(головні засади версифікації та поетичної техніки для початківців)
Для будь-якої творчості – проза то, поезія, живопис або кінематограф – талант і бажання ніколи не були і не будуть достатньою умовою, якщо твір претендує на мистецьку цінність. Двома «китами», на яких споконвіку тримаються всі види істинного мистецтва, є талант (здібності, обдарування, Божа іскра) і праця над собою. Які б довершені форми не бачив у своїй багатій уяві майбутній скульптор, він не зможе їх утілити в життя без елементарних знань про камінь або глину, про те, як піддаються вони різцеві, з якою силою і швидкістю слід працювати з матеріалом. Звичайно, відповідних знань про техніку можна набути суто емпіричним способом – шляхом довгих спроб і помилок, самотужки. Такі приклади в історії є – Катерина Білокур з Богданівки, Серафіна Луї з Санлісу тощо. Однак ці випадки вельми і вельми поодинокі. Ми схиляємося до думки, що і Катерина, і Серафіна від природи мали надтонкі відчуття смаку, міри і самокритики. Більшість же людей цими якостями у належній мірі і гармонії від природи не наділені, а тому в творчих пошуках спираються на досвід своїх попередників, або продовжуючи їхню мистецьку традицію, або заперечуючи її – саме так, згрубша, з’являлися і з’являються різні мистецькі школи, течії, напрямки.
Творець-початківець на своєму шляху до мистецтва нерідко припускається хибного уявлення, що його творчість являє собою певну мистецьку цінність уже завдяки самому факту свого існування. Початківці наївно думають, що ідея взяти до рук ручку і написати вірша може «являтися» винятково справжнім поетам. Їм часто здається, що бажання написати вірш – це не що інше, як знак згори, рука провидіння, глас Божий. Між тим, термін «графоманія» також означає непереборне, маніакальне бажання писати – і завдяки, і всупереч усьому. Оперуючи певними біографічними даними про митців, яких не визнавали за життя, а визнали тільки по смерті, початківці схильні ототожнювати себе з ними, утверджуватися в думці, що їхні твори зрозуміють тільки майбутні покоління. Трапляється, що невизнані поети і прозаїки починають поляризувати поняття «вірші» і «поезія», «мистецтво» і «стан душі». Такі автори у відповідь на критику завжди готові заявити, що ні на що не претендують, а пишуть буцімто тільки для себе та найближчого кола близьких і знайомих. Сміємо припустити, що вони обманюють – і себе, і своїх читачів. Авторам-початківцям також дуже властиво плутати версифікаційні хиби з нібито власним неповторним стилем, якому якраз і властива кострубатість, немотивованість, а подекуди й граматичні помилки – мовляв: Я такий! Дуже часто у своїй т.зв. «критичній практиці» мені доводилося стикатися з думкою, що писати треба винятково «так, як Бог на душу положив», а всі оці рими, ритми й наголоси – то дрібниці у порівнянні з їхньою деміургічною місією. Апологети цієї хибної гіпотези вперто не хочуть зважати на різницю між задумом і втіленням, між бажаним і дійсним, часто в якості аргументу наводять свій піднесений емоційний стан (натхнення), стверджують, що писали з великим хвилюванням, плакали тощо. Між тим, сильна емоція автора сама по собі далеко не завжди породжує справді вартісний твір мистецтва, адже справа тут не в сердечних трелях (яких читач не почує), а в тому, якими ж словами автор розповів про ці трелі – ретельно добирав їх, чи хапав просто з обмілин власної свідомості, з верхніх прошарків маскультури.
В будь-якому випадку, авторові-початківцю варто завжди пам’ятати дві тези:
1) кожне сприйняття тексту – суб’єктивне апріорі; 2) суб’єктивне – не означає «неправильне». Прогрес, рух уперед, або навпаки регрес, деградація залежать від дуже багатьох чинників – виховання, досвід, поріг чутливості, самокритика, самоіронія, здатність до навчання тощо. Однак ми схильні вважати найголовнішим чинником уміння почути думку, відмінну від власної. На цьому, певно, й базується робота усіх на світі літературних майстерень, семінарів та практикумів з поезії – дізнатися, що про тебе думають інші з метою самовдосконалення, вибору шляхів і орієнтирів тощо.
