Вовану повезло, завидувала вулична парубота – народився скінхедом, а тут, предки, прямо в екстаз входять, як бачать лису голову, перетирали вони поміж собою новини молодіжної субкультури, спотикаючись на відмінностях панків від рокстедів.
- Панки носили підвернуті джинси Levi’s і джинсові куртки, а рокстеді носять boots and braces і танцюють пристукуючи кованками, - з піною у рота доказував прищавий зі стриженою під нульовку головою, Вітяня. – Он глянь на Вована - типовий скін-рокстеді. Все при ньому: і лиса голова, і шмотки зашибісь – фірма, одні лейби чого коштують, а як бринькає підтяжками – серце тьохкає.
У Вовки Татарченка голова була дійсно лисою від народження, вона, як коров’ячий маслак, взимку виблискувала матовою білизною, а влітку – шоколадною засмагою. Головних уборів він не носив і лиш ця вада ставила його на щабель вище інших, а якщо Вовка, на додаток до лисої голови, ще й одягався у фірму, то його авторитет був беззаперечним серед однолітків. Дивак? Можливо. Але у Вовки хоч і була лиса голова, і вдягався зухвало, і водився зі всякою вуличною шпаною, та ніхто, навіть позаочі, не міг сказати йому щось образливе, чи в чомусь заперечити – бо він був вундеркіндом в школі і беззаперечним авторитетом серед представників цієї диковинної, для старшого покоління, субкультури.
Стиляги прокляті, лаялися їм вслід бабці, а міліція та патріотично налаштована молодь чомусь бачила в них загрозу будівникам світлого майбутнього і свідомо, з огидою, виштовхувала їх із свого соціального середовища в крайні ряди праворадикалів.
В школі Вовка вчився на відмінно, дивуючи своїми знаннями навіть Григорія Сергійовича – математика. Він ніколи не рахував у стовпчик і сміявся коли хтось вимальовував на папері вправу. Він все рахував головою, на суперечку, миттєво виймав корінь із любого числа, не кажучи про звичайні арифметичні дії. А ще, правда це було дуже великою таємницею, він якимось чином знав кого сьогодні викличе учитель на уроці і загодя попереджав своїх друзів. Помилок не бувало – вундеркінд, що тут більше скажеш.
В Ново-Олександрівській середній загальноосвітній школі номер 3 Вовка з’явився три роки тому, як вони з мамою, Анастасією Семенівною, переїхали сюди, на її батьківщину з Казахстану, з якогось номерного утаємниченого міста після смерті тата – вченого фізика-ядерника, Вовка був її єдиною довгоочікуваною дитиною. Вони з чоловіком думали, що цього чуда вже й не відбудеться, та Бог змилостивився незважаючи на великі гріхи вченого. Анастасія Семенівна довго лежала на зберіганні під наглядом справжніх світил медицини. Чудо сталося, та дитя було кволим і, як вирішили на консиліумі, нежиттєздатним – гріхи чоловіка проявилися на його потомстві. Але хлопчикові так хотілося жити, що (як в тому анекдоті) – лікарі були безсилі. Хлопчик швидко набирав вагу, але, на велику досаду мами, не мав волосся на голові. Та хіба це було причиною, щоб не любити дитину. І ось зараз, схоронивши чоловіка, вона жила сином і заради сина.
Вовка, ніколи не соромився своєї зовнішності, а навпаки, пишався нею. «Я скінхед від природи» - в запальній суперечці казав він пацанам, - «а ви всі ряженні, зараз в моді варені джинси Levi’s і берци Dr. Martens».
З часом бабуся, Віра Павлівна, стала за онуком помічати таку дивину, що й сказати кому було соромно – її любимий онучок уміє читати чужі думки. Якось він, майже жартома, сказав:
- Дядько Дмитро (це їх сусід) скоро розлучиться з тіткою Марією бо та закомизилася і сказала, що за ті гроші, які він приносить додому, не вистачає і Мурзику на кіті-кет.
- Хто тобі бовкнув таку дурницю? – насторожилася бабуся.
- А я вмію читати людські думки, - бадьоро відповів Вовка.
- Овва! Ану скажи про що я зараз думаю? – схотіла спіймати Віра Павлівна онука на брехні.
