Федір Талимонович геть утратив орієнтацію в просторі. Сидів, мов сич, биту годину за столом і тільки мацав безглуздо очима карту автомобільних доріг на протилежній стіні.
Нарешті трохи оговтався і заходився складати план ліквідації страйку. Перебравши декілька варіантів, зупинився на персональних бесідах з кожним із страйкуючих.
Спершу почав зазивати поодинці керівників.
Питання ставив руба:
- Ти з ким, - і багатозначно дивився у вічі допитуваного, - зі мною, чи з отими раздолбаями?
Всі керівники, навіть бунтівливий Плахотнюк, вилизували очима килим на підлозі і бурмотіли пересохлими губами:
- З вами.
Федір Талимонович трохи заспокоївся, вийшов з кабінету й обійшов контору. В конторі також усі були на робочих місцях, клацали помаленьку рахівницями.
"Ну, ці будуть зі мною," - ще більше повеселішав Федір Талимонович і повернувся назад до кабінету.
Відкрив нижнього сейфа, переховав звідти у шафу дві пляшки пива (ці й для себе згодяться) і порахував заховані в сітінках сейфа пляшки з горілкою. Нарахував п'ять.
- Малувато, - мовив сам до себе, - але для початку вистачить.
Потім звелів секретарці принести списки трудового колективу, ретельно їх вивчив, відразу підготував наказ про звільнення з роботи Булочки і Немиченка, як таких, з якими не бажав розмовляти, і, ще раз уважно переглянувши списки, звелів покликати в кабінет коваля Шахту.
Ледь зачулися в коридорі важкі кроки, Федір Талимонович поклав на коліна, щоб була під рукою, пляшку з горілкою, заглянув у стакан на столі - чи хоч чистий; згадав раптом - і аж розсердився - про закусь, якої не було й крихти, швиденько погасив сердиті іскри в очах, розплився в медовій усмішці і, відчуваючи перемогу, ніжно погладив очима двері.
Двері скрипнули, і на порозі замість Шахти виріс Булочка.
- Що людей лякати надумали? - не дав Федору Талимоновичу й рота розкрити. - Не вийде, не ті часи. Ми вирішили поодинці до вас не ходити. А ще ми вирішили висунути і другу вимогу - усунення вас від керівництва автоколоною.
- Що?! - Федором Талимоновичем аж сіпнуло. - Та хто ти такий, сопляк ти нещасний, щоб тут командувати?
- О, знову за своє, - стенув Булочка плечима. - Ну, я пішов, я не бажаю з вами в такому тоні розмовляти.
Федір Талимонович у котрий вже раз за сьогоднішній день вийшов із себе.
- Ге-е-еть! - хилитав голосом-криком люстру, піднімаючись із крісла.
Федору Талимоновичу на коліна б глянути перш, ніж підніматися, але це зі сторони легко судити, спробуй у гніві по боках оглядатися, коли ворог твій застує весь світ, лізе в зіниці, і всі думи твої, як ворога здихатись, а не що там на колінах вляглося. А на колінах вляглася пляшка горілки. І варто було Федору Талимоновичу розпрямити ноги, як та пляшка буцнулась об килим на підлозі і покотилася Булочці прямо до ніг.
- О! - вхопив Булочка пляшку. - Ясно, чим начальство тут бавиться, доки народ страждає. Приливають, так би мовити, згуляну квартиру.
І, прислухавшись до крику Федора Талимоновича, вирішив покинути межі кабінету.
- Буде, як речовий доказ, - махнув на прощання пляшкою горілки і потяг її з собою в чорний квадрат дверей.
- Все, кінець, - важко, мов останнє слово в житті, видихнув Федір Талимонович і бухнувся назад у крісло.
Телефонний дзвінок не дав впасти у відчай.
- Автостанція на проводі, - прошкварчало у слухавці. - Чому немає автобусів?
- Спитайте в Булочки, - зло видихнув Федір Талимонович.
- Що? - не зрозуміли на тому кінці слухавки.
Але Федір Талимонович уже кинув трубку в її рідне гніздо, швиденько визбирав у портфель, що стояв у кутку, все спиртне з шаф і сейфів (зараз така антиалкогольна боротьба кругом, що з-за традиційного запаху в сейфі можна й партквитка позбутися), і з тим портфелем рвонув до свого УАЗа.
Першим ділом навідався до Марії Петрівни.
