"Чи Михайло хоч про Машу нічого зоп'яну не ляпнув?" - було першою думкою по дорозі до банки з солоними огірками.
Пильно придивився до дружини. Вона сердито гриміла на кухні каструлями.
- Ой, сонечко, важко, - пожалівся Федір Талимонович, опускаючись поряд на стілець.
- П'яниця, зараза, скільки ти мене мучити будеш?! - полетіло полегшення на Пилипчукову голову.
"Молодець Михайло, кріпкий хлопець, нічого не ляпнув!" - зрадів Федір Талимонович, бо знав, що якщо його Зоя сердиться із-за молодиць, то не кричить, не лається, а мовчить, як пень, тижнями. А це говорить.
- І це начальник?! - лементувала Зоя. - Нализався з підопічним до чортиків! Хто тебе після цього слухати буде, хто поважатиме?! Ні, я завтра йду в райком!
У Федора Талимоновича відразу зів'яло серце. Ні, не від того, що Зоя зібралася в райком - хіба вперше збирається, однак не піде. Не від того, а від втрати чогось значимішого, про що словами й не сказати - престижу, чи що. Еге, такого з Федором Талимоновичем ще не було. З іншими керівниками, з родичами, з секретарями райкому нализувався й краще, але щоб з водієм!... Рядовим водієм!... Кінець! Клямка! Еге, недарма цей Булочка викликав у Федора Талимоновича підозру. І треба ж було потрапити з Марією Петрівною йому того проклятого дня на очі.
Ранок в автоколоні після приходу туди Федора Талимоновича відразу зробився похмурим. Замість звичного "мать вашу..." негайно було зібрано збори водіїв і слюсарів.
- П'яниці! - волав Федір Талимонович і дарував направо й наліво штрафи за пияцтво, пригадуючи випадки ледь не піврічної давності.
- П'яниці! - все підбирався Федір Талимонович зі штрафами до Булочки, бо скільки можна з тим пищиком панькатись, задля чого ж і збори зібрав.
А Булочка сидів у кутку залу, й у важких його очах стояв свинець. Що здатне пробити свинець, розворушити сховану за ним думку?
"Зачекай-зачекай, зараз ти швидко очуняєш!" - єхидно підсміювався Федір Талимонович, підбираючись у своїй громоподібній промові до вчорашнього випадку.
Свинцю в Пилипчукових очах було не менше, ніж у Булоччиних, але він не давав йому застоюватись, цідив у штрафи і щедрою рукою роздавав притихлій шоферській братії.
- Іване! - гаркнув Федір Талимонович до водія, що скрутився в дугу біля Булочки і ладен був розтанути в повітрі.
"Дуга" розпрямилась, зірвалася з місця і, затрусивши нижньою губою, покірно стала чекати своєї участі.
- А ти у квітні скільки чарок випив? - допитувався Федір Талимонович.
"Дуга" знизала плечима.
- Шість! - ревів Федір Талимонович. - За кермом!
- Я зроду більше двох чарок не пив, - несміливо обізвалася "дуга".
- Не бреши, я знаю! - не звертав Федір Талимонович уваги на всілякі пояснення. - Я, брат, усе знаю. Ти ще чарку налити не встиг, а я її очима вже випив. Сідай, плакали твої квартальні.
"Дуга" щось було сіпнулася.
- І мовчи! - вільнодумства Федір Талимонович не допускав. - Бо я ще порахую, скільки ти й у липні випив.
- Я в липні був у відпустці.
- То ти хочеш сказати, що у відпустці не пив? - аж кулаком об стіл шарахнув Федір Талимонович. Наразі згадав, що за пияцтво у відпустці нібито не штрафують, тож швидко позбувся дурних дискусій з "дугою".
- Сідай, - мовив, заспокоюючись.
"Дуга" ляпнулась на стілець і з дуги перетворилась у справжнісіньку пружину.
- А ти, Булочко, - підібрався Федір Талимонович до заповітного, - ти хоч водій порівняно й молодий, але гарно до всього придивляйся і переймай тільки прогресивне.
Та й висохло у Федора Талимоновича джерело.
- Зрозумів? - булькнуло лиш останньою булькою.
Булочка, вчувши своє прізвище, важко повів поглядом у бік Пилипчука і тільки ствердно кивнув головою, бо із зціпленого вчорашнім перепоєм рота слово само на волю прорватися не змогло, а добувати його з тих засохлих шахт Булочці було не під силу.
Федір Талимонович вилаяв ще пару водіїв, знову хотів підібратися до Булочки, але так і не підібрався, закінчив спересердя достроково ті збори та й порозганяв хлопців по роботах.
А тут ще секретарка повідомила, що чомусь дзвонили з райкому. Федір Талимонович подумки вилаявся, намотав це повідомлення на вус, вдерся до кабінету і, ледь не вирвавши дверцята сейфа, перш за все добув звідтіль дві пляшечки пива, жадібно погасив пожежу, що буяла в його нутрощах під час всіх тільки що закінчених зборів. Трохи полегшало і надворі ніби аж розвиднятися почало. Федір Талимонович постояв біля вікна, із задоволенням спостерігаючи, як копошаться підстьобнуті його керівним словом водії, і нарешті згадав про райком.