- А ти не розгніваєшся на мене?
- Кажи.
- Ти думаєш про мене, чи залишусь я жити з тобою, чи ні, якщо мамка вийде заміж за дядька Дмитра.
- Тю, що ти мелеш, - бабуся була вражена обізнаністю онука у справах дорослих. А коли почали збуватись передбачення, то вона жахнулася від уяви спаплюженого майбутнього життя хлопця.
Віра Павлівна, щоб не відштовхнути від себе онука, одного разу, лагідним голосом запитала: - Вовочка, а ти у всіх читаєш думки?
- Ні, лише в тих кого схочу. А ти можеш читати мої? – пронизливі очі хлопця з іронією дивилися на бабусю.
- Любий, - вона приголубила і поцілувала хлопчика в лису голову, - читати чужі думки великий гріх. Хто копирсається в чужих душах – великі грішники, по смерті їх навіть не ховають на суспільному цвинтарі. Щоб прожити довге і щасливе життя ніколи і нікому не скажи про свої здібності, і не читай чужих думок. Зрозумів? Вовка мовчав.
- Ти мене чуєш?
- Чую, чую. Я більше не буду.
Безтурботне дитинство минає швидко. Ось уже зарозумілі скіни виросли і стали тими хто на що вчився. В молодості життя здається безкінечним; і ніхто, ніхто навіть думки не має, що воно таке хрумке, таке непередбачуване, норовисте, як гірська річка, що може в одну мить перетворитися із жалюгідного струмка на страшну стихію, котра троще на своєму шляху все: від людських осель до гірських схилів - так і життя.
Володимир Харитонович Татарченко не відривав погляду від екрану телевізора. Страшна картинка з Грушевського в прямому ефірі напружила душевні струни до межі зриву. Згарище від палаючого кордону із автомобільних шин закривало налаштовані до скорої розправи легіони карателів, що з позиції оператора, в проблисках вогню і чорної липкої копті горілої резини, були схожі на чорних космонавтів. З підвітряної сторони камера вихоплювала фігури людей, що стрімко підбігали до згарища і жбурляли у бік легіонерів пляшки з легкозаймистою сумішшю під безперервний набат металу об метал, збуджуючи противників до неминучого бою. Ось-ось мала бути драматична розв’язка з багатьма невідомими… Катастрофа неминуча. Люди з обох сторін дійшли до крайньої межі порушивши яку немає вороття.
Володимир Харитонович впав у транс, своєрідний сомнамбулізм. Це з ним траплялося й раніше, коли він впритул наближувався до розгадки інтерпретації множинних світів Еверетта сформульованих ще в далекому 1956 році. Йому була зрозуміла модель світу, в якій усі можливості прийняття фізичними величинами тих чи інших значень в квантовій теорії, одночасно відбуваються насправді, в «багатосвіті», зібраних з переважно незалежних паралельних світів. Але ж ми не можемо спостерігати за всіма світами одночасно бо «багатосвіт» детерміністичний. Ця дилема була для нього каменем спотикання. В його паралельній свідомості миготіли образи і події. Раптом він побачив себе зовсім юного, того самого скінхеда, що читав думки людей; звідкілясь, луною, почувся голос бабусі: «Хто копирсається в чужих душах – великі грішники». А далі він побачив майбутнє, що мало статися вже завтра. Страх від прочитаного майбутнього злодіяння, вивів його з споглядання паралельного світу.
Володимир Харитонович без вагання набрав номер телефону свого давнього друга і відомого мецената науки Ігоря Китайгородського.
- Алло, алло! Ігорю, це я, Вовка, - набраний номер був секретним, тому доступ до но нього мали не всі, а лиш вузьке коло самих близьких людей, в слухавці чулися чиїсь уривки голосів.
Нарешті слухавка відповіла.
- Здорово, старий маразматику, - це так, завжди, Ігор глузував з нього за теоретичні припущення зроблені ним у квантовій теорії зверх малих часток. Вибач, у нас тут зараз такий гармидер…
- Ігорю, вислухай мене і не перебивай, це надзвичайно важливо.
- Уважно слухаю тебе, друже.
