- Ти любиш історію? – раптом спитав нашого господаря Ксар.
- Ні, - відповів той.
- Чому?
- Я не жив тоді.
- А старі пісні?
- В мене в будь-якому разі не має голосу... Слухай, то ми будемо вечеряти?
- Якщо треба швидше, роби сам, - мовила я і сама здивувалась тому, що абсолютно на нього не образилась.
- Як скажеш, - легко погодився він і заходився біля казанка.
- Дивись, - торкнувся моєї руки Ксар. – Він бере все... як ти!
- І що з того? – здивовано поглянула на нього я, відмічаючи появу великої ложки в руках чоловіка, якою він заходився мішати щось в казанку.
- Нічого. Просто я... та ні, справді нічого...
- Що не так? – стривожилась я.
- Просто мені починає здаватись, що це нормальний метод отримання будь-чого в цьому світі.
- Так і є.
- Мовчу, - зітхнув він.
- Ну що, діти, сідайте, їсти будемо! – весело мовив чоловік.
- А казка? – спитала я.
- Казка... ну що ж, слухай...
... можливо, в нього і було і’мя, от тільки ті, хто розповідав про нього, дуже швидко замінили його на більш милозвучне, а ті, хто знав його, намагались забути, і тому не виправляли перших. Та як я вже казав, імена нічого не важать. Справа була в іншому…
- Що ти від мене хочеш? – зітхнув він, повертаючись і нескінченно стомленим поглядом озираючи юнака з на диво якісним ножем, який йшов до нього, намагаючись вибудувати на обличчі зловісну усмішку, та обличчя протестувало майже в голос. Усмішка-відповідь його змусила юнака збитись з кроку, та той вперто брів вперед, відчуваючи, що щось пішло не так, і ніяк не розуміючи що. Він боявся відступити. І – відступив. А той тільки похитав головою і рушив далі. Він знав – там, далеко, є той, заради якого варто все це пройти.
– ... з тобою легко чаклувати, це дивно, але це так.
- З тобою теж. Ми занадто різні, аби заважати одне одному...
„Може, варто було дати йому вбити себе, - ліниво думав він. – І померти, зламавши його, змінивши, витягши за вуха в... Та ні. В нього немає того, що... Хоча...” Йому було все одно. Він майже звик вмирати. І тільки першу (з сотні, тисячі, нескінченності...) свою смерть пам’ятав так, як не хотів би пам’ятати...
... навколо – чорна безодня, і він тоне в ній, захлинаючись собою... біль і пітьма... як в казематах інквізиції... а ще – безнадія, без страху і мрій, просто... і істина, яка жахливіша за... така проста істина... мене не має... мене не було ніколи... тільки тінь, тінь випадкового перехожого, що впала на брудну стіну цього світу... ця безодня – це я, те, чим я був, і чим стану... а ще...
Колись давно, він ще пам’ятав це, він вчився любити і ненавидіти, він вчився дружбі і вірі, він вчився. І поряд завжди був той. Просто був, і все. І нехай він йшов своїм шляхом. Не кращим і не гіршим, просто не його, і нехай він любив зникати на місяці і потім повертатись так, ніби домовлявся про це, а може, так і було, тільки він не пам’ятав, а може... Він був. Кращий з друзів. Кращий з ворогів. Він вмів вести за собою. А потім... потім настало те, що мало настати. Шляхи розходяться. І він теж пішов, не прощаючись, як зникав той. Щоб тепер – повернутись. Не знав, навіщо. Знав – не зможе інакше. Він не знав, куди йти. Це знали його ноги і його руки. І він дозволяв їм вести себе.
І він йшов. Через чужі і свої смерті, переступаючи через уламки душ, інколи зупиняючись, щоб підібрати одну з них і зцілити, доламавши до кінця, до самого краю, коли зникало все, чим вона була раніше і замість цього приходило... Він ніколи не зупинявся, щоб озирнутися і побачити – що. Він йшов. Через випадкові зустрічі і дива, через слова нескладеної пісні, через...
Він йшов і прийшов. Прийшов і побачив.
Той, до кого він йшов, не вмів жити. І не навчився. А він сам... він не вмів вмирати. Напевне, не дано. Напевне...
(Ми занадто різні, аби заважати одне одному...)
Про них складали легенди, про того, хто не вмів жити, і того, хто не вмів вмирати. З них зробили майже богів. А вони просто були.
- ...не треба було.
- Тому ти так любив зникати.
- Тому ти пішов так надовго.
- Можна, я поділюсь з тобою тим, що маю?
- Ти знаєш, що б я віддав за це? Хоча... ти – знаєш...
- Чому так вийшло?
- Так вийшло.
- Я залишусь з тобою.
- Не треба. Я чекав на тебе... не знаю, чому. Не нам змінювати сюжети. Ти знаєш, що має бути?
- Ти мене вб’єш.
- То може... не варто, а?
- Не будемо змінювати сюжети. Просто колись...
- Дякую. Сподіваюсь, що ти справді зможеш вбити мене.
- Я спробую. Обіцяю.
- Ну що ж... почнемо...
Я слухала і не розуміла. Ксар намагався не чути, весь час відходив кудись, відвертався, щось бурмотів під носа, щось крутив в руках. І – розумів, навіть не свідомістю, чимось глибшим, більшим, чимось, чому я не могла підібрати назви. І я заздрила його розумінню, відблискам болю в його темних очах і ще чомусь, що було в нього і чого ніколи не отримати мені.
- Ти і це знаєш?
- А чому б і ні?
- І що ти ще мені розповіси?
- Нічого. Ми зустрілись вчасно.
- Чому, Йоелю?
- Мені ніколи не подобалось це ім’я, та коли ти вже згадав його...
- Ми зустрінемось ще?
- Можливо. А може й ні. Ніхто не знає свого шляху.
- Навіть ти?
- Навіть я, - він потягнувся, відсуваючи миску, хоча я тільки дивувалась, коли він все це встиг з’їсти, коли весь час розмовляв. Напевне, такі дива не про мене. – Справжніх вам снів, - мовив він нам, вмощуючись поближче до вогню.
- А як ти визначаєш справжність снів? – спитав Ксар.
Йоель не відповів. Може, вже спав. Може, тільки робив вигляд. Я розглядала його і намагалась зрозуміти. Просто чоловік, невисокий, сіроокий і темноволосий, з доволі звичайними рисами обличчя, з несподівано сильними руками і пальцями піаніста, які не в’язались з жилавим, кремезним тілом. Менше 35-40 років йому ніхто б не дав. Здається, він вважав себе значно старшим. Мені здавалось, що не прожив він стільки. Але його ім’я знав Ксар, ніколи з ним не зустрічаючись. А спитати хто він, мені здавалось чомусь неможливим, недоречним і непотрібним. Таке можна тільки зрозуміти.
Ксар теж вмостився спати. І коли я поглянула на відблиски полум’я на його обличчі, воно здалось мені якимось...
- Я тебе знаю, - здивовано мовила я йому.
- Звичайно, знаєш, - позіхнув Ксар. – стільки часу поряд...
- Та ні, я бачила тебе колись, давно... чи ні...
- Скоріше ні, бо я тебе точно зустрів в тій річці.
- Ні, було щось... не знаю, але було ж...
