Останніми роками я все більше переконуюся у правоті твердження, що наш світ – ілюзія. Моє „Я”, мою свідомість Хтось оточив оболонкою на зразок голограми, тим, що носить назву „світ”. Я бачу світ таким, яким він є? Ні, цей світ такий, яким я його бачу. Моя свідомість формує той світ, в якому я живу. У цьому світі моє „Я” рухається по колу доти, доки не зробить якісний підйом на новий рівень, доки моя свідомість у власному розвитку не перетворить коло на спіраль.
Місяць назад отут, на ГАКу, я виклав свою „Сублімацію Тексту”, а ось нещодавно отримав опосередковане запрошення помислити над роздумами пана Артура Сіренка „про роздуми про Свіфта”. Це настільки в тему „Сублімації...”, настільки ці „роздуми про роздуми” опукло демонструють болючі проблеми творчості та її сприйняття суспільством, що як тут укотре не повірити в зазначену вище парадигму: світ такий, яким я його бачу, а я є творцем власного буття.
Ти оприлюднив свою думку? Ти навіть дебатував стосовно неї на сторінках ГАКу? Ти не все сказав, що хотів сказати? Не мав наочних прикладів? Ось тобі, майже одразу ж, майже невідкладно, ще один співрозмовник, візаві, опонент – як хочеш, так і називай. Чи здатен ти у цій точці свого буття коло перетворити на спіраль? І що саме стане для тебе цим перетворенням, одним витком нагору: визнання кимось твоєї правоти, визнання тобою чиєїсь правоти чи незалежно від результату ти сам зрозумієш щось таке, про що раніше не замислювався, гадки навіть не мав?
Людина, мій сучасник, переглянула фільм „Дім, котрий збудував Свіфт”. Фільмові тридцять два роки і створив його, за радянських, звісно, часів, талановитий дует: сценарист Григорій Горін та режисер Марк Захаров. Це не єдиний спільний їх фільм. До цього був „Той самий Мюнхґаузен”, потім „Формула кохання” і нарешті „Вбити дракона”. Окрім „Формули кохання”, решта три фільми духовно, ідейно пов’язані між собою і складають, певним чином, трилогію.
Свої роздуми про фільм Артур виклав під назвою „Збудувати свій дім”. На жаль, нашій увазі дісталося щось на зразок чернетки і, чесно кажучи, я б так не зміг. Але то вже чужі проблеми.
Тепер про те, заради чого я й вирішив „вголос” поміркувати над „роздумами про роздуми...”. Артур – молодець, він зробив спробу осмислити, усвідомити надзвичайно цікавий, але складний, філософський фільм Горіна-Захарова. Це не характерно для нашого сьогодення, коли на перший план у читача чи глядача (яка, по суті, між ними різниця?) виходить сюжет. Навіть не так, а – Динамічний Сюжет! Нинішній читач навіть не просить, він вимагає:
– Мені поперчи, посоли і розжуй! Бо я плачу гроші!
А тут фільм – не готова запіканка, а краб якийсь: його потрібно ще зварити, панцир зняти, м’ясо розжувати, залишки висмоктати і при всьому цьому ще не факт, що шлунок все це перетравить.
Безперечно, кожен бачить світ по-своєму. Але часом деякі речі, щоб уникнути омани, потрібно розглядати довго і прискіпливо. Не можна те, що відбувається у фільмах Марка Захарова, сприймати буквально. Не про реінкарнацію чи метемпсихоз цей фільм. У ньому не розмірковують про творчість Джонатана Свіфта. На противагу думці Артура кінематограф „шостої частини (суші, а не) світу” тільки те й робив, що малював образи особистостей, котрі протиставляють себе системі (інша річ, якій саме системі). І тим більше, не звучить у фільмі тема еміграції – ні болісно, ні як там іще. У вісімдесят другому році, повірте мені, проблеми еміграції нікого не хвилювали.
Сміятися над тоталітаризмом? Марк Захаров, Григорій Горін лише підсміювалися над радянською бюрократією, але це різні речі. Рязанов підсміювався ще раніше і куди гостріше: подивіться „Гараж”, а особливо – „Про бідного гусара замовте слово”. І взагалі, сам вираз „тоталітаризм” набув широкого вжитку не так вже й давно. Головне ж, що не менш в’їдливо автори фільму підсміюються і над тими, хто б’є шибки в будинку Свіфта – над єху.