- Передай своїм: прийнято остаточне рішення по ліквідації майдану. Завтра о 9.30 буде дана команда легіонерам терміново покинути свої позиції і відступити за межу досяжності протестувальників. Відступ будуть прикривати снайпери стріляючи на враження. Має бути вбито 100-150 чоловік. Озвірілий натовп направлять на погром Верховної Ради, Кабміну і резиденції Президента, це і є пасткою для опозиції. У Президента будуть розв’язані руки в законний спосіб придушити повстання. Він втопить Київ у крові.
Володимир Харитонович відчував себе зле.
- Ти мене слухаєш?
- Слухаю, - і знову тиша, чулося важке сопіння стривоженої людини.
- Втримаєте людей від погрому – переможете. Боягузливий злодій сидить на валізах. Це все що я хотів тобі сказати. Слухавка мовчала, потім почулися приглушені голоси. Нарешті голос Ігоря прорізався:
- Друже, тебе хоче бачити САМ, вже відправлена машина з дипломатичним прикриттям за твоєю адресою.
Обличчя горіло, аритмія почала трощити серце. Володимир Харитонович тремтячою рукою виколупав пігулку берліприлу і проковтнув запивши ковтком води, потім, трохи спочивши, випив ще й пігулку небілету вирішивши одним махом придушити і тиск, і аритмію. Напругу змінило підступне оціпеніння з якого вивів його селекторний дзвінок відео нагляду.
«Машина біля під’їзду» - прозвучав голос.
З політиком такого рангу він ще не зустрічався. Кабінет з признакою аскетизму налаштовував на відверту розмову. Співрозмовник був людиною відомою і поважною. Вони якусь мить знайомилися поглядами. САМ підвівся з-за столу, простяг руку не моргаючи дивлячись в очі академіку і тихим, ласкавим голосом, привітався.
- Даруйте за турботу, академіку, але у нас немає часу на сентименти, ваша інформація настільки неймовірна, що потребує детального уточнення і, вибачте, агентурного підтвердження.
Політика гіпнозувала абсолютно лиса голова академіка, було складно повірити в надзвичайні здібності цієї обдарованої людини, особливо в викладені ним тези квантової телепортації та існування паралельних світів.
- Згоден, час не для сентиментів. У вас немає часу. Ви, і справа яку ви очолили на межі катастрофи, а я, за читання чужих думок, поклав на вівтар своє життя заради благополуччя нашої Батьківщини, це трохи пафосно, але щиро.
Політик відчув абсолютну довіру академіку.
- Володимире Харитоновичу, маю задати вам декілька запитань, даруйте за наполегливість. – Як розвернутися подальші події у випадку утримання натовпу?
Академік відчував як почала німіти ліва рука, серце нагадало про себе нечітким ритмом.
- Президент втече до Криму, там його буде чекати есмінець.
- Вам зле?
- Швидше задавайте питання.
- Чи можливо сподіватися на вірність угрупування наших військ в Криму?
- Анексії не уникнути, збережіть решту людей…
Академік тримався за серце, а ротом, по-риб’ячи, ловив повітря.
- Негайно лікаря, - наказав комусь по внутрішньому зв’язку САМ, подаючи склянку води академіку. Він почав розуміти наслідки задуманої ним справи.
- Що чекає країну в майбутньому?
Академік перевів дух.
- Настануть складні часи, Рубікон перейдено, буде багато крові…
- Ну а далі, що буде далі? – наполягав безсердечний політик, будучи на межі втрати здорового глузду. Він бачив, що своїми вузько політичними запитаннями він убиває відомого вченого, котрий ближче всіх підійшов до розуміння паралельних світів, лише він, єдиний, хто спілкувався з космосом. Політик бажав зараз дізнатися про всі наслідки для майбутнього країни породжені революцією гідності.
- Відродження… в межах земель… Володимира Великого…
Голос академіка поволі затихав.
- Введіть йому подвійну дозу адреналіну, - закричав САМ на зніяковілого лікаря.
Академік помирав схиливши голову на груди.
- Коли це відбудеться? Політик вичавлював з академіка останній дух життя.
- Як рак свисне,.. - прошепотіли губи.
Академік затих назавжди. Політик, утамувавши спрагу, витер хусткою спітніле чоло і вийшов до членів оргкомітету, залишивши тіло академіка на поталу лікарів.