- Не мороч собі голову, - хмикнув він. – Коли прийде час, згадка сама спливе в пам’яті. А поки... спи, а? Я втомився, чесно.
- Добрих снів.
- Справжніх, - виправив він мене і відвернувся.
Вранці замість Йоеля залишилась тільки трава, вигнута так, ніби на ній ще досі хтось лежав. В погляді, який кинув на неї Ксар, я побачила сум за зниклим дивом і відлуння незаданих питань.
- Шкода, - сказав він.
- Шкода, - погодилась я. І додала: - А ти б пішов, якби зміг?
Він довго мовчав, дивлячись кудись вбік, і врешті зізнався:
- Не знаю. Від дива не тікають, якщо воно не в’яже до себе. З іншого боку, якщо тобі відпустили повіддя, їх треба обірвати.
- Значить, я прив’язала тебе?
- Не ти. До тебе я йшов би довго і вперто, як до... Просто...
- Ми не знайдемо його, - гірко всміхнулась я.
...крива усмішка перекосила тонкі старечі вуста. В очах – насмішкувата цікавість. Куди підеш, що зробиш, лялько? „Ти проклятий,” – повідомила я його. І на обличчі аеда з’явилось щось, схоже на подив...
- Угу.
- І що?
- Ходімо звідси.
- Куди?
- А хіба обов’язково йти кудись? Просто. Щоб не лишатись на місці.
- Думаю, ми ще зустрінемо його.
- Ти про Йоеля чи аеда?
- Не знаю. Але когось зустрінемо точно.
- Вся справа в маленькому слові „когось”, чи не так?
Ось бачиш, чужинцю, я хотіла розповісти тобі все зв’язно і весело, та бач, не виходить... я взагалі не знаю, навіщо кажу тобі це. Може, тому, що настав час і моєї сповіді. А може, тому, що завтра я вже не побачу тебе, так само, як і ти мене. О ні, мовчи. Я знаю. Зараз ти вважаєш мене майже всемогутньою, ти хочеш дослухати мою божевільну казку, як я колись слухала історію Йоеля. Та це не має значення. Ми чужі. Ми абсолютно і цілком чужі. Нам не стати ні друзями, ні ворогами. Любов? А що – любов? Вона тут ні до чого. Просто інколи треба бути відвертим беззастережно, до кінця. А це можливо тільки з такими, як ти – чужими. Ні, не треба мені щось доводити. Кожному своя істина. Сьогодні я розповідаю тобі свою. А завтра ти зі спокійним серцем можеш її забути. Що ні? Не забудеш? Ніколи? А дарма. Це не те, що варто пам’ятати.
Бачиш, чужинцю, мій час тече в безодню. Я живу уривками, як деякі сплять. Я живу кілька хвилин в день. Якщо щастить – годин. Та так буває рідко. І цей пустий час інколи здається мені відкупом від смерті. Якщо це так, одного дня мені набриднуть світи, і я перестану платити. А може, це тільки здається. Та дивись, чужинцю, зорі йдуть все ближче до світанку, а мені треба ще так багато тобі розповісти. Слухай. Бо шляхи наших доль зіткнулись тільки на сьогодні.
Ми йшли світом, божевільним, зляканим світом, що раптом отримав те, про що найбільше мріяв і боявся. Отримав – і тепер не знав, що з цим робити. Дорогами бродили герої, брудні, небезпечні, запальні і необхідні. Необхідні хоча б тому що цими ж дорогами бродили чудовиська у значно більшій кількості. А ще ними бродили ми, стираючи ноги в кров. Інколи мені здавалось, що цим ми прив’язуємо себе до світу, чи навпаки...
- Що з тобою? Тобі погано? Що болить? Я... думаю, я зможу допомогти...
- Нічого, Ксар. Все гаразд.
- Не гаразд. Я ж бачу. І я справді можу допомогти. Я дуже довго вчився цьому, ще довше, ніж не вбивати. Справді.
- Я знаю. Але – не треба.
- То що сталося?
- Віриш – не знаю. Просто мені погано. Просто сьогоднішній день так само пустий, як і вчорашній. Просто я розучилась радіти. Просто... все гаразд, Ксаре, все справді гаразд. Все пусто і звично. Краще б було боляче... біль – ознака того, що ти ще живий. А так... я думаю, Ксаре. В цьому моя біда. Бо все, обдумане мною, не стається. А ще... сьогодні не видно зір. Знаєш, там є одна, червоно–синя, вона – мій біль, моє віддзеркалення, моє... ні, я не мрію про неї, і не вигадую долі шматку розжареного газу. Просто інколи треба поглянути в небо і побачити там – її. А сьогодні в нас хмари...
- Хмари? І все? Зараз не буде! Дивись, так краще?
- Краще, - тихо усміхнулась я, споглядаючи, як рожеві плями хмар розповзаються в різні боки, оголюючи темно-синє тло небес з маленькими дірочками зірок.
- Справді?
- Справді. Он вона, бачиш?
- Око демона? Гарну ж ти собі вибрала зірку. Добру.
- Знаю.
- Взагалі-то вона вважається оком смерті.
- І що з того? Це моя зірка, розумієш?
- Розумію. Справді розумію. Звісно, яку ж іще ти могла вибрати...
- Ксаре...
- Що?
- Дякую.
- За такі дрібниці?
- Просто... мені ніколи ніхто нічого не робив. Крім, звичайно, капостей.
- Можливо, вважали тебе достатньо сильною, аби зробити це самій, - усміхнувся він.
- Мабуть. Тільки...
- Тільки інколи це заважало.
- Так. – я потерла змерзлі руки і спитала: - Ксаре, а ти правда не зрадиш мене?
- То тебе зраджували? Це боляче, але так мало бути. Це... це те, через що обов’язково треба переступити, аби піти далі... А щодо зради – зрадити можна жінку, обравши іншу, зрадити можна друга, відвернувшись від нього, віддавши його іншим, зрадити можна... думаю, майже все. Тільки не ворога. Бо що б ти не зробив – він твій ворог, і це буде не зрадою, а військовою хитрістю.
- Значить – не зрадиш?
- Ні. Не тебе. Це буде... неспортивно.
- Дякую.
- Ох, Кіро...
Ми йшли і дороги приречено стелились у нас під ногами. Нас називали героями. Нас називали чародіями. Значно рідше – просто божевільними. Ксар тільки всміхався на це, а мені було все одно. Я йшла вперед і з кожним кроком все більше відчувала, що там немає того, заради чого варто було б іти, але зупинитись було страшно, ніби тоді все, що я зробила, прийде до мене, прийде вимагати моєї крові – в розплату. Ксар відчував це, як я відчувала його біль. І нічого не казав. Тільки щовечора сідав поряд і розповідав мені казки, розповідав мені долі людей і світів, долі богів і земель. Я любила слухати його.
А світ навколо нас продовжував мінятись. Не так жахаюче, як в ту ніч, коли Ксар взявся пояснювати мені наш дар, але від цього було ще страшніше. Бо світ мінявся САМ.
- Дивись, який місяць!
- Який? Місяць собі як місяць.
- Але ж він величезний! Він сьогодні втричі більший, ніж учора!
- Ну то й що? – позіхнув Ксар.
- Нічого. Гарно.