- Маша, біда, - гув, задихавшись, - в автоколоні страйк. Вимагають відібрати в тебе квартиру назад. Або ж мені доведеться залишити роботу.
- Як хочеш, - надула губи Маша, - а квартири я не поверну.
Федір Талимонович ще цілий день кружляв по різних інстанціях, радився, просив допомоги, бідкався, запевняв, але ніякого підбадьорливого результату так і не добився.
Секретар райкому дуже пильно придивлявся до Федора Талимоновича.
- Ви не п'яні часом? - перепитав.
"Проклятий Булочка, - вилаявся Федір Талимонович, - уже доклав."
І рушив до секретаря, щоб дихнути - не пив же, мовляв, сьогодні - але той зупинив його порухом руки.
- Поганий ви, Талимоновичу, на почин, - мовив натомість. - Це ще як візьмуть у районі за моду вирішувати страйками всі проблеми, що ж робити будемо? До речі, страйкуючі висунули і другу вимогу - звільнити Пилипчука з роботи. Що скажете з цього приводу?
Федір Талимонович засіпався, в чомусь клявся, не тямлячи й у чому, бив себе кулаком у груди і врешті-решт кулею вилетів з кабінету першого шукати "останній шанс виходу із несприятливого становища".
"Що ж його робити?" - страждав, хворів думкою, від якої, здавалося, ось-ось вибухне мозок. Вирішив ще раз індивідуально поговорити зі страйкуючими.
Підрулив під кінець робочого дня УАЗом до автоколони, сховався, мов злодій який, за тином, став вичікувати.
Аж ось і народ по домах потягнувся. Але все групами, цілими колективами. Федір Талимонович м'явся, не наважуючись з'являтися перед будь-яким гуртом, чекав одиноких подорожніх. Тим часом джерело, що зануртувало було з воріт автоколони, пересохло, згубилося, булькнувши наостанок якимось парубійком, що, заклавши руки в кишені, вийшов з воріт, підгилив ногою камінчика і застиг, міркуючи, куди б його податися. Це був практикант з місцевогго професійно-технічного училища Павлюк - о, Федір Талимонович свої кадри добре знав.
- Гей, хлопче, - гукнув Федір Талимонович, - а йди-но сюди.
Парубійко підійшов.
- Сідай, - відкрив Федір Талимонович дверцята автомобіля.
Парубійко сів.
- Що ж це ви, хлопці, сьогодні немов сказилися? - запитав Федір Талимонович.
- А я що? - розвів парубійко руками. - Як люди, так і я.
- Е-е, не говори, - заперечив Федір Талимонович, - іноді одна вівця ціле стадо повернути може. Як ти на це дивишся?
- Та що ж я? - парубійко розгубився.
- А давай поговоримо, - і Федір Талимонович дістав із портфеля пляшку.
Парубійко повеселішав, але для порядку спершу почав відмовлятися.
- Та не корч із себе дівочку, - по-панібратськи поплескав практиканта по плечу Федір Талимонович. - Пий та поговоримо.
Парубійко нарешті взяв пляшку до рук, прицмулився прямо з горла, видудлив ледь не півпляшки, чим дуже здивував Федора Талимоновича, і заходився з апетитом закушувати - цього разу Федір Талимонович закуски вже набрав.
- Ну що, хлопче, допоможеш завтра? - перепитав Федір Талимонович.
- Угу, - процідив звук крізь затоптаний картоплею рот практикант.
- Ти не соромся, пий ще, - простягав Федір Талимонович пляшку парубійкові.
Той і не соромився, і замалим не доцмулив з пляшки всю горілку.
- Завтра, як зберуться збори, - навчав Федір Талимонович, - ти встанеш і скажеш, що хоч і недавно в автоколоні, а такого хорошого керівника, як я, ще не бачив. Скажеш, що в автоколоні і дисципліна, і порядок на місці, і вся робота вчасно і в строки робиться, а без Федора Талимоновича все це, мовляв, занехається і прийде в занепад. Зрозумів?
- Угу.
- Та не соромся, гарно дай прочуханки всіляким Булочкам. Скажи, мовляв, що деяким працівникам автоколони треба працювати, а не наклепи на начальство від лінощів та безділля видумувати. За квартиру скажи, що не варто із-за такої дрібниці робити бурю, бо Федір Талимонович обіцяв збудувати силами автоколони свій будинок - а я перед цим пообіцяю - а раз Федір Талимонович, мовляв, пообіцяв, то зробить, бо це чоловік надійний. Зрозумів?