Зателефонував. Ліпше б не телефонував.
- Федоре Талимоновичу, ви ж майте совість, - гуло на тому кінці слухавки, - зранку йдуть на вас скарги.
- Які скарги? - щиро здивувався Федір Талимонович.
- Ось послухайте, - у слухавці зашелестів папір, видно, секретар райкому мав намір зачитати скаргу в оригіналі, - "у той час, коли наші пенсіонери тижнями товпляться в лісництві з-за кубометра дров, такі, як Пилипчук Федір Талимонович чомусь мають можливість возити своїй тещі по три машини в день, ще й розкладають, ніби спеціально, на видноті, аби зривати людям очі." Що скажете, Федоре Талимоновичу?
Федір Талимонович ледь язика не ковтнув.
"Яка ж це зараза настрочила?" - тільки й подумав.
- Я розумію, - гула слухавка, - що треба й вашій тещі чимось топити в хаті, але ж не трьома машинами. Негайно припиніть це неподобство і щоб до вечора на дворі у тещі був порядок, - зринули у слухавці сталеві нотки та й переросли в короткі гудки.
Федір Талимонович ще пару хвилин перелопачував у думці отримане повідомлення, намагаючись знайти в ньому раціональне зерно, нарешті знайшов і, як ошпарений, вибіг з кабінету.
- Де Булочка? - метався по автопарку.
- Уже на лінії, -повідомив механік. - Сьогодні хлопці повиїжджали, як ніколи, справно.
- А-а, мать твою...! - град, злива ринули на голову оторопілого механіка, який потім до вечора намагався збагнути, за що це шеф пообіцяв поганою мітлою вигнати його з роботи.
А Пилипчук уже мчав УАЗиком до друга в міжколгоспбуд.
- Петре, дай два чоловіки, - благав.
- Немає, - розводив той руками, - роз'їхались. Он тільки Липчука залишив на господарстві нужника перемуровувати.
- Давай хоч Липчука, давай хоч чорта! - молився Пилипчук.
І, впхнувши в УАЗ обіцяного Липчука, рвонув до тещі.
Міг би, звісно, в автопарку слюсарів узяти, але тут принцип - зі своїми не злигуватись, щоб не втратити сили керівного слова. Досить і Булочки. А треба було, треба було взяти.
Бо колод тещі Булочка навозив таких, мов теща ними не топити зібралася, а на шпали різати. І от ті колоди, матюкаючи ледь не на кожному кроці п'яного зранку і до всього байдужого Липчука, тягав Федір Талимонович ледь не до вечора та все ховав за хатою у вишнику, щоб "не зривали людям очей".
На протязі того важкого дня весь час згадувалось, як недоречно був відпущений на сестрине весілля персональний водій, бо то хлопець довірений, він і так багато знає, його можна було б і залучити до цієї роботи. А ще згадувався Булочка. І був проклятий навіки.
Але колоди колодами, а робота роботою. Тож надвечір, як завжди, перевіряв Федір Талимонович виконання даних зранку нарядів. Завітав і до автопарку. Із задоволенням оглянув ряди потомлених за день автомобілів, полюбувався на чисте, прибране подвір'я (хай спробували б не підмести!), окинув оком охайно побілену майстерню, зауваживши, що у верхньому другому вікні чомусь тріснула шибка (завтра треба ліквідувати несправність), вже збирася йти до контори, як раптом вчув голоси у нібито замкненій кузні.
Прислухався. Так і є - щось зареготало та раптово й стихло. Федір Талимонович підійшов до кузні.
- Тихіше, - знову почулося з-за дверей. Потім щось брязнуло, задзеленчало.
Федір Талимонович оглянув замка.
"Ах, сучі діти," - вилаявся подумки.
Замок був притулений лишень для виду, але двері замкненими не були.
Федір Талимонович набурмосився, взявся за клямку і рвучко, несподівано відкрив двері. Надіявся побачити в кузні слюсарів, зігнутих над якоюсь "шабашкою", але те, що побачив, навіть мову на пару хвилин у Федора Талимоновича відняло.
У кутку, на металевому столі, в колі шматків хліба, квашених огірків і якихось рибних консервів, вивершувались три пляшки горілки. Над столом, видзьобуючи з банки консерви, зігнувся коваль Шахта, біля нього, ллючи зі щербатої чарки в рот горілку, закинув голову назад слюсар Немиченко, а поряд, зручно вмостившись на столі біля пакунка з огірками, боровся зі шматком хліба сам Булочка.
Федір Талимонович спершу ковтнув слину, потім виплюнув, потім розкрив рота і заходився думати, з чого б його почати "рознос".
Тим часом коваль з несподіванки ледь не проткнув виделкою консервної банки, а риб'ячий хвіст як стирчав у нього з рота, то так і залишився стирчати - видно, харч застряг у горлі. Немиченко, булькнувши чарку в рот і забачивши раптом Федора Талимоновича, пирхнув, бризнув горілкою, обляпавши огірки, хліб, консерви і власні груди, та так і застиг, вирячивши очі, прагнучи закусити, бо трохи напою все-таки встигло потекти всередину, але не насмілюючись перед начальником взяти до рук бодай шматочок хліба. Лише Булочка, хоч і здригнувся з несподіванки, але шматка хліба не покинув і чарки своєї ховати не заходився - тільки відсунув трохи до стіни, щоб Немиченко не зальопав часом її продуктами свого хвилювання.