- Гарно. Як уявлю собі скільки остолопів зараз дивляться на небо і вважають це знаменням кінця світу... благо, в нас тут тепер кожен другий герой...
- Кінець світу? А до чого тут це?
- Хтось подивиться в небо і вирішить, що місяць хоче упасти нам на голову. І, відповідно, поплехається його рятувати.
- І врятує?
- А то як же! А не він, то хтось інший. Ідіотів завжди було багато...
- Рятувати світ... романтичне зайняття...
- Для людей з зайвими кінцівками і грошима, які ніяк не можуть знайти собі застосування.
- Ну от! Завжди ти все зіпсуєш... така гарна картина почала вимальовуватись... Слухай, Ксаре, а якщо світ справді треба рятувати?
- Треба, треба. Обов’язково, а то як же... от хай і займуться цим відповідні люди, - всміхнувся він і мені чомусь стало шкода тих нещасних, які збираються гробити своє єдине життя на таке невдячне зайняття.
- Ти справді так думаєш? А якщо не зуміють?
- Зуміють, куди вони дінуться! Світ занадто самозакохана істота, аби померти. Я абсолютно певен, якби йому властиві були суїцидальні настрої, він би вже давно зник. Просто інколи йому, як і будь кому іншому, потрібна увага, потрібно, щоб його рятували, потрібно, щоб заради нього вбивали, щоб навколо нього бігали з припарками і розповідали на ніч казочки. От він і кричить, хитаючись на краю: „Дайте!” І дають. І кров, і казочки, і припарки. Що поробиш, треба ж якось розвіювати нудьгу. А вмирати... смерть – це остання крапка, за якою далі вже не буде. Остання не тільки для людей, хоча в цьому все залежить від самої людини. І світ хоче жити, як будь хто, хто торкнувся губами брудного корита існування. І він буде жити попри все, з людьми і без них.
- Навіть так? Як істерична дитина?
- Навіть так. Тому... не звертай уваги на цей чортів місяць. Хай іграшками світу будуть інші.
- Хай.
- Ти розповіси мені казку? – раптом спитав Ксар, торкаючись руки і лукаво зазираючи в очі.
- Я? Я не знаю казок. Вибач, але справді не знаю.
- Знаєш! – впевнено заявив він. – Розкажи!
- Ти правий. Знаю. І тому – не розкажу. Не зможу. Не відгоріло.
Я пам’ятала це місто. Чому – не знаю. Можливо, воно колись снилось мені. Можливо, в ньому була та, ким була я. А може просто воно занадто нагадувало вимріяне місце, яке я могла б назвати своїм домом. Але чомусь Ксару не сподобалось одразу. Ми бродили викладеними різнокольоровим камінням вулицями, ми зазирали в вітражі вікон, ми сміялись вуличним скоморохам, ми танцювали до нестями на яскравому нічному дійстві, яке кожен з його учасників називав по своєму – хто карнавалом, хто вертепом, хто літургією. Але від цього воно не ставало менш захоплюючим. І тоді я вперше поглянула на людей навколо і вирішила, що час шукати тих, кого можна любити.
- Я піду, - мовила я Ксару.
- Гарного вечора, - схилив він голову, ніби ховаючи щось, що на мить проступило на обличчі. – Зустрінемось тут завтра ввечері?
- Зустрінемось, - погодилась я, і він зник за чиїмись спинами.
Я усміхнулась сама собі і теж рушила в сторону, ніби те місце, де стояв Ксар, не підпускало до себе інших.
- Ви танцюєте? – перехопив мене гарний юнак в масці вовкулака.
- Звичайно, - розсміялась я. І подумала, що варто спробувати. Він розповідав щось про своїх друзів, про погане життя і улюблені пісні. Я слухала і усміхалась. А потім спитала його: - Тебе можна любити?
- Любити? – здивувався він, збившись з ритму.
- Розумієш, я вчусь жити, - почала пояснювати я.
- Вчишся? Ти ніби вже доросла?
- Так вийшло, - гірко усміхнулась я, і на мить образ печери, де я прокинулась від болю, проступив перед очима, перекривши дійство карнавалу. Напевне, щось відбилось на моєму обличчі, щось таке, що змусило його прикусити язика і не питати більше ні про що. – І я вже знайшла собі ворога, чудового ворога, найкращого з ворогів. А зараз хотіла б знайти того, кого можна любити.
Він не відповів. Він просто поцілував мене. Здається, був ошелешений настільки, що не знав, що сказати. Потім було вино і бесіди ні про що. Були його друзі і сміх без причин. Була затишна темна кімната, куди долітали звуки музики, і де в півтемряві відблисків свічок він почав те, що називав коханням. Я з цікавістю дивилась на нього, доволі гарну і цікаву людину, яка, правда, не викликала в мене майже ніяких емоцій, але не це ж головне, правда? Його губи торкались мого тіла, його очі сяяли очікуванням насолоди, а я ніяк не могла зрозуміти, навіщо це все мені. Він розповідав мені щось про мою красу. Він розповідав мені щось про свою пристрасть. Я слухала і чесно намагалась з’ясувати, що знаходить він в цій дивній грі, яку я знала давно, яка була мені потрібна, але не сама собою, а як додаток до чогось іншого, більшого. Я хотіла любити його, йому ж потрібно було тільки кохання.
- Дівчина на ніч? – спитала я.
- Що ти! Таких, як ти... я ніколи... я тебе...
- Угу...
А потім я раптом зрозуміла, що все це мені і справді ні до чого. Я відвела в сторони його руки, прихилила піддатливе тіло до стіни, мовчки встала і почала збиратись.
- Куди ти? – спитав він.
- Я думала, що знайшла щось. Я помилилась. Шукати треба не так.
- Але ж... Чекай! Я... я люблю тебе!
- Ні, - похитала я головою. – Завтра ти вийдеш на вулицю і знайдеш іншу.
- Ти... ти особлива, я не розумію, чим і чому, але ти... не йди, будь ласка! Не йди!
- Щасти тобі, - чмокнула я його в щічку і відкрила двері.
- Будь ласка! – схопив він мене за руки. Кумедний юнак, який ще ніколи не вмирав. – Я образив тебе? Я... щось зробив не так?
- Ні, - всміхнулась я. – Просто мені треба йти.
- Треба? Яке безглузде слово! Навіщо? Я зроблю для тебе все!
- Ти просто не зможеш, - відвернулась я і чомусь згадала трохи стомлену і іронічну усмішку Ксара. Здається, він здивувався тим, з якою легкістю я випручалась з його рук. Його очі були неймовірно схожі на очі несправедливо ображеної собаки, вони ніби питали – „за віщо?”. А я просто пішла геть, так до кінця і не зрозумівши, що пішло не так в моїй божевільній спробі полюбити. Може, я просто не вмію цього?
Сонце тільки збиралось сходити, коли я прийшла на площу. І з подивом побачила там знайому постать. Його ні в якому разі не мало тут бути, я бачила жінку, що підійшла до нього, я бачила бажання в її очах, я бачила його усміх-відповідь. Але він був зараз тут. І в цьому було щось неймовірно правильне.
- Я думала, ти збираєшся радіти і любити, - мовила я, підходячи до нього.
- Дивно. Я думав про тебе те саме.
- Не вийшло, - криво всміхнулась я.
