Цього дня окупація простору почалася з настирливого дзвінка та приглушених чоловічих голосів за потойбіччям дверей. Через якусь мить це продовжилося безліччю натоптаних слідів підошов, натрушеною грязюкою від піску, куснів глини та цементу на шматках церати та встелених доріжками клаптів газет, які незабаром перетворилися у скуйовджені та зібгані неправильної форми паперові пістряві кулі. Вчора, коли Христина самотужки повідсувавши меблі з-під вікон, старанно позастеляла всі килими у кімнатах та прихожій, ще здавалось, що цей покров витримає. Не витримав. Коли ж до того всього ще додалися звуки ударів молотів та автоматичних ключів-дрельок, що, ніби сверлячи, відкручували шруби на завісax віконних рам, а пізніше висадження вікон з їнього місця призначення та розбиття балконної стіни вітальні, настав справжній хаос. Тривало це все якихось півгодини. Після цієї процедури басисті голоси повідомили, що робота продовжиться приблизно через дві години, бо зараз треба ще висадити вікна в інших квартирах, а потім буде час обідньої перерви, і декілька пар важких, ніби гусениці танку, підошов знову протупотіли по підлозі, вже у зворотньому напрямку, тa зникли за кордоном коридорних дверей. Двері гримнули, впав важкий засов, декілька разів клацнуло від повороту ключа в замку і...знову наодинці зі своєю самотністю..
Tиша. Та якась не така, інша: лише завивання вітру та жодного живого звуку навколо.
Вже від самого ранку надворі різко охололо, небо було ясним та сонячним, тільки гострий поривчастий вітер, що атакував всi перешкоди, які стояли на його дорозі, сповіщав, що звідкись з-понад Північної Атлантики насувається зима: її арктичний колючий подих було відчутно надто сильно, надто просякнутим був етер запахом сирої, вже підмерзлої землі та початком тління всього, що впало на неї. Аякже, вже ніби й час: у день Всіх Cвятих так інколи буває, що температура різко опускається і випадає сніг.. Христина відчувала, що саме так буде і нині, 1-го листопада, хоча ясне сонячне світло ніяк не намагалося видати таємниці і задуму природи. Але від Геллоувіну можна очікувати всього найнесподіванішого. Вона продовжувала свою обсервацію квартирного простору: крізь діри у стінах, які ще декілька хвилин тому називалися вікнами, вривався справжній ураган, від його зловіщого танцю утворювалися протяги, котрі, здавалося, видовжують не лише темний тунель коридору, але й бронхи, наповнюючи легені задушливістю; у кімнатах стояло справжнє торнадне стовпотворіння з клаптів газет, наметеного з-надвору опалого листя та величезних хвиль целофанового моря, котрим були прикриті меблі від пороху та штукатурки. Все кружляло, хвилювалося, дихало і стугоніло. В квартирі стало страшенно холодно. Христина одяглася у зелену курточку та натягла аж на самі брови власноручно виплетену минулоріч червону шапочку (таку ж вона, тільки чорну, сплела своєму чоловікові, коли той збирaвся у відрядження). Холод розповзався по тілу так, що залишалося лише дихати у шалик та заворожено і зацепеніло споглядати те, що мимоволі, ніби під диригування самого "Маестро божевільних креацій", космічного хаосу, відбувалося: ось вітальня - квіти у вазонках від щипких та безпардонних зачіпань вітру ніби зіщулилися і пригорнулися одне до одного, утворюючи собою однорідну і рідкісну вже на цю пору року зелену пляму араукарієво-фікусово-пальмово-папоротної маси, такої собі переміксовано-переплетеної зграйки беззахисних (адже для домашних рослин у їхніх тепличних умовах цей холод був чимось небаченим, чимось таким, що можна було прирівняти до природніх катаклізмів); сірі хвилі целофану щоразу здіймалися все вище і вище; газети і все, що кружляло разом з ними, протяг немилосердно вигрібав на вулицю - тільки й видно було, як вони, наче в десять разів збільшені чорнобілі ластівки з роспростретими крилами, ширяли то вверх, то вниз у сонячнім промінні, то взагалі кудись зникали за обрієм багатоповерхівок; всюди воцаривcя страшенний безлад - від піску з глиною постала завіса куряви і... якось раптом все стихло..
Христина не усвідомлювала, скільки часу вона простояла отак, дивлячись на цю шалену, божевільну гру предметів і природнього явища - це сприймали лише зір, слух та доторки до самої себе..
Ось вона стоїть наче паралізована посеред вібрацій повітря і кімнати з втупленим поглядом за межу, бо як такої межі вже немає: стіну знесено, вікна вирвано, видно лише позосталі батареї як силует, що нагадує ребра кістяка, на котрий вона дивиться і бачить, як крізь нього просвічується стіна і вікна сусіднього будинку, понад яким у повітрі пролітає ще якимсь дивом збережений залишок павутини та голубині пір´їни, гвинтокриле кленове насіння, що мерехтливо крутиться у швидкісній спіралі, подібне на жовтявого метелика, і поволі, наче на парашуті, виглядає собі місце, куди б це краще приземлитися; вслухається у сухий та дзвінкий шелест ще невтраченої і неосипаної з гілок золотої нумізматичної колекції берез (пізніше вони сповна заплатять цим скарбом за свій зимовий спокій); вдивляється у перші сиві хмари, що ніби каравелами пропливають на тлі ультрамаринової глибіні...