У вісімдесят другому році комунізм не те, що на горизонті не проглядався, він був десь на Марсі, не ближче. А Марк Захаров і комунізм – речі взагалі несумісні.
Нарешті, не Свіфт – головний герой фільму, а лікар Сімпсон, котрий у домі Свіфта проходить шлях від провінційного лікаря до Лемюеля Гуллівера.
Ну і окремо – про „слоган”. Це винятково рекламний вираз, у літературознавстві, кінокритиці, як і в музиці, в подібних випадках послуговуються терміном „рефрен”. Оті одинадцять слів, що кілька разів рефреном проходять по фільму і видаються рецензентові „дещо нав’язливими” – вони і є його суть, або, словами пана Артура, – „найважливіший заповіт фільму”, хоча Він мав на увазі зовсім інше.
„Дім, який збудував Свіфт” – філософська річ. ЇЇ філософія настільки глибока, що дістатися дна, певно, неможливо. Тут варто дещо пояснити сучасному молодому читачеві. Автор сценарію – Григорій Горін – народився, виріс і написав сценарій „Дому...” у Радянському Союзі. В кращих традиціях радянської літератури, коріння якої проросло з літератури російської, котра формувалася в умовах ще царської цензури, було іносказання: пишемо одне, на увазі маємо друге, а там ще, коли замислитися – можливо знайти і третє, і четверте. Знаєте, у цьому був свій смак! Зрозуміти іносказання, відчути, що саме мав на увазі автор, – це все одно, як розгадати загадку, розв’язати логічну задачу. Зміг це зробити, тим більше – підказати іншому – самоствердився! Мізки працювали, тренувалися і в цьому був кайф, подібний до того, що буває у фізкультурника, який тренується в спортзалі – точна копія „м’язової радості”. А те, що дається напруженою працею мозку, залишається у пам’яті назавжди.
Я не стану повторювати тут усе, викладене мною в „Сублімації Тексту”. Лише одне: без усвідомлення, осмислення того, що хотів сказати автор твору, немає сенсу „споживати” художню річ – користі не буде. Буде деградація, а для особистості це страшно, бо це шлях в нікуди.
„Дім, котрий збудував Свіфт” – це фільм-алегорія. Мова в ньому йде не про Ірландію, чи Англію, чи СРСР. Цей фільм, за великим рахунком, взагалі поза політикою і навіть поза часом. Мова в ньому йде лише про творчість, про особистість у творчості, про відносини цієї особистості і суспільства, нарешті – про вище призначення творчої особистості. Правда, дивитися фільм, не ознайомившись попередньо хоча б з „Мандрами Гулівера”, означає втратити чимало задоволення.
Сюжет фільму, по нинішніх мірках, – ніякий. Свіфт, письменник, декан дублінського собору, шанована всіма людина, перестає розмовляти. Взагалі. І сам, наперед, призначає день своєї смерті. Опікунська рада міста посилає в його дім лікаря-психіатра, провінціала із Ноттінгемшира. Лікар Сімпсон літературою не цікавиться – часу не вистачає. Він прагматик: лише чорне і біле, без кольорів. Проте дім у письменника Свіфта – особливий, це його світ: тут і ліліпути, і велетень, і гуїнгнми, і єху. За час перебування в дивному домі з Сімпсоном стається метаморфоза: він починає дивитися на світ іншими очима, а після смерті Свіфта береться продовжувати його справу – стає письменником.
Але сюжет – це лише оболонка, котра надає фільмові певну форму. Його ж творці постійно змушують глядача мислити: асоціативно, образно, логічно і алогічно.Той, хто спроможний зазирнути під оболонку, бачить перший прихований шар. Ось сцена з ліліпутами, котру спостерігає лікар. Вдумавшися, починаємо розуміти – показана трагедія маленької людини: можливо провінціала, що приїхав у столичне місто, вважаючи, що життя лише там і є, а в результаті – не склалося, розчинився, пропав, згубив життя у „склянці чаю”; можливо – людини, що спокусившися зробити кар’єру адміністратора, хоча була, між іншим, гарним піаністом, стає смішною у своєму намаганні стати вищою на зріст... Правда, сміятися чомусь не хочеться, зате приходить розуміння: у своєму бажанні отримати життєві блага не будь ліліпутом. Не стань ним! Ти не для того народився піаністом!