- Напевне, ми просто інші. Як чудовиська і герої.
- Напевне. От тільки я ніяк не можу зрозуміти – чим?
- А якби й зрозуміла? Ламати себе заради них? Чи ж варто?
- Ні. Просто... просто нам тут не місце. Давай підемо звідси, Ксаре?
- Прямо зараз?
- А що тут робити?
- Давай.
І ми побрели геть порожніми вранці вулицями. Я майже уявляла, як зіткнуся з моєю невдалою любов’ю, що сповнений пристрасті і образи кинеться шукати мене вулицями міста... ага, як же! Чекай більше. Ми пройшли майже повз його дім, бо він стояв на головній вулиці, я навіть розгледіла його вікно, з якого доносився сумний стогін ненастроєної кіфари. От же знайшла людина, чим зайнятися... Чомусь це було неприємно і принесло полегшення. Я навіть не питала себе, чому.
Ми йшли, і похмурий шлях лягав під ноги. Він ненавидів тих, чиї ноги били його тіло. Його ненависть допомагала жити. Мені. Ксару. Старому аеду. Це безглуздо. Це є. Мої губи безгучно рухались, намагаючись вимовити коротке слово: „Пробач”, - але вороги не пробачають. Ненависть, вічна, як цей шлях, зло лягала під ноги і чіплялась за одяг. Ксар йшов попереду, ніби першим беручи собі силу і ненависть шляху, ніби торуючи дорогу мені.
- Не треба, - сказала я йому.
- Я люблю тебе, - повернувся він. Шкіра його – кольору пилу, і не видно межі між босими ногами і плоттю шляху. Темні, втомлені очі не до кінця ховаються під прядками темного волосся, притрушеного все тим же пилом. – Пробач. – його усмішка – тріщина в земній поверхні, з якої от-от хлине щось. Може, лава, а може вода. – Я не зміг бути тобі ворогом. Я не зміг бути тобі вчителем. Коли не бачиш чужого шляху, не важливо, як далеко ти зайшов по власному. Я просто люблю тебе. Не ображайся, добре?
- Добре, - погоджуюсь я, підходячи ближче і утикаючись носом йому в плече. – Тільки... можна, я теж любитиму тебе?
- Чому – можна?
- Тому що тоді – ти пам’ятаєш? (ріка-рука-біль) – тоді це зламало б тебе.
- Можливо. Я занадто довго живу на межі, аби відрізняти відтінки крайностей.
- Чому ти пішов тоді зі мною, за мною?
- Безглузда порада безглуздої людини – коли не знаєш, що робити зі своїм життям, віддай його комусь.
- І ти віддав.
- Першому зустрічному. І безглузді теревені виявились правдою. Так буває.
Його губи сухі і терпкі. Вони вміють передавати найтонші відтінки настрою. І чомусь мені тоді здалося – що це прощання, не банальне до завтра, а справжнє, з тих, що назавжди. Запах пилу і полину. І – щось дивне, щось невловимо неправильне в його очах.
- Тільки не йди, добре? Я знаю, так не має бути, але я вже не можу без тебе, - кажу я йому і гіркий осадок слів залишається на губах.
- А я боюсь, що – зможу, що одного разу прокинусь десь і вирішу що все це – сон, в якому б, звичайно, хотілось жити, але – не виходить, і що зможу жити тим, що, можливо, ще попаду в нього.
- В тебе страшні руки.
- Вони просто вміють вбивати.
- Ні. Вони вміють ламатися. А це гірше.
- Знаю.
Як з ним просто. І страшно. Люди не віддають одне одному все, вони занадто самозакохані для цього, а хто зміг переступити інстинкт власності, наткнувся на інший – самозбереження, того, що щось має належати тільки тобі – і більше нікому. Але ми вже не люди. Хто? Яка різниця? Ми. Так міг би відповісти Ксар. А міг би і не відповісти. Можливо, це називається щастям. А може – божевіллям.
Вранці я прокинулась першою. Вперше за весь час наших з Ксаром мандрів. Він лежав, розкинувши руки, обличчям в небо. Дивно.
„Нічого, - всміхнулась я собі. – Людина вряди-годи вирішила відіспатися.” Я потягнулась і побрела до джерела – вмиватися. Людям треба час від часу казати дякую. А так як казати я нічого не збиралась, то треба було щось зробити. Сніданок, наприклад. Або...
Коли я повернулась, Ксар почув мої кроки і схопився на ноги ривком, злякано озираючись. Щось було не так.
- Наснилось щось занадто справжнє? – насмішкувато спитала я.
- Мабуть, - здивовано поглянув на мене він, ніби гарячково намагаючись згадати, хто я і наскільки тісні в нас стосунки. Потім, не зумівши, обережно спитав: - Вибач, я напевне, забагато вчора випив. Ніяк не згадаю твого імені...
- Кіра, - „Що з ним? Не згадаю, щоб він хоч колись впивався до втрати свідомості, а тим паче зі мною. І як би там не було, це було точно не вчора...” – Я ще можу зрозуміти, коли забувають друзів. Але забувати ворога...
- Я – твій ворог? – насторожився він.
- Найкращий! – усміхнулась я. – Невже ти зовсім не пам’ятаєш мене?
- Вибач, - розвів він руками і почухав потилицю: - Не треба було стільки пити.
- Як? Ми ж разом стільки часу...
- Разом? – зрадів він, підходячи до мене і обнімаючи за талію. – Так, звичайно. А то – ворог...
- Кращий з ворогів, - повторила я, вислизаючи з його обіймів. – Що з тобою?
- Що? Нічого. Я завжди таким був, мила.
- Я тобі не мила! Невже – нічого? Хай мене ти не пам’ятаєш, згадай дива, аеда, Йоеля...
- Аед? О, звичайно, такі гарні пісні... а Йоель – це твій брат чи батько?
- Будеш снідати? – спитала я, відчуваючи, що ця розмова не має змісту.
- Буду! – рішуче і опасливо водночас відгукнувся він і потягнувся до поясу, ніби шукаючи там меча. Скільки його знаю, він завжди ненавидів зброю. Вона ніколи не була йому потрібна, щоб вбивати, вона приносила не смерть, а біль, а цього добра йому завжди вистачало... Ось! Я раптом зрозуміла, що з ним не так сьогодні. В ньому завжди жив біль, і хоча він майже звик до нього, і хоча він ховав його за беземоційним обличчям, це відчувалось, відчувалось завжди. А зараз цього не було. Я читала по його обличчю думки, які навряд чи прийшли б в голову Ксару, я ловила його на жестах, яких Ксар не мав. Він рухався насторожено, імітуючи ходу хижака. Він був небезпечним, той, хто зараз був тут. Але Ксар ніколи нічого не імітував. Він був тим, чим був – болем і смертю. А зараз... „Це не він, - раптом зрозуміла я. – Всього на всього не він.” – і простий жах цього факту ледь не змусив плакати.
- Ксар? – тихо спитала я.
- А це хто?
- Ніхто, так... – я до крові закусила губу. Ніколи не думала, що зникнення кого б то не було може принести стільки болю. Це не він. – Як тебе звати, я здається, теж забула.
- Шируйє, - усміхнувся він. – Як ми з тобою схожі!
- Так.
