом хтось впізнає?
Дівчина давно відробила свій ніби то борг. Ще й з процентами. Але від Івана так просто не звільнишся. Завершивши школу, Лариса влаштувалася продавчинею в той самий універмаг. На зарплатню і «преміальні» потихеньку заставляє в будинку голі стіни. А на днях витягла з-під ліжка той самий білий килим і навіть частково вивела з нього плями. З килимом кімната ніби знову ожила. Але мама не помічає того, що не стосується Аллочки.
Розпрощавшись з колегами, Лариса вийшла на свіже повітря. Прохолодою ніч нагадувала про те, що осінь вже не за горами. Мобільний розривався, але дівчина зігнорувала дзвінок Івана.
Вперше за рік її ледь не впіймали. Їй ніколи не було так страшно. Навіть тоді, коли Аллочка лежала на килимі, посеред морозива, і не озивалася. Або коли мама, дивлячись їм з батьком в очі, сказала, що Аллочка - найкраще, що було в її житті. Сьогодні вона захлинулася новим страхом. Чи не сильнішим за страх перед Іваном. А ще Лариса нарешті усвідомила те, що й так давно розуміла – вона добре виконує свою роботу і добровільно Іван ніколи її не відпустить. Колись вона просто зникне, як той юнак з довгим волоссям, її «колега по нещастю», або опиниться на холодних в’язничних нарах, де її навряд чи хтось шукатиме. І що тоді буде з мамою?
Мама… Кілька разів Лариса намагалася розповісти їй про свої проблеми. Не виходило. Щойно вона згадувала про роботу, мати, наче по команді, гладила її волосся:
- Дякую, люба! Ти моя опора. Якби була жива Аллочка…
Опора… Але їй теж потрібна опора. Потрібна мама. Вона надто втомилася. Втомилася від ТАКОГО життя. Хотілося кричати: «Мамо, я тут! Я ще жива. Мені потрібна твоя допомога. Я заплуталась. Я в біді».
В такі моменти вона ненавидить матір за те, що вона втекла у світ, в якому все набагато простіше, ненавидить батька, що пішов. Себе, що не може піти.
Лариса дістала із кишені подаровані Іваном цигарки.
- «Приїзди до мене. Хоча б на вихідні», - сказав їй сьогодні батько. І вона поїде. Візьме матір і поїде. Це єдиний спосіб звільнитися. Навряд чи Іван шукатиме її по всій країні. Значно простіше видресирувати нову «працівницю».
До сумки швидко летіли кофти й джинси, рушники і білизна. З маминими речами навіть легше. Чорними і однаковими. Лариса нічого цього не візьме. Жодної фотографії Аллочки. Вона забере матір з будинку, який окупували привиди минулого. Там, на новому місці вона її поверне, змусить ожити.
- Що ти робиш? – до кімнати безшумно зайшла Алла. У своїй довгій, схожій на монашу рясу, сукні. Під чорною хустиною ховалося хвилясте каштанове волосся, яке колись легковажно виблискувало на сонці і зводило з розуму не тільки тата, але й інших чоловіків.
Лариса кидає дорожню сумку на ліжко і робить кілька кроків вперед.
- Мам, тато запросив нас до себе в гості. На кілька днів. Поїдемо, добре?
Мати відступає.
- Я не можу.
- Чому?
- Як же я поїду? Як покину Аллочку?
Лариса ледь стрималась, щоб не сказати: «Аллочці вже байдуже!»
- Мам, - підходить і бере її за руку. – Будь ласка, послухай мене. Я ніколи ні про що тебе не просила. Це дуже важливо. Заради мене.
- Ні.
- Поїхали, мамо, - стискає холодну Аллину долоню. Бо болю.
- Ні, - Алла відпускає Ларисину руку. – Поїдь сама. Добре? Я не можу. Вибач.
Лариса похитала головою, відганяючи сльози. Відступила. Вона теж не може… Скільки разів вже збиралася втекти. Але без неї матір пропаде.
- Мам, а у мене сьогодні день народження. Ти пам’ятаєш?
На обличчі матері з’явилася розгублена посмішка.
- Пам’ятаю. Вітаю, люба, - вона легенько проводить рукою по її щоці. Так само обережно вона щодня торкається фотографії Аллочки. Чи відчуває мати різницю? – Я зараз приготую щось смачненьке. Добре?
- Добре, - вже вголос ридає Лариса.
Алла йде в сторону кухні, але біля високого, натертого до блиску серванту зупиняється. Бере до рук фотографію старшої доньки у дорогій дерев’яній рамці. Посміхається, тепло і ніжно. Тепер такі посмішки адресовані тільки цьому кольоровому клаптику картону. Чергова втеча у царство спогадів, яка може тривати кілька годин поспіль.
Дівчина тихенько відчиняє двері, виходить з будинку, опускається на ганок. Сліз більше немає. Лише губи продовжують нервово тремтіти. Дістає з кишені цигарку, мне її в руках. Несподіваний телефонний дзвінок змушує Ларису здригнутися. На дисплеї висвічується не раз прокляте нею ім'я.
- Ну що, ти перебісилася? Заспокоїлась?
- Заспокоїлась.
- Завтра вранці ти мені потрібна. Зрозуміла?
- Зрозуміла.
