

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	712
Творів:	10694
Рецензій:	16234

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Оповідання

Відчинене вікно.

© Остап, 28-02-2007
Коридор підступно розхитувався. Чи, може, трусився? Чи сіпався від нетерплячки? Словом, аж ніяк не стояв на місці, що йому слід було робити. Андрій непевним кроком просувався по цьому хисткому місці. Його компанія мала стійку традицію – напиватися у вівторок і в суботу ввечері. Був якраз один з цих відзначених днів. Зрештою, неважливо – субота чи вівторок. Факт в тому, що Андрій відчув, що пити йому більше не можна і вислизнув з кімнати. Так ставалося щоразу, коли він відчував цю межу. В хлопця з’являлась незборима потреба покинути своїх п’яних друзів і піти до якоїсь знайомої дівчини, присісти чи прилягти в неї в кімнаті і говорити. В цей момент Андрію здавалося, що говорити він може багато і дуже розумно. Гуртожиток був збудований за блочною системою. І ось, не відійшовши далеко від рідного блоку, скосивши свій невизначений погляд праворуч, хлопець побачив, що бічні двері в сусідньому блоці розчинені навстіж і світла там нема. Він зупинився, намагаючись второпати ситуацію. В принципі, нічого особливого тут не було, проте… Цікавість вхопила його за носа і потягнула за собою. Андрій увійшов у приміщення блоку, де знаходились душ, туалет і раковина. Виявилось, що в кімнаті дійсно темно та тихо. Мешканців – ні слуху, ні духу. Через розчинені всередину двері не було видно великої частини приміщення, тому цікавість ще раз повела Андрія за носа і він вступив всередину. Першою, що впала в око, була чиясь присутність. А ще – сигаретний дим. В кімнаті було дійсно дуже темно, бо роль єдиного джерела світла відігравала лампа із блоку. Розмиті контури меблів підводили до самого вікна, що представляло собою мало не квінтесенцію темряви з ледь помітним відтінком синього. Біля шибки, спиною до хлопця, стояла людина. Її обриси дуже приблизно і нечітко вимальовувались наче десь далеко, а зовсім не в кількох метрах. В руках у присутнього присвічував вогник цигарки. Андрій хитнувся – смикнулась кімната. Він подумав: “Хто ж це може бути?” Хлопець пригадав, що тут, по ідеї, живуть троє дівчат. А ще йому було відомо: в гуртожитку курити суворо заборонено. З такими знаннями, він промовив: – И-и-и… а-а… Хто там? На його думку, саме такі слова найкраще пасували ситуації. Силует в темряві повернув голову, і вогник сигарети націлився на гостя. – Цигарку хочеш? – пролунало запитання з боку вікна. Андрій відзначив, що голос скоріше чоловічий, ніж жіночий. … “ніж очей” – сіпнулась кімната. Хлопець теж хитнувся. – Та нє, в мене свої є, – зітнув плечима. – А що, тут можна курити? – Можна, – кивнула постать і повернулась знову до вікна. – Все можна, аби здоровий був. Підходь ближче. Гість, незграбно намацуючи опору в темряві, почав просуватися вперед. З близька виявилось, що вікно відчинене, і пітьма, яка знаходилась за шибкою, вражала ще більше своєю густиною і матеріальністю. Хлопець зупинився, радісно знайшовши підвіконня під руками, і поглянув на невідомого. Нічого істотного, окрім зчорнілих обрисів і, наче самого по собі літаючого вогнику, він не розгледів. Хоча можливо… якісь латки білої шкіри… прозирались, намагались продертись крізь моторошно безнадійний колір оточення, але світ мерехтів перед очима. “Дивно, так близько і нічого не видно. Знаєш, що поруч людина проте… зовсім поруч, проте. Навпроти темрява.” Андрій раптом згадав, що п’яний і межа близько, і що, за його ж власною ж точкою зору, думати в нього зараз виходить значно гірше, ніж говорити. Парадокс, але правда. – И-и-и… Найкращі слова. – Я слухаю, – спокійно сказала людина. – Як тебе звати? – потрапило на язик знайоме питання. – Янус. – Ти Нус? Це з якої країни? – Янус – бог такий римський був, – роздратовано. – О, вибач. Я в міфології не розуміюсь, – знітився хлопець. – А ти де живеш? – Ти що, зі служби перепису населення? – Ой, нє. Ну, просто тут дівчата живуть, а