У житті трапляються такі періоди, коли ти носишся зі своєю любов’ю, її надміром, як торговий агент чи свідок Єгови. Напарюєш її чи не кожній зустрічній, ходиш по квартирах.
- Пані, подивіться на це серце, подивіться, який це витривалий м’яз. Його дірявили, рвали а воно і далі б’ється рівно. Перевірте за годинником, перевірте. Ідеально! Не серце, а метроном. А ви знаєте, наскільки ніжним воно може бути? Пані, візьміть його до рук, не бійтеся. Відчуваєте його внутрішню силу? Воно вміє любити так само рівно і безперервно як і скорочуватися. Жодних аритмій. Подумайте добре, пані.
- Вибачте, але я боюся, що воно вийде з ладу одразу по закінченню гарантійного терміну.
- Ні-ні, пані, запевняю вас, воно здатне битися тільки для вас добрячих півсотні років.
- Дякую, але ні. Я не можу на це зважитися.
- Окей, мем...
І кожна – ввічлива чи не дуже – відмова всього лише веде тебе до наступних дверей.
А буває так, що на тебе нападає голод любові. І ти шнириш вулицями, заглядаєш у вітрини, вглядаєшся в обличчя, зазираєш у поштові скриньки. Мало не в смітниках риєшся у пошуках любові. Бо в тобі її немає. Бо не від тебе вона береться. І краще – поки не двинув коні від знелюбовлення – піти по неї до Того, хто робить усю любов на світі.