- І-і-і... мать..., - простогнав Федір Талимонович.
Та й прийшов нарешті до пам'яті.
- А це що, раздолбаї, мать вашу?! - танком посунув на купку переляканих "підпільників".
Кузня вмерла в один момент. Потухла в горнилі остання жарина, злякано зіщулився порозвішуваний по стінах інструмент, дрібно затрусився молот, і навіть ковадло, що вже воно тільки не бачило, а й те почувалося якось ніяково.
Шахта нарешті кашлянув, згубивши того осоружного риб'ячого хвоста, що так і не поліз йому до горла. Немиченко, вдосталь набулькавшись та начхавшись, раптом зігнувся, зіщулився і, на все до завтрашнього дня, видно, наплювавши - що буде, те й буде - рвонув до виходу, і, бемкнувшись плечем об залізні двері, зойкнув, скрикнув, та тільки легенький вихор на підметеному подвір'ї вказував напрям, куди понесло Немиченкове тіло навік зіпсовані нерви.
Лишень Булочка, уважно вслухавшись у бурхливий потік Пилипчукових рулад, якось зумів-таки вловити серед них щілинку і миттю встромив туди свого довжелезного носа.
- Приєднуйтесь, Талимоновичу, чого ви, - пробелькотів чи то Булоччин ніс, чи увесь Булочка в цілому.
Це була остання крапля, яка завжли переповнює чашу. Федір Талимонович посірів від злості і, майже не тямлячи себе, схопив одну з пляшок, що так гарно влаштувалися на столі, та й бемкнув нею об бетонну підлогу. В кузні запахло горілкою. Але Федір Талимонович уже не міг зупинитися, брязь - і друга пляшка, забризкавши все довкола, розлетілася на друзки. Шахта, що не мав змоги терпіти такого варварства, який би начальник його не чинив, раптом кинувся, розставивши руки, до розбитої пляшки, мовби хотів власним тілом накрити дорогоцінний продукт, власними руками згребти його докупи - не дати випаруватися, розтектися, зникнути - зберегти для себе, Булочки та й взагалі для людства.
Але війна була вже програна. Смачний, гучний запотиличник перекреслив усі Шахтині задуми і вигнав єдиного патріота геть із кузні. В кузні залишилися тільки розлютований Федір Талимонович та Булочка, який, не зважаючи на всі катаклізми, продовжував дожовувати свій шматок хліба. Отой шматок хліба, що нахабно ліз по Булоччиному стравоходу в такий гострий момент, мов ніякого моменту й не існувало, став Федору Талимоновичу поперек горла, тож і третя пляшка, яка все-таки малася бути збереженою для подальшого переховування в сейфі і використання на виробничі потреби, також опинилася долі, розтікшись, розкришившись на всю кузню.
Але руки Федора Талимоновича не зазнали на цьому спокою, прагнули роботи й далі, тож і потяглися до Булоччиних грудей.
Та не судилося тим рукам знайти свого конденсатора, віддати зайву енергію.
- Ша, Талимоновичу, - видихнули Булоччині груди, - ша.
І руки Федора Талимоновича опустилися. Натомість очі, пекельно палаючі очі втупилися в Булочку і з'їли, згризли його на місці. Але не змогли перетравити.
- Ша, Талимоновичу, - промовив неперетравлений Булочка, - не забувайте, що ви в мене отут, - і показав на свою долоню, що повільно стискалася в кулак.
Федір Талимонович заглянув у ту долоню, мов і справді думав там себе побачити - маленького, скрюченого, беззахисного - заревів, мов бугай, вивернув на-гора багатотонного матюка, вхопив Булоччину чарку, котра якось вціліла у цій всекузненській катастрофі, вихлюпнув її вміст собі в рот, хряснув непотрібним тепер склом об залиту горілкою підлогу та й пішов, почвалав геть.
Стіни кабінету, які Федір Талимонович так дбайливо, так ніжно впорядковував на протязі не одного року, якось водночас потьмяніли і потухли, мов збиралися далі служити іншому хазяїну. Федір Талимонович важко опустився в крісло, і дві сльози, які десятиліттями вже не зрошували Пилипчукових очей, раптом потекли по його одутлих щоках. Бо такої ганьби, такої залежності від якогось паршивого водія-молокососа Федір Талимонович за своє життя ще не знав. Мов прищ який сів на твою мордяку - і ні видавити його, ні на люди з ним показатися.
Ех, чому не довелося Федору Талимоновичу творити в тридцять сьомому, він би швидко навів порядок в автоколоні - не встиг би Булочка й оглянутись, як лизав би монастирські соловецькі стіни. Жаль, не ті нині часи, послабила партія роботу по виявленню отаких прищів на народному тілі, з одним з яких довелося здибатися на своєму віку Федору Талимоновичу.