ти на них не схожий. – А на кого я схожий? – поцікавився незнайомець. – Е-е! Я теж такі питання люблю, – посміхнувся інший. – На кого, на кого. Логічно: якщо не на дівчину, то на хлопця. Хоча я би сказав радше на тінь в пітьмі. Парадокс, але правда. – Цікава версія… Ти що, п’яний? – сказав силует. – Ну, так. Але це не заважає моєму здоровому глузду. – Ти дивись – на старості завадить. – Живу сьогоднішнім днем. А взагалі, це вплив суспільства. Що зробиш, коли в нас з хлопцями традиція – пити по вівторках і суботах. – А дівчата є? – запитала тінь. – Є. Але не з нами. Десь є. Правда я їх не знаю. Так – бачив щодня. Силует людини у пітьмі погасив окурок до підвіконня і викинув кудись вбік. Від цього Андрій спохопився і потягнувся за власною цигаркою. Витягнув її і, втупившись в темряву, прикурив. – Слухай, – прийшло йому в голову блискуче запитання. – Чому ти не викинув окурок у вікно? Смітиш в кімнаті. – Не можу, – ворухнулась постать. – Там людина. – Яка людина? Де? – глибоко затягнувся Андрій, вже відчуваючи, що курити він насправді не хотів. – Там. Сліпоглухоніма людина. Вона нас не чує, не бачить, але ти можеш її торкнутись, – спокійно пояснила тінь. – Ти хочеш сказати, що за вікном в цій імлі хтось сидить? Ще й сліпоглухонімий? Але ж ми на сьомому поверсі! Вона що, в повітрі висить? – На чому висить? Ти, мабуть, фантастики перечитався. Хто її там підвісить? Упала би. – Ну то як? – Андрій був розстроєний через те, що його високий інтелект зазнав поразки. – Ця вся непроглядна пітьма і є сліпоглухонімою людиною, – поважно провадила постать. – Ми її також не бачимо і не чуємо, бо справді: що ми в змозі сказати про неї, про її думки, погляди на життя, характер. Ні слова, ні звуку, ні погляду. Ми зовсім її не знаємо. Ось вона – абсолютна темрява для нас. – А-а. Я зрозумів – це твої фантазії! – зрадів несподіваному висновку Андрій. – Які фантазії? Не віриш? Можеш торкнутись її, – обурився голос поруч. – Як? – Простягни руку у вікно – переконаєшся. Хлопець з недовірою глянув на тінь. “Ага, зараз я нахилюсь, а він як штовхне мене із сьомого поверху вниз. На асфальт. Чорт його знає цього… Носа… Єноса.” Проте він все ж таки вирішив довести незнайомцю, що не боїться, що розчинене вікно в пітьму – це лише невдалий символ, порівняння. Він міцно вхопився лівою рукою за підвіконня і правою потягнувся в безвість. Спочатку пальці, потім долоня і майже до ліктя кінцівка зникла в непроглядній темряві. І її хтось торкнувся. Своєю чужою, невидимою рукою. Андрій відсахнувся. По тілу пробігли мурашки, зібрались на голові і вхопились за волосся, що стало дибки. Він взявся перелякано потирати тільки що врятовану руку. – Ну що, переконався? – повчально промовила тінь поруч. – Які ці люди кумедні! Їм завжди треба переконатись – ніколи на слово не повірять. Та якби ж лише це. Навіть, коли вже покажеш, поставиш перед носом, даш помацати, то людина скаже: “Ага, дійсно це правда!” А потім забуває і знову не вірить. Найкращий спосіб: по спині ломакою. Сунеш у вогонь: “Ой!” “А що пече? Зрозумів тепер?” Отоді може повірити – через біль. Але все одно забуде. Жінки, наприклад, забувають, як то боліло при родах. – Ти що викладачем в університеті працюєш? Андрій вже не розумів, що доречно говорити в таких ситуаціях. Звичне “и-и-и” навряд чи врятувало б. – Не скажу. Кожен заробляє як може. Хлопець не зміг докурити. Він мовчки загасив недопалок у підвіконня і викинув десь набік. До горла підібралась нудота. – А що він там робить, цей сліпоглухонімий? – Андрій вирішив якось підтримати розмову, хоча хотілось чимскоріш забратись звідси, та ноги не рушали з місця, наче у звірятка, котрого цікавість вже завела на неминучу смерть. Ноги затерпли, пустили коріння в цю пітьму, і тепер, щоб втікти потрібно було чимось жертвувати. Хлопець раптом побачив, як він безногий виповзає із кімнати. – Він? Нічого такого. Просто живе. Хто знає, як він там живе… Може, в нього в середині цілий всесвіт і він зайнятий ним. В кожному з нас є цілий