Далі йдуть інші шари, глибші, сокровенніші, котрі несуть незрівнянно більше смислове навантаження. Ось у вікно третього поверху стукає велетень Глюм. Це зав’язка фільму. Правда, велетнем він був колись, тепер стоїть на ходулях. А душа його все одно рветься туди, вгору! Глядач присутній при сповіді Глюма:
„ – Перед Вами, сер, найнещасніша істота... Нещастя моє – у тому, що окрім велетенського зросту, батьки нагородили мене непомірним мозком, через що я й почав стрімко розвиватися.
... І ось тут, сер, я почав рости, рости не по днях, а по годинах. Все піднімався фут за футом над рівнем співгромадян. Дуже швидко я вже спостерігав свою землю з висоти пташиного польоту. Я бачив, сер, наскільки вона прекрасна, як мальовничі її пагорби і гори, ал я так само бачив, як її гублять, як випалюють ліси, як люди вбивають одне одного за шматок землі. У велетнів, на жаль, усе надмірне: і зір, і слух, і совість. Кожен постріл відбивався у моїх вухах. Кожна смерть краяла моє серце на шматки. Мені хотілося зробити Землю щасливою. Мені здавалося, що я знаю, як це зробити, у чому сенс буття. Я пішов до короля, а він мене не прийняв... Наш король сказав: „Невже в Англії не знайдеться жодної людини, котра б провчила цього вискочку?” І мені оголосили війну. Я міг би покласти лицарів короля одним помахом руки, але це ж були мої співвітчизники! Я зрозумів: сильний має поступитися. Нехай я загину, але хоч цим принесу користь вітчизні. Лицарі виявилися бездарними: їх коні скидали вершників, їх стріли летіли мимо, навіть списи не пробивали моїх штанів. Король влаштував мені зустріч і сказав: „Не валяй дурня. Опустись. Стань таким, як усі.” І ото так я став принижуватися. Не питайте мене, сер, як я це робив, Вам це не треба. Ну, спеціальна гімнастика, поклони, присідання... Вниз я спускався, як по стежині, щодня наближаючись до рівня співгромадян. З головою було складніше, але тут допоміг алкоголь...”
І ти починаєш розуміти, що творці фільму звертаються тут до тебе:
– Якщо ти знаєш, у чому твій талант – ти вже майбутній велетень! Ти вже не маєш права просто так закопати його у землю! Зростай разом зі своїм талантом, піднімайся над марнотами повсякдення, здійсни своє призначення! Це важко, це надзвичайно важко, але ти мусиш!
А за кадром, рефреном по фільму, – голос режисера, Марка Захарова: „Піднятись в небо: ось робота!”
Стражник Джек охороняє замкнених у клітку акторів. Безсмертний Дехто допомагає йому побачити ким він був у минулому житті..., і в позаминулому..., і ще далі... Скрізь одне і те ж: стояв на площі на посту. Рух по замкненому колу, безперспективне існування. І стражнику доходить: потрібен вчинок, аби розірвати цю нескінченну варту, аби коло перетворити на спіраль, що піднімається вгору. Він приймає рішення випустити акторів, випустити ціною власного життя. Та це вже несуттєво, бо він не стоятиме більше на площі! „Усі люди жили колись, потрібно лише навчитися це згадувати...”
Мова про попередні життя - алегорія. Насправді йдеться про реінкарнацію особистості у житті нинішньому. Ти написав у десятому класі вірш і на випускному тобі аплодувала уся школа? Ти закінчив літфак, а працюєш другорядним копірайтером у рекламній агенції? День у день по замкненому колу... Згадай той день, коли твій рух по спіралі перетворився на рух по колу, згадай і надзусиллям перетвори коло знову на спіраль!