Звернемося до основ техніки і версифікації.
Силабо-тоніка. Якщо ви пишете не верлібри, а сповідуєте споконвічну українську традицію, то, швидше за все, ви творите в рамках силабо-тонічної системи. В основу цієї системи покладено принцип чергування ритмічних акцентів у віршовому рядку. Тож, у силабо-тоніці найбільше значення мають рима, ритм і наголос.
Рима – один з найперших підводних каменів, який чатує на човнярів-початківців у бурхливих і часто підступних водах віршописання. Від того, настільки вправно ви дібрали риму, залежить майже все. Адже в силабо-тоніці образність і техніка мають перебувати в такій же ідеальній рівновазі, як динаміка й деталізація оповіді в прозовому творі. Рима звертає на себе чи не найбільшу увагу читача, адже саме в ній найчастіше й ховаються найяскравіші місця тексту. Існує багато класифікацій рими за різними ознаками. Однак ми зупинимося на найбільш загальних місцях і розглянемо особливості вживання точної рими. Дієслівних рим (робити – любити, ношу – прошу) бажано уникати, адже це, як відомо, найприкметніша ознака т.зв. поетичного школярства. Дієслівні рими найбільш притаманні усній народній творчості ХVІІІ – ХІХ ст.. Також варто уникати римування іменників з іменниками (тінь – лінь), прикметників з прикметниками (білий – цілий), а також слів одного роду, числа й відмінка (олівець – гонець, нічка – свічка). Найкращим буде римувати різні частини мови (косИ – просИ), а якщо й римувати слова однієї частини мови, то принаймні не того самого роду, числа, відмінку (ніч – свіч, душа – гроша). Варто також зважати на те, щоб відкритий склад римувався з відкритим, а закритий – з закритим, хоча це далеко не так важливо, як те, про що говорилося вище.
Ритм поетичного тексту формує гармонійне чергування наголошених та ненаголошених складів. Традиційно популярною є ритмомелодика, побудована на двоскладовій системі: якщо наголошений кожен парний склад – це ямб, кожен непарний – хорей. Класично вишукано звучать трискладові ритми: наголос на першому складі – дактиль, акцентуємо другий склад – амфібрахій, третій – анапест. На жаль, у середовищі молодих авторів дуже поширена ритмічна туговухість та штучне утискання тексту в заздалегідь заготовлене автором прокрустове ложе ритму. Не рідко доводиться читати в такому шедеврі, що «повилІтали зІрки нА небо» чи щось аналогічне. На зауваження зазвичай такі автори відповідають, що то авторське бачення і для більшої переконливості та демонстрації своєї компетентності проставляють у такому тексті правильні, але зовсім не ритмічні наголоси. Це при тому, що в українській мові понад 100 000 слів – сто тисяч можливостей замінити, сказати інакше, вирівняти текстове полотно.
Наголос важливий у поезії з декількох причин. Передусім, неправильно вжитий наголос деформує ритмічний малюнок, змушує читача «спіткнутися», а відтак – відволіктися від змісту, образності, сутності вірша. І, звичайно ж, неправильний наголос часто показує неосвіченість автора, його необізнаність з мовою. Особливо кидатиметься у вічі неправильний наголос у кінці віршованого рядка, там де він потраплятиме в риму: Ніч налилА темнотИ, / дІти вже хОчуть спатИ. Проте, трапляються випадки, коли майстри слова умисно вживають неправильні наголоси. Зокрема, згідно з нинішньою літературною нормою деякі українські іменники у множині, на зразок хати, вишні, криниці мають наголос на передостанньому складі. Проте, ця традиція прийшла до нас з російської мови. Питомо українською традицією (хоч і архаїчною сьогодні) є наголошування таких слів на останньому складі: хатИ, криницІ, кухлІ тощо. Загалом же, наголос – це чинник, за яким треба пильно стежити.