Холод дедалі більше нагадує про себе. Христина опам´яталася, пішла на кухню. Єдине, що вона може зробити для зугріву своїх промерзлих кісток, це закип´ятити собі води задля улюбленого карамельного чаю з молоком під назвою "ірландський крем" та випити склянку ще торік переданого з Мельбурна її чоловіком через знайомих австралійського "Hardys XO Brandy". Вона поглянула на свої руки: під зморщеною від холоду білою, аж прозорою шкірою виднілися тонесенькі прожилки капілярів та просвiчувалися блакитні вени. Доторків вже майже не відчувала, і тому, коли ошпарила пучки oкропом, не відразу збагнула. Потім довго трималася обома руками за гаряче горнятко, щоб руки трохи відійшли та загрілися. Pобітники чомусь не поверталися, а квартира і надалі жила своїм стихійним життям. Єдине, що в цей момент їй страшенно захотілося, так це витягти зі шуxляди креденсa надіслані колись чоловіком привітальні листівки з Нової Зеландії, забитися у куточок дивану, підібгати під себе ноги, запалити циґарку, і, потягуючи бренді, помалу роздивлятися краєвиди природної новозеландської сценерії. Такий коньяк (бо це таки коньяк, хоч і має офіційну назву бренді і не є оригіналом французького коньяку) треба пити дуже-дуже повільно, ось так - щоб було відчутно, як він поволі вливається у тіло, вростає у нього і шириться приємним теплом по жилах, потрібно відчувати кожен його ковток на смак і запах, який нагадує кору тисячолітніх дубів. Цей аромат проповзав під саму шкіру і просочувався aж до самого мозку. Христина заплющила очі. Картинки і звуки уяви змінювалися, наче слайди.
Ось вона бачить з висоти пташиного польоту неозорі плантації садів ківі, трохи далі - височенні гори, льодовики та фйорди, зелені, ніби справжні альпійські луки зі стадами овець та смерекові ліси, гірські небезпечні ріки. Вже згодом вона чує плескіт хвиль та ритмічні удари в бубни: це маорські хлопці з розмальованими y чоpнi візерунки обличчями, засмаглі напівоголені тіла яких ніби нагадували колір коньяку з іскрами сонця, танцюють свій ритуальний войовничий танець. Бубни стихають і переходять у повільніший ритм. Дівчата-маорки зi заквітчаним чорним, наче смола, розпущеним волоссям, з граційними та ладними рухами, співаючи, починають свій гойдливий, ніби наслідування рухів човників на хвилях чи то польоту альбатросів, хоровод... Потім, коли настали сутінки і небо з океаном запломеніли останніми сонячними відлисками, музика і барабан стихли... Знову удари хвиль на піску і звідкись ніби зі самої безодні праокеану, чи то зі самого нутра душі почулося щось таке пронизливо довге і тривожно-глибинне - це почали співати кити... їх тут зараз багато: в цю пору року вони припливають сюди, долаючи відстані у декілька тисяч кілометрів з Північної півкулі, і перебувають у цих водах Пацифіку біля узбережжя Зеландії та Австралії майже все літо. На піщаному березі запалало велике вогнище. Співи китів змінюються ударами бубнів, войовничими криками маорів та горланням маорок, під час якого хлопці насідають зі слолоскипами в руках у свої рибацькі човни - каное Вака, і поступово зникають у темряві океану. Сьогодні боги дали їм дозвіл для полювання...
Далека пісня маорських рибалок та китів повільно переходить у стогін протягу..
Христина підводиться з дивану і прямує на балкон. Поволі отямлюється і пригадує, що сьогодні 1-го листопада, День Всіх Cвятих... Сьогодні вона через цю кляту реконструкцію (бач, іншого терміну у них не знайшлося) не пішла на цвинтар.
Знову здійнявся сильний вітер, лише тепeр замість грайливого сонячного проміння в повітрі кружляє, танцює безліч густих і лапатих сніжинок... Ось і зима... Котра година? Вже сутеніє... Так-так, вона піде на цвинтар завтра... Післязавтра вона відвоює окупований ремонтом свій життєвий простір. А завтра буде дуже тихо і погідно, лише ворони, наче розсіяні зернятка чорного перцю на білій сніговій скатертині, будуть доповнювати своїм виглядом та карканням смиренний краєвид, сплетений з контурів гілок, хрестів та тіней... Так, він прийде сьогодні до неї уночі, вона знає, вона впевнена, буде чекати. Він прийде, щоб покликати її у подорож навколо світу, про яку вони так часто впродовж всього свого подружжя мріяли. Aдже ще є час - Геллоувін ще триває.. Вона стоїть на балконі, немов на сцені абсурдного театру, кулісами котрого слугує хаос і розбиття, тотальна руйнація, вся відкрита світові, мріє, погойдуючись, і ніби хтось навпроти, з даху сусідньої багатоповерхівки, вже дуже довго пильно впивається у неї поглядом і готовий зараз же змахнути крильми і пристати біля неї. Най сутінки лише остаточно впадуть..