Почав два романи і покинув, бо усі сили забирає робота? Не обманюй себе! „Піднятись в небо: ось робота! Піднятись в небо: оце ось – труд!!”.
Свіфт мовчить, але ті, хто живуть у його домі, розуміють усі його бажання. Декан Свіфт усе, що хотів сказати, – написав у своїх книгах. Дім його вмістив увесь Всесвіт: мікросвіт ліліпутів і макрокосм велетнів, ідеальне суспільство гуїнгнмів і збіговісько деградованих, здичавілих людей – єху. Той, хто прочитає Свіфта, сам визначить що й до чого. „У цьому домі кожен звук колись стає музикою, кожне зерно має прорости...” Зрозумій, нарешті, для якої справи ти створений. Послухай себе, своє серце.
Лікар Сімпсон береться читати „Мандри Гуллівера” і розуміє раптом, що це книга про нього, що він сам і є – Лемюель Гуллівер із Ноттінгемшира. Закриває пов’язкою очі і бачить власну мрію – море і вітрильник, як запрошення до мандрів. Незвідані землі, далекі краї; побачити, дослідити, описати – ось воно, призначення! „Піднятись в небо: оце робота!”.
Перед самим фіналом колишній велетень Глюм скаже Свіфтові: „... марно Ви уявляєте собі, що всіх так уже й цікавить гра Вашого розуму. Глядачеві, (УВАГА!) – потрібен сюжет, інтрига...”. Знайоме? Посолити, поперчити і розжувати! А декан Свіфт мовчить... Навіщо слова виправдань? Хто виправдовується – той неправий. Він усе сказав у своїх книгах, де кожен читач бачить його світ своїми очима, і світ такий, яким ти його бачиш. Якщо ти творець власного життя – ти не купишся на дешеве марнославство. Якщо ти велетень – ти не станеш пересічним, середнім на зріст. Нехай це інші тягнуться вгору, до тебе – допоможи їм! Це надміру важко – допомогти багатьом також стати велетнями. Але ж... Остання репліка Глюма: „Я знову почав рости!”
„Піднятись в небо: оце ось – труд!!”
За дві години до свого відходу Свіфт раптом починає говорити. Що потрібно сказати в такий час? Найважливіше!
– Рік народження, рік смерті – все записано на небі. Що залишається людині? Подробиці! Це не так мало: вигадай подробиці – створиш долю!
„Піднятись в небо: оце робота! Піднятись в небо: оце ось – труд!!”.
У фінальній сцені глядач побачить вже іншого, перевтіленого, лікаря Сімпсона за письмовим столом Свіфта: одухотворене обличчя і погляд..., просвітлений погляд людини, що внутрішньо зосереджена на Головному. А чистий лист паперу перед ним вже вміщує у собі цілий світ.
Цей фільм можна дивитися двадцять, тридцять разів – від того він нічого не втратить. Його не можна дивитися один раз – ви мало що отримаєте.
Сімпсон, як і Гуллівер, був лікарем, доки дім-світ Свіфта не змінив його долю. Григорій Горін теж спочатку був лікарем, працював на „швидкій”, поки не став (а що було тому першопричиною?!) письменником, сценаристом. Можливо, у цьому фільмі він розповів нам власну історію свого приходу в літературу? Нам те невідомо напевне.
Проте ми у змозі зрозуміти, що саме вустами героїв фільму промовляють до нас Григорій Горін та Марк Захаров:
– Бог дав тобі вразливе серце, ясний розум. Він дав тобі талант бачити глибше, гостріше, далі; бачити невидиме іншим. Твій талант – складати докупи слова так, щоб вони кожного зачіпали за живе – від Бога.
Не змарнуй! Заради задоволення свого дріб’язкового честолюбства ось тут, вже сьогодні, прямо зараз, не розпороши його на пил, на порох – воно того не варте. Подробиці власного життя наповни сенсом, свою долю створи сам!
Пиши так, неначе у тебе є лише одна книга, щоб усім сказати в ній найголовніше. Усе – в одній книзі. На цілі століття! Як Свіфт!
Піднятись в небо: оце робота! Піднятись в небо: оце ось – труд!!