Збіги приголосних. Попри невтримне бажання висловити думку максимально точно, треба зважати на збіги приголосних, оскільки вони дуже заважають читанню вголос. Гонитв п’янких стриножений спочин (ТВПЙ, ХСТР, ЙСП) – вимовити таке, не роблячи неприродних пауз, важко. Найстрашніші, звичайно, збіги трьох і чотирьох приголосних, але деякі приголосні (зокрема, дзвінкі) важко прочитуються й у випадку збігу лише двох звуків: Мед дикий.
Неправильні форми слова. Найпоширенішою проблемою в цьому напрямку вважаємо вживання коротких форм дієслова: зігріва, напува, любИть, радІть, робе, носе тощо. Також досить поширеним серед початківців є зловживання архаїчними подовженими формами прикметників жіночого роду, притаманних фольклору: чистая, тихая, білая тощо. Трапляються у віршах і неправильні відмінкові форми: весн замість весен, сосн замість сосон та ін..
Зловживання службовими словами. Не менш поширена біда – надуживання «коротких» службових слів. І справді, не можеш підібрати слово – є море всіляких і, та, а, же, би та інших варіантів, які таку невправність нібито замаскують, однак текст, переобтяжений службовими словами, втрачає легкість та гармонійність, наш язик мимоволі перечіпається за оті «камуфляжі».
Надмірна дидактичність та імперативність. Десь у далекому дитинстві нас учили, що література має виховну функцію. Деякі автори розуміють це буквально і основним завданням поетичного тексту вважають виховання читача, заклик до моральної поведінки чи заборону на ті чи інші вчинки. Пам'ятайте, що надуживання наказовим способом (роби, твори, живи), майбутнім часом (прокинешся, станеш, покохаєш), а надто нанизування отаких форм перетворюють вірш у покладений на риму та абсолютно безнадійний з художнього погляду публіцистичний маніфест.
Плеоназм і тавтологія. Трапляється, що автор настільки захопився внутрішньою еманацією свого тексту, що не помічає "масляного масла" – невмотивованих смислових та формальних повторень у своєму неосяжно прекрасному плетиві: життя прожити, у сні, а не на яву, у місяці січні, нічний місяць, сльозами плакати, платити плату та ін. Такі повторення надто яскраво свідчать, що автор ще недосвідчений юзер і не завжди дає раду сказаному.
Лексика. Від правильного добору лексичного ряду залежить цілісність і органічність тексту. Трапляється, що одне слово з іншого лексичного ряду зводить нанівець увесь вірш. Найбільш поширеними явищами у цьому ключі є зловживання словами іншомовного походження: консоме, дебаркадер, торшер – вони хоч і дуже звучні, виразні, але все одно вступають в антагонізм з питомо українськими словами, забирають на себе зайву увагу, є жирними і надто яскравими плямами в тексті. Також часто можна зустріти у віршах слова з інших стилів мовлення – офіційно-ділового, наукового тощо: зокрема, у поезії людина навряд чи може проживати на вулиці Шевченка, вона там тільки живе. Інакше у вірші з’явиться додатковий іронічний нюанс, який може бути зайвим. Грішать початківці і кальками з російської мови, як окремими словами, так і цілими конструкціями: з чистого листа, він правий, більш високий тощо. Велика проблема деяких авторів – зловживання неологізмами власного творення. Від засилля таких слів текст стає надто густим і непролазним. Також варто зважати на те, до якого часу належить певне вжите вами слово: якщо у вашому вірші суцільні колодязі, марелі, румаки та діжки, і раптом серед цієї сільської ідилії вигулькує якийсь гість із сучасності, на зразок ноутбука, то він може вам усе зіпсувати.
Звісно, це далеко не вичерпний перелік проблем та недоладностей, з якими доводиться боротися молодому і збіса талановитому авторові, тому хочемо нагадати, що тільки в постійній праці над собою народжується справжній талант. "Борітеся – поборете".