Їли ми мовчки, швидко, ніби жахливо поспішали кудись. Я дивилась на нього і відмічала зміни. Він інакше сидів, інакше їв, інакше схиляв голову. Це не він.
- Ну що ж, будемо прощатись?
- Будемо.
- Тобі туди, мені туди, так?
- Так, - він йшов саме туди, куди вчора збирались ми з Ксаром, але зараз це не мало значення. Без нього я туди не піду, а це не він.
- Щасти! – чмокнув він мене в щічку.
- Щасти, - погодилась я.
Він прихопив мішок з Ксаровими речами і рушив по дорозі. Я стояла і дивилась йому вслід. А коли постать чужака, що зайняв місце Ксара, зникла за поворотом, я опустилась на землю, уткнулась носом в коліна і заридала, захлинаючись відчаєм. І думала про те, чи відчує Ксар, справжній Ксар, мій біль.
А може, я помилилась? Може, йому просто треба було піти? (як твоє ім’я? –Шируйе.) А може... Світ несправедливий. Він дає тобі щось, тільки для того, аби потім, коли він його забере, було ще гірше. Я вимальовувала під повіками його обличчя, кожну риску – характеристику, кожен відтінок настрою. Я знала його так мало – все те життя, що я пам’ятаю по-справжньому. Всього лише. Я думала про аеда, чий дар тримав нас поряд. Цікаво, чи передбачував старий такий варіант розвитку подій? Де ти зараз, старий? Я думала про божевілля див, наших спільних див. Про страх і спокій. Я думала про людину, яку називала ворогом. Я знала, що інші назвали б його інакше – другом, коханим. Але ж то інші. І його тут немає.
В голові було гулко і пусто. Думки не заповнювали порожнечі, біль не заповнював безодні, що раптом виринула під ногами і ласкаво всміхнулась – йди! Тут не буде болю. Тут не буде тебе. І його. Хоча його і так тут немає. Немає. Але десь же він є! Обов’язково є. Ніщо не зникає в нікуди, ніщо не береться нізвідки. Проста істина для простих речей, яка так рідко буває правдою для людей. Але буде. Цього разу – буде. Я знайду його. Я піду туди, куди він міг би піти. Я знайду людей, до яких він міг би повернутись. Я знайду його. Просто аби подивитись йому в очі і побачити – він є.
Я провела рукою по обличчю. Божевільна. Кого я шукаю? Він, який вже не він, щойно пішов геть он-тою дорогою. Не він, господар його тіла. Що залишилось від Ксара? Пам’ять? Біль? Усмішка? Чи тільки це тіло? Що?!
Я витирала сльози рукавом, я казала собі – не плач, та щось холодне і мокре текло по обличчю. І можна було встати і піти, і наздогнати його, от тільки що з того? (...тепер ти знаєш. І що це змінить? Кому від цього стане легше?..) Де знайти тих, хто скаже, чиї слова будуть істиною, моєю істиною? Кого я шукаю? Де?
Я дивилась на траву біля вогнища. Вчора він ліг тут спати. І помер. Бо прокинувся вже не він. Напевне, такі місця і називають могилами. Поставити тут хреста? Ну його...
Боляче. Холодно. Безглуздо.
Його немає.
І я встала і пішла, не думаючи, куди. Ногам був потрібен рух. А мені було все одно. Колись Ксар казав, що в такому стані людей веде доля. Я в це не вірила. І все одно – йшла. Крізь однаково чужі обличчя. Крізь міста і дороги. Крізь байдужість і біль. Мені досить було одного погляду в очі, щоб побачити душу. І ті душі, які я бачила, були мені не потрібні. Вони були непотрібні нікому, навіть собі. Я не згадаю, скільки йшла. А потім зрозуміла, що так я його не знайду. Ніколи. І пішла топити біль. Було все одно – де і як.
Я не згадаю, де це було. Не згадаю, коли. Так само, як навіки залишаться для мене таємницею люди, що були поряд. Я знаю, що вони були, але це знання ніби чуже, непотрібне... В пам’яті залишилася тільки брудна, обпльована поверхня стола, густий тютюновий дим і запах спирту. А ще – щемляче, тривожне і глухе водночас відчуття приреченості і похмуре обличчя людини, яку так хотів ще раз зустріти Ксар...
- Вітаю тебе, Йоелю.
- Не треба, - поморщився він.
- Так, ти не любиш імена. Але мені ж треба тебе якось називати, а це краще, ніж „гей, ти!” і навіть краще за „о великий!”
- Ти змінилась.
- Ні. Я завжди була такою.
- Не думаю. Повір старому.
- Старому я б може ще й повірила, але не тобі. Твій голос не любить однозначності, твої слова не схожі на мої. Я знаю, ти ніколи не опустишся до того, щоб збрехати, от тільки твоя правда ніколи не стане моєю.
- Хочеш випити? Це не найкраще вино, але міцне.
- Хочу. Давай нап’ємося, Йоелю, до поросячого вереску, а? Давно збиралась, та противно пити самій...
- Тримай.
- Ого, а ти вже добряче приклався до нього! – гірко всміхнулась я і зробила великий ковток з горла. – Справді гидота, - погодилась з його висновком і ковтнула ще.
- А це вже мені, - вихопив він з моїх рук джбан. Довго дивився на мене і нарешті мовив: - Я бачив Ксара.
- Справді? Його? Ти бачив його очі?
- Ні, очей не бачив. Тут був ярмарок, на руїни якого ти якраз встигла помилуватись. А він прийшов на відкриття. Я бачив його здаля, через натовп, голови і спини. Та я не помилився, ти ж знаєш, я не вмію помилятись. Він вибирав собі меча. Пам’ятаю, я ще тоді страшенно здивувався, окликнув його і почав пробиратися поближче, та коли підійшов, він вже зник, хоча я знаю, що він почув мої слова... Так що я не бачив його очей, Кіро.
- Ти бачив не його.
- Та ні, я ж кажу... у вас щось трапилось?
- Нічого. Справді нічого. Просто це не він, от і все. Не можу сказати, що той, хто тепер господарює в його тілі кращий чи гірший. Він просто інший. Зовсім. Він любить вино, мечі і вільний секс без обов’язків, не вірить в дива і ще боїться ворогів. Він не пам’ятає мене і, здається, трохи боїться. А ще... він просто пішов геть, сказавши, що нам не по дорозі...
- От навіть так... Що ж поробиш, буває. Тільки рідко, як же рідко...
- Буває, - гірко всміхнулась я, присмоктуючись до джбана. Я крутила в пальцях забуту тут кимось струну і дивилась у стіну пустими очима. – Скажи мені... не пояснюючи нічого, просто так чи ні, добре? Так от, якщо таке вже було, він, він справжній десь є? Бачиш, я навіть не питаю, де.
- Є, - тихо сказав Йоель, не дивлячись на мене. – Є.
- Як його знайти? Ким він став?
- Ким? Хіба ж я знаю? Я сильніший за тебе, але мені далеко до всевідаючих і всемогутніх. А як... воно тобі справді треба?
- Справді.
- Хто він тобі? Тільки не повторюй, будь ласка, маячню про кращого з ворогів.
- Маячню? Йоелю... не буду, справді не буду. Тому що ти знаєш.
- Знаю? Ідеальний коханець, чоловік-мрія?