- Угу.
- Тоді по руках. Тебе, може, додому підвезти?
- Ні, я... я сам, - заплутався язиком між зубами практикант. - Ме... Мені ще до пацанів... За.. завтра ж нам уже на навчання.
- Як на навчання? - аж скрикнув Федір Талимонович. - Ти ж обіцяв на зборах виступити!
- Так... що ж я зроблю? - розвів руками, вилізши з автомобіля, практикант.
- Нащо ж вечеряв тоді з моїх рук? - стогоном-матюччям зродився Федір Талимонович.
- А... хто ж відмовиться, - хилитався, шукаючи рівновагу, парубійко.
- Тьху! - ще ніколи УАЗ не зривався так з місця, ще ніколи не мчав так навіжено по Нижніх Шанюках, мов мчав у якусь останню безпросвітну дорогу.
Федір Талимонович у розпачі ще заскочив надвечір додому до коваля Шахти, але йому ніхто не відкрив дверей, заскочив ще до двох чоловік з автоколони, але один не захотів з ним розмовляти ("Вас однак завтра знімуть," - мовив), другий же був таким п'яним, що догукатися до нього не зміг би і сам сатана.
Хмари закрили все небо, затоптали, зганьбили і прогнали навіки сонце. На світ опустилася ніч.
Ранок, звичайно, наступного дня прийшов, але для Федора Талимоновича того дня мов і не розвиднялося.
Рано-вранці у збунтовану автоколону з'їхалося все районне начальство, прибули навіть представники з області.
- Що ж це ви, Талимоновичу, таке допустили? - і лаяв, і співчував перший секретар райкому.
Талимонович ледь не плакав і тільки розводив руками.
Зібрали збори.
- Досить знущатися з трудових людей! - волав Булочка. - Верніть народу квартиру!
- Яку квартиру? - тихо, м'яко, нерозуміюче, мов чоловік з іншої планети якої, перепитав перший секретар райкому.
- А ви буцімто не знаєте?! - не сприйняв інопланетного походження першого Булочка. - Ту, що ви в райком забрали, - і на кінець промови єхидно вставив, - Федір Талимонович казали, що по квоті.
- По якій квоті, Федоре Талимоновичу? - занервував перший.
- Та яка там квота? Ех... - засмикався, зарипався Федір Талимонович та й затих, не знаючи, що казати.
- Ми знаємо, яка! - реготав, не вгамовувався Булочка. - Лісова! Жаль, Марії Петрівни немає, вона б розказала!
Зал вибухнув реготом. Чоловік Марії Петрівни, що також бовванів у президії зборів, позеленів і нерозуміюче втупився у Пилипчука.
- Я протестую! - не втерпів, схопився з місця Федір Талимонович. - Я не бажаю терпіти таких наклепів! Я подам до суду! В мене є свідки!
- Це я, я свідок! - тяг руку на потіху всьому залові Булочка.
- Це не збори, це збіговисько знавіснілих і безсовісних людей! - гримнув щосили Федір Талимонович. - Хай вирішують, що хочуть, як влада до такого допустила, а я не бажаю приймати участь у цій вакханалії!
І вже зібрався йти, тікати від ненависного Булочки хоч за тридев'ять земель.
Але перший секретар райкому зумів утримати Федора Талимонович на сцені, пригасивши трохи пожежу в залі.
- Будьмо ж людьми, - шелестів з трибуни перший.
І заходився читати лекцію про необхідність праці для майбутнього Вітчизни.
Лекція вдалася не зовсім. "Студенти" бушували.
- Верніть квартиру! - лунало із залу одне-єдине.
І перший не витерпів - вирішив квартиру повернути.
- Нічого не вийде, - шепнув тихенько до чоловіка Марії Петрівни.
Той із зеленого зробився синім, похнюпив голову і довго її не піднімав - чи й не плакав.
Оголосили про повернення квартири. Зал загув задоволено.
- То що, будемо працювати? - знову перепитав повеселілий перший.
- Будемо! - ревом відповів зал.
- Тоді по роботах! - гукнув, мов командир який з коня, з трибуни перший.
- Одну хвилинку, товариші, - поліз до трибуни Булочка. - Квартиру ми повернули, треба було б її й наділити.
І заходився розпатякувати про необхідність наділу квартир молодим сім'ям з двома-трьома дітьми - натякав, звісно, на себе.