всесвіт, але ми його погано помічаємо, бо маємо справу з цим світом – перед очима, який займає весь наш час, який нам заважає осягнути всесвіт, вічність у кожному з нас. А сліпоглухонімому цей світ не заважає. Він може в повній мірі пізнати своє внутрішнє безмежжя. – Ти думаєш, якщо ми про нього нічого не знаємо, то можемо вигадувати все, що заманеться і називати це правдою? – Андрій навдивовижу чітко розумів все сказане. Або ж воно було дійсно простим. Або страх, що майже біль – дає силу повірити. – А чому би й ні? – незворушно сказала тінь. – Ми про все так можемо сказати. Я маю на увазі… Та-а, довго пояснювати. Хлопцю здалось, що він таки побачив, як постать махнула рукою. Але очі, не дивлячись на довгий час, не звикали до темряви. Як і раніше стояла густа пітьма. Нічогісінького, окрім ледь помітних обрисів. “Як тут зробити світліше?” – Словом, мрії збуваються, тобто наші уявлення. – І хто створив цей його внутрішній всесвіт? – допитувався Андрій, і його вже направду нудило від цих запитань. – Ніхто. Він з ним народився. Він сам – всесвіт. Я ж тобі кажу – не в темряві. А сама пітьма – людина. Уяви собі: може якраз таким є наш Бог, всередині якого ми і наш світ. Ми всередині безмежжя сліпоглухонімого Бога. – Що за дурня? Нудота – прагне вивернути тіло навиворіт. – А може всередині нього величезна чорна діра, – чорний із синім відтінком голос різко став відчуженим і одразу ж знову перейшов на спокійний і людський тон. – Знаєш, як люди багато в собі тримають і приховують. А кудись же це все треба дівати. От якраз у чорну діру і скидають. Там все стискається до неймовірної густини. Ну майже зникає. Бідні люди. Це ж треба тримати в собі чорну діру. Тінь начебто хитнула головою і кімната теж сіпнулась. “Люди – такі кумедні.” Андрія обійняв страх, що майже біль. Йому зненацька більш за все в світі захотілось освітити нарешті цю трикляту кімнату. І хлопець згадав про запальничку в своїй кишені. Ця думка блискавично пробігла по якомусь внутрішньому екрані. Потім ще і ще раз, все повільніше і повільніше. Гігантськими літерами неймовірного шрифту. Хлопець потягнувся до кишені, не зводячи погляду з тіні поруч. Він згадав, що коли припалював собі сигарету, то дивився лише на вогник і тому нічого довкола не помітив… – Люди – взагалі не люди, а такі собі оболонки, які виникли внаслідок тиску оточуючого світу на їхні всесвіти… Хочеш мене побачити? Останніми словами чорна постать застала Андрія зненацька, але той вже не хотів тратити часу на зайві слова. Чирк, чирк – запальничка не одразу видала вогонь. Світло! Взяло на себе багато надій. В темряві перед ним був… було… була… /Андрій заплющив очі. Мить зупинилась і стала хвилинами. – Дозволь я візьму цей час – я недоказав. Знаєш, чому наш Бог сліпоглухонімий? Тому що, коли ти робиш зле – він не бачить, коли кажеш погані речі – він не чує. І Бог нічого тобі не говорить. Поки ти тут, в цьому світі, ти бачиш його діяння. Ти думаєш скільки ти Богу винен? Все. Все, що в тебе є, що ти отримаєш – ти винен Богу. А ще в Бога нема іншого Бога, бо сліпоглухонімі живуть лише у своєму внутрішньому всесвіті і завжди самотні. Ось така лекція. Взагалі-то, це мені бабця розказувала. Коли мертвою була./ В темряві висіла невеличка чорна куля, всередині якої ледь помітно ворушилась чорна гуща, ніби суміш паскудних думок. Хто тут цю кулю підвісив, чому вона не падає і головне: де людина в котрої мав би бути хоча б рот, щоб говорити весь цей час – не було ясно. Зате було значно ясніше в матеріальному плані – від вогню запальнички куля виглядала переконливою реальністю. Нудота піднялась вверх до горла, але не вийшла природним шляхом, а заполонила мерзенним потоком мізки, перелопативши всі думки, уявлення. Андрій заплющив очі і почав падати. /В кожного всередині чорна діра!/ Він падав і падав. 2006 р.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.0222051143646 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Відчинене вікно.

Хлопець у кімнаті дівчат - це не така вже рідкість