- І хто з нас каже маячню?
- Вибач. Бачиш, мені вже давно не було так паскудно, та й погано взагалі... я забув, як це буває, уявляєш? Хоча, в тебе багата уява, - хмуро мовив він. - А ти певна в тому, що кажеш?
- Я схожа на людину яка від нема чого робити грає таким?
- Ну що ж... тоді ти знаєш, що робити.
- Про що ти, Йоелю? Не розумію.
- Є така штука... та що я тобі розповідаю, ти це знаєш краще за мене.
- Ти про Лабіринт? Йоель, я...
- Завтра, Кіро. А зараз... давай нап’ємося, в зюзю? Напевне, я божеволію, а може, просто старію. Мені це потрібно, Кіро.
- А потім влаштуємо бійку.
- Хочеш, спалимо тут все до дідька?
- Напевне, ні. Хай живуть. А от побитися...
- Згоден, так буде краще.
- Хто він тобі, Йоелю?
- Він... майже ніхто, якщо чесно. Але чомусь... чорт, пий, Кіро. Пий. І я вип’ю... Так смішно – я встиг забути, що таке біль... Ех, цей джбан ненормально маленький... нічого, зараз дістану діжу...
- Знаєш, Йоелю, я колись чула, що мерці, на свіжих могилах яких приходять танцювати, мають чудову звичку оживати...
- Це не стосується живих мерців, Кіро. На жаль. Я ніколи не вмів танцювати, але заради такого...
- Віриш – я теж. Тут не могила, Йоель, але – давай станцюємо?
- Тільки доп’ємо цю діжу – і одразу...
ІІ
Лишь тот, кто возьмет себе бесчестье страны,
достоин называться ёё покровителем.
Лишь тот, кто возьмет все беды мира и
положит их себе на плечи, достоин быть царем.
Дао де Цзын
Я отямилась посеред брудної дороги. Пошукала поглядом Йоеля і не знайшла. Потім придивилась і побачила, що в пилу відбились сліди тільки однієї людини – мої. Не згадала, як і чому ми розійшлися. Не хотіла. Там було щось брудне і болюче. І в будь-якому разі там не було Ксара. Я схопила в руки голову, гулку і холодну, як мідний дзвін, і так само пусту. Потім поглянула на руки, вкриті засохлою кров’ю. Я судорожно озирнулась назад, роздираючи поглядом небокрай, і дивлячись на те, чого не хотіла бачити – на попелище, червонуваті відблиски вуглин якого подекуди спалахували в сірих сутінках світанку. Було холодно. Я розвернулась і побрела геть, з усіх сил намагаючись не думати про те, хто спалив оте невезуче селище і чия кров запеклась на моїх руках. Єдине, що вперто і непотрібно крутилось в голові – сумний висновок минулої ночі (Чи скільки ж там пройшло часу? Здається, набагато більше...) – ніколи більше не сяду пити з Йоелем.
Смішно, правда?
Тільки б не заплакати...
Що тут ще лишилось (...недопалене, недонищене, не знекровлене, не...)? Нічого. А отже... Лабіринт, моє прокляття, моя мрія, де колись, неймовірно давно я залишила себе... найсмішніше те, що я зовсім не була певна в тому, що хочу отримати це назад, мені було потрібно зовсім інше, але Лабіринт ніколи не опускався до передбачуваності.
„Ну що ж, - тихо сказала я собі. – Рішення прийняте, час його сповняти. Інакше чого все це варте?”
Я провела рукою по волоссю, згрібаючи розпатлані пасма в якусь подобу хвоста і трохи обтрусила одяг. Безглузде зайняття, та що ж поробиш... інстинкт підготовки. Не знаю, хто і чому вирішив, що місце Лабіринту чітко означене в часі і просторі, і відповідно, є він тільки на горі Проклятих. Лабіринт як повітря – він скрізь. Просто – занадто страшно знати, що ти можеш зробити крок вбік і опинитися ТАМ. Я тільки криво всміхнулась. Як легко не розуміти, що туди приходять тільки з власного бажання, як легко замінювати реальні дива вигаданими і переставати вірити в них. Як це страшно.
„Що ти робиш?” – хрипко спитав хтось неймовірно розумний і практичний в глибині мене. Я тільки розсміялась у відповідь так само хрипко.
Крок, маленький крок вперед, за грань, за... сірі двері Лабіринту, лязгнувши, закрились за моєю спиною, ніби повідомляючи : „От і все. Ти прийшла сюди сама. Так що... отримай заслужене! А ми подивимось.”
- Дивіться, - погодилась я з їх філософією, і на мить мені здалося, що сіра стіна усміхнулась мені. Але тільки на мить.
- Дивлюсь, дивлюсь, - погодився хтось зі мною, і, зітхнувши, додав: - Очі б мої вас всіх не бачили.
- Привіт, - озирнулась я і побачила там чудовисько класичне, таке собі чудо-юдо, одну штуку. Воно мало все, що людська уява приписувала мати середньостатистичному чудовиську: сім голів, п’ятнадцять очей, три хвости, тіло дракона і навіть крила, абсолютно непотрібні в замкненому приміщенні, але ж проти традиції не підеш...
- А, це ти, - зітхнуло чудовисько, відповзаючи від фонтану, навколо якого лежало. – Заходь, гостем будеш.
- Та я вже зайшла...
- Бачу, бачу, - кивнув він і запрошуючи махнув хвостами на фонтан: - Хочеш?
- Горілка? – принюхалась я.
- Ображаєш! Чистий спирт! – посміхнулась мені найближча голова.
- Ні, дякую. Я вже.
- Ну, як знаєш. Я ж, з твого дозволу... – і шість голів присмоктались до цієї „живої води”, а остання, заздрісно поглянувши на них, залишилась розмовляти зі мною.
- Знаєш, ти мене тоді чудово вбила, - повідомила голова.
- Так вже вийшло, - ніби вибачаючись, здвигнула я плечима. Я тоді злякалась як ніколи. Це зараз, роздивляючись чудо-юдо, я могла всміхатись і визнавати, що воно доволі миле. А тоді... масивна туша, сім струменів полум’я з семи голів, розкинуті крила, що закривали ледь не весь простір приміщення... Закляття, кинуте мною, було зі справді страшних. Таке чудове, так бездарно розтрачене закляття...
- Та ні, справді чудово. З часу початку моєї служби тут мене як тільки не вбивали. Але в твоєму виконанні це було справді щось абсолютно дивне!
- Ти не втомився від цього?
- Що ж поробиш, служба є служба. Всі, хто приходить сюди, чекають зустріти чудовисько. Власне, для того я тут і стою. Зустріти, вбити, відчути себе героєм, відчути себе значимим. Але які ж вони нудні, ці герої... суціль мечі і списи. Один, правда, зарізав кинджалом. Уявляєш, я як побачив цього бугая з іграшковим ножиком, сміявся, як навіжений. А він – підійшов і штиркнув. Цікавий був хлопець...
- Він пройшов?
- Ні. Уявляєш, він хотів бути тут охоронцем.
- І що?