Натяк зрозумів слюсар Немиченко.
- Булочці квартиру! - зарепетував. - Він її відвоював!
Зал не заперечував. Але заперечував Федір Талимонович.
- Булочка зачекає, - мовив, важко піднімаючись. - Я б рекомендував квартиру мотористу Діденку - весь вік в автоколоні, безвідмовний працівник, багатодітна сім'я.
Федір Талимонович вдарив у точку - моторист Діденко, старий зморщений дідок, що весь вік протовкся, ніким не помічений, біля двигунів і не заробив за це ні слова подяки від керівництва, був фігурою, гідною співчуття. Діденко, щоправда, мав уже дорослих дітей і жив з бабою у власній невеличкій глиняній халупці, але в пекельний нервовий вогонь зборів пішов за добрий смолоскип.
- Правильно, Діденку квартиру! - загорілися співчуттям до трудяги члени трудового колективу.
Але не всі.
- Булочці! Булочці! - репетував Немиченко і ще дехто біля нього.
Питання поставили на голосування. Порахували руки. З невеликою перевагою в голосах квартира відійшла Діденкові, якого, до речі, так і не знайшли в залі, аби привітати.
Булочка змінився на лиці - пожовк, потьмянів, лише м'яв-катував зубами нещасну нижню губу.
- По роботах! - ще раз гукнув до залу перший секретар райкому.
- Хвилинку, товариші! - знову перебив першого Булочка, що так і не встиг злізти з трибуни. - Наші вимоги ще не всі задоволені. Ми вимагаємо змінити нашого керівника - Пилипчука Федора Талимоновича. Зараз не ті умови, щоб матюком, немов поміщик батогом, керувати людьми.
Федора Талимоновича немов хто обухом телепнув по тімені. Перший секретар хотів було виступити на захист "досвідченого, дбайливого керівника, який, як і всі ми, має, звісно, деякі недоліки," але той захист був уже недоречним.
- Правильно! - ревів зал на підтримку Булочки. - Геть Пилипчука!
Немиченко, розмахуючи пляшкою горілки, схопився з місця.
- В той час, - гримів на весь зал, - як наш народ бореться з пияцтвом, Федір Талимонович Пилипчук зробив з кабінету шинок, ще й споює біля себе працівників автоколони.
- То ваша пляшка, Федоре Талимоновичу? - перепитав Пилипчука його обласний начальник.
Федору Талимоновичу опам'ятатися б, відхреститися б і від надокучливого Немиченка, і від тієї пляшки, так ні, мов хто розум заступив.
- Моя, - буркнув Федір Талимонович і опустив голову.
Обласний керівник тільки розвів руками.
Булочка ж, узявши на себе роль ведучого зборів, поставив на голосування.
І в одну мить Федір Талимонович став для автоколони ніким.
- Кого ж волієте бачити своїм начальником? - допитувався у зборів обласний керівник.
- Булочку! - волав Немиченко.
Обласний керівник запитав у Федора Талимоновича, що являє собою цей Булочка, коли його висувають на посаду начальника автоколони.
- Водій. Звичайний водій, тільки трохи припадочний, - пояснив Федір Талимонович.
Обласний керівник розвів руками:
- Ну, знаєте, товариші, так же не можна, треба ж людину з досвідом, із знаннями.
Федір Талимонович воскрес - гляди, переголосують, бо хіба ж Булочка з досвідом, із знаннями.
Булочка ж стояв на трибуні, мов і не про нього мовилося - спокійний, зосереджений.
"Невже і справді в начальники мітить, шантрапа?" - дивувався Федір Талимонович такому нахабству.
Залом прокотився гомін. По всьому було видно - не бути Булочці начальником. Федір Талимонович напружився - чекав вирішального слова. Те слово взяв механік Плахотнюк і, ні звуком не обмовившись про Федора Талимоновича, запропонував на посаду начальника автоколони нинішнього головного інженера.
Обласне начальство проти даної кандидатур не протестувало. Не протестувала і сама кандидатура.
"От пригрів гадюку на своїх грудях," - думав Федір Талимонович, вітаючи колишнього головного інженера з обранням на вищу посаду.
І метнувся до першого секретаря.
- Куди ж мені тепер? - задав одне-єдине запитання.
- Не хвилюйтеся, Талимоновичу, - змовницьки підморгнув перший, - влаштуємо у міськраду. Є вакансія.
