Тиша була важка. Аж густа. Її, здавалося, можна було на дотик відчути. Нарешті гнітючу мовчанку перервала Ліля:
-Так. Діагноз недобрий. Але ж ми усі живі. І ти, ти – живий. Це ж лише діагноз.
-Поки що живий , - мляво так впали слова Славка.
І знову тиша…
Та Ліля і не думала здаватися. Вона завше першою приходила усім на допомогу. Першою простягала руку, першою несла потрібні гроші чи ліки, першою забувала про всі свої справи і була тим ангелом - охоронцем без крил на землі. Почувши, що нарешті брат отримав вердикт лікарів, прибігла до нього на роботу. Заніміла, коли він простягнув їй своє скерування в онколікарню. Але лише на хвильку.
Вже через мить почала зі своєї сумки, як сміявся колись і сам Славко, сумки без дна, виймати якісь пляшечки.
-Це, Славчику, АСД -2 (Антисептичний стимулятор Дорогова).
То унікальний засіб, тут в брошурці прочитаєш все про нього. Ті краплі пив Віктор і прожив шість років, хоча лікарі давали йому не більше два-три місяці. І ти будеш пити. Прорвемося, братику. І будемо жити!
Славко знав про ліки, які онкохворі діставали у ветаптеках, і на які покладали величезні надії. Сам колись їх привозив з Києва Лілиній товаришці. Цей засіб винайшли для захисту людей від наслідків хімічної та радіоактивної війни. Його засекретили і користувалися ним лише високі чини. Винахідника Олексія Дорогова убили, щоб не видав комусь секрету. Склад же цілющого трунку друзі Дорогова якось зберегли і під виглядом ліків для худоби його тепер продають у ветеринарних аптеках. Біогенний стимулятор, кажуть, лікує безліч хвороб, допомагає навіть безнадійним хворим в онкології.
-Все це так, Лілю. Але ж ти знаєш, як ті ліки «пахнуть».
-Пахнуть? Ти про що? Та хай собі як хочуть вони пахнуть, ти повинен одужати. Я вже горіхи залила горілкою, Степан по лісах ходить, гриб - веселку шукає, сусідка весь чистотіл на городі вирвала, для тебе готує настій.. Ні… Як воно не пахне, треба все пробувати….
Славко відчув , як щось перехопило горло. Торкнувся непомітно рукою очей . Ще не вистачало, щоб сестра побачила ті зрадливі сльози. Був вдячний і їй, і її чоловікові Степанові, і сусідці, усім, хто так боляче сприйняв його хворобу . Бач, одразу взялися допомагати. Взяв пакет з пляшечками і пообіцяв, що вже вранці почне пити ті ліки.
Сестра пішла, бо ще мала своїх турбот чимало. А він згорнув до шухляди зі стола папери - яка вже там нині робота. Взяв той пакет і поспішив додому. По дорозі зайшов в ощадний банк, щоб розрахуватися за комунальні послуги. В кишені вже кілька днів носив квитанції, а в касі завше такі черги, що після роботи не вистоїш. Черга була й нині. До самісіньких дверей. Але Славко знав, що завтра, може, треба буде лягти в лікарню. Буде не до того. Боргів же не любив.
Було душно. Бракувало повітря, кондиціонери чомусь не працювали. За Славком хтось зайняв чергу і він лише подумав, що треба вийти на кілька хвилин на свіже повітря, озирнувся, щоб попередити того, хто стояв за ним, як раптом пакет з пляшечками вислизнув з рук. Тріск, і – запах!
Це сталося так несподівано. Секунда і… Першими почали вискакувати в коридор жінки. За ними - чоловіки. Вже ніхто нікого не попереджав, не питав про чергу. Носовички, руки, квитанції – хто чим міг , затуляв ніс і вибігав. А той підлий запах біг за ними. Славко підняв пакет, вкинув до урни зі сміттям, що викликало нову хвилю різкого та неприємного смороду, і приступив до каси. Все-таки треба розрахуватися з боргами. Касирки нічого не розуміли. До них, за стіною з товстого скла, запах ще не дістався. Славко заплатив гроші, дістав пакет з розбитими ліками з урни, бо зрозумів, що його треба винести подалі від людного місця, і поволі попростував додому.
По дорозі , заглянувши в той пакет, побачив, що одна пляшчина вціліла. Вдома сів на підлогу, не мав сили навіть дійти до стільця, і почав вибирати осколки, дістав ту пляшечку. Сморід був такий, що дихання перехопило. Але він терпів. Якесь зло оволоділо ним:
-Звикай. Завтра маєш пити ту огидну рідину.
Раптом пролунав дзвінок і на порозі появився міліціонер.
-Пашко Ярослав?
-Так. А в чому справа? – Подумав, що його силою мають доставити в онколікарню, раз сам не пішов, зіславшись на невідкладну роботу.
На порозі вже тупцювали кілька чоловіків у міліцейській формі.
-Ви намагалися отруїти людей. Це – диверсія. Яку речовину ви використали? Збирайтеся! - різко вигукнув перший і , затуливши носа, кинувся до торбини з осколками та вцілілою пляшечкою.
-Диверсія?
Славко розгублено закліпав очима, тримаючи в руці кілька вибраних осколків:
– Це ж ліки!
-Ще й обманює, - крикнув зовсім юний служака. – Та вся черга розбіглася, працівників ощадбанку до лікарні повезли, проводять розслідування, лабораторія виїхала на місце злочину. Що це за яд? Диверсант!
-Диверсант? Яд?
Славко так і сидів посеред кімнати на підлозі. Його обличчя зморщилося як печене яблуко, яке треба негайно діставати з печі. Вже не міг стримати сліз. Все разом звалилося на нього: страшний діагноз, байдужий голос втомленої лікарки, невизначеність, історія з АСД -2, той сморід в ощадбанку, міліція, звинувачення.
-Яд? А мені це ще й пити треба, --крізь сльози розгублено белькотів він...