- Став, звичайно. Тероризує тепер весь третій рівень вимогами жахливості. Дехто звідти вже збирається перебиратись на сусідні рівні. Кажуть, він один там кого хочеш обламає. Сидить зараз, майструє якихось дерев’яних монстрів. Мало йому справжніх... Каже, буде ще один лабіринт, лабіринт в Лабіринті, уявляєш? Як у Шаоліні, каже. До речі, ти не знаєш, що це? А, не має значення. Так от, старий Страж тільки сміявся з цього всього. Новий прийшов, подивився, по голівці погладив, сказав йому: „Майструй. Старшим будеш.”, а нам – „Чим би дитя не тішилось. Дамо йому Закавулок, хай збочується.” Ні, чудовий він хлопець, хоч і Страж.
- Новий Страж?
- Ага. Він у нас недавно.
- Ніколи не думала, що Стражі змінюють одне одного.
- А що їм, довіку тут сидіти? Відпрацював свої сто років, знайшов заміну, отримав винагороду і – котись звідси, живи.
- Ясно. Тоді я теж напевне покочусь.
- А вбити?
- Ти ж знаєш, що можу. Лінь мені. Пий он краще.
- Добра ти душа. Але – традиції не мені змінювати. Двері відкриває тільки моя смерть.
- Тоді – ти мертвий. Посидиш в раю до наступного гостя, а?
- Дякую, - зраділо чудо-юдо. – Тільки краще в пекло. В рай мене вже посилали.
- Як хочеш. Йди.
- Ух ти... – мовило чудо-юдо, зникаючи. Я тільки криво всміхнулась, похитала головою і побрела далі.
Схема Лабіринту, так само, як і не дуже то й приємні спогади, пов’язані з моїм тут перебуванням, спалахували в голові. Я знала, що в наступній залі мене чекає маленька принцеса, яку треба вбити одразу, тому що монстр тут саме вона, а не п’яне чудо-юдо. Я її вбила. Бо двері Лабіринту, принаймні, більшість їх, відкриває тільки смерть.
Двері. Царство тіней. Одне з найгірших місць тут, як на мене. Це довжелезний коридор, який в будь-якому разі буде для тебе занадто довгим, наповнений туманом, густим настільки, що нічого не видно за кілька кроків, в якому бродять Тіні. Не думайте, що це миролюбні духи предків чи просто відсутність світла. Вони справжні більш, ніж хотілося б. Їхні очі сяють як лампи, і тому вони майже нічого не бачать, хоча тільки це дає змогу побачити їх. От тільки відсутність зору завжди чимось компенсується. Вони чують, як кажани. Скрик чи специфічний ритм кроків – і ти труп. Їх доторки – смерть. В їхніх руках – криві кинджали, скупчення імли. Вони потрібні їм не для того, щоб вбивати, а для того, щоб вийняти з мертвого тіла Тінь і залишити тут. І ти маєш іти в ковзаючому ритмі їхніх кроків, не змінюючи траєкторії руху, наближаючись до них. Час від часу з боків виникатимуть відкриті двері, але за ними тебе чекає тільки смерть. Єдині потрібні тобі двері будуть зачинені. Вони з’являться тоді, коли ти перестанеш думати про щось ще, крім цієї паскудної імли, коли твої очі почнуть світитися, а імла між пальцями збереться в рукоять стилету. Тоді вони виникнуть попереду, і якщо ти, зайнятий іншим, пройдеш далі, вони більше ніколи не з’являться на твоєму шляху...
Я пройшла і вийшла. Пройшла вдруге. І коли старе дерево дверей закрило мені шлях назад, я опустилась на підлогу, скрутившись в клубочок. Щоб руки не тремтіли, я стискала їх в кулаки і сховала в рукавах, ніби не бажаючи показати собі ж свій страх. Я міцно притулялась до стіни, боячись втратити її опору, боячись того, що могло б трапитись і вже майже трапилось, боячись, що я майже залишилась там і не розуміючи, що кинуло мене на дерево закритих дверей. Мені було страшно, страшно вперше за обидва візити в Лабіринт. І та, ким я була колись давно, підняла голову з глибин моєї душі, подивилась на мене пустими, темними очима і спитала:
„Можна я піду?”
„Чому?” – відізвалась я.
„Бо я вже мертва, - лагідно всміхаючись пояснила вона. – А тобі треба жити.”
„Навіщо?”
„Я не знаю, - похитала вона головою. – Не мені ж жити. То можна?”
Я згадала жах сірої нескінченності і глухо мовила:
„Давай підемо разом?”
„Як скажеш, - погодилась вона. – Але вмирати ти пустиш мене.”
„Я не збираюсь вмирати,” - похитала я головою.
„Знаю. Але Лабіринт проходять лише одного разу. Вдруге повертаються по смерть. І саме це замість тебе зроблю я.”
...червоне небо висіло над головою, сяюче червоне небо над чорним віттям дерев. І білий сніг впереміш з палим листям. Вітер, що здуває м’ясо з кісток. Холод, який торкається навіть не тіла – душі. І темні очі звірів, десятків, сотень звірів, один з яких – твій ворог, от тільки ти дізнаєшся про це лише коли він нападе. І тоді – долі секунди, які він витратить на стрибок, аби вбити його. Якщо не встигнеш – кров все одно проллється на землю, але це буде твоя кров. Якщо помилишся, якщо кинешся на звіра першою і вб’єш не того – глядачі стануть твоїми катами. Так має бути – червона кров під червоним небом...
...на першому рівні все просто, перший рівень – це життя і смерть, тут важко помилитись, тут ясні промахи, їх можна побачити і виправити. Другий рівень – рівень приреченості і болю, рівень, схожий на криве дзеркало, в якому відбиваєшся ти і тільки ти, але так, як ти найбільше боїшся. Третій рівень – рівень мрій, його так важко покинути, але варто затриматись, хоч на мить – і помреш. Я дивуюсь безглуздій зацикленості Лабіринту на смерті і – розумію її. За все має бути заплачено. Чужі життя, залишені тут, дають комусь сил сповнити твоє Бажання, твоя готовність платити всім за нього – підтвердження того, що воно тобі справді необхідне. Кажуть, дари Лабіринту ламають людей. Це правда, але не зовсім. Людей ламає сам Лабіринт, а дар – це можливість повернутися. Четвертий рівень – рівень божевілля, рівень переламаної реальності і викривленої свідомості. Є ще один, п’ятий. Той, який проходять вдвох. Найстрашніший з усіх...
...я знала, були часи, коли він був небом, богом, силою. І вони минули. Тепер він – лише частинка Лабіринту, і вже не хоче ні більшого, ні іншого. Я пам’ятаю його очі – дзеркало світу. Я пам’ятаю його руки – зламані скелі. Його слова мандрують навколо нього, він неймовірно давно сказав їх всі, але вони відмовились іти, вони залишились з ним, зламаним старим, який забув себе і не зміг перестати собою бути. Він говорить не розкриваючи вуст, блудні слова просто збираються навколо нього, і це страшно і правильно. В його владі – те, хто і що піде з тобою поряд і ким (чим) саме воно буде, і що принесе тобі – життя чи смерть. Його називають Сповідачем, бо люди зазвичай намагаються розказати йому власну долю, і довести, що їх справа – виключна, важливіша за все, що він має їм допомогти, що... Вони рідко бачать слова, що складаються навколо нього, вони бачать тільки стомлену посмішку і вважають, що перемогли. Дарма. Раніше я теж щось пояснювала йому. Зараз... зараз я просто схилилась в поклоні і сіла біля його ніг читати гру слів. Але слова не ворушились.
- Хто буде моїм Супутником? – спитала я.
- Я, - відповів він, встаючи з потертої ковдри, і з сірого вбрання його посипався пил...
...темні хвилі неіснуючого на світі моря накривали з головою, і захлинаючись водою і криком я рвалась вперед, тягнучи за собою неймовірно тяжке, хоч і сухорляве тіло Сповідальника. Він міг плисти сам, він міг іти по воді і нести мене на руках. Він міг майже все. І не робив нічого. Як завжди. Він теж захлинався водою і втомою, його тіло вигинало дугою, але його очі дивились зі спокійною цікавістю – мовляв, скільки протримаєшся? Я тільки скреготіла зубами і штовхала його вперед. Він – сволота, але він в своєму праві. Бо Супутник може вбити гостя коли схоче, та смерть Супутника стане смертю гостя. І тому я, захлинаючись і проклинаючи все на світі, тягнула його на собі, замість того, щоб кинути тут. Одна з найнеприємніших рис Лабіринту – це те, що тут все – занадто, хоч трошки, але більше, ніж ти можеш витримати...
...на підлогу гучно хлюпались краплі крові з пораненої руки. Під розірваними сухожиллями коліна повільно натікала калюжа. Я зло подивилась на Сповідача. Якби він відійшов вбік, як я просила його, мені не довелося б витягати його кістки з пащі Кам’яної Квітки, неймовірно повільної тварюки, яка ніколи не змінює напрям руху і з’їдає на своєму шляху все, навіть камінь, за що й отримала таке гарне і абсолютно не відповідаюче дійсності ім’я. Хоча... може, воно й справді було з каменя.
Я тільки стомлено похитала головою. З таким Супутником... а, що ж тут зміниш... І я робила те, що мені залишалось – потягнулась пальцями до ран, збираючись впевнити їх в тому, що час поквапитись з виліковуванням.
- Ні, - спіймав мою руку Сповідач.
- Я не зможу йти, - ледь стримуючись, аби не розказати йому все, що думаю з цього приводу, відізвалась я.
- Можеш спертись на мене...
...я йшла тільки тому, що вже не могла спинитись, що відсутність болю здавалась страшнішою за сам біль, що сотні монстрів, що бродили навколо, не здавались вже більше ні небезпечними, ні огидними. Я кивала їм, бо губи вже не розліплювались, аби виплюнути вітання, і вони кивали у відповідь, не питаючи нічого йшли далі, як старі знайомі, і це було правильно, і це могло бути тільки так. Навіть рука Сповідача починала здаватись частиною мого тіла. Я робила все, що треба і як треба, не замислюючись і не зупиняючись. Та, ким я давно перестала бути, пам’ятала все занадто добре, і я ховалась за її знанням від розуміння. Лабіринт ламає людей. Я знаю. Одиниці просили в Стража те, заради чого входили в ворота Лабіринту...
...тонкі, сухі губи Сповідача розсуваються і натужно вимовляють щось. Я не чую, що саме. Тоді його руки протягують мені щось і я беру, і тільки потім усвідомлюю, що це – ліра. Подиву не має. Ліра – то ліра.
- Грай, - каже Супутник.
- Що? Я не вмію, - хитаю я головою, пестячи рукою темне дерево.
- Це не моя проблема. Ти взяла її в руки і маєш подарувати пісню, яка сподобається не тобі чи мені – їй, інакше вона подарує тобі смерть.
- Ясно, - погоджуюсь я. – Чого ж тут не розуміти...
- Грай, - розтягаються в посмішку сухі, порепані губи.
- Зараз. Тільки скажи мені, старий, - ким був той, хто будував Лабіринт?
- Богом, - відповідає він.
- Так ось чому він мріяв про смерть...
- Ні, - каже Сповідач, але його слова не мають значення. Мої пальці торкаються ліри, як торкались свого двогрифового монстра пальці аеда, вириваючи стогін і плач, вириваючи пісню з м’ясом, з кров’ю...
...він каже мені:
- Ти молодець, - і довгі, тонкі пальці, схожі на гілки сухого дерева торкаються мого волосся.
- Ти мене вб’єш? – питаю я, піднімаючи на нього очі.
- Так, - каже він.
- Ти знав це з самого початку? Але тоді чому пішов зі мною?
- Бо більше ніхто не зміг би це зробити.
- Дякую, - кажу я, і мої руки охоплюють його тендітну шию.
- Ти хочеш померти зі мною? Твоє право.
- Так, - кажу я, знаючи, що це не правда. Слуги Лабіринту ніколи не вмирають. Принаймні, не в ньому. Причина була інша, і її ніяк не можна було розповідати дивному старому з неможливо пустими очима. Якщо він вб’є мене, я загину зовсім. Якщо я його – тільки та, ким я була. – Пробач, - кажу я йому, стискаючи пальці. Я неймовірно сильна зараз, я могла б розкришити камінь і залізо, та тут тільки плоть, хоч і не набагато від них крихкіша. І радісний, абсолютно щасливий сміх тої, ким я була, заповнює все навколо.
„Дякую, - вклоняється вона мені. – Я навіть не мріяла так померти!”
Мені неймовірно хочеться щось їй сказати, щось справжнє, але що кажуть тим, хто вмирає замість тебе? Всі слова здаються пустими і зайвими, потрібно щось зовсім інше...
А вона сміється, сміючись, цілує мене на прощання, сміючись, іде геть. Тіло старого Сповідача падає біля її ніг, вона хитає головою і не озирається.
Я мовчки дивлюся їй вслід, я тепер порожня, я – відлуння її кроків. Дивлюсь і судорожно намагаюсь згадати, навіщо прийшла сюди...
Я зайшла в залу Стража і всміхнулась. Дари лабіринту ламають людей. Ну і що? Я вже зламалась. І от-от розіб’юсь на малесенькі уламки, які нікому буде збирати. Крок вперед. Спалах свічок. Постать, що виринає з пітьми тобі назустріч. Неймовірно знайома постать, але справа навіть не в ній (...це не він...), а в очах, жахливо схожих, жахливо справжніх... Хіба таке може бути?
- Я Кіра, - кажу я і вдивляюсь в його очі. Впізнав? Згадав? Замислився? От тільки по його обличчю, такому знайомому обличчю ніколи не можна було прочитати відчуття, якщо він не демонстрував їх.
- Ти прийшла, - погоджується він з усім одразу і тонкі губи перекривлює посмішка. І я майже вірю тому, чому вірити боюся...
- Як бачиш, - радісно кажу я, усміхаючись у відповідь.
- Чого ти хочеш, відьмо? Влади?
„Як страшно. Він каже не свої слова. Він каже слова Стража. Я йшла не за цим. Я вже знайшла єдине, необхідне. А він пропонує безглузде...”
- Сили?
„Нащо вона мені? Я і так маю її більше, ніж потрібно.”
- Любові?
„Можливо, Ксаре. Але не тієї, що ти збираєшся тут дати.”
- Знання?
„Залиш його собі.”
- Ти повіриш, якщо я скажу, що прийшла до тебе?
- Через Лабіринт? Ні.
- І дарма, Ксаре.
